в історичному аспекті 39 страница

Специфічні антиспермальні антитіла можуть бути спрямовані до різних

антигенів чоловічих статевих клітин. Сьогодні виділяють наступні групи спер-

мальних антигенів, які можуть бути розпізнані імунною системою жінки: ан-

тигени поверхні сперматозоїда, антигени акросоми, антигени ядерного вмісту

і антигени хвостика (локомоторного апарата). Механізм дії антиспермальних

антитіл полягає у склеюванні (аглютинації) або знерухомленні сперматозоїдів,

а також у ініціації їх комплементзалежного лізису і блокаді рецепторів злиття

з яйцеклітиною.

Рідше причиною безпліддя жінки може бути синтез аутоантитіл до анти-

генів прозорої оболонки яйцеклітини. Сьогодні виділяють три групи аутоан-

тигенів жіночих гамет, які позначаються як ZP-1, ZP-2 і ZP-3 (від лат. zona

pellucida - прозора оболонка).

Діагностика імунозалежного жіночого безпліддя полягає у визначенні

вмісту специфічних антиспермальних антитіл у плазмі крові і цервікальному

слизі, а також у дослідженні плазмових концентрацій антиооцитарних аутоан-

титіл. Допоміжне значення має діагностика хронічної інфекції статевих шля-

хів за допомогою клінічних, мікробіологічних, серологічних методів і полі-

меразної ланцюгової реакції. Виявлення ерозій і пухлин шийки матки також

допомагає при визначенні причини зриву імунної толерантності до антигенів

сперматозоїдів.

Лікування імунозалежного жіночого безпліддя полягає у медикаментоз-

ному усуненні інфекції, терапії передпухлинних станів і пухлин шийки матки.

Можливе проведення курсів імуносупресивної терапії для блокади синтезу ау-

тоантитіл. Доцільне застосування екстракорпорального запліднення або мето-

дики впорскування сперматозоїдів одразу у порожнину матки без проходжен-

ня фази цервікальної міграції.

Імунозалежне чоловіче безпліддя. Причиною безпліддя з боку чолові-

ка може бути синтез антиспермальних аутоантитіл, причому така ситуація

зустрічаються значно частіше, аніж продукція антиооцитарних антитіл у жі-

нок. Зазначена особливість пов'язана зі статевими відмінностями у термінах

формування гамет. У жіночому організмі всі попередники яйцеклітин закла-

даються ще в період ембріогенезу паралельно з процесом становленням імун-

ної системи і формуванням імунної толерантності, під час якого окреслюється

коло "своїх" антигенів. У чоловічому організмі сперматогенез розпочинається

лише у період статевого дозрівання, коли вже сформована система імунної то-

лерантності. Тому у чоловіків вищий ризик зриву толерантності до антигенів

статевих клітин.

Фактором ризику формування антиспермальних аутоантитіл є травми яє-

чок, що призводять до порушення цілісності гемато-тестикулярного бар'єру,

який захищає статеві клітини від аутоімунної агресії. Крім того, несприятли-

вими чинниками є перенесені в дитинстві крипторхізм, травми спинного моз-

ку і епідемічний паротит.

Ще однією причиною імунозалежного чоловічого безпліддя є тривале

підтримання високих концентрацій прозапальних цитокінів у плазмі сім'я.

Зазначена ситуація зустрічається при хронічних інфекціях статевих органів.

Вважають, що більшість прозапальних цитокінів чинить супресивний вплив

на активність сперматозоїдів. Активно вивчаються можливі клітинні імунні

механізми чоловічого безпліддя.

Діагностика імунних причин безпліддя у чоловіків полягає у вимірюван-

ні вмісту вільних антиспермальних антитіл у плазмі крові і сперми, а також у

дослідженні сперматозоїдів на предмет наявності аутоантитіл, що блокують

рецепторні структури взаємодії з яйцеклітиною. Подвійний підхід у діагнос-

тиці пов'язаний з тим, що антиспермальні антитіла можуть синтезуватися як

на системному рівні (IgG), так і місцево (IgA), причому в останньому разі вони

не надходять до крові.

