БІБЛІЯ ЯК ФОРМАНТА СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

2.8.1. Історичні відомості про стародавніх євреїв.

Нечисленний народ Стародавнього Сходу — ізраїльтяни — походять з вавилонян, їхні предки на якийсь час знайшли притулок у Єгипті; хабірі, або іврі, означає єгипетською мовою «захожа людина», «прибулець», що й дало ґрунт для слова «євреї».

Згуртований навколо ідеї й культу Єдиного Бога Ягве, цей народ, керований Мойсеєм, вийшов з Єгипту, де зазнав репресій. Під час кочування у пустелі закладено було основи релігійно-юридичного Закону, за яким стали жити ізра­їльтяни. Оновлений народ завоював Ханаан, землю свого пращура Авраама (Палестину), створивши тут державу Ізраїль, яка проіснувала кілька століть, набувши розквіту за царів Давида й Соломона. В цей період збудовано величний храм Ягве, створено новий корпус старозавітно-біблійних книг (Писання). Та після Соломона починають поширюватися вільнодумство, культи язичницьких богів, політичні хитання; країна розколюється на Ізраїль та Юдею. В житті Юдеї помітну роль починають відігравати пророки, шо говорять від імені Бога й відстоюють релігію Ягве перед експансією чужої культури. Старозаповітна книга « Пророки» фіксує політичні та духовні перипетії епохи.

Після розорення обох царств ассиро-вавилонянами й двохсотрічного поло­ну євреї повертаються до своєї землі і відновлюють державу вже лише на її пів­денній території (Юдейське царство). Відтепер вони суворо дотримуються нор­ми власної культури, яку ледь не знищив цілковито еллінізованиЙ цар Сирії Ан-тіох Епіфан і яку вдалося відстояти у збройній боротьбі.

Врешті Юдея підпадає під протекторат Риму, але не мириться з римським володарюванням, Римляни ж прагнуть підкорити непокірний народ. Згодом вон:і руйнують Єрусалим і самостійність ЮдеЇ, а після тимчасового успіху повстання Бар-Когби' (Син Зірки.) жорстоко мстяться, виселивши весь народ з Палестини й при­рікши його на двохтисячолітнє існування в діаспорі, аж до утворення сучасної дер­жави Ізраїль у XX ст-

2.8.2. Релігія стародавніх євреїв. Від багатьох народів давнини євреї відрізня­лися тим, що відмовилися від багатобож­жя і визнавали Єдиного Бога (Ягве) як Творця неба й землі, усього живого й не­живого. Богів політеїстичного пантеону євреї вважали злими демонами. За часів Мойсея вони створили закони святого життя — вважалося, що пі закони про­диктував сам Бог. Єдиного Бога славили в кочових умовах у наметовому храмі (скинії); пізніше у Єрусалимі цар Соломон збудував величний, розкішне прикраше­ний храм (рис, 2.8.1), у якому когани та левіти (у християн вони стануть свяще­никами та дияконами) здійснювали богослужіння — зі співом молитов, елеме­нтами танцю, з дозволеними зображеннями ангелів, тварин і рослин'⁴ та чис­ленними жертвопринесеннями тварин, які замінили людські жертви язичників і були покликані пробудити в людині жах і співчуття, а також розуміння того, що це вона, людина, мала 6 так постраждати за свої гріхи проти релігійного Закону (нагадаймо, що єврейство тільки-но виокремилося з язичницького світу, де панували значно жорстокіші звичаї).

Усе це було записано в священній книзі стародавніх євреїв, яку вони самі назва­ли ТаНаХ, і яка відома в християнському варіанті під назвою Старий Заповіт. Прихильники, юдаїзму вважають Святим Письмом тільки Старий Заповіт, тобто частину Біблії, написану до проповіді Ісуса Христа, Остання викладена (разом із подіями його життя) в Новому Заповіті, який склався й був канонізо­ваний протягом 1-го ст. н.е. Для юдаїста Новий Заповіт не є Святим Письмом:

Ісус із Назарету осмислений у нинішньому юдаїзмі не як очікуваний, провіщений

пророками Месія — Спаситель— Помазаник Божий, а як єретик. Сьогодні євреї вважають Ісуса просто яскравою особистістю, що безпідставно усвідомила себе як Месію- Навпаки, християни, визнаючи і Старий Заповіт Святим Письмом, усвідомлюють Ісуса як Христа, Рятівника світу, частину Неподільної Трійці. Він, за християнським поглядом, є не звичайною людиною, а Словом Божим, на­родженим перед віками, що творило світ і втілилося в людське єство заради його спасіння.

Уживане слово «Біблія» обіймає поняття взятих разом Старого та Нового Заповітів. Це слово — грецьке й означає «книги».

Створювалася Біблія принаймні тисячу років, й існує думка, ніби текст її регулярно спотворювався. Проте насправді перед нами унікальний випадок збе­реження давнього варіанту. Після знахідок старих рукописів Біблії в Кумрані (1947) стало очевидно, що принаймні з V ст. до н.е. до І ст. н. е. основний масив тексту Біблії (те, що в нас називають Старий Заповіт) не змінювався — через побожне ставлення до нього як до сакрального Писання та ретельне до­тримання особливих правил його запису, Можна з упевненістю сказати, що аналогів цієї ситуації у світовій літературі немає. Найдавніший переклад Старого Заповіту зроблено грецькою мовою, тому ми і вживаємо слово «Біблія».

Цю книгу стародавні євреї складали, виїкористовуючи міфи та легенди різних

народів, здебільшого в полемічному дусі. Наприклад, міф про потоп є в ассиро-вавилонян, міф про дерево добра і зла — у шумерів і т.д. Однак, якщо в язич­ницьких міфах панує відчуття ницості людини та ЇЇ безпорадності перед веред­ливими й несправедливими богами, то у Біблії усе підпорядковано концепції Єдиного Бога (Ягве), який виступає як Творець світу, що любить своє творіння.

Не слід також думати, що Біблія — це збірка фантастичних історій. Чимало фактів, які описані в Біблії як чудеса, знайшли своє наукове пояснення. Так, археологічні розкопки д-ра Вуллі, які виявили сліди колосальної, надзвичайної повені в давній Месопотамії, та доведене наукою «переливання» води з Серед­земного моря до Чорного після танення льодовика, підвели фактичну базу під легенди про потоп. Чудо, нерідко трактоване в Біблії як літературно-стилістична конструкція, покликане підкреслити силу Ягве (манна небесна — «хліб з неба», якою харчувалися євреї-вигнанці в пустелі, й сьогодні існує: це плоди рослини, які вживають у Їжу жителі цієї місцевості). Деякі чудеса — як, наприклад, воскресіння Христа з мертвих, — це не просто «повторення» сюжетів про помираюче та воскресаюче божество, які трапляються у різних народів давни­ни, а складно побудована теологічна концепція, що кінцево узагальнює спо­конвічні спостереження над невмирущістю природи.

У тексті Біблії можна знайти, деякі несуттєві протиріччя. Однак, як свідчать Кумранські знахідки, цей текст не змінювався принаймні протягом двох тисячо­літь. Враження протиріччя складається внаслідок перекручення Біблії при пере­кладах різними мовами. Окрім цього, свою роль також відіграла алегоричність мови фольклору, адже Біблія увібрала в себе і старовинні народні жанри: міфи, перекази, тексти, байки тощо). Відомий вчений Дж. фрезер трактував Біблію практично як «фольклорну» книгу, проте роль фольклору він значно перебіль­шив. Біблія якраз є літературним твором, у якому міфологічна свідомість по­ступається історії та теологічним питанням.

2.8.3. Етика Біблії як основа суспільного буття. Центральне поняття Біблії — це поняття справедливості, або ж Закону. Відповідно до концепції Біблії, саме Закон, який чітко відокремлював добро й зло, відрізняв стародавнього ізраїльтянина як представника «народу святих» від язичника, що жив за настро­єм. або ж не за принципом справедливості взагалі.

