КУЛЬТУРА ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ В СЕРЕДНІ ВІКИ

3.2.1. Історичний нарис. На відміну від східної частини Римської імперії — Візантії, західна імперія як державна система була повністю знищена в V ст. навалами варварів — так називали римляни (за грецьким зразком) нецивілізовані племена, що тільки й чекали ослаблення великої античної держави. Це були гунни, які вийшли з азійських просторів і, увібравши силу інших народів, по­трясли європейським світом, а також численні племена германського походження;

готи, лангобарди, франки, англи, сакси та ін. Розпочалася епоха великого

переселення народів, і Західному Римові судилося стати п жертвою. Варвари зруйнували численні римські міста та пам'ятники культури. Характерно, що назва одного з цих племен — вандали — стала синонімом тупої ненависті до культури взагалі.

Коли Західна Римська імперія перестала існувати, на її території виникли нові, національні держави, в яких запанував варварський елемент. Саме цього періоду — від V до Х ст. — й стосується визначення «темні віки». На певний час культура Заходу дійсно занепала. Достатньо сказати, іцо на престолі рим­ських пап в ту пору бували Й малі діти, й фаворити відомих куртизанок, і всілякі пройдисвіти. Нескінченні війни, занепад права й моралі, хиткість християн­ських цінностей в новому суспільстві різко відрізняють Рим від тодішнього Кон­стантинополя, що дедалі підносився.

Рим античний ставав потроху в очах жителів Заходу ідеальним, високим минулим, до якого слід було дорівнятись.

Наприкінці VIII—в середині IX ст. виникає Каролінгська імперія, перша наднаціональна імперія середньовіччя. Цій імперії Карла Великого, видатного представника династії франкських королів — Каролінгів, належала територія майже всієї тодішньої християнської Західної Європи. Характерна, однак, постать самого Карла, який все життя безрезультатно прагнув навчитися читати й писа­ти. Проте він дуже цінував вченість та культуру й запровадив у своїй державі міині традиції культурного будівництва.

Імперія Карла Великого проіснувала недовго. Вона стала слабшати та розпа­датися іце за життя Її творця внаслідок розбрату, міжусобиць та набігів інших племен. Але для нас становить особливий інтерес явище так званого «каролінг-ського відродження».

В епоху панування династії Каролінгів розгортається будівництво храмів та палаців, причому нерідко використовуються залишки старих античних споруд. Нові будівлі прикрашались розписами та мозаїкою. Розвивається книжність, зростає рівень побутової культури. Відоме ім'я абата й письменника АлкуЇна, якого Карл зробив своєю правою рукою у всьому, що стосувалося запровад­ження культури.

Більшість каролінгських культурних пам'яток загинула. Про культурну твор­чість тієї пори розповідають здебільшого книги з ілюстраціями-мініатюрами, написані прекрасним круглим письмом (каролінгський мінускул). Каролінгські мініатюри створювали за римськими чи візантійськими зразками. Ілюстрації виконували фарбами і золотом. Ілюструвалися переважно книги релігійного змісту -*- найчастіше Євангеліє та Псалтир.

3.2.2. Согуально-політичне життя, та право в Західній Європі. Антич­ний світ ґрунтувався на рабовласництві, оскільки основну працю виконували раби. Але рабовласництво не могло вже забезпечити достатній рівень виробниц­тва та політичної стабільності середньовічного суспільства.

Окрім цього, з поширенням християнської моралі володіння людьми як тваринами стало сприйматися як дикість. Нові європейці, більшою частиною — вчорашні варвари, які нещодавно самі легко могли перетворитися на рабів, ставилися до рабства негативно. ¹

9*

На зміну рабству прийшло кріпосне право: селяни зобов'язані були відтепер працювати на сеньйора-феодала, їх вже неможливо було безкарно вбити: і фе­одал, і кріпаки були християнами, рівноправними перед Богом.

Для порівняння: у середньовічній Японії, яка відкинула християнство й обрала, синтоістську та буддійську релігії, було видано указ імператора, за яким кожен самурай мав право зарубати на дорозі будь-якого зустрічного се­лянина, аби спробувати гостроту меча.

Але селяни мали віддавати значну частину продуктів своєї праці феодалам, за іцо ті захищали їх від навал інших феодалів, керували їхнім життям, вершили в своїх володіннях правосуддя. Загублене серед лісів та бездоріжжя, село безсило тулилося до феодального замку, не розраховуючи на королівську або яку іншу владу й заступництво. Кріпосне право було більш гуманним, ніж рабство, але все ж таки по-варварському жорстоким.

У селі панувало натуральне господарство: все — їжа, пряжа, одяг, прикраси — робилося власними руками. Через відсутність грошей товарообіг здійснювався переважно через натуральний обмін, скажімо, діжечка олії обмінювалася на пару саморобного дерев'яного взуття. Середньовічна кухня знала одну лише приправу — сіль. Але для селянина це була розкіш — буквально на вагу золота.

Бувало, селяни повставали проти феодала-гнобителя та вбивали його. Спала­хували справжні селянські війни, як, наприклад, Жакерія у Франції («жаками» у феодальному середовищі презирливо називали селян).

Проте у середні віки починають укріплюватися і зростати міста, формується міська культура нового типу, хоча міста й зберігали традиційний зв'язок із землею.

Сільське життя було суцільним поневоленням людини: не лише кріпосни­ком-феодалом, а й безконечними польовими роботами. Місто ж створювало можливості для розкріпачення людського «я». Воно було осередком адміністра­тивної влади та вищих церковників, політика робилася в містах. Тут формували­ся в зародку капіталістичні відносини, зростала підприємницька ініціатива та накопичувалися багатства. Інтелектуальну поживу й тілесне здоров'я забезпечу­вали не фольклор та знахарство, а справжні наука та освіта. Місто продукувало нові ідеї, у ньому цінувалися умільці та таланти, розвивалися ремесла та мистец­тва, тобто у місті народжувалася повага до людської особистості.

Щоправда, в місті зріли й нові, ще не знані досі соціальні конфлікти, на зразок повстань у кількох італійських містах проти своїх працедавців. Але зага­лом життя у місті було більш людяним, а відносини між людьми — більш ввіч­ливими, ніж у селі з його непорушною ієрархією «кріпак—феодал». Недарма казали, що «повітря міста робить вільними»: кріпак, що втік від феодала та прожив в місті один рік та один день, вважався назавжди вільним.

Місто прагнуло звільнитися від традиційної опіки феодала, який, незважаю­чи на зростання й розвиток міста, прагнув керувати ним як будь-яким іншим селищем. Воно тяжіло до того, аби завоювати право вважатися незалежною від будь-кого комуною (від лат. соттшш — спільнота). Розвиток міст і міського самоврядування неухильно зростав. У XIII с. в Німеччині поширюється Магдебур­зьке право (від назви м. Магдебург, де воно було запроваджено); міста, яким надавався такий статус, частково звільнялися від опіки центральної адміністрації та влади феодала. Однак міська автономія була ще дуже обмеженою.

У сфері міжнародних стосунків на зміну Римській імперії з її централізова­ною політикою та космополітичною (елліністичною) культурою прийшли мо­лоді національні спільноти. Італія, Франція, Англія, Іспанія та інші держави мали відтепер власні інтереси, в тому числі й культурні. Мовою міжнародного спілкування залишалася латина, як мова церкви, книжності, дипломатії. Але західні європейці водночас все енергійніше користуються живими національни­ми мовами — й не лише в побуті, айв літературі, науці та інших сферах культури.

Нові держави з власними столицями — Парижем, Аахеном, Лондоном та ін. — прагнуть перевершити колишню метрополію, в якій аж до початку другого тисячоліття нашої ери панував занепад. Та, за стереотипами тодішньої політичної культури, майже всюди формуються національні монархії — за ти­пом імператорського правління в пізньому Римі. І кожний монарх (король, імператор, князь та ін.) прагне нічим не поступатися у величі античним цезарям. Молоді держави постійно вели між собою війни, прагнучи нових територій та багатства.