Лікування імунозалежного чоловічого безпліддя полягає в усуненні хро-

нічної інфекції статевих органів і проведенні курсової імуносупресивної терапії,

спрямованої на пригнічення синтезу аутоантитіл. Можливе застосування мето-

дики екстракорпорального запліднення після медикаментозної імуносупресії.

§3. Імунні механізми спонтанного переривання

вагітності

Порушення імунної толерантності до батьківських антигенів плоду обу-

мовлює формування повторних спонтанних викиднів, серед яких виділяють

первинні і вторинні форми. Про вторинний генез імунних розладів говорять

тоді, коли в анамнезі мало місце народження живої дитини.

Сьогодні існує принаймні дві гіпотези, що пояснюють звичне невиношу-

вання вагітності. Згідно з першою гіпотезою, імунна толерантність до антигенів

плоду забезпечується синтезом так званих блокуючих антитіл, які практично

не активують комплемент і Fc-рецептори імунних клітин. Блокуючі антитіла

розпізнають чужорідні антигени фетоплацентарного комплексу, зв'язуються з

ними і екранують від подальшого імунного розпізнавання. Чим вища чужорід-

ність плодових антигенів, тим інтенсивнішою є продукція блокуючих антитіл.

Зазначена особливість пояснює на перший погляд парадоксальний феномен

сильнішої імунної агресії з боку матері на схожий за антигенним складом плід.

Саме тому більша частота спонтанних викиднів спостерігається при кревній

спорідненості батьків. Друга гіпотеза стверджує, що аналогом антигенів гісто-

сумісності трофобласту є молекули так званого трофобласт-лімфоцитарного

перехрест-реагуючого фактору (англ. trophoblast-lymphocyte cross-reactive,

TLX). Якщо батько і мати мають подібний набір TLX, то плід не виявляє до-

статньої імуногенності, щоб забезпечити продукцію належної кількості бло-

куючих антитіл. Отже, згідно з обома гіпотезами, ризик невиношування вагіт-

ності зростає при антигенній спорідненості батьків і зменшується по мірі їх

віддалення у генетичному плані.

Ще однією причиною спонтанних викиднів може бути продукція анти-

фосфоліпідних антитіл. Синтез антифосфоліпідних антитіл відбувається у

контексті СЧВ або як самостійний синдром. Антитіла до фосфоліпідів тромбо-

пластину призводять до порушення процесів зсідання крові і пошкодження ен-

дотелію судин, що проявляється клінічно у вигляді тромбозів різних судинних

басейнів. Порушення гемокоагуляції у судинах фетоплацентарного комплексу

при синдромі антифосфоліпідних антитіл призводить до розвитку фетопла-

центарної недостатності і передчасного відшарування плаценти.

Імунодефіцитне захворювання жінки також може бути причиною по-

вторних спонтанних абортів. Як відомо, імунна відповідь на антигени плоду

є клітинною, що передбачає переважну активацію Т-хелперів 1 типу. Однак у

імунному статусі вагітних спостерігається переважне функціонування Th 2,

що є одним із механізмів підтримання імунної толерантності. В умовах ІД З

існує високий ризик інфікування внутрішньоклітинними патогенами або за-

гострення персистуючої інфекції (наприклад, вірусної), в результаті чого від-

бувається активація клітинної ланки імунітету і зрив толерантності. Імунна

відповідь на антигени плоду в таких випадках нагадує реакцію відторгнення

трансплантата.

Діагностика імунозалежних спонтанних викиднів полягає у вивченні

вмісту специфічних антитіл проти антигенів фетоплацентарного комплексу, а

також у визначенні титрів антифосфоліпідних антитіл. Імуногенетичні дослі-

дження, які дозволяють визначити спорідненість батьків за антигенним скла­дом, поки що не набули належнього поширення на теренах СНД через висо-

ку їх вартість. Доцільним є вивчення гормонального профілю при вагітності,

оскільки саме гормональне тло забезпечує належні умови для формування і

підтримання імунної толерантності до антигенів фетоплацентарного комплек-

су. Оскільки в основі розвитку спонтанних викиднів можуть лежати імунні

дефекти, проведення імунограми є обов'язковим.

