ТРАГЕДІЯ ТА НАДІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ У XX ст.

5.5.1. Україна в боротьбі за національну самостійність. Духовний опір чужому пануванню, який розгорнувся в Україні ще у XIX ст. і був від початку локалізований винятково у сфері культури, спричинився у XX ст. до здобуття Україною незалежності і створення національної державності. Водно­час XX ст. можна визначити не тільки як небувалу ще перспективу великого національного відродження, але й як годину глобальної трагедії України та її культури.

Початок XX ст. ознаменувався зростанням хвилі національного піднесення, прагненням політичної й духовної свободи. Ця хвиля українського ренесансу породжує у певний момент і державну самостійність, і свободу релігійного са­мовизначення, і нечувано результативний літературно-митецький пошук. Хоча цей злет тривав недовго й був зруйнований більшовицькою експансією, він наче висвітлив потенційне майбутнє України, Початок нового століття став своєрід­ним алгоритмом глобальних подій, що розгорнулися згодом.

Наприклад, у Першій державній думі, скликаній в царській Роси-1906 р,, виникає Українська парламентська громада під проводом М. Грушевського. Програмою цього угруповання було здобуття української автономії.

7 (20) листопада 1917 р. національно-патріотична громадськість проголосила Укра­їнську народну республіку (рис. 5.5.1) під ке­рівництвом Центральної ради, яку очолив ви­датний вчений та культуролог Михайло Грушевський. Прагнучи дати селянам землю, за­безпечити розвиток виробництва й підняти рі­вень духовного життя, нова влада була, однак,

5.5.1. ДерДержавний герб та печатка УНР

зв'язана діями російського більшовизму.

Більшовики, що захопили владу у Росії, не були від початку впевнені у своїх можливостях і, під гаслом «самовизначен­ня націй», мусили дати волю, скажімо, Польщі та Фінляндії. Але коли спробу­вала стати на власні ноги Україна, — що означало, як відверто зізнавалися більшовицькі лідери, втрату «житниці», — до краю терміново ввели комуніс­тичні війська.

Вже 9—10 (22—23) грудня того ж 1917 р., не маючи підтримки в україн­ських масах, інтервенти проголосили встановлення радянської влади у прикор­донному, здавна зрусифікованому Харкові, й, спираючись значною мірою на російське пролетарське населення прилеглого Донбасу, розгорнули воєнний на­ступ ііроти незалежної української держави.

Оповитий ореолом героїки, та жертовності подвиг юнаків, що полягли за незалежність України у нерівному бою під Кругами 15 [28] січня 1918 р.

Подальше розгортання подій свідчило про неусталеність ситуації. Спроби зберегти національну самостійність під проводом Центральної ради, згодом — уряду гетьмана П. Скоропадського, іде пізніше — створеної 14 листопада 1918 р. Директорії під керівництвом С. Петлюри» спиралися на ініціативу свідомих укра­їнців, які Директорію підтримували масово й щиро. Проте стихія громадянської війни, засилля окрім більшовицьких загонів на території України ще й інших чужоземних (білогвардійських і німецьких, а згодом і польських) військ спри­чинили зростання анархії та бандитизму, яким українська влада не завжди у силі була протистояти. В цих умовах могли взяти гору лише найбільш одчайдушні й зухвалі угруповання, які не керувалися звичними нормами моралі. Такою силою й були більшовики, які запанували в Україні з 20-х років XX ст.

Західна Україна так само виявила всенародний порив до національної неза­лежності та прагнення до возз'єднання з іншими українськими землями (проголошення 1918 р. Західноукраїнської народної республіки).

Але Східна Україна залишилася під владою російського більшовизму, а Захі­дна — з розпадом Австро-Угорської монархії — під владою Польщі. Румунські окупанти захопили українську частину Буковини й частково Бесарабії.

Пізніше, під гнітом тоталітарного режиму, особливо ж у часи сталінського терору, Східна Україна переживала катастрофічні часи. Більшовицька влада ба­чила в Україні нескорену й свідомо орієнтовану на західні моделі життя провін­цію, яка була джерелом постійних проблем. Голодомор 30-х рр. був спробою «радикального вирішення українського питання» шляхом геноциду або принай­мні знищення працьовитого й самостійного українського господаря, оголоше­ного «куркулем»: після страшних уроків голодомору народ мав би перетвори­тися на тупих та деморалізованих кріпаків, які 6 годували Радянський Союз. Українській культурі також було завдано страшних і непоправних ударів.

Достатньо навести такі два приклади: близько 70% пам'яток старовинної архітектури Києва було висаджено у повітря; коли ж потрібно було написати шкільний підручник з української літератури, то не знайшлося жодного науковця-українця для цієї справи: всіх українських літературознавців було репресовано.

Непередбачувано трагічні наслідки мало приєднання до більшовицької дер­жави західноукраїнських земель після захоплення території Польщі німецькими фашистами та поділу сфер впливу між Гітлером і Сталіним. Перед тим західно­українське населення прийняло було Червону армію з усією щирістю, доки не запрацював людиноненависницький механізм сталінських репресій.

Подальші трагічні сторінки української історії були ще менш сприятливими для розвою культури. Україна стала кривавим полем, основним полігоном вели­кої політичної гри; західне суспільство попустило фашизацію Німеччини у надії створити захисний вал проти експансії міжнародних комуністичних сил, які розташувалися у Москві. Під хвилею гітлерівської окупації українці не одразу самовизначилися: від початку дехто сприймав (і не без ентузіазму) німецький фашизм як звільнення від більшовизму. Та врешті-решт національно-визволь­ний рух в Україні змушений був боротися на два фронти — проти більшовиків і фашистів водночас. Закінчилося це перемогою над гітлеризмом та утверджен­ням комуністичного режиму по всій Україні. Одним з парадоксів історії є те, що вперше від часів київської державності всі українські землі злучилися, хоча й не набули, звичайно, самостійності.

Під владою комуністичного тоталітарного режиму, який прагнув цілком стерти національні особливості, а у майбутньому знищити національні мови, звичайно ж, усе, що свідчило про багатство української духовної спадщини, або прагнення до самостійності нещадно переслідувалося. Висунуто було ідею «не­розривної єдності» трьох східнослов'янських народів — росіян, українців і біло­русів, які мали стати стрижнем комуністичного експерименту денаціоналізації. В цих умовах українська культура знову зазнала численних і непоправних втрат. Зокрема оголошено було «спільним» духовне надбання Київської Русі, відповід­но чимало основоположних українських пам'яток культури вивозиться до росій­ських музеїв.