Особливо активними були в цьому відношенні від часів Карла Великого германці, їхні монархи прагнули відтворити в Європі єдину імперію, але вже під власним керівництвом («священна Римська імперія германської нації»). Але сама Німеччина внаслідок напруженої боротьби за домінацію у Європі врешті роздрібнюється на численні князівства, герцогства та ін.

Карл Великий, прагнучи відновити світову імперію, природно коронувався в Римі. Він свідомо відроджував при своєму дворі деякі римські звичаї. Націо­нальні монархії формувалися паралельно з відтворенням священної Римської імперії, аж поки у XVI ст. останній її імператор Карл IX, знесилений визволеною боро­тьбою північних держав, не задовольнився самою лише роллю короля Іспанії.

Монархи в кожній з національних держав у своїй боротьбі проти сваволі феодалів спиралися на народ і духовенство, які були зацікавлені в соціальному мирі. Але абсолютизм виглядав достатньо небезпечним не тільки в очах аристо­кратії, яку королі хотіли бачити в якості покірних васалів. Королі обкладали важкими податками міста, прагнули обмежити вплив церкви.

Для гармонізації соціальних інтересів західноєвропейці відновлюють ідею Римського сенату: у XIII ст. виникає англійський парламент (рис. 3.2.1), у XIV ст. — французький.

Характерна історія виникнення англійського парламенту. Король Іоан Без­земельний пішов війною на своїх лицарів; розбивши його, вони змусили свого сюзерена підписати «Велику хартію вольностей», що засвідчила обмеженість влади короля. В англійському парламенті закони приймають відтоді лицарі, городяни й навіть селяни (вільні). Король не може видати закон без парламен­ту, хоча може заборонити його. Королі у Великобританії відтоді «царюють, але не правлять». Колоритна деталь: навіть на новий мереживний комірець королі колись мусили просити кошти у парламенту.

.

3.2.1. Засідання двох палат англійського парламенту

Біблійне розуміння необхідності «жити за законом» поєднується з рим­ською ідеєю законності, пам'яттю про римське право.

Правову ідею було сформульовано устами Церкви, яка, хоча й тяжіла до теократичної моделі (політичної влади свяшенства), не могла порушити ідею розділення Граду Небесного та Граду Земного, але не могла й пасивно спостері­гати беззаконня світської влади. Особливо значним виявився вклад у юридичну думку середньовічного Заходу богослова Томи Аквінанта. Тома розрізнив право божественне та — як його вияв — право природне; в свою чергу різновидом останнього є право людське. Людське право, за Томою, постійно вдосконалю­ється, як і сама людина. «Церква, яка прагнула державної влади, не могла прой­ти повз такий важливий інструмент державного управління, як право. Ось чому в епоху середньовіччя соціально-політичні доктрини набували етико-правового вигляду».

Засвоєння основ римського права, яке гарантувало недоторканість особи та її власності, якщо вона не порушила закону, сформувало і законодавство серед­ньовічної Європи. Для нього характерний, однак, і принцип персонального права: римлянина судили за законами Риму, варвара — за законами йото пле­мені (тобто покарання за один і той же злочин могло бути різним). Через це королі Заходу (Теодоріх, Хлодвіг, Еріх та ін.) прагнули узагальнити закони, які мали стати однаковими для всіх громадян.

3.2.3. Роль Церкви на Заході. В умовах розбратів і війн між новими державами Європи, варваризації життя й моралі, Церква на Заході, центр якої традиційно зберігався в Римі, стала поступово основним координаційним нача­лом культури. Єдність віри, культу, права, книжності та митецьких прийомів у західноєвропейських суспільствах були зумовлені керівною роллю Церкви. Вона прагнула виховати зі вчорашнього варвара нову особистість, підняти його над дикими інстинктами, озброїти знанням християнського вчення. Культура захід­ноєвропейського середньовіччя перебувала під безпосередньою опікою Церкви.

В епоху «темних віків» Церква на Заході ставила перед собою нагальне і відповідальне завдання суто практичного характеру; навести елементарний порядок серед хаосу варваризації. Монархи-варвари, далеко не кожен з яких

розумів значення культури так, як це розумів Карл Великий, не були тут надій­ними помічниками. Клірикам Заходу було тоді, можна сказати, не до вченості. Догматика формувалася переважно за рахунок візантійського інтелектуального доробку на Вселенських Соборах, що відбувалися в Східній імперії. Дорога туди тривала кілька місяців, й папам залишати престол в умовах постійної політичної нестабільності західного світу було небезпечно; на Соборах бували лише папські легати (посли)²². Священство загалом не відзначалося тоді особливою вченістю;

проповіді читалися просто з книги перекладів візантійських отців. Нерідко трапля­лися й неграмотні клірики. У церковному мистецтві панував візантійський канон.

Проте і в ранньому середньовіччі Захід висунув кількох видатних патристів, чия творчість лягла в основу загальноцерковної доктрини. В першу чергу, це Августин Аврелій та Єронім (IV—V ст.). Православний світ має їх за блажен­них (тобто місцевошанованих святих).

Августин був автором ряду фундаментальних положень християнської віри, викладених у трактатах «Град Божий» і «Про християнську доктрину» та у книзі «Сповідь». Наведемо основні з них:

— якщо ідея Бога є в нашій свідомості, то вона і є свідченням існування Бога;

— зло не має власної природи, воно існує лише як «тінь добра»;

— Бог не просто створив світ речей та людей, час і простір: він творить їх безперервно;

— людина глибоко зіпсована власною сваволею, глибини її душі — темрява, і вона може врятуватися лише за допомогою Божественної благодаті; але без духовної роботи самої людини це неможливо;

— навіть якщо недостойний священик правильно виконує таїнства, вони спасительні;

— християнинові слід думати не про Град Земний, а про Царство Небесне і свій шлях до нього.

Водночас Августин каявся у своїй прихильності ззамолоду до античної куль­тури з її «міражами»:

«Але тоді я, нещасний, любив печалитися й шукав приводів для печалі: гра актора, що зображав на кону чуже, видумане горе, більше мені подобалася й сильніше мене захоплювала, якщо викликала сльози... розповідь про видума­ні страждання немовби шкребла мою шкіру, й, мов з розчісування нігтями, починалося запалення й огидна гнійна пухлина»²³.

Єронім, слов'янин за походженням, перекладач Біблії латиною («Вульгата» ), який витратив все своє майно на вивчення гебрайської (давньоєврейської) мови, добре знав також античну спадщину. Він був автором першої християн­ської історії літератури «Про славетних мужів», до якої введено більше сотні християнських письменників, а також нехристиян — Філона Александрійського,

Иосифа Флавія, Сенеку як «предтеч і свідків» християнства. Написав він також продовження «Церковної історії Євсевія Кесарійського». Активно полемізував на користь ортодоксальної догматики. Творчість Єроніма є об'єднуючим чинником між біблійною спадщиною, греко-християнською письменницькою традицією та римською літературною вченістю.

Як книжник, Єронім виріс цілком на античному ґрунті. В одному з листів він розповідає, що, зрікшись рідних і близьких, усіляких розкошів, він не в силі був відвернутися від бібліотеки античних авторів, узявши Ті у своє пустельне самітництво: «І отак я, клятий, пестився і мав намір читати Туллія (Цицерона). Зриваючись в спокусу насолоди художнім твором, після посту й молитви, кидав­ся на комедіографа Плавте». А коли після того починав читати пророків, його «жахала необробленість мови»²⁴. Ці боріння тривали, аж поки Єронімові у видінні не з'явився сам Христос і не засудив його двоїстість. Але, повторюємо, західна церква раннього періоду не стільки опікувалася освітою, скільки прагну­ла зберегти суспільство у руйнівних хвилях варваризацїї.