Лікування. Сьогодні існує декілька підходів до лікування повторних спон-

танних викиднів, пов'язаних з реалізацією імунних механізмів. Основні тера-

певтичні підходи відповідають запропонованим гіпотезам. Згідно з першим

підходом здійснюють введення донорських (наприклад, чоловічих) лейкоцитів

у мінімальній разовій дозі 1 хІО⁸ клітин. Альтернативним терапевтичним під-

ходом є в/в введення препарату, до складу якого входять мікроворсинки син-

цитіотрофобласту, виділені із сироватки вагітних. Обидві методики сприяють

посиленню продукції блокуючих антитіл до антигенів плоду. Існують повідо-

млення про ефективність в/в імуноглобулінотерапії вторинних форм спонтан-

них викиднів. Клінічна ефективність у такому разі пояснюється блокуючою

дією антитіл, що входять до складу препарату.

Лікування антифосфоліпідного синдрому полягає у застосуванні корти-

костероїдів і цитостатиків, а також у проведенні плазмаферезу. Для лікуван-

ня антифосфоліпідного синдрому застосовують і в/в імуноглобулінотерапію,

ефективність якої пов'язана як із блокуючою активністю введених антитіл, так

і з посиленням антиідіотипової імунної відповіді.

Якщо спонтанні викидні формуються в контексті ІДЗ, доцільно призна-

чети імунотропні засоби згідно з профілем імунного дефекту і препарати етіо-

тропної терапії у разі хронічної інфекції.

§4. Імунопатогенез, імунодіагностика та імунопрофілактика

серологічного конфлікту "мати-плід" при вагітності

Причинами серологічного конфлікту "мати-плід" при вагітності може бути

несумісність матері і плода за антигенним набором системи резус (Rh), ABO

і деяких інших. Найчастіше зустрічається так званий резус-конфлікт, який

розвивається при повторній вагітності резус-позитивним плодом у резус-не-

гативної матері. При цьому під час першої вагітності відбувається імунізація

матері до антигенів крові системи резус, яка проявляється синтезом специфіч-

них антитіл (антитіл до D-антигену).

Встановлено, що під час нормальної вагітності до крові матері надходить

близько 0,1-0,2 мл крові плоду. Значно збільшується надходження плодо-

вої крові під час пологів, особливо якщо останні мали ускладнений перебіг.

Сприятливими факторами імунізації також є перенесені спонтанні або штучні

аборти. Крім того, причинами імунізації може бути переливання в анамнезі

резус-негативній жінці препаратів крові, які виготовлені з матеріалу багатьох

донорів і містять незначні концентрації D-антигену. Останній механізм імуні-

зації пояснює можливість виникнення резус-конфлікту між матір'ю і плодом

під час першої вагітності.

Механізм пошкодження плода пов'язаний із міграцією синтезованих ре-

зус-негативною жінкою анти-Б-антитіл (IgG) через плаценту до крові плода,

де вони зв'язуються з поверхнею еритроцитів і обумовлюють подальший фа-

гоцитоз останніх або руйнування у реакціях АЗКОЦ. У клініці реалізація по-

дібного механізму призводить до виникнення гемолітичної хвороби плода і

новонародженого, а в тяжких випадках - до переривання вагітності.

Імунодіагностика резус-конфлікту полягає у вивченні вмісту анти-D-aH-

титіл у сироватці крові резус-негативної жінки (діагностичний титр 1:16).

Допоміжне діагностичне значення має з'ясування фактів перенесених абортів

і переливань препаратів крові, детальне збирання анамнезу перебігу попере-

дньої вагітності і пологів.