Від часів Мойсея — релігійного та політичного вождя Ізраїлю —давньоєв­рейське суспільство керувалося суддями на зразок біблійних Ісуса, Навіна, Добо­ри, Самсона і т. ін, 3 утворенням Ізраїльського царства, вершина політичного та культурного розвитку якого — епоха царів Давида та Соломона, в давньоєврей­ському суспільстві встановлюється на певний час культ царя. В першу чергу, це культ Соломона, якого іменували Премудрим, до уст його вкладали найбільш теологічне змістовні тексти групи Писань, а його афоризми старанно нотували (Приповістки Соломонові, Книга премудрості Соломона).

Але царя не ідеалізували. Могутньому Давидові дорікає за перелюб з Вірсавією та вбивство Її чоловіка Урїї пророк Натан (вважали, що пророки говорять від імені самого Бога), і Давид, каючись, створює відомий 50-й Псалом, щоден­ну молитву православних. Мудрий Соломон, зважаючи на віру своїх жінок-язичниць, впадає в спокусу політеїзму, і Бог віднімає у Ізраїля благодать мир. Отож, над усім панує поняття справедливості, або ж Закону.

Закон — це, в першу чергу, Десять заповідей Божих (Декалог) та 603 приписи. Якщо Заповіді були «правом божественним», моральним імперати­вом, то Приписи були «правом людським» (юридичним), їх вважали продов­женням Закону. Заповіді й Приписи встановлювали конкретну систему практич­них^ рекомендацій: як саме досягти тої святості життя, що її устами Мойсея заповідав Ізраїлеві Господь на Синайській горі.

Десять заповідей стали основою християнської культури, тому кожна люди­на мусить їх знати і пам'ятати.

Десять заповідей Божих

1. Я — Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, окрім Мене.

2. Не роби собі ідола, ані якої подоби до того, що на небесах угорі і на землі внизу, і що у воді під землею: не поклоняйся 'їм і не служи їм.

3. Не взивай імені Господа Бога твого марно.

4. Пам'ятай: день суботній, щоб святкувати його, шість днів працюй і пороби всі діла твої, а день сьомий — субота — Господові Богу твоєму.

5. Шануй батька і матір твою, щоб добре було тобі та щоб довголітнім був ти на землі.

6. Не вбивай,

7. Не чини перелюб.

8. Не кради.

9. Не подавай на друга твого посвідчення неправдивого.

10. Не пожадай жони друга твого, не пожадай дому ближнього твого, ні поля Його, ні вола його, ні осла його, ні всього, що є ближнього твого.

Десять заповідеи забезпечили потужний розвій юридичної думки | у Стародавньому Ізраїлі. Приписи, система суто юридичних норм близькі до відомих законів Хаммурапі,- та й до законів інших східних народів. Це зрозумі­ло, бо ж Декалог потребував, конкретизації у повсякденних ситуаціях людського життя, і творці Біблії черпали зі вже широко відомого й популярного на Сході досвіду інших народів. Щоправда,, тут юридична риторика набуває, на відміну від Декалогу, конкретності й точності, але не втрачає своєї патетичності: йдеться ж про те, аби виховати «народ святих».

«Коли буде серед тебе вбогий, один з братів твоїх в одній із брам. твсдх у краї твоїм, що Господь, Бог твій, дає тобі, то не зробиш запеклим свого серця, і не замкнеш свої" руки від убогого брата свого, бо конче відкриєш свою руку йому, і конче позичиш йому за його потребою, що буде бракувати йому" (Повт. 15:7-9).

Дотримання Заповідей та Приписів мало зробити життя гуманним і щасли­вим. Того, хто переступає Закон, ставить себе поза Богом і людьми, потрібно кара­ти, аж до страти. Вважалося, що людину, яка не поважає Закон, він і не оберігає⁷⁰. Саме тому часом Приписи формально входять у протиріччя із Заповідями. Так, за намовляння служити чужим богам, за непослух до батьків або за перелюб належало закидати винних каменями на смерть (Повт. 13: 10; 21:21; 22:24).

Християни, зберігши Десять заповідей, почали вважати Приписи застаріли­ми (в першу чергу, заборони на деякі види їжі, принцип «око за око, зуб за зуб», що перейшли до Біблії з вавилонського права тощо). Лиш любов і прощен­ня провини — єдиний шлях людини. Христос навіть говорив: «Якщо тебе вда­рили в праву щоку, потрібно підставити ліву». Це не означало боягузтво: того, хто тебе вдарив, слід вважати «хворим» братом, котрий втратив розум, і його потрібно оточити ще більшою любов'ю, щоб він вилікувався від ненависті.

Взагалі Десять заповідей зводяться до двох основних: люби Бога усім серцем і люби ближнього як самого себе. Якщо уважно прочитати Десять заповідей, то ми переконаємося; перші чотири говорять про любов до Бога, решта шість — про гуманність, любов до людини.

Новий Заповіт містить Нагірну проповідь Ісуса Христа — першу проповідь, виголошену при великому скупченні народу.

Перша частина проповіді — Заповіді блаженства — своєрідне доповнення до Десяти заповідей Старого Заповіту. Досі вважалося, що праведність нагород­жується земними благами — багатством, довголіттям тощо. Христос же не обіцяв праведним жодних благ у земному житті. Навпаки, праведні будуть гнані, переслідувані, убогі. Проповідується перевага духовних цінностей над матеріальними: «Не збирайте собі скарбів на землі, де міль та іржа знищують

2.8.2. Синагога

і де злодії підкопують і крадуть, але збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа не знищують, і де злодії не підкопують і не кра­дуть; бо де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Лк. 12:23).

Деякі слова Нагірної проповіді давно вже стали приказками: «Не судіть — і не судимі будете». «Просіть — і дасться вам; тукайте — І знайдете"», «Ти бачиш сучок в оці брата сво­го, а колоди у своєму оці не відчуваєш» та ін.

Нова релігія зняла проблему «обраного народу» (не обов'язково належати до єв­рейства, аби увійти в спілкування з Богом) і стала світовою,

2.8.4. Наука та освіта в даньоєв-рейському середовищі. Після вавилонського полону (VII ст.до н.е.) та повернення на батьківщину єв­рейські вожді визнали за потрібне запровадити масове вивчення Біблії та комен­тарів до неї. Біблія була єдиним джерелом мудрості; з неї черпали відомості про світоустрій, історичні та географічні дані, певні знання з медицини, юридичні та етичні норми. З шести років хлопчики та дівчатка вивчали Святе Письмо і вчилися дискутувати у процесі його тлумачення. В синагогах — молитовних будинках (рис. 2.8.2), розташованих по всій Юдеї. — читалося Святе Письмо і тлумачилося у проповіді (пірке). Існували тоді навіть школи законників — Дім Шаммая та Дім Гіллеля, — які змагалися між собою в сфері тлумачення Закону, «суворого» чи «м'якого» (згодом з цих коментарів «виросте» Талмуд).

До мудрості навколишніх народів ставилися насторожено: адже у Біблії вже було закарбовано полеміку зі світоглядом язичників (вавилонян, єгиптян, греків). Особливо неприязним було ставлення до грецької культури. Це пояс­нювалося тим, що один з полководців Александра Македонського, Антіох Епі-фан, який став царем еллінізованоЇ Сирії, спробував був знищити Юдею полі­тичне й насадити тут силоміць грецьку віру й звичаї. Прихильників грецького способу життя виявилося немало, й країна, по суті, опинилася на грані грома­дянської війни. Повстання роду МаккавеЇв («ковалів») побороло завойовників, але все грецьке відтоді стало забороненим. Одного з рабинів («вчитель», «вчена людина») помаккавейської пори спитали; «Коли варто вчити дітей грецьким книгам?» Той відповів: «Коли хочете, аби не вдень і не вночі»! Проте чимало юдеїв з тих пір непогано знали грецьку мову й культуру (характерна з огляду на це постать апостола Павла у Новому Заповіті).

2.8.Ї. Естетика Біблії. Світ Біблії заперечує зображення кумира, її творці відчувають Божество як віяння Духа, і в цьому величезна відмінність біблійної мови від мови художньої літератури античності, де панувала саме зображальність,

Пригадаймо, Алкей милувався блиском мідної зброї; у Анакреонта любов — « куля пурпурова», кинута Еротом. А що казати про Гомера, який, будучи за переказа­ми сліпим, моделював у своїй творчості зоровий образ блискучого світу, поклав­ши початок «живопису словом».