Авторитет римських пап в ту епоху був значною мірою авторитетом полі­тичним. Вони відігравали значну роль у Європі, бо коронували королів, керували духовним життям держав через єпископів і священиків, ченців та черниць. Поступово духовна влада пап укріплюється. Вони починають диктувати королям та імператорам.

Відомо, що імператор священної Римської імперії Генріх VII мусив принести покаяння біля стін замку Каносса (де перебував папа),, оскільки був відлучений від церкви за прагнення призначати єпископів без санкції Риму.

Та йшлося, передовсім, про те, щоб католицька церква стала вповні мораль­ним авторитетом. Вона, що зв'язала жителів різномовної Європи єдиним культур­ним кодом, виступила врешті-решт у середньовіччі справжнім духовним керів­ником суспільства, хоча Їй протистояли не лише імператор, а й інші, національ­ні королі та князі, світські феодали. Звичайно, в цій боротьбі Церква й сама поволі уподібнювалася до феодала, що володіє великими грішми, землями та фортецями; уникнути цього було неможливо. Щоправда, це примножувало її вплив та багатства, отож, йшло й на користь культурі. Але в боротьбі за вплив у земному світі неважко було затьмарити моральний авторитет: адже «царство Христа не від світу цього»-

Ситуацію рятували монастирі та чернечі ордени, яких на Заході з IV ст. виникло багато (бенедиктинці, домініканці, францисканці та ін.). Ченці відмо­вляються від кохання, родини, багатства, являючи собою приклад подвижниц­тва на шляху духовності. Звичайно, сказане не стосується всього католицького чернецтва в усі часи його існування. Але у ранньому середньовіччі піти в ченці — означало служити культурі.

Починаючи з Х ст. монастирі стають культурними центрами Західної Євро­пи. Вони зазвичай берегли й виставляли для поклоніння мощі та реліквії святих, що стимулювало паломництво й сприяло піднесенню в масах благочестя. Ченці проповідували, навчали дітей у своїх школах, переписували книги; багато хто з них був також будівельником, лікарем чи художником; ченці винайшли го­динник, сприяли розвитку культури землеробства тощо.

Велику роль у становленні авторитету церкви та папства відіграла Клюнійська реформа (Х—ХІ ст.). Ченці-бене­диктинці абатства у французькому містечку Клюні висуну­ли чимало принципів, які папство стало активно викорис­товувати. Під впливом клюнійських ченців римський папа Григорій VII, який певний час перебував у цьому монасти­рі, вводить обов'язкову безшлюбність (целібат) для всіх захід­них свяіцеників, іцоби вони належали лише своїй справі. З колегії кардиналів виводять світських можновладців — монархів, щоб вони не занадто впливали на політику Свя­тішого престолу. Монастирі віднині підлягають папам, а не місцевим єпископам, що дає змогу контролювати діяль­ність останніх і запобігати розколу. Забороняється звичний досі продаж церковних посад за гроші (симонія). І, вреш­ті, клюнійці започаткували нову тенденцію храмобудівниц­тва: якомога менше традиційного каменю і якнайбільше світла — храм мусить бути осяйним і радісним.

У західній церкві цього часу з'являються достойні особистості, які приваб­люють чистотою душі й справжнім внутріїшнім світлом, що їх згодом канонізу­ють як західних святих. Таким був, наприклад, Франциск Ассизький.

Віддавши належне спокусам молодості з юні роки, Франциск відчув психо­логічний переворот при вигляді нещасною прокаженого, якого обійняв і поці­лував у неочікуваному для себе душевному пориві. Відтоді він віддається посту й молитві, а коли заможний батько через суд хоче примусити його працювати, як усі, й дорікає йому за утримання, Фращріск демонстративно скидає з себе куплений батьком одяг. Він починає проповідувати святу бідність, закликає наслідувати Христа. Особистість Франписка перестає бути залежною від загально­прийнятих норм; він прагне злитися з природою, відпускає до річки зловлену рибу й може навіть розповідати птахам про радість буття в Божому світі. Проповідь франциска. викликала спочатку зрозумілу стурбованість, але папа Іннокентій III, людина мудра й далекоглядна (рис. 3.2.2), зрозумів, що постать ця здатна підвищити авторитет Церкви, яка на той час вже втягнулася у феодальні відносини й володіла чималими багатствами²'. Приклад цей міг позитивно впли­нути і на мирян, які, подібно до Францискового батька, дедалі глибше пере­ймалися суто матеріальними інтересами. Було утворено орден францисканців;

авторитет Франциска, якого стали іменувати в народі «дзеркалом Христа», став колосальним. Побував Франциск (з хрестоносцями) і в Єгипті, де проповіду­вав, хоча й без успіху. Він є одним з найбільш шанованих на Заході святих.

З цього часу в західній свідомості утверджується розуміння християнства як в першу чергу наслідування Христа в житті. Характерно, що наприкінці середньо­віччя містик Тома Кемпійський (XIV—XV ст.) в книзі «Наслідування Христа» буде стверджувати, що християнство не зводиться до самого лише виконання обрядів, що слід зробити з власного «я» подобу Христа. Це було подальшим розвитком самостійності й духовної ініціативи особистості, цінність якої вперше визначило колись християнство.

Після розколу двох церков набирає сили й розмаху католицьке богослов'я яке. (особливо ж після падіння Візантії) сміливо починає самостійний шлях. Вводяться нові, Візантією не визнані догмати. Наприклад, стверджується існу­вання в посмертному бутті поруч з раєм і пеклом особливого місця ~ чистили­ща, де, за вченням католицької церкви, душі померлих очищаються від гріхів перед тим, як потрапити до раю.

П'єр Абеляр та згаданий вище Тома Аквінат (XI—XIII ст.) вважають віру, що не підкріплена доводами розуму, негідною людини, і це свідчить про зміну типу культури.

.' Тома у своїх творах примирює раціональне пізнання з вірою. Християн­ські істини, на його думку, повинні підтверджуватися та тлумачитися розумом (теорія двоїстої істини), хоча всі науки мусять лишатися служницями богосло­в'я. Характерно, що після цієї реабілітації інтелекту видатним церковним авто­ритетом²⁸ виникає посилений інтерес до наукового пізнання світу; Західна Європа покривається мережею університетів.

Щоправда, пізніше, в епоху університетів, середньовічне богослов'я Заходу часто переймалося формальними роздумуваннями, які нагадували античну со­фістику: «Чи може Бог створити такий камінь, який сам не в змозі підняти?»;

«Чи може Бог перетворитися на осла або гарбуз і в такому вигляді творити чудеса?»; «Скільки янголів може вміститися на кінці голки?» тощо. Це була типова схоластика, про яку говоритимемо нижче.

Водночас середньовіччя, особливо ж XI—XII ст., — це час виникнення бага­тьох єретичних рухів. Єретиками називали людей, що виступали проти вчення Церкви: альбігойців, катарів, вальденсів; різниця між ними була незначна. Біль­шість з них дотримувалася старовинної гностично-богомільської доктрини, за якою матеріальний світ створено дияволом; це була антибіблійна концепція, корені якої сягають пізнього еллінізму.

Наприклад, альбігойці розглядали світ як творіння сатани, заперечували догмат Трійці й написали власний варіант євангельської історії Христа. Церкву вони вважали облудою й таврували її за прагнення зробити богослужіння розкіш­ним, в клюнійському дусі. Від своїх адептів вони вимагали відмови від статевого життя й багатства; проводити свої дні слід було в постійній спокуті. Характер­но, що альбігойці нічою не мали проти самогубства, визначеного Біблією як

смертний гріх. Ця похмура ідеологія знаходила, проте, численних прихильни­ків. Отож, коли альбігойський рух набув масовості й активності на півдні Франції, проти нього мусили застосувати війська.