Лікування гемолітичної хвороби плоду є вкрай складною проблемою,

оскільки досі не розроблено достатньо надійних терапевтичних заходів. Однак

розроблена досить ефективна імунопрофілактика серологічного конфлікту,

яка полягає у введенні препарату анти-Б-імуноглобуліну (250-300 мкг) ре-

зус-негативним жінкам після пологів, штучних абортів і спонтанних викид-

нів. Під час наступної вагітності резус-позитивним плодом здійснюють по-

вторне застосування анти-Б-імуноглобуліну у терміні 28 тижнів, що підвищує

надійність імунопрофілактики. Механізм клінічної ефективності екзогенних

анти-Б-антитіл пов'язаний як із блокуючим ефектом останніх, так і з індукці-

єю антиідіотипової імунної відповіді та супресією функції В-лімфоцитів через

вплив на їх Fc-рецептори.

Конфлікт за системою АВО можливий у випадку, коли мати має першу

групу крові (не містить аглютиногенів А і В), а плід - II, III або IV. У такому

разі не потрібна імунізація організму матері, оскільки анти-А і анти-В-анти-

тіла є природними і синтезуються апріорно. Тому конфлікт за системою АВО

розвивається уже при першій сприятливій вагітності. Зазначені антитіла (IgG)

проникають через плаценту і зв'язуються з відповідними антигенами еритро-

цитів плоду, опосередковуючи подальший гемоліз. Серологічний конфлікт

"мати-плід" за системою АВО зустрічається на практиці вкрай рідко, ще рідше

він призводить до тяжких наслідків для плоду. Причина цього полягає у низь-

кій експресії еритроцитами плоду антигенів системи АВО, а також у високій

концентрації розчинних форм подібних антигенів, які зв'язують материнські

антитіла і тим самим відводять удар від еритроцитів.

Резюме

Сьогодні вже не викликає сумнівів, що одне з чільних місць серед причин

безпліддя посідають імунні розлади. З'ясування значення порушень імуніте-

ту у розвитку певних форм безпліддя дозволяє проводити ефективне лікуван-

ня навіть у тих випадках, які раніше визнавали безнадійними. З іншого боку,

саме завдяки досягненням імунології було встановлено, що частота причин

безпліддя з боку чоловіка мало поступається такій з боку жінки, що обумов-

лює необхідність детального діагностичного обстеження обох представників

сімейної пари.

ГЛАВА VII. ІМУНОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ

ІМУНОПРОЛІФЕРАТИВНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ

§1. Імунологічні аспекти лімфогранулематозу і

неходжкінських лімфом

Імунопроліферативні захворювання включають широкий спектр патоло-

гічних станів - від відносно доброякісних інфекцій (інфекційний мононукле-

оз) до злоякісних утворень.

Лімфогранулематоз (хвороба Ходжкіна). В основі захворювання лежить

пухлинне ураження периферійних лімфоїдних тканин. Джерелом пухлинного

росту є макрофаги і Т-лімфоцити.

Частіше першим симптомом захворювання слугує збільшення підщелеп-

них і шийних лімфатичних вузлів, потім - над- і підключичних, пахвових, а піз-

ніше - середостінних і пахових. Послідовність залучення лімфатичних залоз

наводить на думку про роль вірусної інфекції в генезі захворювання. Останнім

часом отримані дані, що хронічна шийна лімфаденопатія Епштейна - Барр

вірусної природи може бути передпухлинним станом лімфогранулематозу.

Паралельно з розвитком лімфаденопатії збільшуються печінка і селезінка.

Характерні сильні озноби, висока температура тіла (38-38,5 °С), рясні пото-

виділення, утрата маси тіла. Діагноз встановлюється на підставі результатів

біопсії периферійних лімфатичних вузлів.

При хворобі Ходжкіна розрізняють чотири гістологічні варіанти (табли-

ця 64). Зазвичай гістологічний варіант лімфогранулематозу залишається ста­більним, однак детальні спостереження показали, що в низці випадків мож-

ливі переходи від лімфоцитарного переважання до форми лімфоцитарного

виснаження.