Автори Біблії зробили слово не стільки знаряддям пізнання навколишнього світу, скільки засобом проникнення в символічні сфери трансцендентного. Тому в античній художній літературі панує, за Арістотелем, мімезис, наслідування природи, а Біблія наче «розріджує» все матеріальне в слові.

Ось уривок з моноголу, що нібито належить Соломону:

«Я сказав був у серці своєму: «Судитиме Бог справедливого й несправедли­вого, бо для кожної справи є час, і на всяке там діло». Я сказав був у серці

своєму: «Це для людських синів, щоб Бог випробував їх, і щоб бачити їм, що вони як ті звірі, бо доля для людських синів і доля звірини — однакова доля для них. Як оці помирають, так само вмирають і ті, і для всіх один подих, і нема над твариною вищості людям, — марнота бо все!.. Все до місця одного йде; все постало з пороху, і вернеться все знов до -пороху-.- Хто те знає, чи дух людських синів підіймається вгору, і чи спускається вділ до землі дух скоти­ни?» (Ек. 3:17-21).

Отож, пророк Соломон підкреслює скороминущість життя, нагадуючи, що

завжди слід пам'ятати про Господаря життя та смерті.

Стилістика Давидового псалма сприяє виявленню «життя серця», виражає пошук людиною, відокремленою від ідеалу святості гріхами, шляхів єднання з Божественною Першопричиною:

«Ти — Бог Єдиний! Дорогу свою покажи мені, Гооноди, і я буду ходити

в правді Твоїй, приєднай моє серце боятися ймення Твого! Я буду всім сер­цем своїм вихваляти Тебе, Боже Ти мій, славити буду повіки Ім'я Твоє, вели­ка бо милість Твоя наді мною, і вирвав ти душу мою від шеолу глибокого!» (Пс. 86/85: 10-13).

2.8.6. Мистецтва у стародавніх євреїв. Функціонування Біблії на дав­ньоєврейському ґрунті не позначалося на архітектурі, образотворчому мистецтві, поезії, як це було в інших древніх суспільствах, що зміцнювали вплив ідей своїх сакральних книг художніми засобами. Навпаки, слово у євреїв сприймалося у всій його чистоті та простоті, і заборона Декалога створювати зображення (друга заповідь) була саме закликом охороняти непорушний авторитет слова. У Біблії подано категоричну заборону зображати фігури людей або тварин:

«Не роби собі різьби і всякої подоби того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що у воді під землею» (Вх. 20, 4).

Справа у тому, що повторення форм навколишнього світу в мистецтві (той самий мімезис, котрий засуджував Платон і підносив Арістотель) є начебто змаганням із Творцем, справою гріховною.

Особливо неприйнятним є зображення у ролі об'єкта релігійного поклонін­ня, тому що Бог не явив людям свого обличчя; зображення Божества категорич­но заборонені:

«І будете ви сильно стерегти своєї душі, бо не бачили ви того дня жодної постаті, коли говорив до вас Господь. Твердо тримайте в душах ваших, що ви не бачили ніякого образу у той день, коли говорив Господь до вас на (горі) Хориві з середини вогню, щоб ви не зіпсувалися і не зробили собі ідола на подобу якогось боввана, зображення самця або самиці, зображення всякої худобини, що на землі, зображення всякого крилатого птаха, який літає під небом, зображення всякого плазуючого по землі, зображення всякої риби, що в воді під землею...» (Вт. 4:15-18).

Саме перетворення рукотворного зображення у ідола, в об'єкт поклоніння обурювало авторів Біблії.

Проте це не означає, наче давні ізраїльтяни не поважали мистецтво як таке, що творці Біблії виступали в історії неначе якийсь «народ-сектант», якому чуже почуття краси взагалі, що у давньоєврейській духовній системі етика абсолютно домінувала над естетикою.

У момент становлення ізраїльського народу, в годину виходу з Єгипту, коли Мойсей впевнився у необхідності введення культу Ягве (підкреслимо: після ство­рення та руйнації ідола, золотого тельця)"², із народу виокремлюються ВеселеЇл, син Урії, і Аголіав, син Ахісамаховий, — вправні майстри-художники, яким доручено створити ковчег, скинію і священний одяг для богослужіння. Більше того, Мойсей прямо наказує прикрасити ковчег, у якому перебували скрижалі із заповідями (Декалогом), зображеннями небожителів-херувимів; ці ж зображення повторюються у Храмі Соломона у вражаючому, гігантському масштабі, хоча об'єктом поклоніння вони також не стали. За наказом Мойсея створили Й «цілю­ще» зображення Мідного Змія, яке довго стояло як реліквія в Єрусалимському Храмі. Коли ж воно перетворилось на об'єкт марновірного поклоніння, пророк Єремія знищив його. Заборона на зображення була, у першу чергу, забороною ідолотворення, водночас творчість не заперечувалася.

Музика стала найважливішою частиною ізраїльського життя. Давида взяли до двору першого ізраїльського царя Саула ще хлопчиком, безпосередньо з пастухів. Він прекрасно грав на псалтирі (вил арфи), і йото пісня пом'якшувала серце Саула, коли той впадав у лють (рис. 2.8.3). Пізніше, ставши царем, Давид заклав

основи ізраїльського богослужіння, в якому одну з центральних ролей стали відігравати музика та спів. А написані Давидом кілька десятків молитов-псал­мів стали основою майбутньої книги Псалтирі.

Взагалі саме традиції єрусалимського храмового співу лягли до основи європейської класичної музики (починаючи із літургійного співу Середньовіччя).

Варто наголосити, що євреї не були абсолютно чужими «міметичному» почуттю: згадане табу на зображення існувало лише у певні періоди розвит­ку єврейської культури⁷⁴. Синагоги елліністичної пори, наприклад, містили мозаїчні зображення тварин і навіть людей. Але домінування словесного засобу комунікації, надання переваги музиці свідчать про пріоритет «духу» над «обра­зом». Адже поряд зі словом або музикою будь-яке образотворче мистецтво вигля­дає в очах творців Біблії досить грубо і незграбно. От чому євреї не могли повністю сприйняти елліністичну цивілізацію, розцінюючи її естетично-художні спрямуван­ня як тяжку помилку, зниження духовного польоту. Незважаючи на наявність певних зразків образотворчого мистецтва, єврейська культура майже цілком буду­ється на Біблії, її дух визначає характер музичної творчості.

У давнину літературно-художні форми посідали здебільшого другорядне місце в системі культурних цінностей; література служила міфології, політиці, худож­ньо-розважальним видовищам тощо. Лише у стародавніх євреїв на перше місце в культурі поставлене слово, що сприймалося як божественна світотворча енер­гія. Дар слова в людини відрізняє Її від тварини, робить подібною до Бога. Тому й Ісус Христос називається в Новому Заповіті Богом-Словом,- Його вважають тим з початку часів існуючим Логосом (Словом, Мудрістю, Сином "Божим), котрий творив світ за волею Бога-Отця. Слову у давніх євреїв, а пізніше у хрис­тиянських народів, підкоряється все; політика, культура, суд, наука і навіть мисте­цтво. Проте якщо в євреїв образотворчі види мистецтва були не дуже розвинені, то християни успадкували ще й античні традиції, поєднуючи їх з біблійними.

2.8.7. Поширення Біолії та віри 6 Єдиного Бога. Священною книгою євреїв зацікавилися в елліністичній Александрії. Тут Старий Заповіт переклали грецькою мовою. Проте пізніше, в епоху римського володарювання, у зв'язку з поширенням і масовим утвердженням християнства, Біблією зацікавилися величезні маси людей. Вона стала книгою, потрібною для всього людства. Недарма Новий Заповіт одразу писали грецькою: цю мову розуміли в усьому тодішньому світі, й учні Христа зверталися нею до всіх народів.

