в історичному аспекті 40 страница

фоглоткового кільця Пирогова, де посилено розмножується. При цьому патоген

викликає поліклональну активацію і проліферацію заражених В-лімфоци-

тів, що забезпечує інтенсивне утворення різнорідних плазмоцитів. Діяльність

зазначених клітин призводить до різкого підвищення вмісту всіх класів імуно-

глобулінів сироватки крові. Однак останні є неспецифічними, тобто імунні фак-

тори витрачаються даремно і не забезпечують прицільної противірусної відпо-

віді. Причина зазначеного феномену полягає саме в поліклональній активації

В-лімфоцитів. Відомо, що при адекватній імунній відповіді утворюється лише

один клон найбільш специфічних до патогену імунокомпетентних клітин.

Слід зазначити, що як імунна відповідь на поліклональну активацію В-

лімфоцитів відбувається посилене утворення цитотоксичних Т-лімфоцитів,

специфічних до зараженим вірусом В-клітин. Останні покликані усунути не-

виправданий лімфоцитоз і гіпергаммаглобулінемію. З іншого боку, з'являють-

ся Т-лімфоцити із супресивною активністю, що також є важливим механізмом

контролю В-клітинної проліферації і сприяє видужуванню. Таким чином, ін-

фекційний мононуклеоз є інфекцією самої імунної системи і може викликати

розвиток імунодефіцитного захворювання. Набагато серйознішою є ситуація,

коли інфекційний мононуклеоз розвивається на тлі наявного імунодефіцитно-

го захворювання. В останньому випадку компенсаторна Т-клітинна реакція

розвинена слабко або зовсім відсутня, що може призвести до розвитку В-клі-

тинної лімфоми через неконтрольовану проліферацію В-лімфоцитів. Якщо ж

значно підвищується супресивна функція Т-клітин, що також може бути про-

явом ІДЗ, то виникає гіпогаммаглобулінемія і відповідні клінічні прояви. У де-

яких хворих перебіг інфекційного мононуклеозу супроводжується розвитком

тромбоцитопенічної пурпури або анемії в зв'язку з продукцією антитромбоци-

тарних і антиеритроцитарних антитіл. У загальному аналізі крові відзначаєть-

ся лімфоцитоз, моноцитоз, підвищення рівня паличкоядерних нейтрофілів на

тлі відносної нейтропенії або нормального відсоткового вмісту нейтрофілів, а

також поява атипових лімфоцитів.

Цитомегаловірусний мононуклеоз зустрічається рідко. При внутрішньо-

утробному інфікуванні ЦМВ у 90-95 % народжених дітей симптоми захворю-

вання не спостерігаються. Клінічні прояви ЦМВ інфекції полягають в затрим-

ці росту, мікроцефалії, гемолітичній анемії, тромбоцитопенії, гепатоспленоме-

галії. Також характерна поява в крові атипових лімфоцитів. ; » •

Діагностичні тести інфекційного мононуклеозу, викликаного Епш-

тейна - Барр вірусом:

1. Реакція Пауля - Буннелля, яка ґрунтується на виявленні гетерофільних ан-

титіл, позитивна у 75 % хворих (до 12 тижнів з моменту зараження); :

2. Антитіла до капсидного антигену вірусу Епштейна - Барр (максимум через

3-4 тижні після зараження);

3. Антитіла до раннього антигену вірусу Епштейна - Барр (реакція позитивна

у 35 % хворих відразу після зараження);

4. Визначення антитіл до ядерного антигену вірусу Епштейна - Барр (з'явля-

ються через 2-3 місяці і зберігаються на все життя).

Для діагностики ЦМВ-мононуклеозу адекватних тестів немає. Викори-

стовується трудомісткий тест з визначення специфічних комплементфіксую-

чих антитіл.

Для діагностики інфекційного мононуклеозу, викликаного токсоплаз-

мою, використовують наступні методики:

• мікробіологічний метод (виділення токсоплазми з крові, рідин, біоптатів);

• мікробіоскопічний метод (мікроскопія токсоплазми в зрізах);

• специфічні серологічні тести, які ґрунтуються на зв'язуванні комплементу;

• визначення титру специфічного антитоксоплазмового IgM

Лікування хронічного інфекційного мононуклеозу Епштейна - Барр ві-

русного генезу полягає у призначенні специфічної імуноглобулінотерапії і

препаратів інтерферонів. Ми рекомендуємо всю розраховану дозу специфіч-

ного імуноглобуліну з підвищеним вмістом антитіл вводити одномоментно, а

потім використовувати послідовне введення лаферону у дозі від 500 тис. до

1 млн МО № 10-12. Є дані щодо ефективності ізопринозину і гропринозину.