Для боротьби з єретиками був створений спеціальний церковний суд — інквізиція (від лат. «розшук»). Функція інквізитора зводилася до експертизи: чи дійсно спілкувався єретик з дияволом. Дізнання тортурами й покарання у випадку визнання такого контакту велося світською владою в особі ката, відповідно до норм тодішнього світського судочинства, а не безпосередньо інквізитором. Не­розкаяного єретика спалювали публічно живцем, знову ж таки за світськими юридичними нормами.

Однак подібні виконання вироків інквізиції для середньовіччя не характер­ні. Як зазначив польський історик М, Комар, численні багаття такого роду запалають вже в часи Ренесансу, коли релігійна ідея стане іграшкою в руках політичних маніпуляторів. У середні віки сталося, наприклад, всього кілька випадків спалення жінок за «відьомство», й то не церковниками, а темними селянами.

З XI ст. розпочалися хрестові походи, які велися під гаслом визволення Святої Землі від мусульманського панування. Хрестоносцям на якийсь час вдало­ся встановити свою владу в Палестині (Єрусалимське Королівство), де виника­ють перші духовно-лицарські ордени: тамплієрів (храмовників) та іоанітів (госпітальєрів). Мета хрестових походів — поширення або відновлення католиць­кої віри. Хрестові походи позитивно позначилися на розвитку культури, про що пише навіть негативно налаштований до християнства відомий філософ XX ст. Б. Рассел. Справа в тому, що зі Сходу завдяки хрестовим походам до західно­європейських країн проникали численні досягнення цивілізацїї в широкому сен­сі слова. Хрестоносці започаткували не тільки нові художні традиції (напри­клад, саме вони були ініціаторами готичного стилю), але й завезли до Європи вмілих каменярів, ремісників, малярів. Хрестові походи, зокрема, сприяли вио­кремленню лицарства як соціокультурної спільноти.

3.2.4. Лицарська культура як феномен західноєвропейського життя епохи середньовіччя. Лицарство склалося ще з VIII ст. у державі франків під час боротьби з арабами та іншими завойовниками. В період хрестових походів, утвер­дившись на певний час на Сході, лицарі-хрестоносці відчули себе дещо незалежни­ми від Святішого престолу. Після хрестових походів складається своєрідна, відмінна від церковної, лицарська культура, розквіт якої припадає на пізнє середньовіччя.

Ґрунтом цієї культури залишається християнське вчення. Лицар бачив своє покликання в тому, аби слугувати церкві і католицькій вірі: щонайперше в ім'я звільнення Святої Землі (Палестини) від мусульман вони й здійснювали виснажливі

хрестові походи⁰. Але з часом лицарство створило власний культурний кодекс, в якому християнські чесноти вже поєднувалися з зовсім іншими речами. Так, лицар мусив захищати слабких, обороняти рідну землю, зберігати вірність своє­му сюзеренові. Лицарі культивували куртуазний ідеал., прагнучи бути шляхет­ними, справедливими, ввічливими та витонченими. Лицарство породило пре­красне поняття «слово честі»: порушити слово — означало загубити честь, пова­гу людей. Водночас лицар вважав гідними тільки тих людей, що належали до аристократичної касти, і сам мусив походити з такої сім'ї. Практично життя середньовічного лицаря займали виключно війна, турніри — змагання у війсь­ковій вправності, полювання та кохання: лицарство породжує культ прекрасної дами, в уславлення якої здійснювалися подвиги з майже релігійним екстазом.

Лицарями ставали після своєрідної ініціації, яка тривала кілька років. Хлоп­чик з 10 років жив при.домі свого сеньйора, прислуговуючи йому та його сім'ї, отримував початки християнського виховання, засвоював гарні манери. 315 років йому надавалося право носити зброю сеньйора й мати власний меч;

відтоді він вивчав воєнне мистецтво. Власне у лицарі посвячували з 21 року, в присутності священика: посвячення полягало в ударі мечем по плечу і відбу­валося дуже урочисто.

Поряд з церковного культурою в середні віки на Заході існувала і народна, низова-культура, сповнена стихійної життєрадісності та' чуттєвості, багато в чому пов'язана з язичництвом. М. Бахтін дав їй влучне визначення карнавальна куль­турі. Характерні риси цієї культури, нагадують явища народної творчості: це наївний примітивізм стилю й анонімність (кожен може взяти участь у створен­ні тексту пісні, імпровізувати поведінку в карнавалі тощо). В народній культурі часто пародіювалися церковні та лицарські ідеали.

3.2.5. Наука та освіта на Заході в середні віки. У ранньому середньо­віччі не завжди вміли писати й читати навіть священики і феодали, а часом і королі. Існували школи при монастирях та приватні — для знаті.

Характерно, що при дворі Карла Великого було започатковано Академію, яка, попри свою гучну назву, давала лише елементарні знання та навички читан­ня й письма. Карл зобов'язав єпископів і настоятелів монастирів відкривати школи (рис. 3.2.3). Але поширенню освіти сприяє розвиток міської культури. У містах почали створюватися світські школи, спершу для дітей знаті, а потім і простолюду.

Міське життя потребувало різноманітних фахівців- Наприклад, у місті зав­жди був попит на лікарів та юристів. З'являються колегії (коледжі), члени яких (від учня до професора) почувають себе колегами, що об'єднані вивченням одної дисципліни.

3.2.3. Чернець-переписувач книг

У школах вивчають два цикли дисциплін: це тривіум (тобто перехрестя трьох шляхів) — граматика, риторика та діалектика (філософія) та квадривіум (перехрестя чотирьох шляхів) — арифметика, геометрія, астрономія та музи­ка. усі ці науки вважали «сімома служницями богослов'я». Це називалося та­кож «сім вільних мистецтв».

З часом деякі колегії переростають в університети: саме таким шляхом утворилися Сорбонна, Оксфордський і Кембриджський та деякі інші славетні університети Заходу.

Якщо порівняти ситуацію з Візантією, то там було, пригадаємо, лише кілька навчальних закладів, які можна визнати школами вищого рівня. Саме з цього моменту західна цивілізація починає міцно укріплювати своє буття на фундаменті наукового знання й доброякісної освіти.

Середньовічний університет мав чотири факультети: артистичний (тут ви­вчали «сім вільних мистецтв»), теологічний, юридичний, медичний.

Кожен факультет, як і сьогодні, очолював декан., а університет загалом — ректор.

Університети були незалежними від місцевої влади, мали власний суд і пра­во обирати посадових осіб.

Тим, хто закінчив університет, присвоювалися наукові ступені:

бакалавр (деяким випускникам факультету, що витримали іспит з тривіуму); ліценціат (тим, хто витримав іспит з квадривіуму); магістр (деяким ліцен­ціатам, які закінчили один з попередніх факультетів).

Магістрант після складання іспитів мав прочитати лекцію і провести дис­пут, на якому мусив викласти свої погляди, вислухати заперечення, спростувати їх.

Магістранта приводили до присяги і вручали відзнаки його гідності: каблуч­ку (символ союзу з наукою), капелюх і мантію.

Навчання було схоластичним (від лат. schola — «школа» — учена бесіда):

з часом це слово стало означати механічне зазубрювання та сліпе прийняття на віру теологічних догматів. Але люди середньовіччя сприймали схоластику інак­ше; це була справжня школа діалектичного мислення, і, як зауважив знавець питання Б. Майоров, автор книги про середньовічну філософію, колиска захід­ного раціоналізму. До того ж викладання орієнтоване було зовсім не на пасивне засвоєння знань: поряд з лекціями звичайними були й різноманітні диспути. Навчання велося латиною.