Поширення християнства в Римській імперії припадає на III ст. н. е. Язичниць­кі боги в очах суспільства стають просто породженням людської думки, фанта­зією. Жорстокі звичаї стародавнього світу, відсутність поваги до людини та її життя виснажили населення. Принижувало людину в ті часи також рабовласництво,

яке ґрунтувалося на усвідомленні того, що іншу людину можна продати або

вбити як тварину. Християнство визнавало рівними перед Богом знатних і багатих поряд з бідними й нещасними, воно обіцяло після смерті справедли­вий суд і винагороду за добрі вчинки, Тому воно поширювалося серед населення Римської імперії надзвичайно швидко, незважаючи на те, що перших християн жорстоко переслідували. Найдавніші християни вимушені були переховуватися від влади, оскільки їх віра викликала ненависть у правителів. Римські імперато­ри розуміли, що християни, які не визнавали жодної іншої влади, окрім влади Бога, сумнівалися в божественній природі, яку приписували собі цезарі. Пере­слідування християн іноді набували характеру масових гонінь (за Нерона або Діоклетіана). Їх страчували, катували, цькували дикими звірами в цирках. Імпе­ратор Нерон спалював Їх в просмолених мішках на стовпах як «живі смолоски­пи», освітлюючи ними свої розгнуздані оргії. Але в умовах все більшого здичавін­ня та бездуховності язичницького Риму християнство поставало в очах народу носієм гуманності та культури, і все більше людей, незважаючи на гоніння, ставали його прихильниками.

Тисячі людей власним життям заплатили за віру в Ісуса Христа. Врешті-решт християнство стало масовою релігією і вийшло з підпілля в 313 р.

2.8.8. Ранньохристиянська культура.

Ранні пам'ятки християнського мистецтва належать до ЇЇ—НІ ст. У цей час християнство було гнаною релігією, і найхарактернішими пам'ятками його є таємні підземні катакомби, де послідовники Христа збиралися для спільної молитви та трапези любові. Катакомби — це споруди під землею у вигляді вулиць-коридорів, що тягнулися на багато кілометрів.

Стіни катакомб були прикрашені розписами на християнські сюжети. Найбільш ранні з них — через потребу конспірації — мають символічний харак­тер: наприклад, Христа символізувало зображення риби, християнство — вино­градної лози з гронами й т.п. Чимало розписів базувалося на художній мові античного язичництва: Ерот (бог кохання у греків) перетворювався на Ангола, а Психея (одна з героїнь грецьких міфів, кохана Амура), що збирає квіти, ставала уособленням душі. Перші зображення ще близькі античній традиції, оскільки фігури на них дуже життєві, але з плином часу в християнському живописі спостерігається підкреслена схематизація та умовності, оскільки голо­вним стає передача у видимому очима образі духовного начала. -

У IV ст. християнство визнається державою релігією- Тоді починають будува­ти християнські храми — базиліки, праобразом яких були римські публічні центри.

Перед входом до базиліки містився двір, оточений колонадою (в ньому залишалися ті, хто ще не пройшов обряд хрещення і тому не мав права входити до храму). В центрі двору розташовувався фонтан для обмивання. Потім йшов .нартекс (закрите приміщення перед храмом для тих, хто готується до хрещен­ня або кається). Із нартексу йшли входи до головного приміщення храму, яке представляло собою велику залу з рядами колон (інколи Їх було три, і кожна називалася навою'), У протилежному до дверей східному боці була напівкругла апсила, де містився вівтар; сонце зранку освітлювало крізь вікна апсиди всю церкву. У вівтарі на престолі стояв семисвічник (рис. 2.8.4), успадкований з юдейського культу; тут вершилося священнодійство перевтілення хліба й вина на Тіло й Кров Христові (євхаристія), що замінило собою жертвопринесення

2.8.4. Менора (семисвічник) – центральний символ єврейскої религії

старозаповітної церкви. Тут лунали церковні гімни й звучали проповіді, що коментували Біблію, яку читали з величез­ною пошаною. Все це було повторенням структури Мойсе-йовоЇ скиті та Соломонового храму й збереглося в структурі православної церковної будівлі й сьогодні. Храм прикрашав­ся мармуром та мозаїкою. Базиліка стала основою для фор­мування типу християнського храму в епоху середньовіччя.

Найвідоміша християнська базиліка Риму — базиліка апостола Петра, на місці якої було побудовано в XVI ст. величний собор Св. Петра.

Найперший християнський храм відкрито було споруджено у Вірменії (III ст. н-е., Ечміадзінський собор), бо саме ця країна вперше визнала християнство державною релігією. Тип кавказького християнського храму (Сіонський собор у Тбілісі та ін.) згодом справить певний вплив на хра- мову архітектуру Візантії.

2.8.9. Підсумки культурного пошуку стародавнього світу. Поняття культури стародавнього світу обіймає величезний за обсягом та значний за зміс­том матеріал. Саме тоді, на зорі людства, були закладені підвалини самовизна­чення людини в природі та суспільстві, поставлені та почасти вирішені численні екзистенційні питання.

З переходом від мисливства та збиральництва до землеробства й осілості набирає сили цивілізація в широкому сенсі слова — як щось протилежне при­роді, як ноосфера. Водночас робота на землі та пастухування вимагають вже чоловічої сили, що підносить патріархальне начало.

Чоловік, який в минулі часи почувався значно вільнішим від соціально-сімейних обов'язків, сїав виконувати непрості функції глави патріархальної сім'ї, що прийшла на зміну матріархату. Це значно ускладнює його почуття відпові­дальності. Саме тоді настає епоха активного приборкання первісних інстинктів, висуваються на перший план різноманітні табу, вводиться система ініціацій, з'являються політеїстичні релігії, в яких значну роль починає відігравати архаїч­ний вияв самообмеження: людські жертвопринесення, ритуальне каліцтво тошо. Стихія материнського природного начала (Е. Фромм) всіляко звужується на користь культури, яка в цю пору є інтенсивним самообмеженням в людині її природних інстинктів, що виявляються як небезпечна й неконтрольована сти­хія, здатна зруйнувати в будь-який момент ще нетривкі начала цивілізованості. Та, за 3. Фройдом, будь-яке утискання Еросу (життєвого інстинкту) зумовлює розширення сфери Танатосу (смерті). Складовим елементом культури найдавні­ших цивілізацій часто є незрозуміла для нас жорстокість та пригнічення людської природи, приниження жіноцтва й поетизація війни, культ героїки, протиставлений повсякденному мирному життю. Характерний культ юнацтва, гомосексуальне

начало у високорозвиненій культурі стародавніх греків, їхня зневага до жінки, за­критої в гінекеї з дітьми і позбавленої права на участь у громадському житті-

Однак у цих непростих умовах пізнання людиною самої себе та глибин добра й зла закладаються осноаи «сфери розуму», ноосфери, за визначенням В.Вернадського. Культура, якщо взяти до уваги вчення 3. фройда про сублімацію, врешті-решт стає суто фізичним порятунком людини від тих свавільних, диких інстинктів, які керували її поведінкою⁷⁶: кровожерність або сексуальна гіперак-тивність знаходять певне упорядкування й мотивацію в рамках архаїчного релі­гійного культу. Навіть людське жертвопринесення або храмова проституція, при всій їхній жахливості для сучасної людини, — все ж є речі на порядок вищі, ніж закон джунглів.

Поряд з розвитком інженерної думки та технічної цивілізації людство прохо­дить величезний духовний шлях, і наскільки велика відстань між кам'яною соки­рою та римською бойовою колісницею, настільки ж велика відстань, що відділяє первісного дикуна, розгубленого перед силами природи, від людини елліністич­ної епохи, що усвідомила силу своєї думки та вільно міркувала про богів, про перевагу тих чи інших політичних систем, про шляхи наукового пізнання світу або стилі мистецтва,

Водночас очевидно, що людина стародавнього світу, яка створила на проти­вагу природі основи цивілізації, зберігає в своїх духовних пошуках достатню сваволю й незрілість думки. «Греки, греки! Ви — справжні діти!», — говорив колись єгипетський жрець грецькому мудрецеві Солону. Але Й єгиптяни ви­глядають доволі наївними — хоча 6 у своєму прагненні законсервувати тіло для вічного життя. Це справді була епоха дитинства людства, яка була настільки без­жалісною та кривавою, як можуть бути безжалісними до самих себе лише діти.