Населення України, попри безпрецедентний розмах «промивання мізків* і розкручування гігантських маховиків комуністичної пропаганди зажадало неза­лежності як умови виживання краю. У 1989 р, виникає Народний рух України, завдяки бурхливій діяльності якого 16 липня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет. У серпні 1991 р. Верховна Рада України проголоси­ла Акт про незалежність країни. На референдумі 1 грудня 1991 р. за незалежну національну державу проголосувало понад 90%.

У сучасній Україні поступово стверджуються принципи правової держави:

перестало діяти чимало старих законів, які обмежували права особистості; зо­крема відмінено (відповідно до моральних норм цивілізованих суспільств) смертну кару. 28 червня 1996 р. була прийнята нова Конституція України. Найбільшим, можливо, завоюванням української демократії можна назвати прийняття закону про те, що можна й чого не можна чинити державі (або певним її структурам). З грудня 1991 р. в Україні запроваджується новий інститут влади — президент­ське правління.

З розпадом СРСР пов'язане не тільки здобуття незалежності, нове піднесен­ня національної свідомості й культуротворчого імпульсу, але й численні труднощі нинішнього періоду, періоду становлення нової спільноти, пошуку нових культу­рних перспектив.

5.5.2. Наука й освіта в Україні у XX ст. Ще у 1895 р. було сформульо­вано — як підсумок багатовікової боротьби за визволення — ідею політичної самостійності України. Характерно, що боротьба за цю самостійність розпоча­лася саме у сфері культури.

В останні роки перебування під владою Російської та Австро-У горської імпе­рій розвиток науки та освіти на українських землях мав виразне культурологіч­не спрямування. 1903 р. у Львові було відкрито музичний інститут. У період революційних подій у Росії 1905 р. українське студентство розпочало боротьбу за включення до програм університетів українознавчих дисциплін; як наслідок, у Харківському та Одеському університетах стали читати курс з української мови. 1913 р. на базі Київської музичної школи відкрито консерваторію.

Зміни в житті України в момент першої спроби будівництва української держави, виявилися, в першу чергу, у створенні національної освіти. Вже у берез­ні 1917 р. було відкрито українську гімназію у Києві, незабаром після цього — університет у Катеринославі, консерваторію у Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі. У жовтні 1917 р. починає свою роботу Український народний університет у Києві, Український вчительський інститут у Житомирі, відкрива­ється Науково-педагогічна академія.

У березні 1917 р. виходить розпорядження уряду про навчання україн­ською мовою у початковій школі. Того ж 1917 р. Перший всеукраїнський з'їзд педагогів висловлюється за українізацію освіти та введення як обов'язкових ди­сциплін, що висвітлювали історію та культуру України.

Далі відбуваються урочисте відкриття в Києві Українського народного уні­верситету, Педагогічної академії, Академії мистецтв. Влітку 1918 р. розпочала роботу комісія зі створення проекту Української академії під керівництвом тодіш­нього міністра освіти М. Василенка. У вересні проект був затверджений. В орга­нізації Академії сприяли такі вчені, як В. Вернадський (перший президент), М. Петров, С. Єфремов і ін. У складі Академії в різний час працювали Д. Граве, М. Крилов, Д.Заблоцький, Н. Перетц й ін. Академія стала центром розвитку науки, культури та мистецтва.

З наукою та освітою тісно пов'язано і відродження видавничої справи. За 10 післяреволюційних років українських періодичних видань вийшло більше, ніж за попередні 1 ЗО років.

Цього розвою вже не можна було задушити навіть після перемоги більшо­виків. Слід також визнати, що демократичні принципи більшовицької доктрини спрацювали на користь народові України принаймні в одному: у східній Україні, як загалом у Радянському Союзі, було ліквідовано тяжку спадщину царату — масову неписьменність, причому заборонити навчання українською мовою піс­ля всього, що відбулося, ніхто вже не наважився. Проте не слід бачити в цьому вияв якогось особливого піклування про народ. Більшовики мали намір маніпу­лювати масами через друковане слово, і початкова освіта народу, звичайно, від­повідала їхнім інтересам. Це було необхідно ще й тому, що ідея обов'язкового

масового початкового навчання стверджувалася у всьому світі як норма цивілі­зованості. Отож, постанова Раднаркому зобов'язувала все населення України віком від 8 до 50 років вчитися. З 1924 р. запроваджено обов'язкове чотириріч­не навчання.

Характерно, що в Західній Україні цієї пори спрямованість освіти була кар­динально іншою — наприклад, у 1928 р. митрополит Андрей Шептицький заснував у Львові Греко-католицьку богословську академію з двома факультета­ми: теологічним і філософським.

З утвердженням тоталітаризму примус стає основним стрижнем життя, в тому числі й науково-педагогічного. Спроби створити нову педагогіку (А. Макаренко), яка базувалася на пригніченні індивідуального начала, при­звели до втрат гуманітарних цінностей й однозначного пристосування особис­тості до вимог режиму, В 1950 — 1970 рр. вирізнялася педагогічна система В. Сухомлинського, зорієнтована на приділення більшої уваги внутрішньому світу дитини.

Створення науково-дослідних структур, формування академічної та вузів­ської науки фінансувалися державою згідно з практичними господарськими і мілітарними цілями, У науці посідають керівні ролі «партійні ідеологи»; горе­звісна заборона як «буржуазних наук» генетики та кібернетики надовго визна­чила відставання СРСР від світового науково-культурного рівня. Будь-якого роду нищівні «постанови» партійної влади й перманентне «проробляння» науково-освітянського загалу тримали вченого й педагога, усіх діячів культури в постій­ній напрузі й непевності.

Незважаючи на ці труднощі, наука та освіта не припинили свого розвитку. Наприклад, у Харкові у 30-х роках було проведено низку досліджень з фізики твердого тіла, здійснено розщеплення ядра атома літію, створено прискорювач елементарних частин і радіолокатор. У роки Другої світової війни Інститут елек­трозварювання під керівництвом Є. Патона розробив механізм автоматичного електрозварювання, що прискорило випуск воєнної техніки; після війни було проведено низку досліджень у сфері металургії та використання газу тощо.