Таблиця 64.

Морфологічна класифікація хвороби Ходжкіна

Хворіють частіше підлітки. Ще на початку століття виник інтерес до іму-

нопатогенезу лімфогранулематозу, було висунуто припущення про роль імун-

ного дефекту в етіології цього захворювання. Згодом були виявлені і описані

характерні порушення клітинного і гуморального імунітету.

1. Порушення клітинного імунітету (зниження імунної відповіді на тест-анти-

гени).

2. Антитілоутворення - зниження рівня IgM на ранніх стадіях захворювання.

3. Зниження функціональної активності лімфоцитів. Знижена проліферативна

активність стимульованих клітин.

4. Помірна лімфопенія.

Додаткові імунологічні тести:

- виявлення антилімфоцитарних антитіл у 30-60 % випадків;

- цитотоксична дія лімфоцитів на клітини Березовського - Штернберга in vitro;

- наявність ЦІК у 50-80 % випадків.

Лікування лімфогранулематозу полягає у своєчасній променевій і хіміо-

терапії, що дозволяє досягнути ремісії на 5 років у 85 % випадків. В окремих

випадках відбувається повне видужання.

Оскільки в якості передпухлинного стану деякі дослідники розглядають

хронічний Епштейна - Барр вірусний лімфаденіт, можливою профілактикою

лімфогранулематозу є виявлення і лікування Епштейна - Барр вірусної інфек-

ції (специфічна імуноглобулінотерапія, препарати інтерферонів).

Неходжкінські лімфоми. Термін "лімфоми" спочатку був запропонований

для позначення локальних пухлинних процесів, які не супроводжуються вихо-

дом проліферуючих клітин до периферичної крові. У поняття лейкоз вкладали

протилежний зміст. Таке розмежування виявилося умовним, оскільки при лім-

фомах також ідентифіковані проліферуючі клітини в крові.

Лімфоми поділяються залежно від клітинного складу (лімфоцитарні, змі-

шано-клітинні, гістіоцитарні) із зазначенням ступеня диференціювання (ви-

соко- і низькодиференційовані). Ця класифікація дозволяє прогнозувати пе-

ребіг захворювання. Прогностично несприятливими є низькодиференційовані

гістіоцитарні форми лімфом.

Лімфоцитарні лімфоми поділяють на Т- і В-клітинні, при цьому більшість

неходжкінських лімфом має В-клітинну природу. Однак у дітей частіше спо-

стерігається Т-клітинний тип проліферації.

Диференційну діагностику лімфом слід проводити з вогнищевими імуно-

проліферативними проявами хронічної Епштейна - Барр вірусної інфекції.

Лікування полягає у застосуванні променевої і хіміотерапії, а також у

проведенні хірургічних втручань.

§2. Імунологічні аспекти лейкозів

Лейкоз є найбільш розповсюдженим онкологічним захворюванням у дітей;

на дану хворобу припадає 1/3 від нових випадків пухлинних захворювань, які

виникають щорічно у дітей. У дитячому віці зустрічаються ті ж форми лей-

козів, що і у дорослих, за винятком хронічного лімфоцитарного лейкозу. При

цьому гострий лімфобластний лейкоз зустрічається в 76-82 % випадків від

загальної кількості лейкозів.

Найвища захворюваність гострим лейкозом припадає на дошкільний вік.

Пік загальної захворюваності на гострий лейкоз спостерігається у віці від 2-х

до 4-х років з поступовим зменшенням числа захворілих у віці 7 років.

Причини пухлинних захворювань у дітей вивчені мало. Звідси випливає, що

можливості для попередження цих захворювань на сучасному етапі дуже об-

межені. Обговорюються роль ендогенних і екзогенних канцерогенів транспла-

центарної Дії, променевої терапії, генетичних і конституціональних факторів

схильності до виникнення пухлинного процесу, а також дія вірусних агентів.

Ступінь впливу цих агентів значною мірою детермінується спадковими

факторами макроорганізму.