Лікування передбачає, крім специфічної противірусної терапії (специфічний

імуноглобулін + інтерферонотерапія), використання у тяжких випадках анти-

біотиків і глюкокортикоїдів. Варто мати на увазі, що лімфоцитоз може зберіга-

тися до 1 року і більше після видужання.

.Хвороба "котячої подряпини" (доброякісний вірусний лімфаденіт) - за-

хворювання, причиною якого є грамнегативні мікроорганізми з групи хламідій.

ьн «Інкубаційний період складає близько 50-ти днів. Клініка полягає у виник-

нецні;почервоніння на місці подряпини, а через 3-5 днів - папули, ще через

2-3 - везикули, яка у подальшому розкривається. На її місці утворюється кір-

ка, потім г рубчик. Через 1-2 тижні виникає регіонарне збільшення лімфатич-

них: вузлів, підвищення температури тіла. У більшості хворих відзначається

загарьнегнеадужання, слабкість, зниження апетиту, можуть бути блювота, біль

в,животі. Захворювання перебігає декілька місяців. Прогноз сприятливий.

Еозинофільні лейкемощні реакції. У цих випадках еозинофілія поєдну-

єтеся з лейкоцитозом або навіть гіперлейкоцитозом. Існує критерій визначення

поняття "еозинофілія" - підвищення еозинофілів вище 15 %. Еозинофільна

реакція найчастіше» є наслідком реакції гіперчутливості негайного типу або

результатом зниження клітинно-опосередкованих реакцій.

"Гіпереозинофільний синдром" - це еозинофілія 1,5х10⁹/л і вище, яка

зберігається протягом 6 місяців і довше за відсутності паразитарної інфекції й

інших станів, що викликають еозинофілію. Гіпереозинофільний синдром зу-

стрічається при спадковому імунодефіцитному синдромі Оменна.

Еозинофілія може обмежитися тільки периферійною кров'ю, але іноді

вона поєднується з тканинною інфільтрацією еозинофілами. Так, еозинофілія

периферійної крові часто може передувати інфільтрації еозинофілами легень

("легенева еозинофілія").

Механізми розвитку гіпереозинофілії крові:

1. антитілозалежний хемотаксис при паразитарних інфекціях;

2. імунний механізм, опосередкований через IgE;

3. відповідь на хемотаксичний еозинофільний фактор, що продукується дея-

кими пухлинами;

4. власне пухлинна проліферація, субстрат якої складають еозинофіли.

Гіпереозинофільний синдром невідомої етіології (до 85 % хворих скла-

дають хлопчики). Початок хвороби, як правило, має поступовий характер (не-

значне підвищення температури тіла, загальне нездужання). У більшості хво-

рих з'являються кашель, задишка, біль в животі, блювота, діарея. Характерною

ознакою є фібробластний ендокардит Леффлера. Необхідно проводити дифе-

ренційну діагностику з лейкозом. На відміну від останнього при даному за-

хворюванні ніколи не спостерігаються бластні клітини, вогнища екстрамеду-

лярного кровотворення, анемія і тромбоцитопенія.

Лікування полягає у призначенні антигістамінних препаратів, глюкокорти-

коїдів. Прогноз несприятливий.

Нейтрофільні лейкемощні реакції найчастіше зустрічаються при сепсисі

і локалізованих гнійних запальних захворюваннях.

Нейтрофільні лейкемоїдні реакції можуть провокуватися деякими актив-

но перебігаючими інфекціями: грампозитивними коками, грам-негативними

паличками, вірусами кору, вітряної віспи, інфекційного мононуклеозу і полі-

омієліту, більшістю грибкових і низкою протозойних інфекцій. В усіх перера-

хованих випадках при розвитку лейкемоїдної реакції варто запідозрити імуно-

дефіцитне захворювання.