Оскільки всі науки вважалися «служницями теології», то доведення буття Божого сприймалося як почесне завдання будь-якої дисципліни. Мета лекцій зводилась до коментування Біблії.

Однак характерною рисою західного середньовічного «розумування», на від­міну від візантійської думки, було чітке й тверезе розрізнення інтелектуальної моделі та реальних речей. Цікавою є суперечка двох філософських шкіл — номіналістів та реалістів — щодо існування абстрактних понять типу «добро­чинність», «справедливість» тощо: перші вважали, що це лише слова; другі — що це вияви якоїсь тілесної субстанції,

Інтерес до властивостей реальних речей та технічного винахідництва яскраво виявився у діяльності Альберта Великого, видатного теолога, знавця Арісто-теля, автора підсумкової праці «5итта іЬеоІо^іа». Він залишив єпископський сан, аби мати час для практично-наукових занять. Займався фізикою, хімією, ботанікою, механікою. Переказують, що він начебто сконструював робота, який говорив людською мовою (І був розбитий переляканим Томою Аквінантом, учнем Альберта, коли металева істота заговорила до нього). Вченого мали за чаклуна, бо ж в західній богословській думці чітко розрізняли творчість та винахідництво: Творцем був Бог, а винахідником (майстром) — диявол. Та вреш­ті католицька церква титулувала Альберта як «універсального доктора».

Завдяки цьому західному інтересу до природи та конструюванню артефак­тів навіть у рамках суворо догматичного мислення поступово вимальовувалася інша методологія думки, яка полягала в застосуванні не дедукції (від загального до часткового), а індукції (від часткового до загального).

Пов'язують такий перехід з ім'ям видатного теолога Оксфордського уні­верситету XIII ст. Роджера Бекона. Він стверджував, що мета науки — вивчати природу та примусити Ті слугувати людям. Вважають, що Бекон вперше запро­вадив математичні методи та експеримент, прагнучи практичних результатів знання. Вивчаючи оптику, він передбачив винахід телескопа та мікроскопа:

«Прозорі тіла можуть бути так опрацьовані, шо віддалені тіла видаватимуться

3.2.4. Германьска прикраса

близькими, й навпаки. На неймовірній відстані можна буде читати найменші літери й розріз­няти найдрібніші речі, роздивлятися зірки, де забажаємо, приховане стане видимим». Вчений проводив також досліди з магнітною стрілкою. Дехто приписує йому (незалежно від китай­ців) винахід пороху.

Врешті-решт, наукова думка Заходу починає

тяжіти вже до конкретних і практичних проблем, що виникають у повсякденному житті людини. Характерне, наприклад, дослідження французького математика Ніколя Орема (XV ст.) «Про походження, сутність і обіг грошей».

На початку XIV ст. італійський капітан Флавіо Джіойя вдосконалив компас, внаслідок чого прилад набув сучасного вигляду. До того часу магнітна стрілка розташовувалась в скляній посудині з водою та підтримувалась солом'яним або пробковим поплавцем. Джіойя закріпив її на нерухомому вістрі та помістив весь прилад до шухляди зі скляним верхом. Завдяки цьому компас став більш точним та зручнішим у користуванні.

У XIII ст. Віттелій в багатотомному трактаті «Перспектива» пояснив явище веселки як результат заломлення сонячних променів. У цей же час Леонардо Пізанський описав відкритий ним спосіб обчислення числа «пі» («Практична геометрія») та виклав методику розв'язання невизначених рівнянь («Книга про квадрати»),

3.2.6. Літературно-митецьке життя Західної Європи в середні віки. Культура варварів була значно нижчою за римську. Вони не вміли, як римляни, будувати досконалі кам'яні споруди, людину в мистецтві зображали досить при­мітивно, проте майстерно покривали орнаментом та різьбленням вироби з ме­талу, дерева, кістки. Найчастіше в орнаменті зображали боротьбу фантастичних чудовиськ та птахів,

Спочатку (У—УІІІ ст.) в більшій частині Західної Європи провідна роль належала художнім традиціям варварських районів. Тоді мало розвиненим було образотворче мистецтво, проте збереглося чимало зразків художніх ремесел:

вироби з металів, прикрашені коштовним камінням, (пряжки, зброя та ін.), різьблення по дереву тощо (рис. 3.2.4).

Але поступово «варвари» асимілювалися з корінним населенням. І, хоча образи фантастичних чудовиськ — сліди давніх вірувань — ще довго зберігалися потім у західноєвропейському мистецтві, в культуру цих племен вже проника­ють античні й християнські традиції культури корінного населення. Культура західноєвропейського середньовіччя прагнула зрівнятися з римськими зразками.

Першим значним свідченням цього був романський стиль у мистецтві (XI— XII ст.) Він належить до епохи, що почалася після розпаду імперії Карла Велико­го. Це був перший загальноєвропейський визначний стиль, який підкорив собі численні місцеві традиції і виявився на всіх рівнях художнього пошуку — від архітектури до дрібної пластики й навіть музики. Основна ідея його полягає в прагненні відродити римську велич та монументальність, римський стиль,

3.2.5. Романський храм

хоча вміння митців цієї епохи аж ніяк не можна було зрівняти з умінням античних майстрів.

Найяскравіше романський стиль виявляється у Німеччині та франції, хоча вплив його простежується аж до просторів Київської Русі. Обмін ми­тецьким досвідом між різними облас­тями та країнами зумовив поширення нового стилю по всій середньовічній Європі. Водночас після розриву з Ві­зантією західноєвропейські митці шукають власну художню манеру. «Римська ідея», природно, відіграє свою роль на тлі суперництва з Константинополем.

Перш за все, слід звернути увагу на романську архітектуру. З початку XI ст. в Європі починається будівництво кам'яних споруд, які витісняють дерев'яні будівлі. Будівельники чимало запозичили з архітектури Стародавнього Риму (арки, склепіння, архітектурні прикраси). Головні типи споруд цього часу — храм, монастир і лицарський замок.

Домінувала церковна архітектура. Створювалися монастирські ансамблі. Мо­настирі будували за певним планом. Навколо двору, обнесеного аркадою, розта­шовували келії, різні службові приміщення, центрові всього ансамблю був храм.

'Романський храм — це велика споруда з високими вежами та напівкругли­ми арками (рис. 3.2.5). Стіни храмів були масивними, а вікна — дуже вузьки­ми. Ці риси надавали романському храму величі та ґрунтовності. Храм схожий на фортецю і служив нею під час війни. Та не ця функція була основною. Оскільки саме церква стала місцем зібрання людей в середньовічному суспіль­стві, вона об'єднувала особистості та народи єдиною вірою, насаджувала єдину мораль, то природно, що саме до церкви приходили люди у сумні та радісні хвилини,

Церкви зводили на пагорбах, використовуючи особливості західноєвропей­ського ландшафту: середньовічний собор³³ височів над містом, ніби ковчег біб­лійного Ноя над водами потопу: церква нагадувала корабель спасіння в морі житейському.

Перейнявши ранньохристиянський культурний досвід, романські зодчі утвер­джували в церковній архітектурі тип базиліки, традиційні візантійські абсиду та трансепт, входи з трьох сторін світу.

Досить часто зберігаються також куполи та підкупольний простір, система напівкруглих арок, коли, як і у візантійській церкві, все підпорядковане централь­ному куполу, образу неба.

Проте виникають і класичні базиліки з підвищеною над бічними навами центральною навою. У дороманських базиліках над видовженим внутрішнім

.

простором нави лежала просто пласка стеля. Романські зодчі перейшли до аркового, напівкруглого склепіння центральної нави. Воно було різних типів (циліндричне, хрестове, зімкнене тощо).

У церквах типу «зали» всі три нави мали однакову висоту.