Безумовно, правий А. Тойнбі, який стверджував, що цивілізації давнини вже належать самі собі. Але правота його не абсолютна. Для допитливого розуму духовний досвід далеких предків є повчальним, особливо з огляду на те, що деякі явища духовного життя стародавнього світу свідчать про надзвичайно глибокий злам у свідомості людства. Чимало проблем, що вперше були усвідомлені та поставлені людиною стародавнього світу, залишаються проблемами й сьогодні. Ніби вже давно вирішені питання: чи є Бог? в чому сутність моралі? що краще — демократія чи тиранія? чи безмежні можливості наук? чи повинен художник виражати лише своє «я» або насамперед суспільну думку? — але й досі кожне нове покоління заново вирішує ці екзистенційні питання.

Культури стародавнього світу багато в чому визначалися релігіями, підвали­ни яких заклалися ще в первісному суспільстві. Ці релігії були породжені бороть­бою давньої людини з природою та розгубленістю перед нею. Звідси політеїзм, як типова риса вірувань давніх народів: обожнювались земля і небо, грім і блискавка, дощ і сонце, тварини і рослини тощо. Правив культом маг-заклинач

(чаклун, шаман, жрець і т.п.), котрий прагнув заклясти богів, зв'язати їх своїм словом, підкупити жертвою (теургія). Про любов до божества й не думали:

богів вважали жорстокими й незрозумілими, їм приносили щедрі жертви, часто людські, навіть власних дітей.

Оскільки ж міф про богів був основою всього стародавнього світогляду, то він визначав і розвиток філософії, науки, медицини, політики, мистецтва. Сво­бода людської думки все більше обмежувалася рамками політеїзму, породженого в давнину боротьбою з природою. Жерці, які зазвичай правили в стародавніх суспільствах або були впливовою кастою (іноді, як у Єгипті, вони займали на­віть царський престол — фараони), здебільшого переслідували інакомислення.

Проте бувало й так, що самі жерці й правителі виступали релігійно-культур­ними реформаторами, як, наприклад, Ехнатон у Стародавньому Єгипті, що спробував замінити легіон богів вірою в єдиного бога-Сонце. Тієї ж думки до­тримувався і Заратустра, який підпорядкував усіх богів і демонів двом началам — Світлу й Темряві. В індуїзмі, з його тисячами богів, було висунуто вчення про Брахман та Атман — загальне начало та його індивідуальні вияви. А Будда в Стародавній Індії взагалі розчарувався в релігії своїх предків, не хотів говорити про богів, і проголосив світ облудою, а відхід від дійсності — нірвану — голов­ною метою мудреця.

Філософи стародавнього світу теж намагалися знайти єдину основу всього, що існує: у Стародавньому Китаї це поняття Небо та Жень (гуманність) — у Конфуція, Дао (шлях мудрості) у Лао Цзи, метафізика. — у Арістотеля.

Усе це свідчить про кризу стародавнього світогляду, який розглядав культу­ру як жорстоке обмеження природи, як відкуп жертвою від уявних демонічних її «володарів», що втілювали безкрайню стихію матеріальної натури. Натомість поступово, але неухильно зміцнювалися ідеї гуманності, а релігійно-духовний пошук набував нового'напряму, визначаючи нові обрії права, політичного уст­рою та митецького пошуку, що найповніше виявилося в біблійній картині світу й біблійній моралі.

КУЛЬТУРА ВІЗАНТІЇ

З.1.1. Загальні історичні відомості. У V ст. Римська імперія впала під ударами варварів. Стійкою виявилась лише східна Ті частина, яка ще в IV ст. відокремилася від західної, — Візантія.

У 330 р. була заснована нова столиця Візантії — місто Константинополь, названа на честь тодішнього імператора Константина Великого, що дав свободу християнському віросповіданню- Константинополь став культурним центром візантійського світу. Візантія почала іменувати себе «Другим Римом».

Візантія розташована була частково в Європі, частково в азії, поширювала часом свій вплив на Африку. Це робило імперію ланкою, яка об'єднувала два величезних регіони стародавньої культури — східний і західний, Синтез цих двох культурних начал почався вже в античні часи і був настільки інтенсивним, що Візантія швидко знайшла власний оригінальний шлях культурного будівни­цтва.

Для європейських країн Візантія довго залишалася і єдиним джерелом зна­йомства з античною спадщиною, і зразком переосмислення античної традиції, яку було блискуче перероблено в нову, гармонійну й вивершену систему відпо­відно до основ християнського світогляду.

Проіснувавши до XV ст., Візантія гине під турецько-мусульманською навалою. Але й досі залишається живим поняття візантійсько-православного культур­ного ареалу,-що охоплює величезну територію: країни Східної Європи (в тому числі й Україну), чимало суспільств в Азії та Африці, сьогодні — навіть певні осередки в Америці та Австралії.

3.1.2. Релігійне життя. Формування, православ'я. Візантія сформувала­ся як країна, де перемогло християнство. Засади християнської церкви взагалі сформувалися саме у Візантії.

Коли християнство вийшло з підпілля, за сприяння імператорів Констан­тинополя було проведено чимало Вселенських Соборів (розширених церковних нарад), які визначили вчення церкви (догмати), моральні норми християнства та характер церковного мистецтва'.

Розпочався розквіт вільної й творчої християнської думки, золотий вік патри­стики (творчість діячів церкви цього часу називається патристикою від слова раїег — отець). У цей час визначилися видатні особистості, іменовані Отцями Церкви: Василій Великий, Григорій Назіанзін, Іоан Золотоустий. Вони встано­вили правила церковного життя, метою яких було створення нової, обоженої людини, котра, на відміну від язичників, жила 6 не тілесними пристрастями, а духовними інтересами. Результатом цієї великої роботи стала християнська догматика, вироблення положень, в які треба вірити беззастережно.

Догмат сучасна людина сприймає як щось штучне і насильницьке, щось таке, що зв'язує вільну думку. Але наше мислення побудоване не лише на логіці, а й на вірі. Навіть точна математика будує теорему на аксіомах.

Догмати християнства не були встановлені «наказом»: це були висновки найінтелігентніших людей середньовіччя, з'являлися вони внаслідок живої та плідної дискусії. У Візантії був достатньо поширений і раціоналізм, що вимагав

.

перевірки віри розумом (наприклад, учення Варлаама). Всі догмати приймалися як колективна думка церкви; якщо хоча 6 один голос був проти, догмат не затверджувався.

ДЕЯКІ ОСНОВНІ ДОГМАТИ ХРИСТИЯНСТВА

Бог є Трійця: Отець, Син і Святий Дух².

Христос є непорочно зачата від Діви Марії Святим Духом Боголюдина, що містить в собі дві природи — людини й Бога.

Христос воскрес із мертвих, явивши переможну силу Бога над смертю і злом, що не панують у бутті,

Люди самі стягли на себе смерть і зло через власну сваволю Й гординю, і Христос спокутував своєю кров'ю їхні гріхи.

Спастися можна лише через Церкву Христову.

Встановлено було також систему таїнств (священнодійств), через які й здійснюється церковне життя й спасіння; хрещення, причастя, шлюб, священство та ін.

Отці церкви розробили концепцію людини, сповнену надії та оптимізму, висунули ідеал людини, яка знайшла шлях до втраченого раю, подолала зло та гріх. При всій абстрактності цього ідеалу він пронизаний новим почуттям цін­ності людини, надією на її духовний злет.

І це не було лише мрійництвом. Успадкувавши зі старозаповітної церкви ідею священнодійства, патристи не зводили християнство лише до моральних норм та особистої молитви. Обоження людини вершилося масово-практично, в першу чергу — через літургію, центр якої — фізичне прилучення людини до Тіла й Крові Христової, пролитої за спасіння людства (причастя). Патристи створили нову синтетичну культуру храмового богослужіння, в якому взаємо­діють слово-проповідь, архітектура, малярство та скульптура, прикладне мис­тецтво, костюми учасників містерії, кадіння пахощами, музично-театральне дійство.

Богослужіння покликане було реально-психологічно піднести людину над недосконалим і буденним, звернути її свідомість до Царства Небесного, яке мислилося сферою чистоти, світла й добра.

Тут саме вже планування будівлі, стін, куполів, ритміка вікон, 'сакральна організація простору, що символізував небо й землю, реальне та віртуальне, навіювали думку про два світи — земний та небесний. Зі стін дивилися обличчя янголів, самого Бога, Христа та святих, які таємно складали з віруючими єдине зібрання. Тут з благоговінням читали Слово Боже, Біблію, що була окута в золото та прикрашена коштовним камінням як найдорожча річ. У зворушли­вих молитвах, покладених на суворі, сумні або проникливо-мажорні мелодії, розкривалися почуття людини, яка шукає добра та правди в жорстокому світі, Тут священик сповідав віруючих, які щиро зізнавалися йому в своїх гріхах, прагнули стати кращими.