Наука й освіта в радянській Україні розвивалися в умовах централізованого державного планування. Відповідно до комуністичної доктрини, перш за все, приділялася увага розвитку матеріального виробництва та воєнної промисловос­ті; згодом ще й, космічної галузі. Пріоритетними вважали у цей час фізико-математичні та інші природознавчі дисципліни, інженерні спеціальності. Гасла типу «сталінський план переробки природи» в поєднанні з малокомпетентним, але всевладним адміністративно-бюрократичним ентузіазмом призводили на прак­тиці до хижацького винищення природних ресурсів краю, руйнації екологічного середовища. Неповоротка й архаїчна система тотального бюрократично-репре­сивного контролю спричинює явища занепаду, стагнації, відставання від західної науки й техніки.

Спостерігається також розрив між прогресом наукової думки та реальним рівнем розвитку інженерної культури, що призвів до Чорнобильської катастро­фи, одного з найпотужніших чинників деморалізації радянського суспільства.

Натомість у сфері гуманітарних знань протягом багатьох десятиліть спосте­рігаються безнадійні провінціалізм і відсталість від світового рівня, створення штучних цінностей: над усім панує так звана марксистсько-ленінська філософія,

неодогматична система, яка базується на схоластичному цитуванні творів «кла­сиків» марксизму-ленінізму. Цю «філософію» сприймали як ідеологічну «наднг-уку», а фактично — Ті роль зводилася до функції ідеологічного наглядача за науко­вою думкою. Беззастережно фальсифікувалися, зокрема, філософсько-політичк;

погляди українських духовних поводирів — Шевченка, франка, Лесі Українки-та інших, яким призначалася роль «револю ційно-демократичних» попередника:

більшовизму. Лише після падіння сталінізму й заміни його більш ліберальною системою гуманітаріям поступово вдається відновити справедливість у трак­туванні поглядів українських демократів.

Проте аж до набуття незалежності в Україні вівся планомірний наступ нї. позиції української мови, фальсифікувалися національні начала культури, переслі­дувалися й репресувалися борці з русифікацією (І, Дзюба, І. Драч, В. Сіу;

Ірина та Ігор Калинці, І. Світличний та ін.).

Світовою славою користувалися у XX ст. українські медики М. Амосов тг. О. Богомолець, видатний фахівець у галузі технічних наук Є. Патон та ін.

Новий етап розвитку вітчизняної науки та освіти пов'язаний із відродженням державної незалежності України. Міністерство освіти України розробив національну освітню програму «Україна XXI сторіччя», спрямовану на коорди­націю зусиль сучасної освіти, науки та культури. Згідно із Законом про освіта (1991) розвиваються нові типи навчальних закладів; гімназії, ліцеї, коледжі-У вищій освіті здійснюється перехід на триступеневу підготовку: бакалавр, спе­ціаліст, магістр. Починають з'являтися перші приватні вузи. Проводиться та­кож відповідно до світових орієнтирів послідовна гуманізація науки та освіти, Зокрема забезпечено права на освіту рідною мовою різних національних мен­шин України, в першу чергу, численної спільноти росіян у східних областях.

Незважаючи на нинішні труднощі, зокрема відчутний недолік державного фінансування, наука та освіта в Україні безумовно розвиваються в напрямі адап­тації до сучасних світових, зокрема європейських норм.

5.5.3. Церковне життя і духовно-релігійний пошук українського сус­пільства у XX ст. Українські релігійні конфесії пережили у XX ст. смугу масо­вих гонінь, нечуваних від епохи раннього християнства: у прагненні «перероби­ти природу людини» комуністичні експериментатори мали надію виховати суспільство, позбавлене релігійної свідомості. Пережила люті гоніння, в першу чергу, панівна у суспільстві християнська церковна культура, яку було зведене до стану «церкви мовчання». Державою було вилучено силу-силенну церковних культурно-мистецьких цінностей; найкращі храми пристосували під музеї, більш прості — під клуби, склади та комори, У пресі наводилися дані, що кожен другий православний священик був співробітником КДБ.

Створення Української автокефальної церкви в період набуття незалежності 1918 р. було продиктоване прагненням очиститися від казенної, зрощене:

з самодержавством, російської церковної звичаєвості. Тому, як би там не ставилися до процесу адміністративного подрібнення православ'я, слід визнати це?-процес, по-перше, виявом жаги духовного очищення, а, по-друге, таким, и;г відповідає інтересам України. Українська автокефальна церква розвивалась у важких умовах. На початку XX ст. на території краю її знищили більшовика в період Другої світової війни її, що прагнула бути разом з народом у годиїг лихоліття, визначили як поплічницю окупантів. НайвиднІші її предстоятелі, зокрема

патріарх Мстислав (Скрипник) та митрополит їларіон (Огієнко), змушені були провести життя у вигнанні. Поновлення української автокефалії сьогодні усклад­нюється розбратом ієрархів, боротьбою між особистостями, функціонуванням все ще доволі потужного корпусу вірних Московського патріархату, які не сприй­мають новації, що Їх диктує час, в першу чергу, такі, як запровадження україн­ської мови у богослужінні. Проте спостерігається й значна активізація автокефаль­ного напряму, зокрема прагнення піднести науково-освітній рівень кліру, харак­терним явищем є відновлення діяльності православного теологічного факультету (нині теологічного відділення філософсько-теологічного факультету) у Чернівець­кому університеті.

Греко-католицька церква як виразник духовних прагнень західних україн­ців була силоміць знищена після Другої світової війни й відродилася лише з розпадом Радянського Союзу. Вона впевнено набирає сил, поступово поши­рює свій вплив і на східні області. Греко-католицька громада серйозно ставиться до проблем молоді, до впровадження християнської етики; широко працює з різними верствами, населення, прагне підтримувати християнське мистецтво, запроваджує недільні школи.

Долаючи міжконфесійні чвари, духовенство автокефальної та уніатської кон­фесій часом іде на спільні богослужіння, інші форми співпраці. Є прихильники ідеї об'єднання цих двох гілок східного обряду в єдину українську церкву, яка була б однаково відкрита для плідної співпраці як з православним Сходом, так і з Римо-католицькою церквою.