Чимало елементів в романській архітектурі запозичено з Візантії, водночас — це принципово нова архітектура. Навіть куполи вже не обов'язково сфероїдальні — вони бувають подібні до намету або чотиригоанної призми; на них зверху встановлюються циліндричні «ліхтарі» з додат­ковим малим куполом (рис. 3.2.6).

У візантійців вівтар заглиблено в апсиду, відокремле­но іконостасом. В романській базиліці навіть за наявності апсиди зір ніде не зупиняється, прямуючи до відкритого вівтаря. Вхід до романської церкви починається з дзвіниці-вежі (часом — симетрично подвоєної з обох сторін фаса­ду). За візантійською традицією дзвіниця скромна, неви­сока й навіть стоїть окремо від церкви.

Характерний приклад романського храму — церква сен-Сернен у Тулузі.

Масивні дзвіниці західного фасаду (головний вхід) та видовжена башта над середохрестям (центром церк­ви) творять рух угору, до неба. Водночас це. врівноважу­ється «земним», горизонтальним планом: приміїцення, де перебувають люди, сильно витягнуте і в довжину — як типова базиліка, і в ширину (цілих п'ять нав замість звичайних трьох). Таке планування створює настрій спо­кою, почуття захищеності й стабільності.

Світські споруди також відображали дух епохи. Лицарська замки зводили на високому пагорбі або крутому березі річки- Стіни та роьи оточували двір, в центрі якого розташовувалась висока вежа — донжон. Ця вежа, що мала декілька поверхів, слугувала житлом володареві замку та була останнім при­криттям захисників у випадку облоги. Парадні зали лицарських замків прикра­шали скульптури, живопис, килими.

Місто також обносили високими кам'яними стінами, які з'єднувалися чис­ленними вежами. У цей час частими були війни, тому архітектура слугувала і практичним цілям: будинки були захистом від нападів. Цим і пояснюється те, що всі романські будинки мають вигляд фортець: масивні стіни, вузькі вікна, високі вежі, з яких можна спостерігати за ворогом. Типову картину являв, наприклад, французький міський ансамбль.

«Протягом XI—XII ст. формувався й тип французького середньовічного міста. В роман­ську епоху серед невисоких дерев'яних, глино­битних або цегляних будиночків виділялися будинки заможних громадян та подібний до не­великого замку палац єпископа, або місцевого феодала. Поступово склався й тип великого житлового будинку, менш суворого та войовни­чого за своїм виглядом, аніж феодальний за­мок. З ХП ст. почали будувати й перші кам'яні ратуші...».

3.2.7. Розп ятгя в сооорі у Кельт

Форми романських споруд були прости­ми, та їх прикрашали скульптурами — стату­ями та рельєфами (західна традиція дозволя­ла ікону у вигляді скульптури) і живописом на християнські сюжети. Іноді зображались і світські, проте важливі для суспільства події та особи.

Характерне «Розп'яття у Кельнському соборі», сповнене трагізму (рис. 3.2.7). Підкреслено'глибокими зморшками обвислість мертвого тіла Христа; голова розіп'ятого безсило впала на груди; зав'язана тяжкими складками пов'язка на тілі доповнює ритми скуйовдженого довгого волосся. Все вирізьблено твердою, впевненою рукою, і деякий примітивізм у деталях лише підкреслює силу й монументальність образу.

Стіни храмів часом прикрашалися, окрім скульптури та живопису, ще й тканими килимами. Так, килим із Байє (Франція) є одним з небагатьох художніх творів романського часу, що відображає історичні події. Це сімдесятиметрова смуга тканини (при висоті 5 м) з вишитими на ній сценами завоювання Англії норманами, яка слугувала для прикрашення церкви й нагадувала про героїчне минуле. Тут багато точно зображених деталей (одяг, озброєння, форма кораблів).

Романські художники не прагнули створити «реальну» картину світу, тому зображення відверто умовні. Наприклад, щоби показати, що подія відбувається на лоні природи, спрощено зображали дерево або скелю. Схематично зображе­ний храм або просто ряд арок поруч з дійовою особою означав, що подія відбувається всередині храму.

Зображення людей також спростилися та стали більш примітивними порів­няно з античністю. Церква забороняла тоді вивчати людське тіло. Тому статуї або живописні зображення святих теж умовні, фігури на картинах виглядають не об'ємними, а пласкими. Розмір фігур залежав від ієрархії: Христос був біль­ший за янголів та 'апостолів, а ті, в свою чергу, — більші за звичайних людей. Головним для середньовічного художника було втілити ідею, ідеал, навчити, а не

дати життєво правдиве зобра­ження (рис, 3.2.8). Раціона­лізм західної свідомості виявив­ся в широкому використанні у розписах церков замість пов­ного зображення того чи іншо­го святого лише його емблеми (Богоматір — червона ружа, свята Агнеса — агнець, Анто-ній Падуанський — лілія, Франциск Асизький — стиг­мати, Ієронім — лев і карди­нальський капелюх тощо).

Епоха варварства позна­чилася на романському мис­тецтві, тому іноді поряд зі святими можна зустріти зо­браження фантастичних тва­рин і птахів, які прийшли з давніх язичницьких культів, хоча тепер ця традиція пере­осмислюється як багатство створеної Богом природи. Однак натури тут мало Для мистецтва того часу радше характерна любов до незвичайного, фантастич ного. Тому так часто трапляються, наприклад, сцени з Апокаліпсису Іоаиа в яких митця приваблюють усілякі фантастичні істоти.

Але загалом у романську епоху прикрашання церков, на відміну від візан тійського звичаю, радше засуджувалося. Наприклад, видатний церковний дія' епохи Бернард Клервоський (XI—XII ст.) наказав забрати всі прикраси з церкої м. Мілана (Італія), де служив; його проповіді насичені вкрай негативним став ленням до розкоші й пишнот у церкві.

«Зображають святого чи святу якомога краще, і вважають їх святими тил більше, чим більше накладено фарб... І до того,ж поміщають у церкві не вінці вбрані коштовностями, а цілі колеса, унизані лампадами, що не менш, нія лампади, сяють своїм коштовним камінням. Замість панікадил височать пере,;

очима нашими якісь дерева, створені дивною майстерністю художника з тяж­кої міді, що блищить коштовностями...».

на початку XII ст. на зміну романському мистецтву при готичний, що розвивався до XIV ст.

Назва стилю походить від імені германського племені готів. Термін готикі виникає в Італії в епоху Відродження. Насправді готичний стиль започаткувал» ще хрестоносці (церква Гробу Богоматері, храм Гробу Господнього у Єрусалимі)

3.2.9. Собор Паризької Богоматері. Південний фасад

Готичне мистецтво було поширене по всій Європі, але раніше та повніше за все воно виявилося у Франції.

Провідним видом мистецтва в епоху готики залишається церковна архітек­тура, собори, які зводилися на одному з центральних майданів міста. На відміну від романських храмів, що були масивними та фундаментальними, готичний, за принципами клюнійської реформи, був втіленням легкості. Зодчі цих храмів були майстернішими за романських будівельників. Вони змогли полегшити кон­струкцію будівель, прорізавши високі вікна та легкі арки, що мали стрільчасті обриси. Готичні собори видаються легкими та прозорими від безлічі великих вікон. Вони нагадують кам'яне мереживо. Круті схили дахів, загострені арки,. високі вежі з тонкими шпилями — все в цій архітектурі спрямоване догори. Висота веж найбільших готичних соборів сягає 150 м, перевищуючи навіть єги­петські піраміди. Храм був не лише культовою спорудою, але й центром суспі­льного життя. Перед собором влаштовувались міські зібрання, в соборі відбува­лись важливі державні акти, читалися лекції студентам університету.