Неінфекційні причини нейтрофільних лейкемоїдних реакцій: опіки, сис-

темні захворювання сполучної тканини, діабетичний кетоацидоз, пухлини

кори наднирників.

Характерний високий лейкоцитоз за рахунок нейтрофілів, різкий зсув фор-

мули вліво, поява токсичної зернистості лейкоцитів.

Слід особливо відзначити, що при токсикоінфекціях, викликаних ентеротокси-

генними Е. соїі, або при гострій крововтраті може відзначатися високий паличкоя-

дерний зсув формули крові (рівень паличок може підвищуватися до 30-40 %).

Проміслоцитарні лейкемоїдні реакції зустрічаються при виході зі стану

імунного агранулоцитозу. В усіх випадках нейтрофільозу потрібен пошук при-

чини і лікування основного захворювання.

Моноцитарно-макрофагальні лейкемоїдні реакції. Поява зазначених

реакцій можлива при будь-якій інфекції. Так, вони можуть супроводжувати

туберкульоз, ієрсиніоз, низку бактеріальних, вірусних і паразитарних захво-

рювань. Подібні реакції спостерігаються при хворобах імунних комплексів

(ревматизм, саркоїдоз Бека, хвороба Вегенера, Крісчена - Вебера).

Часто в зазначених ситуаціях утворюються моноцитарно-макрофагальні

інфільтрати в органах і тканинах у вигляді гранульом. У крові має місце висо-

кий моноцитоз, а в стернальному пунктаті відзначається збільшення кількості

моноцитів і промоноцитів (більше 2 %).

Резюме

Важливе місце у роботі клінічного імунолога займає виявлення і правиль-

на інтерпретація імунопроліферативного синдрому. У даній главі показано, що

такий синдром може бути первинним у розвитку імунних порушень (лімфо-

гранулематоз, неходжкінські лімфоми, лейкоз) або мати вторинний характер і

виникати внаслідок існуючих імунних дефектів. В останньому разі імунопролі-

феративні розлади є проявом специфічних інфекційних захворювань та імуно-

дефіцитних хвороб (лейкемоїдні реакції). Останнім часом накопичуються дані

про можливу роль імунних порушень і у генезі так званої первинної лімфопро-

ліферації. Зокрема, йдеться про припущення щодо тригерної ролі Епштейна -

Барр вірусної інфекції у виникненні лімфогранулематозу і саркоїдозу.

ГЛАВА VIII. ІМУННІ МЕХАНІЗМИ ФОРМУВАННЯ

ПАТОЛОГІЇ СОМАТИЧНИХ ОРГАНІВ

§1. Імунні механізми формування патології органів

шлунково-кишкового тракту

Гастрит. Гастрит - одне з найбільш частих захворювань органів травлен-

ня. Варто пам'ятати, що гастрит може бути синдромом імунодефіцитного за-

хворювання. Розрізняють дві основні форми захворювання: гастрит, асоційо-

ваний з Helicobacter pylori, і аутоімунний гастрит.

Helicobacter pylori - грамнегативний рухливий мікроорганізм, наділений

мікроаерофільними властивостями. Зараження відбувається пероральним

шляхом. Потрапивши на слизову шлунку, Н. pylori мігрує в зону міжклітинних

проміжків крипт і залоз, використовуючи в якості хемоатрактантів сечовину і

гемін, що накопичуються в мікроциркуляторному руслі. Завдяки уреазній ак-

тивності мікроорганізм розщеплює сечовину з вивільненням аміаку, що ство-

рює довкола нього захисну зону з підвищеним рН. Крім того, патоген нівелює

агресивний вплив низької кислотності шлункового вмісту завдяки функціону-

ванню водневої помпи, яка відповідальна за підтримання стабільного редокс-

потенціалу поверхневих структур клітини.