Складні випробування в епоху гонінь на релігію пройшов також україн­ський протестантизм, який сьогодні широко використовує можливості відправи власного культу та катехизації, зокрема, через засоби масової інформації; він відіграє помітну роль у впровадженні основ протестантської етики до свідомості суспільства, у сфері благочинності тощо. Кількість протестантів сьогодні в Укра­їні постійно зростає.

Однак у сфері релігійно-духовного життя України спостерігаються й прин­ципово нові явища. Збільшується кількість екзотичних сект, в тому числі й агре­сивно-тоталітарного характеру (пригадаймо бурхливу діяльність «Білого брат­ства» на чолі з Марією Цвігун, вона ж «Марія Деві Христос», яке врешті-решт увійшло у конфлікт з законом).

Зростає й рух неоязичництва, зокрема у формі РУНвіри (Рідної Української Народної Віри), який користується певною популярністю в колах літературно-худож­ньої інтелігенції, особливо ж в аспекті пошуку національних витоків духу. Негатив­но трактується така обставина, як «чужі», юдейсько-візантійські корені християн­ства. Водночас для представників такого погляду властиве бажання створити нову міфо-релігійну систему, що, як вони сподіваються, матиме планетарне значення.

Підноситься й теософський рух, який живиться переважно за рахунок само­освіти його адептів, зазвичай дещо безсистемної. У ньому еклектично поєднують­ся найрізноманітніші духовні впливи, з тяжінням до індійського окультизму.

В освічених верствах, в першу чергу серед науковців, утримує свої позиції атеїзм, здебільшого традиційного «матеріалістичного» ґатунку.

Здається достатньо типовою ситуація, яка змальовується в одній нинішній чернівецькій газеті. Буковина віддавна був православним краєм. Тепер релігійне

життя цієї області являє таку (хоча й неповну, як на наш погляд) картину:

домінує Українська православна церква Московського патріархату — 386 гро­мад; баптисти налічують 145 громад; Українська православна церква Київського патріархату має 122 громади. Число православних недільних шкіл зменшилося з 99 до 35; кількість протестантських недільних шкіл зростає. Буддійська релігійна громада ще не виробила власного статуту, отож поки Й не реєструється. З'яви­лася й громада мусульман у кількості 20 осіб. Як пише автор статті, «міграція християн із традиційних церков у протестантські фіксується постійно, а зворотно­го процесу ще не спостерігали»; «-..молодь і справді починає відходити од «віри батьків». І часом не лише від традиційної церкви, а й взагалі від християнства» ^то.

Але загалом грандіозний провал політики примусового насадження атеїзму в радянські часи стає дедалі очевиднішим.

В Україні діє Закон про свободу совісті й право сповідування чи не сповіду­вання будь-якої релігії; школу відокремлено від церкви. Проте вивчення релігій у всій різноманітності Її проявів стає нагальним завданням освіти — особливо ж в епоху поширення різноманітних псевдорелігій.

5.5.4. Українська, література та мистецтво у XX ст. Підйом національ­ної культури в сучасну епоху пояснюється розвитком вільної літератури та публі­цистичної думки. Характерно, що В. Ленін, плануючи приборкати «буржуазний» плюралізм, не робив різниці між художньою літературою та публіцистикою (стаття '«Партійна організація та партійна література»,, 1905 р.)- Публіцистич­ність, громадянська заангажованість залишаються (зі зрозумілих причин) типо­вими рисами української літератури та мистецтва XX ст.

Водночас на творчість українських літераторів початку XX ст. помітно впли­нув європейський і частково російський модернізм з його претензіями на «чис­те мистецтво». Цей вплив поєднувався часом з пієтетом до лівих політичних ідей, на які тоді багато хто мав надію й на Заході. Власне, «лівий» політичний нахил сприймався тоді, як один з виявів авангардистської естетики, що заклика­ла відмовитися від культурної спадщини. Період 20-х років є одним з найцікаві­ших в історії українського художнього слова, що пояснюється звільненням від віковічних пут, розкріпаченням поетичної особистості.

Особливо помітно це у творчості видатного поета, перекладача і театрознавця Миколи Вороного. Він одним із перших увів до української лірики тему міста та інші модерністські мотиви європейської поезії. Приятелюючи за часів нав­чання у Львові з І. Франком, М. Вороний перейнявся деякими його естетични­ми поглядами. У збірці «З-над хмар і долин» (1903) та інших творах М. Вороного поетична натхненність протистоїть буденності, вірші пронизані настроями смутку і роздумами про недосконалість світу. Він пориває з «грома­дянськими» мотивами, які панували у ліриці другої половини XIX ст. і перетво­рилися на фальшивий трафарет. Крім значного внеску, зробленого М, Вороним в українську поезію, він також був одним із засновників Національного театру, керівником Українських вищих драматичних курсів.

Українська поезія післяреволюційної пори була пронизана романтичними настроями. Виходять поетичні збірки «Заспів» В. Чумака, «Червона зима» В. Сосюри, «Мої коломийки» І. Кулика. Помітне місце в літературі посідає В. Еллан" Блакитний, керівник угруповання «Гарт», автор прокомуністичної збірки «Удари молота і серця».

Водночас для молодої української літератури характерний пошук культур­ності, віднайдення традиції.

Видатним теоретиком національно-культурного відродження був поет М. Хвильовий, який наголошував, що тільки професіоналізм може піднести українську культуру на європейський і світовий рівень: зокрема Хвильовий підносить «нестаріючу фаустівську душу» людини Заходу. Полемізуючи з цього питання з русифікаторами українського слова як фактичний керівник Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), він одразу ж накликав на себе звинувачення у націоналізмі. Значну роль у розвитку української літератури відіграли його статті «Камо грядеши?» (1925) і «Думки проти течії» (1926). Поезія Хвильового сповнена драматизму Й гострого відчуття сучасності.

Пробували оберегти культуру й літературну традицію неокласики, широко запроваджуючи ті класицистичні принципи, що їх свого часу «недобрала» че­рез відомі причини українська література. В оригінальних поезіях і численних перекладах з класичних та живих європейських мов М. Рильського, М, Зерова та інших вимальовується світ європейських цінностей, які митці прагнуть насадити у своїй розбурханій вітчизні. Їхня творчість не позбавлена іронії, бо автори прекрасно відчувають свою незначну впливовість. Але стоїчна приналежність до «табору культури» робить 'їхню спадщину цінним митець­ким надбанням.