До шедеврів ранньої готики належить собор Паризької Богоматері. Він стає найбільшим храмом країни, вміщуючи до дев'яти тисяч людей. Будівництво його було розпочато в XII, а завершено — в XIX ст. Собор стояв у центрі давньої частини Парижа. Від споруд пізньої готики він відрізняється більшою масивністю форм: ще спостерігається вплив романського мистецтва (рис. 3.2.9).

псевдопідпірки), вікна різної висоти та ширини, лоджїі та галереї, утворені арка­ми. В інтер'єрі простір організовано зовсім інакше, ніж у романському храмі;

з урахуванням математичних законів обчислено складне, ребристе склепіння стелі. Вражають величезні, часом — на всю стіну, вікна, і панує не напівтемря­ва, як у романській архітектурі, а мерехтливе світло. '

Вітражі були обов'язковою прикрасою готичного храму. Зображення скла­дали з прозорого кольорового скла, шматки якого з'єднувалися між собою вузь­кими свинцевими смужками. Окремі деталі (риси обличчя, волосся, складки сдягу) наносили фарбою.

Вітражі виникли ще в романський період, але досягають певного розквіту в готичну епоху, коли стали будуватися ажурні собори з величезними вікнами. Кольорове скло, пропускаючи сонячні промені, фарбувало їх в різні кольори;

різнобарвні промені, перехрещуючись, грали на внутрішньому оздобленні хра­му. Над входом до готичного собору, в центрі фасаду, зазвичай розташовува­лось величезне кругле вікно («роза»), заповнене кольоровим вітражем.

Окрім вітражів, готичні храми прикрашала також скульптура. Особливо багато її було на фасаді, де в архітектурні форми вишукано вписувалися численні статуї святих, єпископів, королів. Наприклад, в Шартрському соборі знаходило­ся близько дев'яти тисяч статуй. Кидається в очі «видовженість» готичної статуї,

зумовлена стилізацією під загальну спрямованість у небо. Але насправді такі статуї просто ставилися на значній ви­соті й сприймалися глядачем знизу, а оптичному скоро­ченні — отже, йдеться про тонке врахування ракурсу сприйняття твору.

У церковних скульптурі та малярстві готичної епохи природно домінує релігійна тематика, але образи святих втрачають суворість і набувають виразних рис земних лю­дей. Теологічно-моральна оцінка людини залишається го­ловним критерієм для митця, водночас найважливішою рисою героя художнього твору пізнього середньовіччя стає Його фізична краса та вишуканість.

Посилюється також роль «світських» мотивів. Поруч з Богоматір'ю, Христом та святими зображують музикан­тів, ремісників тощо. Численними є зображення королів та інших можновладців, світських та церковних, які тим мовби прилучаються до Небесного Царства, це зміцнює авторитет влади.

Як і в романському мистецтві, в готиці поряд зі святи­ми фігурують звірі та рослини, що уособлюють природу, створену Богом. І язичницьких чудовиськ тут не менше, ніж в романському мистецтві³⁷.

У готичному живописі трапляються й алегорично-фі­лософські сюжети. Місяці року представлені у вигляді не лише умовних знаків зодіаку, а й постають у пейзажно-побутових сценах сільськогосподарських робіт, намальова­них досконало і вже з урахуванням законів перспективи.

Поруч з храмами в епоху готики будуються й розкішні світські споруди. Готичний замок набуває рис фантастич­ної казки. Такий, наприклад, Алькасар у Сеговії (Іспанія), зведений на високій скелі, спрямований в небесну висо­чінь; зубчасті стіни, увінчані конусоподібними куполами та шпилями вежі, утворюють викінчену, зібрану енергій­ну архітектурну мелодію.

Місто в готичну епоху поставало як цілісний архітек­турний ансамбль. У містах виділяються два основних майдани — соборний та ринковий. На соборному розта­шовують храм, а на ринковому — ратуші — будівлі магі­страту, міського самоврядування. Часто вежі ратуш були справжніми шедеврами готичного стилю, як, наприклад, башта магістрату у нідерландському місті Брюгге.

Місто забудовується наче стихійно, приватними госпо­дарями, але вулиці розходяться за радіальним принци­пом — від площ, як промені від сонця.

³⁷ Проте знамениті химери Нотр-Дам, що зазвичай сприймаються як породження темряви середньовічної душі, насправді встановлені в XIX ст. І являють собою, швидше, розуміння середньовіччя європейцем нового часу.

При поступовому переході західного суспільства від латини на національні мови все ще спостерігається певна єдність західноєвропейської словесної творчос­ті (літератури). Це пояснюється і спільністю укладу життя, і різноманітними зв'язками — Захід об'єднувала християнська (католицька) ідеологія. Латина зберігає позиції як мова церкви, науки, дипломатії. Суспільна мораль віддавала перевагу богословським трактазпам, хронікам тощо. Проте не слід думати, що богословська література була лише сухим розумуванням. Характерно, що запо­чаткував літературний психологізм іде Августин у своїй «Сповіді» (IV ст.). І це було безпосереднім розвитком євангельської максими «Сповідайтеся один ³⁸

перед одним» та того таїнства сповіді, що його встановила церква .

Загальну зацікавленість викликали історичні хроніки. Ось уривок з «Діянь данців» Саксона Граматика, данського історика XII ст. Він вмів майстерно зма­лювати характери та обставини, охоче використовував легенди та перекази на­роду (один з них — про принца Гамлета, що мусив прикинутися божевільним, аби вціліти у палацових інтригах, — стане основою «Гамлета»' Шекспіра).

Охоче читалися й житія, що об'єднувалися у збірники, як, наприклад, «Зо­лота легенда» Якопо де Ворагіне. Описи духовних подвигів християнських по­движників доповнювали яскраві фантастичні деталі. Чого вартий хоча 6 антич­ний кентавр, який в одному з житій приходить до пустельника й просить, аби його охрестили.

Інтенсивно розвивалася лицарська література. У цей час в усіх країнах Євро­пи складалися поеми про історичні події та подвиги лицарів — героїчний епос.

Англійський епос «Беовульф>> (VIII—IX ст.) присвячено змалюванню фантас­тичних подвигів: Беовульф перемагає болотну потвору — вампіра Грендепеса та його матір, які тероризували датчан.

А створена у" Франції «Пісня про Роланда» (XI ст.) розповідає про історич­ну подію — війну франків з сарацинами. Тут оспівується хоробрість племінни­ка імператора Карла — Роланда, який у боротьбі із ворогами гине за рідну Францію.

«Пісня про Нібелунгів» (Німеччина, поч. XIII ст.) " це твір, у якому описане зіткнення германців з гуннами в епоху Великого переселення народів. Однак тут згадується, швидше, період XII ст., феодально-лицарські звичаї та іде­али. Шляхетні Зігфрид, Крімгільда та інші герої епосу ратоборствують во ім'я справедливості. Та доля героїв трагічна: вони стають жертвою негідника Троньє.

«Пісня про мого Сіда (Іспанія, XII ст.) відображає події реконкісти — відвоювання країни у арабів (маврів). Головний герой епосу — Родріго Діас, якому араби дали прізвисько «Сід*, тобто «пан», оточений загальнонародною любов'ю. Характерно, що він не належить до феодальної верхівки і досягає успіхів лише шляхом власної доблесті-

3 часом за обробку епічних сказань беруться відомі співці, й під їхнім пером сюжет набуває рис чарівної казки. Такий «Парцифаль» Вольфрама фон Ешенбаха (Німеччина, ХІЇ-ХІІІ ст,). Лицар Парцифаль шукає святий Грааль

.

(чаша, яка зберігала кров Христа в переказах епохи хрестоносців). Він проходить численні випробування та стає главою ордену тамплієрів, хоронителем знайденого ним скарбу. В «Парцифалі» фігурує й легендарний король Артур, що прийшов з кельтського епосу, великодушний і шляхетний, ідеал феодально­го володаря. Явно втрачаючи на релігійному пафосі, книга стає маніфестом чоловічої доблесті, виразом воїнського ідеалу.