Розпізнається Н. pylori за поверхневими тейхоєвими кислотами, які висту-

пають у якості патогензв'язаних молекулярних шаблонів для нейтрофілів і ма-

крофагів слизової шлунка. Фагоцитоз мікроорганізмів зазначеними клітинами

призводить до активації останніх і синтезу доімунних цитокінів, які забезпе-

чують розвиток запальної реакції в слизовій шлунка. Синтезовані цитокіни

викликають активацію і дегрануляцію опасистих клітин, які містяться в зна-

чній кількості у пухкій сполучній тканині органу. Гістамін, вивільнений при

дегрануляції, провокує розвиток вазодилатації і плазморагії, а також активує

макрофаги і лімфоцити (через Hj-гістамінні рецептори). Однак дія гістаміну

не обмежується прозапальним ефектом. Справа в тому, що парієтальні клітини

шлунку, які продукують НС1, містять так звані Н₂-гістамінні рецептори, за

посередництвом яких вивільнений гістамін стимулює їх діяльність. Таким чи-

ном, під впливом запалення підвищується кислотність шлункового соку, тому

класична форма Н. pylori асоційованого гастриту є гіперацидною.

Оскільки значна частина гістаміну, виділеного опасистими клітинами з

метою підтримки запалення, витрачається на взаємодію з Н₂-гістамінними

рецепторами, останні забезпечують зниження інтенсивності запалення. Крім

того, тривалий активаційний вплив гістаміну на лімфоцити і макрофаги при-

зводить до прямо протилежного ефекту, оскільки супроводжується зниженням

їх функціональної активності. Усе це складає основу так званої гістамін-ін-

дукованої імуносупресії, яка обмежує самоушкодження при гастриті. Саме

зі зняттям гістамін-індукованої імуносупресії пов'язують часті випадки поси-

лення виразкоутворення при призначенні блокаторів Н₂-гістамінних рецепто-

рів, що на перший погляд здається парадоксальним, оскільки дані препарати

знижують агресивні властивості шлункового соку. Також саме цим механіз-

мом можна пояснити деякі випадки більш тяжкого перебігу виразкового про-

цесу при гіпоацидних станах.

Імунологічним тестом для визначення факту інфікованості Н. pylori є визна-

чення специфічних антитіл у плазмі крові. Недолік методу полягає у складній

диференціації активної і перенесеної інфекції, оскільки високі титри специфіч-

них IgG можуть зберігатися протягом тривалого часу після ерадикації Н. pylori.

Розвиток аутоімунного гастриту пов'язаний з порушенням підтримання

імунної толерантності до антигенів парієтальних клітин шлунка. Специфічним

маркером даного захворювання є виявлення в плазмі крові високого вмісту ау-

тоантитіл до парієтальних клітин. Унаслідок тривалої імуно-опосередкованої

аутоагресії розвивається прогресуюче збідніння клітинного складу слизової

шлунка і гіпоацидний стан. Для поліпшення регенерації епітеліоцитів слизо-

вої шлунку при атрофічному гастриті використовують метилурацил і солко-

серил, однак позитивний клінічний ефект зазначених препаратів також можна

пов'язати з їх імуномодулювальною дією.

Вірусні гепатити. Найбільше часто в клінічній практиці зустрічаються ві-

русні гепатити А і В. Збудник вірусного гепатиту А (хвороби Боткіна) - РНК-

вмісний вірус, що належить до родини ентеровірусів. Відомо, що в порівнянні

з вірусним гепатитом В хвороба Боткіна є більш сприятливою формою гепа-

тотропної інфекції. Причина цього полягає у властивостях самого збудника.

Внутрішньоцитоплазматична реплікація вірусної РНК, неможливість інтегра-

ції нуклеїнової кислоти патогену до геному клітини-хазяїна, стабільність ан-

тигенного складу паразита - основні причини відносно доброякісного пере-

бігу інфекційного процесу, сприятливого клінічного результату і формування

довгострокової імунної пам'яті при вірусному гепатиті А. Саме тому даний

збудник вважається високоімуногенним патогеном, тобто патогеном, на який

розвивається достатньо інтенсивна й ефективна імунна відповідь.