Ось жартівлива рецензія М. Зерова на вірші колеги під назвою «Присвята Мих. їв. Рудницькому», сповнена, проте, стильової тонкості:

Ні, друже, не маю я вдачі педанта...

Я все проковтнув би, як мій крокодиль, —

Нового Бєрлена і давнього Аанта,

ї оцет сатири, і цукор ідиль.

Би знаєте: наша троїста Антанта

Приймає усякий закінчений стиль.

А Каша поезія — птах Аоенгріна, Українське сало й японський комфорт, ї метрика Баша — страшна мішанина, — Спливають в один гармонійний акорд, Чарує енергія Каша невпинна. ї навіть сілябіки лютий імпорт.

Неосимволісти Д. Загул, Є. Плужник, В. Мисик прагнули, навпаки, почути музику революційної епохи. Видатною постаттю стає Павло Тичина, який після виходу збірки «Сонячні кларнети» отримав славу національного поета.

Тичина прагне зробити українську мову відкритою найсучаснішим експе­риментам — його суб'єктивно-розкріпачені образи («мов золото поколото, тече-бринить ріка, мов музика») являли новий рівень розвитку українського пое­тичного слова. Водночас П. Тичина продемонстрував у вірші «Ходить Фауст...» глибоку недовіру до західного менталітету, який, на його погляд, виродився у «смішечки і брехеньки».

Нечисленними виявилися українські панфутуристи (Гео Шкурупій, М. Ба-жан, Ю. ЯновськиЙ) і маловпливовою їх творчість. Подібно до російських футурис­тів, вони сприймали революцію як оновлення світу. Проте здобутки їх нерівно­значні. Гео Шкурупій, наприклад, залишився в пам'яті читачів як скандальний оспівувач... воші. Ю. ЯновськиЙ оспівав революцію у романі «Вершники», акцентуючи увагу на муках народження нового світу й красі комуністичного ідеалу («троянда-революція»). Визначним поетом-ліриком стане в майбут­ньому М. Бажан, віддавши проте щедру данину й оспівуванню соціалістичних звершень.

У Західній Україні серед поетів-модерністів виділяється творчість Богдана-Ігоря Антонича і його збірки «Три перстні», «Книга Лева» та ін. У пошуку світової гармонії він оперує образами космічного плану, прагнучи виразити у своїх тонкозвучних віршах таємний зв'язок між людиною та світом.

Розвивався на теренах еміграції яскравий талант Є. Маланюка, що органічно адаптує в своїй творчості ідеї та образи західної культури. Привертає увагу його тяжіння-до розкриття суті західноєвропейської, «фаустівської» душі, що прагне пізнання та влади над буттям:

Готична ніч. На небі, як у книзі,

Механіка виконує закон.

Холодний місяць — лисий метафізик —

Обчислює народження і скон.

Прислухайся: оцей нічний Елізій

Зітхає глибинами темних лон —

Симфонія, а не прозорий сон,

Замерзлий в нерухомій, синій кризі.

Ударами припливів і відпливів

Здіймає груди бічний океан

І в скелі б'є. Ї космос, як пеон,

Гримить в безкрай...

Ні, ще ніхто не вивів

Тієї формули. І марно в безліч сфер

Крильми кігтястими ширяє Люцифер.

Відразу після революції, у 1918—1921 роках, виникає чимало літературних об'єднань («Гарт», Вапліте та ін.), друкуються різні художні збірники й альма­нахи: «Мистецтво», «Літературно-критичний альманах», «Гроно», «Червоний, вінок», «Шляхи мистецтва».

З утвердженням у СРСР після розгрому вільних літературно-митецьких угру­повань єдиної та обов'язкової програми соціалістичного реалізму, яка мала не;

меті «перекувати» традиційну людину в дусі комуністичного ідеалу, надовго

встановлюється царство сірятини й одноманітності. Репресовано М. Вороного, М. Хвильового, М. Зерова, Д. Загула та чимало інших літераторів. Присвячують себе академічним заняттям М. Рильський та П. Тичина. Активно стверджуються фігури на зразок О. Корнійчука, які вміють влучно знайти «струмінь» кон'юнктури.

Найбільш талановиті письменники молодшої генерації — Олесь Гончар, А. Малишко, М. Стельмах та інші шукають нового національного духовного грунту.

Широке визнання отримав роман О. Гончара «Собор» (1968). Письмен­ник, змалювавши занедбаний собор козацької доби як символ сучасного мораль­ного зубожіння, одним із перших у радянській літературі торкнувся питань збереження духовної спадщини народу; це викликало хвилю критики з боку офіціозу.

Серед досягнень української літератури — творчість «шістдесятників» Д. Павличка, М. Вінграновського, Є. Гуцала, І. Драча, В. Симоненка й ін. Виріз­няється талант Ліни Костенко, донині плідний, чиє поетичне слово сповнене особливої тверезості й гіркоти. Ось «портрет сучасника», що належить її перу.

А я — ніщо. Одоробло. Опудало власних городів, Я — посміховисько людське, бидло поміж народів.

(Давидові псалми)

Саме така щирість і праведний гнів були властиві для передового україн­ського слова останніх років існування Радянського Союзу. Але воно нещадно переслідувалося. Жертовною фігурою став, наприклад, репресований, незадовго до здобуття незалежності талановитий поет Василь Стус.

Образотворче мистецтво в Україні XX ст., попри усі утиски епохи тоталі­таризму, виглядає достойним внеском до світової культури. Тут широко представ­лений стиль модерн (рис. 5.5.2). Прикладом його в архітектурі може бути Бесарабський критий ринок у Києві (1910, архітектор Г. Гай). Прикметним і оригінальним зразком цього стилю є Будинок з химерами у Києві (1902— 1903, архітектор В. Городецький). Особливо ж масово цей стиль представлено у західних областях України. У рамках напряму модерн на початку XX ст. виникає національно-романтгечна течія в архітектурі, орієнтована на монументалізацію, широке використання орнаменту (В. Кричевський та І. Ливінський). «Український модерн» поширюється і в Східній Україні (Будинок Полтавсько­го земства).

За радянської влади інтенсивно «реконструювалися» українські міста, ство­рювалися нові духовні орієнтири. Ми вже згадували про масове нищення пам'я­ток Києва за більшовиків; відбувалося подібне й в інших містах.