Виявлено, що підвищеним ризиком захворіти лейкозом характеризуються

ті діти, чиї батьки по роботі пов'язані з хлорованими розчинниками, фарбами,

метилетилкетоном, мастилами або працюють на транспорті.

При лікуванні дітей цитостатиками через кілька років може розвинутися лей-

коз, частіше у формі гострої нелімфобластної форми хвороби. Захворюваність

лейкозами серед хворих, які отримували інтенсивну хіміо- або променеву тера-

пію з приводу лімфогранулематозу, у 290 разів вища, ніж у популяції.

Доказом трансплацентарного лейкозогенезу слугують випадки природже-

ного лейкозу.

Відомо, що генетичні дефекти збільшують ризик розвитку гострого лей-

козу, наприклад, при синдромі Блума, атаксії-телеангіектазії, синдромі Дауна,

анемії Фанконі, спадкових імунодефіцитних захворюваннях.

Одним із найважливіших напрямків лейкозології було вивчення впливу ві-

русів на механізм канцерогенезу. Відомі на даний час пухлиноіндукуючі віру-

си належать до чотирьох родин ДНК-вмісних вірусів (поксвіруси, герпесвіру-

си, аденовіруси, паповавіруси) і однієї родини РНК-вірусів (ретровіруси, або

онкорнавіруси).

Збудник інфекційного мононуклеозу вірус Епштейна - Барр (група гер-

песвірусів) в умовах недостатності імунітету може стати причиною розвитку

лімфоми Беркітта. Відкриття в 1970 році зворотної транскриптази створило

основу для розуміння механізму інфікування клітин ретровірусами. їх зворот-

ня транскриптаза синтезує на РНК-матриці молекулу ДНК, яка несе таку ж

генетичну інформацію, що і вірусна РНК. ДНК може проникати в ядро і вбудо-

вуватися в геном клітини-хазяїна.

Пухлини кровотворної системи - гемобластози - проходять у своєму

розвитку два основних етапи. На першому етапі пухлина складається із зо­вні нормальних клітин, які не мають ознак ні поліморфізму, ні атипії. На

другому етапі в результаті повторних мутацій пухлинних клітин серед них

з'являються нові клони (субклони), зазвичай уже з різко підвищеною схиль-

ністю до мутацій. Пухлина з моноклонової перетворюється на поліклонову.

Моноклонова пухлина першого етапу доброякісна, а поліклонова трансфор-

мація робить її злоякісною. Коли лейкозна популяція досягає певної маси,

відбувається гальмування диференціювання нормальних стовбурових клітин

і різко знижується нормальна продукція клітин крові за принципом негатив-

ного зворотного зв'язку.

Однак необхідно відзначити, що всі ці ознаки не є стабільними, оскільки

вони можуть зазнавати змін в процесі еволюції лейкозного процесу і під впли-

вом терапії.

Особливості гострого лейкозу у дітей:

1. У дітей найчастіше спостерігається лімфобластний варіант гострого лей-

козу.

2. Частіше, ніж у дорослих, настає ремісія і можливе видужання.

3. Зустрічається природжений лейкоз.

4. Частіше, ніж у дорослих (у ЗО % хворих дітей довгожителів, що живуть

більше 5 років), спостерігається розвиток так званого нейролейкозу.

5. Частіше, ніж у дорослих, початковим проявом є осалгії, артралгії.

6. Нерідко зустрічаються пухлинні форми (гіперплазія тимуса, пухлиноподіб-

ні розростання в ділянці плоских кісток - черепа, груднини, ребер).

7. Частіше, ніж у дорослих, зустрічаються лейкеміди - специфічні ураження

шкіри.