Ушкодження гепатоцитів в умовах вірусного гепатиту А обумовлені як

прямою цитопатичною дією збудника, так і аутоімунним компонентом, обу-

мовленим транзиторним скасуванням імунної толерантності до інфікованих

печінкових клітин. В імунній відповіді проти вірусу гепатиту варто розрізняти

два принципово різних механізми, що доповнюють один одного. Перший з них

спрямований на знищення вільних вірусних часток, інший - на руйнування ін-

фікованих вірусом клітин. Вільні вірусні частинки зв'язуються специфічними

нейтралізуючими антитілами, які виключають можливість адгезії і пенетрації

збудника в чутливі клітини завдяки блокуванню призначених для цього по-

верхневих молекул. Оскільки антитіла наділені функціями опсонінів, надалі

сформовані імунні комплекси захоплюються макрофагами, де руйнуються до

мономерів. При цьому імуногенні пептиди вірусу презентуються Т-хелперам,

тобто саме гуморальний механізм забезпечує підтримання імунної відпові-

ді проти вірусу. Другий механізм - клітинний і націлений на вірусінфіковані

гепатоцити. Клітинний механізм усуває недоліки гуморальної імунної відпо-

віді, не здатної впливати на внутрішньоклітинний патоген. Специфічні цито-

токсичні Т-лімфоцити, армовані макрофаги і природні кілери, які складають

цитологічну основу клітинного імунітету, руйнують інфіковані гепатоцити, що

призводить до вивільнення вірусних частинок і активації гуморальної ланки.

У свою чергу, гуморальні механізми полегшують роботу факторів клітинного

імунітету. Так, антитіла проти інфікованих гепатоцитів забезпечують реалі-

зацію реакцій антитілозалежної клітино-опосередкованої цитотоксичності, у

яких беруть участь армовані макрофаги і природні кіл ери.

Таким чином, клітинні і гуморальні механізми є не альтернативними шля-

хами імунної відповіді, а його взаємодіючими компонентами. При цьому най-

більш важливим є не інтенсивність якогось одного шляху, а ступінь їх зба-

лансованості. Це пояснює недостатню ефективність ізольованої імуноглобу-

ліно- або цитокінотерапії вірусних інфекцій. Гуморальний механізм є більш

вигідним для організму, оскільки при його реалізації не ушкоджуються власні

тканини. Однак для ефективного перебігу гуморальних реакцій необхідна ста-

більність антигенного складу збудника, тому що навіть незначні зміни поверх-

невих антигенів можуть знецінити синтезовані раніше антитіла. Вірус гепати-

ту А є стабільним в антигенному плані патогеном. Крім того, завдяки прямій

цитопатичній дії і неможливості інтегації в ДНК хазяїна вірус не здатен довго-

строково перебувати в клітині, а тому доступніший для розпізнавання специ-

фічними антитілами.

У той же час вірус гепатиту В має низку властивостей, які значно зни-

жують ефективність імунної відповіді. Важливо відзначити, що сам вірус не

руйнує гепатоцити, тобто активна репродукція вірусу не супроводжується за-

гибеллю клітини-хазяїна. Як не парадоксально, саме ця властивість є причи-

ною тяжчого перебігу хвороби, оскільки вимагає ширшого залучення клітин-

них механізмів імунної відповіді, які опосередковують самоушкодження. ДНК

вірусу здатна інтегруватися в геном клітини-хазяїна, що дозволяє збуднику

перебувати в зараженому гепатоциті необмеженого тривалий час, тому повна

ерадикація вірусу можлива тільки за умови повного руйнування інфікованих

ним клітин. Цей факт передбачає масивний характер цитолізу при гепатиті В і

можливість розвитку фульмінантних форм хвороби.

Вірус гепатиту В має нестабільний антигенний склад. Завдяки посилено-

му мутагенезу відбуваються постійні зміни як поверхневих, так і внутрішніх

антигенів збудника, що знецінює синтезовані раніше антитіла і вимагає реалі-

зації повторного циклу синтезу специфічних імуноглобулінів. За цей час вірус

встигає інфікувати нові клітини і здійснити кілька циклів реплікації, під час

яких можливе виникнення нових мутацій. Таким чином, при вірусному гепа-

титі В відбувається зниження ефективності гуморальних механізмів імунітету,

які, як відомо, є найбільш прийнятними для макроорганізму. У зв'язку з цим

збудник повною мірою використовує основний недолік клітинних реакцій -

неможливість цитотоксичних Т-лімфоцитів і природних кілерів безпосеред­

ньо пошкоджувати патоген. Однак армовані (рекрутовані) макрофаги, задіяні в

клітинних реакціях, наділені такою можливістю, оскільки фагоцитують вміст

зруйнованої ними клітини. Вірус гепатиту В значно знижує ефективність ро-

боти макрофагів шляхом порушення синтезу ендогенних інтерферонів - осно-

вних факторів рекрутування цих клітин.