Якщо навіть старовинна архітектура й не зносилася, то старанно нівечився весь прилеглий ансамбль, як це було, наприклад, у Житомирі, де образ місько­го центру створювався за рахунок величної домінації православного собору та кількох римо-католицьких костьолів; сьогодні вони безнадійно загороджені й закриті з усіх боків сірими, невиразними багатоповерховими будівлями радянської пори.

5.5.2. Будинок у Києві в стилі модерн

Проте спочатку радянські архітектори досить невимушене використовували старовинні західноєвропейські та українські національні традиції в дусі еклектиз­му та модерну; наприклад, українське бароко позначилося в архітектурі Сільско-господарської академії у Києві (1923—1930рр.,архітектор Д. Дяченко).

Однак спочатку архітектурна Й митецька політика Радянської влади намага­лася спиратися, перш за все, на футуристичну програму. Прикладом надій на нові монументальні рішення є використання сухота й раціонального стилю кон­структивізму у створенні величезного за розмірами ансамблю площі ім. Дзержинського у Харкові (рис. 5.5.3), тимчасово «новій» столиці України (1925— 1935 рр., архітектори С. Серафімов та ін.).

Однак конструктивізм виявився занадто «бідним» і нова комуністична еліта відчула, що в очах пересічної маси нові будівлі не дають належних результатів і явно поступаються в імпозантності старовинним кварталам. Конструктивізм було засуджено як «буржуазний» напрям в архітектурі; особливо ж наголо­шувалося на його «буденності», «несвятковості». Замішана на карнавальній сві­домості нова естетика соціалістичного реалізму прагнула «ренесансної» пишно­ти; ідеалом сталінської епохи стає «місто-свято».

Спочатку для цієї мети дозволено було використовувати класицистичні прин­ципи. Класицизм є основою стилістичних рішень будинку Ради міністрів України (рис. 5.5.4); (1934—1939 рр., архітектори — І. Фомін, фундатор стилю неокласицизму у російській архітектурі, та П. Абросімов) і будинку

5,5.3. Площа ім. Дзержинського у Харкові

Верховної Ради України (1936— 1939 рр., архітектор В. Заболотний). Згодом виникають стилі, іронічно ви­значені мистецтвознавцями як «сталін­ський ампір» та «сталінське бароко», еклектична, позбавлена смаку спроба наслідування класики. Зокрема цей штуч­ний стиль виявився у повоєнному оформ­ленні будинків київського Хрещатика.

Але після ери Сталіна офіційне захоплення «прикрасами» змінюється за­кликом до економії, «архітектурні зло­вживання» починають каратися, і з дру­гої половини п'ятдесятих років тривалий час панує безликий типовий проект. З 70-х років починають використовува­тися типові збірні конструкції.

Спроби якось боротися з одноманіт­ністю обов'язкових «черьомушок» зу­мовлюють у 60—80-х роках тяжіння до функціональної чіткості будівлі, ан-самблевості; щоб згладити враження одноманітності та бідності, широко ви­користовують декоративні (на всю пло­щину величезної стіни) панно пропаган­дистського характеру (оживає техніка мозаїки та майоліки). Нові рішення на­ражаються часом на гостру критику міс­цевого керівництва (нападки на рівні ЦК КПУ на стиль автовокзалу, знищен­ня велично-філософського панно Лук'я-нівського цвинтаря у Києві тощо). Про­те новий підхід поступово утверджуєть­ся; зведено великий палац культури «Україна» у Києві (1970 р., архітектор Є. Маринченко), оперний театр у Дніп­ропетровську (1974 р.» архітектор Б. Же-жерін) та ін.

Справді сучасні принципи архітек­тури виявляються в Україні наших днів, коли відмінено усі ідеологічні табу ми­нулих років. У містах постало чимало

5.5.4. Будинок Ради міністрів у Києві

прекрасних, зведених за останнім словом інжене­ри житлових та адміністративних будників.

Однак з'являється нове загрозливе явище: безза­хисність старої архітектури перед ініціативами нових господарів будинків, оскільки штраф за зіпсу­вання пам'ятки сміхотворно низький.

Сьогодні старовинні будівлі міських центрів ста­ють жертвою вандальського «осучаснений» за раху­нок перепланування фасадів, монтування алюмінієвих рам і дверей, збивання старовинної ліпнини, фрагме­нтарного оздоблення «своєї» ділянки будинку тощо.

Національне відродження значно оживило но­ваторський пошук у малярстві. Власну інтерпре­тацію в Україні знайшов у 1910-ті роки кубофу-туризлі, ініціатива запровадження якого належить О. Богомазову. Він був не тільки художником-екс­

периментатором, але й теоретиком (трактат «Живопис і елементи», в якому розглянуто проблему зміни мови живопису під впливом нового темпу життя).

«Світ виповнений енергією руху, і спостережливе око бачить динаміку навіть у статичному предметі («гора насувається», «рейки біжать», «стежка в'єть­ся»). Предмет для кубофутуриста — не інертна матерія: Київ у своєму пластич­ному об'ємі виповнений прекрасного і розмаїтого глибокого динамізму. Тут вулиці впираються у небо, форми напружені, лінії енергійні, вони падають, роз- биваються, співають і грають».

Основними мотивами творчості О. Богомазова були урбаністичні: «Потяг»;

«Київ. Гончарка»; «Базар» та ін.

Після більшовицького перевороту в Україні була створена 1917 р. Україн­ська академія мистецтва, першим ректором якої став видатний художник-графік Г. Нарбут. Окрім численних ілюстрацій до книг (рис. 5.5.6), він ство­рив 15 своєрідних композицій до «Української абетки» (1917), у яких особливо виразно відчутні національні фольклорні мотиви. Йому належать малюнки грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, гер­ба та ін.

Оригінальним майстром цього часу вважають М. Бойчука. Він очолив ство­рення ансамблю фресок у Лущ>ких казармах (Київ, 1919; не збереглися), роз­писів у санаторії на Хаджибеєвському лимані (Одеса, 1928). М. Бойчук прагнув до стилізації під раннє Відродження, давньоукраїнський іконопис і народне мистец­тво. Він пропонував почати відлік національних прийомів українського живопису від моменту адаптації візантійського канону, повернутися до джерел українського національного стилю, що викликало розгромну критику та багаторічне замовчу­вання творчості митця.