Лікування лейкозів полягає у застосуванні цитостатичних препаратів. Для

лікування агранулоцитозу, що часто зустрічається при лейкозах і може бути

причиною смерті, застосовують препарати рекомбінантних колонісстимулю-

ючих факторів (нейпоген, граноцит, лейкомакс) - цитокінів, які викликають

різке посилення мієлопоезу. Перевага цих засобів полягає у фізіологічності їх

дії. Паралельно призначають імунотропні засоби, що посилюють фагоцитоз і

цитотоксичність нейтрофілів (лікопід, поліоксидоній). Слід враховувати, що

препарати глюкокортикоїдів також посилюють мієлопоез, однак у зв'язку

з негативним впливом на антитілогенез при застосуванні їх високих доз може

знадобитися введення препаратів імуноглобулінів із замісною метою. В період

виходу із агранулоцитозу для підтримання потенціюючого ефекту на мієлопо-

ез можливе застосування метилурацилу, нуклеїнату натрію або пентоксилу, які

мають м'якшу дію порівнянно з нейпоген ом. Контроль імунограми і мієлогра-

ми під час терапії агранулоцитозу є обов'язковим.

§3. Імунологічні аспекти лейкемоїдних реакцій

Лейкемо'щна реакція - реактивний стан організму, при якому зміни в крові

й органах кровотворення нагадують лейкоз або пухлини лімфатичної системи.

Лейкемоїдні реакції на практиці зустрічаються набагато частіше, ніж первин-

ні захворювання кровотворних та імунних органів. Усунення лейкемоїдної реакції

здійснюється шляхом лікування основної патології, що обумовила її розвиток.

Клініка лейкемоїдних реакцій полягає у збільшенні лімфатичних вузлів,

печінки і селезінки. Часто при лейкемоїдних реакціях відзначається абсолют-

ний лімфоцитоз.

Абсолютний лімфоцитоз характерний для:

• бактеріальних інфекцій - кашлюк, хвороба "котячої подряпини", лептос-

піроз, ієрсиніоз;

• вірусних інфекцій - цитомегаловірусна й аденовірусна інфекція, інфекцій-

ний мононуклеоз, інфекційний лімфоцитоз, краснуха, епідемічний паротит,

вітряна віспа, лихоманка Ку, поліомієліт, інфекційний гепатит;

• протозойних інфекцій - токсоплазмоз та ін.;

• інших захворювань - імунобластна лімфаденопатія, алергійний дерматит,

гіпертиреоз, гіперфункція наднирників.

Інфекційний лімфоцитоз - доброякісне інфекційне захворювання, ви-

кликане різними ентеровірусами. Збудники передаються контактно або через

предмети, продукти. Описано спалахи захворювань у дитячих колективах.

Інкубаційний період триває до 21 дня. Захворювання може перебігати у вигля-

ді симптомів інфекції верхніх дихальних шляхів або абдомінальним синдро-

мом у вигляді кишкової кольки, гострого живота, ентероколіту.

У загальному аналізі крові відзначається лейкоцитоз від ЗО до 100*10⁹/л, а

також лімфоцитоз - 20 %. Лімфоцити представлені здебільшого Т-хелперами

зі зниженою здатністю до реакції бласт-трансформації (РБТЛ) на мітоген фі-

тогемаглютинін. Нормалізація лейкограми відбувається протягом 3-х місяців.

Лікування не вимагає, прогноз сприятливий.

Інфекційний мононуклеоз - лімфопроліферативне захворювання, яке ха-

рактеризується появою атипових лімфоцитів.

Однак було встановлено, що інфекційний мононуклеоз є неоднорідним в

етіологічному плані захворюванням. Вважають, що власне Епштейна - Барр

вірус викликає гетеропозитивні форми захворювання (форми з появою гете-

рофільних антитіл), а гетеронегативні варіанти можуть викликатися іншими

вірусами (цитомегаловірусом, вірусами простого герпесу, краснухи, гепатиту

В, аденовірусом), а також Toxoplasma gondii.

Зараження вірусом Епштейна - Барр починається з 2-7-місячного віку,

коли зникає пасивний імунітет, переданий матір'ю. При цьому первинний ін­фекційний процес перебігає або безсимптомно, або у вигляді короткочасного

нездужання. Вірус інфікує епітеліальні клітини носоглотки і В-лімфоцити лім-