Таким чином, вірус гепатиту В порушує баланс між клітинними і гумо-

ральними імунними реакціями, тим самим знецінюючи ефективність і тих і

інших. Чи варто згадувати, що діяльність Т-кілерів в умовах неспроможності

гуморальної ланки лише сприяє поширенню інфекційного агенту? Зазначені

дані обґрунтовують необхідність імуноглобулінотерапії вірусного гепатиту В,

оскільки ізольована інтерферонотерапія, яка підвищує активність Т-кілерів,

може призводити до погіршення клінічної картини захворювання. Препарати

специфічних імуноглобулінів містять антитіла до найбільш типових антигенів

збудника, у той самий час імунна система організму може бути націлена на

епітопи патогену, які зазнають мутацій, що призводить до значного зниження

прицільності гуморальних реакцій. При оцінці тяжкості хвороби й ефектив-

ності терапії варто пам'ятати, що можливість позапечінкової репродукції (на-

приклад, у клітинах підшлункової залози) забезпечує вірусу тимчасову еваку-

ацію з вогнища розгортання ефективної імунної відповіді.

Про ступінь реплікації вірусу гепатиту В судять за результатами специ-

фічної ПЛР, причому більш інформативною є ПЛР біоптату печінки. Також

у діагностиці широко використовуються серологічні методи. Визначення в

плазмі крові специфічних імуноглобулінів класу М (незалежно від того, до

якого саме антигену вірусу вони специфічні) свідчить про активну інфекцію.

Визначення ж специфічних IgG надає інформацію лише про факт інфікованос-

ті. Різке підвищення IgG у динаміці або вихідний надзвичайно високий титр

антитіл класу G також може бути ознакою активної інфекції, однак такі дані

слід інтерпретувати в контексті клінічних проявів хвороби.

Однією з причин зниження якості імунної відповіді проти вірусу гепати-

ту В є метаболічна імуносупресія, індукована порушеним обміном речовин,

що є по суті вторинною імунною недостатністю. Корекція такої імуносупресії

здійснюється шляхом паралельного застосування парентеральних засобів мета-

болічної корекції (гепасол А, гепа-Мерц, глутаргін та інші) й ентеральних пре-

паратів з дезінтоксикаційною дією (ентеросгель, дуфалак, мікотон, форлакс).

§2. Імунні механізми формування патології органів дихання

Бронхіти - запальні захворювання бронхів, які посідають особливе місце

серед хвороб людини. Слизова оболонка бронхів постійно контактує з різно­

манітними агресивними факторами зовнішнього середовища: патогенними

мікроорганізмами, алергенами, токсичними газами, димом, пилом, а також пе-

регрітим або охолодженим повітрям. Володіючи яскраво вираженими захис-

ними властивостями, слизова оболонка бронхів значною мірою нейтралізує

перераховані шкідливі фактори. Однак саме вона насамперед уражається за

умови надмірного пошкоджуючого впливу. Запальний процес, який розпочав-

ся в слизовій оболонці бронхів, при поширенні до підслизового і м'язового

шару призводить до утворення рубців, які деформують бронхіальне дерево.

Десквамаційно-некротичне ураження слизової і підслизової оболонок бронхів

змінюється метаплазією і полікістозним розростанням бронхіального епіте-

лію, внаслідок чого замість миготливого розвивається плоский епітелій, який

не має властивостей першого і не здатний здійснювати його функції.

За етіологією розрізняють бактеріальні, вірусні, пилові, термічні бронхіти.

Виникнення бронхіту пов'язане зі зниженням місцевого імунітету, унаслідок

чого підвищується активність умовно-патогенної мікрофлори, яка і є причиною

розвитку захворювання. Роль вірусної інфекції в етіології бронхітів є очевид-

ною. Вірус грипу, наприклад, розвивається саме у верхніх дихальних шляхах.

Його дія пов'язана з ушкодженням епітелію, порушенням трофіки бронхів за

рахунок ураження нервових волокон і гангліїв.