У 20-х роках українське малярство розвива­лося переважно у річищі театрально-декоратив­ного мистецтва (М. Драк, В. Меллер, О- Хвоетен-ко-Хвостов). Однією з найвидатніших постатей серед митців була О. Екстер, що продовжувала художні ініціативи О. Богомазова. Цікавою ро­ботою є її «Сценічні конструкції до трагедії», іцо призначалися не для якогось конкретного спектаклю, а до трагедії як жанру взагалі. Тут «пластика будується на одночасності двох акту­альних тем: грандіозних перекладок, які розхо­дяться променями від двох сходових маршів, вер­тикальних арок, які постають у них на шляху. Вони не просто існують одночасно, вони начеб­то встромлюються одна в одну. Протистояння підкреслюється і кольором: горизонтальна сис­тема червона, вертикальні арки чорні, із золо­тим контуром»³⁵.

Значний внесок у галузь театрально-декора­тивного живопису зробив і А. Петрицький. Він був автором декорацій для багатьох театрів: кур-басівського «Молодого театру», оперного, театру ім. І. Франка та ін. Але найбільшу популярність здобув як художник-портретист. Він намалював понад 60 портретів українських діячів мистецтв (портрети композитора М. Вериківського, М. Хви­льового та ін,).

Провідне місце тематична картина посідає лише з 30-х років — за умови, що вона має бути «ідеологічно витриманою». Апогею ця течія дося­гає у 60-х роках: характерні цикли картин «Моя рідна батьківщина» К. Трохименка, «Вручення пар­тійного квитка» В. Костецького тощо.

У Західний Україні формувався чіткий націо­нальний варіант малярського модернізму. Це творчість П. Холодного, який працював у мо­нументальному жанрі (вітражі у старовинній Успенській церкві у Львові, 1924). Видатним майстром модерністського живопису був львів­ський маляр Олекса Новаківський, у творчості якого, свіжо-розкутій та вишукано оригіналь­ній (рис. 5.5.7), відчуваються дух українського бароко та наївно-фольклорна інтонація («Коляда», «Народне мистецтво», «Автопортрет з дружиною», численні натюрморти та пейзажі).

Серед художників України пізнішого часу слід відзначити творчість Т. Яблонської (народ, у 1917). Особливий успіх мали свого часу її картини «Хліб і Весна» із реалістично написаними образами людей і виразно обіграним соняч­ним ефектом. У пізнішій творчості Т. Яблонська значно ускладнює свою мане­ру, звертаючись до символіки й алегоризму, декоративної насиченості кольором.

Одним із основоположників фольклорного стилю в українському мистецтві 60-х років був В. Зарецький. Для українського живопису 80—90-х років загалом характерне відродження «фольклорного напряму» (народні художниці К. Біло-кур, П. Хома й ін.).

Серед українських скульпторів цього періоду вирізняється постать О. Архипенка, скульптора-кубофутуриста, який здобув світове визнання. Його роботам притаманна експресивна символіка. Скульптури «Відчай», «Думка», «Дитина» та інші є втіленням нового пластичного принципу, відкривають шлях художньо­му експерименту в скульптурі. Найхарактернішим твором Архипенка є «П'єро-карусель» — скульптура, створена з геометричних фігур (ромбів, кіл, конусів). Сучасний експеримент поєднується тут з глибинними традиціями українського народного мистецтва; елементи скульптури розфарбовано барвистими кольора­ми; водночас конструкція рухається, являючи собою неочікувані ракурси. Але на цьому пошуки нових художніх засобів не завершуються. Наприклад, у скульп­турі «Медрано» автор використовує дерево, метал, скло з метою створити образ паризького циркача. Властивий йому був також інтерес і до історії та 'її героїв («Жозефіна і Бонапарт», «Арабка», «Стародавня єгиптянка», «Юда» та ін.).

Вирізняється також творчість В. Бородая, автора монументальних портретів (поета П. Тичини, художника В. Касіяна та ін.). Загалом поширеною була монумен­тальна скульптура, що втілювала ідеї комуністичної пропаганди.

Не можна, однак, погодитися з одним із авторів створеної у 30-х роках «Історії української культури.» (К., 1994), буцімто всі лиха української монумен­тальної скульптури радянських часів від того, що створювали її не етнічні українці. Бездарність, що пристосовується до кон'юнктури, не має національності — про це свідчать й деякі сучасні наші пам'ятники. Вся справа, очевидно, в тому, що бракує таланту або коштів.

Музично-театральна культура в Україні розвивалася за тим же сценарі­єм. 1919 р. у Києві було засновано Перший державний драматичний театр України ім. Т.Г.Шевченка (нині — Український драматичний театр ім. І.Я. франка). Музична культура України розвивалася під одночасним впли­вом народних традицій пісенності та нової європейської стилістики. Серед авангар­дистів української музики — композитор, диригент, педагог Б. Лятошинський (опера «Золотий обруч», 1930). Значний внесок у розвиток нової української музичної культури зробили М. Леонтович, К. Стеценко, Я. Степовий, М. Колесса та ін.

Національну музично-пісенну культуру розвивають професійні колективи, які мають стабільну державну підтримку: «Думка», що існує з 3920 р., Україн­ський народний хор (організатором і керівником останнього протягом тривало­го часу був Г. Верьовка).

В останні роки існування комуністичного режиму було дещо послаблено тиск на віяння сучасної масової культури Заходу. В Україні з'являється перша рок-опера «Орфей і Еврідіка» О. Журбини. Варто згадати й про постановку

у Києві на початку 2002 р. рок-опери С. Бедусенка «ЕнеЇда», яку схвально сприйняла київська еліта.

Проте значно популярнішою є естрада: масово виникають естрадні гурти, все більшої популярності набувають сольні виконавці: С. Ротару, Н. Яремчук, П. Дворський, О. Пономарьов, Т. Повалій, А. Кудлай та ін.

Більш оригінальним явищем є українська авторська пісня. У розвиток цього жанру вагомий внесок зробив чернівчанин за походженням В. Івасюк, широко популярний поет і композитор, автор текстів і музики українських пісень мину­лих десятиріч («Червона рута», «Водограй» та ін.). Його творчість органічно пов'язана з народними джерелами. Пісня «Червона рута» дала назву першому Республіканському фестивалеві української пісні та музики, що проходив у м. Чернівці 1989 р.