У полеміці з єрессю донатистів, які розглядали церкву як чисте «суспільство святих», патристи висунули ідею спасіння кожної недосконалої людини^ у церков­ному житті (воцерковлення).

Як результат серед кліриків та мирян Візантії з'являються яскраві постаті, які, будучи канонізованими церквою як святі, століттями правлять християн­ському світові за взірець, являючи в своїй особі перемогу над пристрастями й погордою, наближення до ідеалу обоженості, до Христа, якого розуміли як Єдиного Безгрішного. Народ оповивав ці постаті додатковими легендарними сюжетами, вкладаючи в них нове християнське розуміння добра й краси.

У всьому світі віддавна (з III—IV ст.) вшановують Миколая, архієпископа міста Мири, що в місцевості Лікія. Довідуємося, що він рятував життя невин-но засудженим, виступав проти єресі Арія і навіть, за переказом, дав на Соборі ляпаса творцеві нової єресі (яка жива людська риса!). Його здавна вважали покровителем усіх убогих і нужденних, зокрема — подорожуючих, особливо ж морем,

Високо шанувався також Олексій. Він, син заможних людей, покинуп от­чий дім в день власного весілля, аби цілком віддатися молитвам та добрим справам. Життя його пройшло в м. Едесі (Мала Азія): тут Олексій роздавав зібрану ним милостиню іншим злидарям, безперестанно молився, викликаючи глибоку пошану у людей. Помер він, за житієм, невпізнаним у комірці будин­ку своїх батьків, куди через багато років повернувся, аби Їм таємно послужити.

Аскетизм, зречення всього земного загострилися з появою чернецтва у християнізованому «грецькому» Єгипті (III ст.). Св. Антоній прожив життя самітником у пустелі, приборкуючи хтиві бажання плоті. Житія цих подвиж­ників, записані їхніми учнями та шанувальниками, утверджували Ідеал люди­ни, яка хоче пробудити в собі затьмарений гріхом образ Божий, стати за життя осяяним небесним світлом.

Це не означає, що духовне життя у Візантії було безхмарним. Після катакомб­ного періоду переслідувань почалася ера вільної думки, контамінація з християн­ством ідей язичницької філософії. І це зумовило виникнення доктрин, які загро­жували гармонійній системі християнських цінностей.

Виникли єресі («особливі вчення») — на зразок аріанства (вчення Арія, іцо Христос є творіння Бога, а не Син Божий, тобто — заперечення Трійці), богомилів (матеріальний світ створений не Богом, а дияволом)⁵, іконоборців (ікони суть ідоли), монофізитів, які вважали, що Христос мав лише одну — Божественну — природу, і його страждання на хресті — чиста «видимість»;

були й численні інші єресі — практично вони протягом століть розбурхували християнську громаду, вселяли зневіру або' відчай, а часом ставили суспільство на межу громадянської війни.

Патристам довелося також боротися з поганською реакцією, коли імпера­тор Юліан-Відступник, який прагнув поновити стару віру, хотів заборонити християнам користуватися плодами язичницької вченості та полишити їх на самому лише ґрунті єврейської Біблії.

Візантійські Отці церкви добре знали античну літературу, риторику, філософію. Але вони обрали новий для античного світу напрям: проповідь Слова Божого, хоча суто літературну та художньо-митецьку культуру античності також не відхиляли.

Перемогли ті церковні діячі, що виступали за вільний і широкий розвиток християнства, але за умови твердої опори на цінності Біблії. Водночас вони санк­ціонували збереження й розвиток у рамках церковної культури елементів антич­ної культури (філософи, архітектури та живопису, риторики, античного природо­знавства тощо).

Проте церква в тому вигляді, в якому вона склалася у Візантії, при всіх ЇЇ духовних досягненнях, не мала достатньої самостійності, її повсякденним жит­тям і Соборами занадто часто керували імператори, які привласнили собі пра­во вищого суду в духовних і мирських питаннях. Тобто Візантії був властивий цезарепапізм, уявлення, ніби світський володар (цезар) має право остаточного керівництва і в духовній галузі (іншими словами — має функцію «папи», керівника церкви). Бувало, що імператори втручалися й в рішення Вселенсь­ких Соборів. Бували й імператори-єретики (наприклад, іконоборці), що утис­кували Православ'я. Це входило в протиріччя з біблійною тезою «Священство вище від царства» і з загальноцерковним положенням, сформульованим у трактаті Августина «Град Божий»: автор, спостерігаючи загибель Західної Римської імпе­рії, дійшов висновку, що християнинові слід будувати, перш за все, Небесний Єрусалим, а не тимчасовий Град Земний. Церква за ідеєю була начебто «дер­жавою в державі», а християни мали вважати себе від початку громадянами Граду Небесного.

Отож, церква, не розділена іце на західну та східну, поставала як єдиний організм. Від початку природно з'явилося питання про авторитети духовні, що функціонують незалежно від світської влади Імператора. В церкві раннього середньовіччя були, окрім дияконів, священиків та єпископів, чотири вищі авторитети — чотири патріархи (в древніх центрах християнства — Єрусали­мі, Александрії, антіохії та Римі), які незалежно керували церковним життям у своїх областях. З підвищенням ролі Константинополя у ньому було створено патріархат, який в силу могутності Візантїї став вважатися вселенським, керівним.

На Заході ж склався незалежний від Константинополя тип відносин між державою та церквою. Після розпаду централізованої Західно-римської монархії зв'язок між молодими напівварварськими державами, що виникли на руїнах Західного Риму, тримався саме на єдності церкви. ЇЇ глава залишився в старому, звичному центрі — Римі, посилаючись на те, що колись сам апостол Петро, учень Христа, котрому Христос заповів за Євангелієм «ключі від Царства Небе­сного», був першим римським єпископом. Римські єпископи почали іменувати себе папами (отцями), бо від самого початку мали особливий авторитет, ося­яний пам'яттю про першоапостола Петра. Це дратувало імператорів Візантії, котрі прагнули, щоб усі без винятку єпископи підкорялися їм та константино­польському патріархові.

Природно, що з плином часу на Сході та на Заході у сфері церковної

культури з'явилося чимало.дрібних відмінностей, В латинському обряді прича­щали прісним хлібом (аналог єврейської маци, бо вважали, що Тайна Вечеря була святкуванням юдейської Пасхи; на Сході ж причащали звичайним дріж­джовим хлібом, вважаючи, що Тайна Вечеря відбулася в переддень юдейської Пасхи. Латиняни давали мирянам у причасті лише хліб — Тіло Христове, а священики споживали у причасті ще й вино — Кров Христову. На Сході ж подавали у вигляді причастя і хліб, і вино всім. На Заході в певні моменти літургії можна було сидіти. На Сході — тільки стояти. На Заході служба Божа включала і спів, і гру на музичних інструментах. На Сході дозволявся лише живий голос співака. Латинські єпископи носили на знак духовної влади перс­ні, на Сході це не поширилося. З плином часу формувалися й інші численні дрібні відмінності.

До 1054 р, прихована віддавна суперечка загострилася через висунуту захі­дними богословами нову догматичну проблему: чи можна вважати, що одна з трьох осіб Святої Трійці, а саме — Святий Дух — походить не тільки від Бога-Отця, але й від Сина — Ісуса Христа? Прихильників такого погляду було більше на Заході, і Візантія оголосила цю версію єрессю. У 1054 р. владний патріарх Константинополя Михаїл Керуларій, який маніпулював імператором, пориває із західною римською церквою. Справжньою ж причиною розколу стала боротьба за владу та вплив у церкві, по суті — конфлікт між інтересами, візантійського імператора і римського папи.

Відтоді візантійська церква почала іменувати себе православною (ортодок­сальною, тобто «такою, що правильно славить Бога»). Західна ж церква відте­пер іменувала себе католицькою (всесвітньою), вважаючи свою східну сестру схизматичною (відокремленою). Відтоді культура під проводом церкви в схід­но-православному та західно-католицькому регіонах почала розвиватися різни­ми шляхами. З часом відмінності у віровченні та культі ааіж православ'ям та католицизмом зростатимуть.