У XII—XIII ст. у Франції з'являються перші лицарські романи. Вони поєд­нують яскравий, казковий опис незвичайних пригод, сутичок з чудовиськами та чарівниками і аналіз психології лицаря-героя, який здійснює подвиги в ім'я обов'язку перед сюзереном або в честь своєї дами. Такий роман приходить на зміну старому героїчному епосу, в ньому більше уваги приділяється портрету, мовній характеристиці героя, побутовим моментам. У цей жанр вплітаються фольклорні традиції різних народів Європи — германців, кельтів. Зокрема, уславлений цикл романів про короля Артура та його «лицарів круглого столу» (тобто рівноправних друзів); читачів захоплювали їхні подвиги в ім'я спра­ведливості й добра. Спочатку такий роман писали у віршах, пізніше автори звертаються до прозаїчної форми (наприклад, «Цикл про лицаря Ланселота», XIII ст.).

У рамках лицарської культури вперше у середньовічній Західній Європі з'яв­ляється індивідуальна лірика нового типу, що уславлює внутрішній світ шляхет­ної людини. Зачинателі цього руху (^менестрелі та трубадури у Франції, шпільмани та міннезінгери у Німеччині) здебільшого невідомі, дійшли до наших часів лише деякі імена (Ландіно, Машо). Вони, подібно до античних аедів та рапсо­дів, до варварських скальдів ранньогерманськоЇ епохи, складали пісні, пронизані духом живої імпровізації про подвиги лицарів, часто використовуючи побутові історії.

За жанрами ця лірика різноманітна. Наприклад, пісні трубадурів («грав­ців на лютні») поділялися на такі типи: кансона (пісня про кохання), серена (пісня про заборонене кохання), сирвента (пісня на політичну тему), тенсо-. на (поетичний діалог-суперечка на якусь важливу, зазвичай моральну тему).

Все більшого значення набувала лірика кохання, культивувалася тема любов­ного служіння прекрасній дамі, в ім'я якої лицар готовий все життя здійснювати подвиги. З'являється придворна куртуазна література.

Виникає й справжній куртуазний епос, зразок якого — «Трістан та Ізольда» Ґотфріда Страсбурзького (XIII ст.), який, на відміну від автора «Парцифаля», розвиває вже не тему містичної мрії та надлюдського ідеалу, а тему кохання. Кохання лицаря Трістана до Ізольди — це «жар в крові», «неясні почуття», спроби приборкати прагнення та нестримний потяг молодих людей один до одного.

Хоча загалом культура лицарської знаті здебільшого залишалася релігійною, сама поява хронік, романів і поем на історичні теми, пісень, що уславлювали кохання, свідчила, що в культуру почав проникати мирський дух.

Народна література західного середньовіччя може бути представлена, напри­клад, поезією вагантів (від лат. vagantes — блукаючий). Вагант — колоритна

постать. Це наGівучений юнак, зазвичай вигнаний з університету, який, розва­жаючи селян і міщан, оспівував кохання та вино, часто за межею моральності та пристойності. Щоправда, відомі пісні вагантів, в яких сороміцькі моменти замінено незрозумілою для слухачів латиною. Висміювалися у цих піснях і силь­ні світу цього, зокрема церковне начальство.

Улюбленим жанром міської літератури були фабліо — невеликі віршовані оповідання про якісь комічні випадки (народний аналог літературної новели). Вони мали сатирико-гумористичний та моралістичний характер.

Ось фабліо «Заповіт осла», в якому 'ідко висміюються ті, хто за гроші навіть тварину поховає в священній землі:

Не страшне тому покарання, Хто із грішми на суд прийшов:

Християнином став осел, За гріх свій щедро заплативши.

У Франції був популярний також фольклорний «Роман про Лиса», в якому великий феодал виступав у вигляді ледачого Ведмедя, лицар в пошуку здобичі — в образі Вовка, клірик — Осла, а меткий городянин — хитрого Лиса, який їх постійно ошукує. Щоправда, Лис не проти обдурити й Зайця, Півня чи Рав­лика,

Таким чином, у західноєвропейській літературі середніх віків діяли, боролися й взаємоперепліталися різноманітні тенденції. Спочатку, під впливом римської культури, панувала латина, розроблялися універсальні для всіх народів Західної Європи літературні жанри. Але загальні тенденції з плином часу поступаються місцевим, національним началам.

Інтегруючою постаттю в літературі західного середньовіччя є італієць Данте Аліг'єрі — справжній духовний велетень епохи. Ця творча особистість, пересту­пивши традиційні канони, синтезувала все у власному художньому баченні сві­ту. Творчість Данте виразно сповіщала про наближення Ренесансу.

. У поемі «Божественна комедія» Данте глибоко і оригінальне тлумачить ідеї богословської літератури свого часу. Три частини твору — «Пекло», «Чистили­ще» та «Рай» — ілюструють католицьку концепцію, містять рафіновані теологічні ідеї.

Данте — шанувальник античної культури; недарма ж Його в мандрівці по віртуальних просторах супроводжує великий римський поет Вергілій, відносно якого італійський поет виступає начебто спадкоємцем.

Позначилися політичні пристрасті поета, вигнаного з рідного міста, як противника папської партії": він готує для ще живого папи Боніфація вогненну яму у своєму «Пеклі».

Він — поет людських почуттів, коли щиро співчуває тіням Паоло та Фран-чески, що в своєму нестримному коханні стали жертвами брудної інтриги й розрахунків.

Врешті, Дайте пише живою італійською мовою, є справді народним поетом.

У поемі «Нове життя» оспівано нечувану річ: платонічне кохання до Беа-тріче, яку поет лише одного разу побачив підлітком у церкві. Вона стає для нього символом святої, недоторканої Жіночості, непомітно набуваючи рис, влас­тивих культу Діви Марії. Спіритуалізм, властивий світовідчуттю середньовіччя, дивно й прекрасно поєднується тут з поезією першого, чистого юнацького почуття.

Театр та видовища епохи середньовіччя не складали зазвичай конкуренції літургійному дійству в церкві. Літургію у церквах, переважно на Різдво та Ве­ликдень, доповнювали самодіяльні літургійні драми. Вони, щоправда, мали про­стий народний характер: Христос та святі висловлювалися місцевою говіркою, зодягнені були в звичайний тогочасний одяг — плащі, капелюхи, шоломи тощо.

Більш того, ця лінія продовжувалася й за стінами храму. У дні релігійних свят на майданах розгорталися п'єси релігійно-повчального змісту — містерії та міраклі.

"Міракль (від лат. «чудо» ) — віршована драма, в основі сюжету якої розпо­відь про чудо, створене святим або Дівою Марією. Міраклі ставилися на сценах міських аматорських театрів, а також виконувались учнями церковних шкіл. Вони покликані були пробудити настрої віри та благочестя. Такий міракль «Гра про святого Миколая» (XII ст.): широко шанований святий звільняє невинно засудженого з язичницьких лабет.

Містерія (від грецьк. «таїнство») — релігійна драма на сюжети з Біблії, що розігрувались спочатку на паперті (сходи перед церквою) або на майдані. Містерії поділялись на три цикли: старозаповітний, новозаповітнии та апостоль­ський. Найвідомішою новозаповітною містерією були пронизані патетикою горя й співчуття Христові, якого мучили, «Страсті Господні», твір, що складав­ся з 35 тис. віршів. Така вистава йшла протягом чотирьох днів. Іноді в ній брали участь понад 400 виконавців.

Відомі, проте, й окремі зразки світської драми західного середньовіччя, їм ще властива жанрова невизначеність, за принципом «всього потроху», певна безпомічність