Національне відродження охопило і сферу театрального мистецтва. Ви­датним організатором театру та режисером-реформатором мистецтва був Лесь Курбас, який, зберігаючи національний стиль, прагнув наблизити український театр до світового рівня. У 1922 р. він створює театр «Березіль», у якому грали такі блискучі актори, як А. Бучма, В. Василько, Н. ужвій і ін. Це був театр справді європейського рівня, про шо свідчить хоча 6 те, що у 1925 р. на світо­вій театральній виставці в Парижі макети «Березіля» отримали золоту медаль-. Серед експериментальних вистав Л. Курбаса — «Цар Едіп», «Вертеп», «Народ­ний Малахій» та ін.

Однією з найцікавіших вистав Л. Курбаса була постановка «Гайдамаків» ^ Т. Шевченком (прем'єра відбулася у 1920 р. у Київському оперному театрі). Хоча центром сюжету були події Коліївщини, у виставі глядачі не бачили нату­ралістичного зображення жорстокості та катувань. Вони лише чули голоси му­чеників або здогадувались про їх страждання за мімікою хору. •

Хор заслуговує особливої уваги. Він складався з дівчат у стилізованому під старовину полотняному одязі, у віночках на розпущеному волоссі. «Хор був голосом народу, гомоном юрби, авторським голосом». Він ставав думкою і вираз­ником почуттів героїв, промовцем їх внутрішніх монологів. Дівчата були струк-,'кими тополями при дорозі, житом, що тихо погойдувалося на лану. Наприкін­ці, оповівши глядачам текст «Посіяли гайдамаки в Україні жито», вони органічно переходили до пісні, похитуючись в її такт» немов хвилі, що перебігають житом». Спектакль мав нечуваний успіх.

У 1934 р. театр «Березіль» був перейменований у театр ім. Т.Г. Шевченка. Доля ж самого Леся Курбаса, як і багатьох представників творчої інтелігенції України, склалася трагічно. Він був репресований і загинув у 1937 р. у Соловець-кому таборі.

Характерно, що у 1923 р. театр «Березіль» влада розглядала як дуже цінний внесок у сучасне українське мистецтво — і за змістом, і за формою; 1925 р. Курбасові було присвоєно звання народного артиста республіки; а у 1937 р. засідання особливої трійки без усякої мотивації прирекло його на розстріл.

Протягом 50—60-х років український театр виглядав досить консервативно;

найскромніші зрушення в бік сценічної умовності, авангардизму піддавалися нищівній критиці. Домінував сценічний «реалізм» зразка середини XIX ст.

Лише у 70—80-х роках стають відомі більш оригінальні рішення таких ре­жисерів, як А. Скибенко, С. Сміян, В. Афанасьєв, С. Король, М. Шейко.

Розвиток національного й російського театру 90-х років пов'язаний з ім'ям талановитого уродженця Львова, режисера Романа Віктюка, що зняв чимало ідеологічних та моральних табу, відхилив естетичні кліше минулих років і запропонував глядачеві жагучо фантастичне видовище (постановка п'єси скандального французького автора Ж. Жене «Служниці», нове й глибоко екзо­тичне трактування класичних сюжетів («Мадам Батерфляй», «Майстер і Мар-гарита» тощо).

Українське кіномистецтво розвивалося досить бурхливо. Вже у 20—30-х роках було екранізовано чимало літературних творів про громадянську війну, створено кіноопери на класичні національні сюжети («Наталка-Полтавка» і «Запорожець за Дунаєм» І. Кавалерідзе). З 1923 р. фільмом «Остап Бандура» (режисер В. Гардін) розпочалося виробництво повнометражних фільмів; у філь­мі знімалася М. Заньковецька. Помітним явищем став фільм «Тарас Шевченко» П. Чардиніна.

Лояльним до нової влади розпочав свою діяльність геніальний кінорежисер Олександр Довженко («Звенигора», «Арсенал», «Земля»); кінофільм «Земля» був у 1958 р. включений Міжнародним журі до списку дванадцяти найкращих фільмів світу). Події Другої світової війни стали основою сценарію О. Довженка «Україна в вогні», але гострота, з якою зображена була трагедія військового лихоліття, видалася підозрілою керівництву; лише у 1960 р. дружина Довженка Ю. Солнцева реалізує його задум у кінострічці «Повість полум'яних літ». Київ­ська кіностудія імені О. Довженка стала колискою вітчизняного кінематографу.

У воєнні та післявоєнні роки розвинулася українська киюдокуменптлістика.

Засоби масової інформації (преса,, радіо, телебачення) стали у XX ст. невід'єм­ною частиною культурного життя. Щоправда, становлення їх відбувалося в річищі тоталітарного суспільства і їх від початку розглядали як засіб масового зомбування.

З жовтня 1927 р. прийнято постанову ЦК ВКП(6) «Про поліпшення партійного керівництва пресою». При університеті в Києві відкривається від­діл газетних працівників; згодом — газетний технікум; з'являється чимало нових газет і журналів. Запроваджено обласні газети (1932 р.). У 1924—1925 рр. в ефір виходять радіопередачі, серед яких помітне місце займають «робітничі та колгоспно-радгоспні радіогазети»; тематика цих передач — «соціалістичне змагання, викриття світового імперіалізму та пережитків минулого». З 1939 р. до них прилучається й Західна Україна.

Тяжкий період Другої світової війни та післявоєнні репресії щодо українців майже докорінно винищили прояви вільного українського слова. Однак це не означає, що зникла офіційна пропаганда. З 1945 р. працює українське радіо;

з 1951 р. розгортає свою діяльність українське телебачення, першу програму якого дивиться 94 % населення, другу ~ 78,5%. З часів, коли в Україні секре­тарем республіканської компартії став В. Щербицький, українська мова як така витісняється з багатьох сфер життя. Якщо, звичайно, не зважати та той напівзру-

сифікований, вихолощений варіант української ораторської мови, який культиву­вався в газетярстві, радіо, телебаченні,

Новітня епоха історії України позначається спалахом публіцистичного слова, пробудженням ораторської енергії суспільства. Наприклад, більш як сто політичних партій України користуються повним правом виголошення своїх програм і гасел.