3.1.3. Політичний устрій та юстиція у Візантії. У Візантії спочатку водночас з рабством процвітали вільна селянська праця, міста, торгівля, ремес­ла. Рабство поступово щезло, зате вільні селяни стали кріпаками. Зміцнювалась централізована влада імператора, який спирався на розгалужений бюрократич­ний апарат. Цікаво, що на вищі чиновницькі посади тут ставили євнухів

(кастратів), вважаючи, що вони працюватимуть не для себе (сім'ї в них бути не могло), а для імператора й держави. Імператори вели численні війни, намагаю­чись посилити вплив Візантії у світі і одночасно прагнучи встановити стабільність її у власній державі, закріпити особистий авторитет.

Один з видатних імператорів Візантії Юстиніан (У—УІ ст.) створив на ос­нові римського права звід законів — Кодекс Юстиніана, що мав регулювати життя візантійців. У ньому існували паралельно норми права світського й церков­ного. Зокрема, були закріплені такі моменти, як самовладність монарха, кріпац­тво селян, система світського феодалізму та правила існування церковного орга­нізму (хоча зсередини церковне життя регламентувалося власним кодексом, іцо називався «Номоканон»). У Константинополі була навіть вища юридична шко­ла — рідкість для Східної Європи того періоду.

З.Ї.4. Наука та освіта. Загалом Візантія втримала основи давньогрецької вченості, хоча тут часом набували статусу справжньої науки дивні фантазії (візан­тійці вважали, наприклад, що в Індії живуть люди з собачими головами і т. ін.). Популярною була збірка під назвою «Фізіолог», в якій реальні факти з життя природи чергувались з фантастичними вигадками.

Водночас візантійці продовжували вдосконалювати й вивчати природничі науки та математику. Візантійський вчений — Леон Математик (Лев Філо­соф) запровадив літерне позначення числових величин. Відомий він також як винахідник та механік, що розробив систему світлової сигналізації, яка викори­стовувалася у воєнних операціях. Серед його інженерних досягнень — відомі статуї левів і птахів, які рикали, співали та рухалися завдяки використанню енергії води. Він був одним з ініціаторів створення вищої школи в Константино­полі, спрямованої на вивчення суто світських, зокрема природничих наук.

Продовжувались у Візантії і традиції античної географи. Не було забуте й учення про кулеподібність Землі, хоча тут з'являється і характерна постать Козьми Індікоплова, купця, який, ставши у похилому віці монахом, створив «нову» картину Всесвіту; Земля — це прямокутний острів, оточений океаном; Сонце, Місяць і зірки, створені для її освітлення та календарних підрахунків, рухають янголи,

У галузі медицини уславлені були імена Орибасія, автора поширеної «Медичної енциклопедії» (76 томів), Нїкшби, що написав «Підручник з хірургії», Симона Сіфа, якому належить «Книга про властивості Їжі», Ніколая Міркеса, що дослід­жував проблеми фармакопеї, та ін.

У війнах візантійці часто перемагали завдяки використанню винайденого Їхніми вченими так званого «грецького вогню» — запалювальної суміші на осно­ві нафти, селітри та ін.

Гуманітарні науки переважали. Традиційний інтерес викликала у візантій­ців історія. Євсевій Кесарійський спробував у своїй «Церковній історії» змалю­вати в християнському дусі спрямованість і логіку історичного процесу; зокрема, чималу увагу він приділив нарису середньовічної теологічної літератури. Користува­лася широкою популярністю (зокрема в Київській Русі) «Всесвітня хроніка» Іоа-на Малали, в якій біблійна концепція ілюструвалася подекуди як реальними історичними фактами, так і елементами язичницьких міфів. Варто згадати та­кож таких істориків, як Георгій Амартол, Лев Дракон, Нікіта Хоніат та ін.

Хоча астрономію в той час майже витіснила астрологія, всесвітній резонанс отримали історико-хронологічні обчислення Діонісія Малого, який визначив дату

Різдва Христового 25 грудня і поклав початок літочислення «нової ери» від 1-го року — «Anno Domini» (букв. латинською мовою — «літо Господнє», цитата зі Старого Заповіту про -прихід Месії).

У Візантії існували численні середні школи (риторичні, філософські, бого­словські) та вищі — юридична і медична. Існував Константинопольський уні­верситет (так званий «Аудиторій»), призначений для підготовки вищих держав­них мужів: тут викладали філософію, фізику, біологію, медицину, право.

3.1.5. Мштецтво та література у Візантії. На початку середніх віків Візантія залишилась єдиною берегинею елліністичних традицій. Водночас її культу­ра ввібрала багато елементів культури Ізраїлю, Ірану, Єгипту, Сирії — достатньо назвати хоча б вплив Біблії, який поставив слово в центр всієї культури (пригадай­мо, — у стародавніх греків центром уваги були зорові або пластичні мистецтва).

Візантія створила багатющу, своєрідну літературу, про яку, на жаль, сучас­на людина знає дуже мало. Для того, щоб уявити собі природу цієї літератури, слід зрозуміти, що вона була вже не художньою, як у стародавніх греків, а теологічною — переважно, коментарем до Біблії. Світська антична традиція (наприклад, пригодницькі романи та ін.) не стала визначальною.

Серед численних діячів церкви та полемістів тієї пори одним з найвидатніших вважають Василія Великого. Він вчився в Афінах на ритора, та змолоду став аскетом-пустельником, мандрував по Сходу. У полеміці з поганами та аріанами мав величезний вплив на людей- Виявив він і талант літератора, наполягав на обов'язковому вивченні античної риторики. Особливо цінував Плутарха з його орієнтацією на практичне моралізаторство. Вважають, що відомий твір Василія Великого «Про те, як молоді люди можуть здобути користь з поганських кни­жок», створений певною мірою під впливом трактату Плутарха «Про те, як юнакові читати поетів», Зацікавив Василія і Платон з його моралістичною кри­тикою поезії. Тому цілком природні його поради бути подібним до бджоли, яка бере мед не з усякої квітки: треба запозичати у язичників лише те, що пасує християнським чеснотам, відхиляючи вихваляння пороків; «у поетів <...> не на все однаковою мірою слід звертати увагу, а тільки коли вони розповідають вам про діла або слова добрих людей; тоді треба любити їх, наслідувати їх найвищого мірою, прагнути бути такими само, а коли вони торкаються зображення людей поганих, слід уникати цих їхніх оповідей <...> Тому слід оберегти душу всіма способами, аби разом з насолодою, яку дають слова, ми 6 не пропустили чогось поганого, подібно до тих, хто разом з медом ковтає отруйні речовини».

Григорій Богослов (Назіанзін) навчався в кращих школах Александрії та Афін, товаришував з Василієм Великим, проповідував проти аріан в епоху Їхньо­го торжества. Був єпископом Константинопольським. Доживав віку в своєму маєтку поблизу рідного Назіанзіну в аскетичному самоспогляданні. Від Василія Великого він відрізнявся тим, що більше тяжів до самовияву, сповідальності, його цікавили, передусім, питання сенсу людського життя. У старості писав

вірші (здебільшого — це лірика самотньої душі), філософські елегії та дидак­тичні поеми. У житті Григорій часом дотримувався обітниці мовчання, про що писав з неабияким красномовством: «Зрозумій, що кажу, мовить Піндар, і якцр знайдеш, що моє безголосся краше від твого красномовства, то покинь осипати докорами мою мовчазність. Або скажу тобі приказку наскільки справедливу, настільки й коротку: тоді заспівають лебеді, коли замовкнуть ґави»⁹. Збереглося понад 200 листів, що поряд з богословськими питаннями торкаються приватно­го життя Григорія. Вони започатковують у літературі автобіографічний жанр. Ліричні вірші, які писав в античному дусі Григорій Назіанзін, мають характер не стільки псалма (молитви), скільки риторичного панегірика.