Наявність вогнищ інфекції у верхніх дихальних шляхах прискорює процес

розвитку хронічного бронхіту, оскільки сприяє надходженню патогенної мікро-

флори до бронхів. Надалі в процес залучаються усі шари бронхіальної стінки,

порушується структура бронхіального дерева, розвивається склероз, що обу-

мовлює постійний перебіг запального процесу або його періодичне загострен-

ня. При пізньому виявленні і недостатньому лікуванні хронічний бронхіт може

стати основою для розвитку пневмоній, бронхоектазів і пневмосклерозу.

Слід зазначити, що рецидивний і хронічний інфекційний бронхіт є зазви-

чай не самостійною хворобою, а синдромом імунодефіцитного захворювання.

Тому такі хворі повинні обов'язково бути проконсультовані клінічним імуно-

логом. Виключення можуть скласти бронхіти при аномаліях розвитку бронхо-

легеневої системи, однак такі ситуації на практиці зустрічаються рідко.

Екзогенний алергійний альвеоліт (гіперсенситивний пневмоніт).

Захворювання виникає внаслідок алергійної реакції легеневої тканини на вди-

хання алергенів (АГ), що містяться в органічному пилу. Серед АГ, що обумов-

люють формування цієї патології, найбільшу роль відіграють гриби, особливо

термофільні актиноміцети, а також білки тваринного походження (птахів, риб,

ссавців). Залежно від характеру АГ, що викликав захворювання, виділяють

різні його форми.

АГ, що потрапляють в організм інгаляційним шляхом, викликають утво-

рення преципітуючих AT, які належать до класу IgG. При повторному контакті

AT, вступаючи в реакцію з АГ, утворюють циркулюючі імунні комплекси, що

відкладаються під ендотелієм альвеолярних капілярів. Імунні комплекси акти-

вують систему комплементу, сприяють виділенню прозапальних інтерлейкінів,

хемотаксичних факторів, які залучають фагоцити, імунокомпетентні клітини.

Фагоцити вивільняють вільні радикали й агресивні лізосомальні ферменти,

які викликають ушкодження легеневої тканини. Унаслідок реалізації антитіло-

залежної клітинно-опосередкованої цитотоксичності в умовах резистентного

патогену утворюються епітеліоїдно-клітинні гранульоми, виникає інфільтра-

ція міжальвеолярних перетинок лімфоцитами і плазматичними клітинами, а в

кінцевій стадії - відбувається фіброзування легеневої тканини.

Клінічна симптоматика захворювання визначається тривалістю й інтенсив-

ністю антигенного впливу і його формою. Гостра форма розвивається через

кілька годин після контакту з АГ і виявляється раптовою задишкою і кашлем.

Зазвичайн також спостерігаються підвищення температури, озноб, біль у м'я-

зах. Аускультативно визначається типова для альвеоліту крепітація. Хронічна

форма захворювання характеризується розвитком повільно прогресуючої ди-

хальної недостатності, стійким кашлем, крепітацією, поступовим виснаженням

хворого. Рентгенологічно виявляються комірчасті тіні на тлі посиленого судин-

ного малюнка, до яких при хронічних формах долучаються фіброзні зміни.

У діагностиці екзогенного альвеоліту велике значення надається імуноло-

гічним дослідженням, спрямованим на виявлення специфічних AT або визна-

чення клітиноопосередкованих реакцій. Найбільш розповсюдженими імуно-

логічними методами діагностики захворювання є серологічні тести для визна-

чення специфічних AT за Оухтерлоні.

Саркощоз - мультифакторіальне захворювання з утворенням неказеозних

гранульом у різних органах. Формування гранульом пов'язане з реакцією Т-

хелперів 1 типу на невідомий антиген.

Ураження легень при саркоїдозі виявляється майже завжди. Типовими є

також ураження лімфатичних вузлів середостіння або коренів легень з легене-

вою інфільтрацією, які комбінуються зі шкірною або очною патологією. Рідше

спостерігаються периферійна лімфаденопатія, вузлувата еритема, артрити,

сплено- і гепатомегалія, гіперкальціємія, дифузне або локальне ураження ЦНС

і кардіоміопатія. Імунологічно захворювання проявляється пригніченням ре-

акції ГСТ. Саркоїдна неказеозна епітеліоїдна гранульома є тканинною відпо-

віддю на якесь локальне ураження.