Григорій Міський, брат Василія Великого, а молоді роки заявив про себе як ритор, світська людина, згодом під впливом брата почав вести аскетичне життя, став єпископом Ніси, зазнав гоніння від аріан. Григорій Ніський був схильним до філософських роздумів, завдяки цьому здобув славу коментатора Біблії. Він вдавався до алегоричного трактування Святого Письма: коментував « Пісню над піснями» як алегорію любові людської душі до Бога. пояснював Псалтир як «сходинки духу», вбачав у Книзі Екклезіаста рух від чуттєвого світу до духовного, пропагуючи аскетичну ідею «життя за Богом». Важливим є трактат Григорія Міського «Проти вчення про долю» — полеміка з язичницьким уявленням про фатум (доля — сила, що начебто визначає життєвий шлях людини, не лишаючи Їй свободи вибору). Особливий інтерес викликають космологічні твори Григорія Ніського, в яких він стверджував, шо світ, створений Божим словом, за шість днів творіння впорядкувався за законами природи, без участі Бога.

Останнім видатним представником патристики IV ст. у Візантії був Іван Золотоустий. Він навчався риторики у відомого язичницького ритора Ліванія, який потім жалкував, що християни «переманили» учня. Від Ліванія він запози­чив блискучі прийоми гри словом. Потім Іван жив аскетом у Сирії, був архієписко­пом Константинополя, але викликав ненависть імператриці своїми суворими доганами й був покараний засланням, де й помер. Іван Золотоустий був неперевершеним проповідником і літератором тієї пори. Він витлумачив майже всю Біблію. Його псалми і молитви відзначаються прозорістю думки, досконалим стилем. До наших днів дійшло більше двох тисяч списків його творів. Неабияку увагу приділяв Іван Золотоустий внутрішнім протиріччям людини, складності її натури, Посівши кафедру Константинопольського архієпископа, Іван Золото­устий вдається до яскравого змалювання людських пристрастей: «Завжди, а тепер особливо, пора сказати: «Марнота марнот, геть все марнота. Де тепер ти, світла одежо консула? Де блиск світильників? Де рукоплескання, хорово­ди, бенкети і святкування? Де вінки та прикраси? Де ви, галасливі зустрічі в місті, привітання на іподромі і підлабузливі слова глядачів? Все минулося. Вітер зірвав листя, оголив перед нами дерево і струсив ним до кореня». Іван Золотоустий імпровізував «на ходу», за ним ледве встигали скорописці. Він був і є ідеалом проповідника для всього регіону візантійської культури, в тому числі для України.

Особливо варто виділити вчення Діонісія Ареопагіта, який створив основи християнського спіритуалізму (духовності). Він стверджує, що духовне начало вище від тілесного, як небо вище від землі; золотистий колір неба мислиться у нього найблагороднішим — кольором святості; світло розлите у світі прихова­но й рівномірно, що повинно відтворюватися в іконопису тощо.

Цікаве також більш пізнє вчення Григорія Палами, який обґрунтував ідею ісіхазму (від грецьк. «мовчання»): в повсякденному житті потрібно мовчати, не розпорошувати себе на пусті речі, щоб сконденсувати духовну енергію, яка виливається в культурну творчість; мовчальник повинен споглядати внутрішнім поглядом світло Фавору — гори, на якій за Євангелієм Христос набув свого справжнього вигляду Небожителя, що випромінював світло.

Активно розвивалася також літургійна поезія, тобто молитовні гімни (кон­даки, тропарі, акафісти тощо). У богослужінні вживалися напіввіршовані фор­ми молитов (Роман Солодкоспівець).

Поширилася агіографія (біографії святих або житія). Спочатку її творили вчені-богослови (Давид Пафлагонський, митрополит Ігнатій та ін.), насичуючи біографії святих догматичною проблематикою. Згодом житіє перетвориться на масовий жанр, що будується на трафареті (святий неодмінно народжується від благочестивих батьків, ззамолоду усамітнюється, творить чудеса та ін.); це до­сить далеко відходить від Біблії, яка змальовувала живі, сповнені протиріч люд­ські постаті в їхньому пошуку між добром і злом. Житія насичені також елементами з античних міфів (наприклад, Георгій Побідоносець, що вивільнює діву від дракона, явно нагадує Персея, який рятує Андромеду).

Варто зауважити, що в кращих житіях передано складність почуттів люди­ни та її вчинків. Так, «Пролог» — агіографічна збірка VI ст., поряд з переспівом міфу про Персея подає таку історію:

«В одній місцевості жив старець-самітник. Він досяг такого ступеня свято­сті, що міг бесідою лікувати людей. Одного разу батьки привели до нього хвору, нещасну дівчинку-підлітка Й з довірою лишили, аби він спілкувався з нею. Та в старця увійшов біс: він зґвалтував дитину, вбив і кинув тіло у рівчак, а потім втік у гори, охоплений, страхом та відчаєм. Проте совість та мужність перемогли: він знайшов сили прийти до батьків загубленої ним дитини і пока­ятися у своєму злочині. Не менш вражає й те, що батьки таки простили свого кривдника, й він знову постом та молитвою повернувся до стану святості».

Поряд з житіями окремих подвижників стали складати патерики, які міс­тили біографії ченців якогось значного монастиря.

Поруч з церковними письменниками-патристами існували якийсь час і світ­ські поети, що намагалися розвивати вибрані античні художні традиції (Нонна, Агафій, Іван Граматик).

Своєрідним і величним було образотворче мистецтво Візантії, яке стави­ло перед собою завдання немовби «рентгенувати» реальність, виявити їі духовну основу.

Центральне місце в мистецтві Візантії посідає зображення людини. Поміт­ним є вплив елліністичних традицій (чітке анатомічне зображення, відтворення безлічі складок одягу тощо), але головна увага приділяється не тілу та його фізичній красі (як в античності), а християнському ідеалу краси духовної.

Спочатку візантійське мистецтво не було оригінальним, живлячись з рим­ських і східних джерел. Наприклад, сам Константинополь з його великими май­данами, прикрашеними тріумфальними колонами й статуями імператорів, з акведуками й термами нагадував античний Рим. Це й зрозуміло — адже Візантія виникла на уламках Римської імперії. Але зі зміцненням Візантії її мис­тецтво стало значно відрізнятися від античного, набуваючи притаманних лише йому характерних рис.

У VI ст- настає перший розквіт візантійського мистецтва. Це пояснювалось зміцненням положення Візантії за імператора Юстиніана (У—УІ ст.), коли ім­перія мала величезну територію і, порівняно зі своїми сусідами, була зразком високорозвиненого суспільства. Мистецтво цієї пори, уславлюючи могутність і воєнні перемоги держави та імператора, водночас втілювало й ідеал християн­ської релігії: освяченість, богообраність благочестивої влади. Так виникають нові художні форми, в яких духовне начало переважає над тілесним. Це не було відкриттям: подібні риси властиві для живопису римських катакомб і фаюм-ських портретів, схожих на ранні візантійські ікони. Однак лише у Візантії завданням мистецтва стає зобразити незображуване — віру, святість, аскетизм. Звідси у візантійському мистецтві підкреслена лінійність фігур, на відміну від об'ємних античних, — вони ніби безтілесні; тут панують умовність і спіритуалізм.

Проте витончену 'духовність візантійська культура вдало поєднувала з пиш­ною видовищністю. Недарма ж візантійці називали церкву, в якій зосереджено було всю культурно-митецьку роботу, «духовним театром».

Зовнішній вигляд візантійського храму відзначався використанням поруч з каменем спеціальної міцної та легкої цегли — плінфи. Характерна «смугастість» візантійських будівель: чергування плінфи та білих смужок розчину, що зв'язу­вав цеглини або плінфи та камінь,

По вертикалі нижні частини візантійського храму символізували земне, сфе­ричний купол був втіленням неба. Кількість куполів мала різне означення: один купол у церкві символізував Христа, три — Святу Трійцю, п'ять — Христа та чотирьох євангелістів, сім — сім церковних таїнств, дев'ять — дев'ять янголь­ських чинів, тринадцять — Христа та 12 апостолів.

Візантійський храм нагадував Єрусалимський, поділяючись на «святая свя­тих» (де править священик) — ззовні це виглядало як напівкругла апсида, «святилище» (для присутніх і мирян) та притвір — нартекс (для тих, хто готувався прийняти хрещення).

Хрестово-купольний принцип визначив наявність трьох дверей на