КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

2.6.1. Витоки культури Стародавньої Греції. Культура Греції виникла

на ґрунті крито-мікенської культури, створеної корінними жителями Середзем­номор'я, яку греки зруйнували після завоювання цієї місцевості (пам'ять про ті війни збереглася в поемі Гомера «Іліада»), Але греки створили власну культуру з урахуванням досягнень крито-мікенців.

Культура Греції пройшла стадії архаїки, класики та еллінізму.

Архаїка (VII—VI ст. до н.е.) характеризується занепадом родової аристо­кратії та піднесенням ролі міста (поліса) з його торговельно-ремісничим життям;

економічно-політичні контакти зі Сходом визначили вплив релігії, філософії, мону­ментального мистецтва і подальший пошук власного, грецького образу світу.

Класика (У—ІУ ст. до н.е.) — період, коли греки закладають основи, незалежні від релігії, філософії, наук, літератури й мистецтва. У художніх пам'ятках цієї пори спостерігається пондерація — пошук стильової гармонії між архітек­турою, живописом та іншими мистецтвами.

Цей період завершується завоюванням Греції Александром Македонським і змінюється епохою еллінізму (334 до н.е. ~ ЗО н.е.), тобто поширенням грецької культури у світовому масштабі: завойовник світу Александр був палким шанувальником усього грецького.

2.6.2. Давньогрецька релігія. Без характеристики релігійних уявлень дав­ніх греків важко зрозуміти античну культуру. Спочатку в них існувала народна релігія й міфи про богів, демонів та напівбогів (героїв). Вони мають багато спільного з уявленнями інших давніх індоєвропейців, але подекуди на них по­значився східний вплив.

Світ створено було, за давньогрецькими уявленнями, з первісного Хаосу;

існувала й версія походження всього зі срібного яйця. Архаїчна Греція вшано­вувала богів не менш страхітливих і звіроподібних, ніж Схід. Початком всього вважали Гею-землю, яка народилася з Хаосу разом з Еросом, силою любові, Мороком та Ніччю, що народили Світло і День. Гея породила Урана, Бога Неба, який став її чоловіком, а від них пішло все суще. Але народжених Геєю сторуких титанів Уран не випускав з її надр, лише наймолодший їх син Кронос (Час) оскопив батька і забрав у нього владу. Кронос позжирав своїх дітей, і лише Зевс, потай врятований матір'ю, примусив його виригати їх назад, коли виріс. Вірили стародавні греки і в існування жахливої безодні під землею — Тартар, де панує вічна пітьма. Вірили і в існування кентаврів та змієлюдей, у тритулубну Гекату — богиню чаклунства, володарку всіх страховиськ і при-

мар тощо. Тривалий час практикувалися у давніх греків і людські жертвопри­ношення.

Очевидно, пережиті самими стародавніми греками надзвичайні катаклізми (на зразок вибуху вулкану Санторін, який зруйнував найдавнішу крито-мікенську цивілізацію, і породили міф про Атлантиду), а відомості, запозичені від сусідніх народів (перекази про всесвітній потоп, від якого врятувалися лише Девкаліон і Пірра), стимулювали вшанування божеств природи як гріз­них і невблаганних. Таким є козлоногий, страховидний Пан, божество приро­ди, яке насилає на людей невимовний жах.

Починаючи з Гомера, народні міфи переспівують поети. Вони підносять роль богів «молодшої генерації», дітей Кроноса. Поети змальовують богів люди­ноподібними і щедрими, проте наділяють Їх негативними людськими рисами, чим релігійні мислителі — від Піфагора до Платона — були незадоволені. У поемах Гомера боги зображені такими, як реальні люди: вони радіють» суму­ють, сердяться, заздрять, ревнують; їх можна улестити, підкупити їх прихиль­ність жертвою і т.д.

Та як би там не було, олімпійська релігія (поети «поселили» богів на гору Олімп, увінчану увесь рік сніговою шапкою) принципово відмінна від архаїч­ної. Тут людина й справді стає «мірою всіх речей».

Верховним божеством олімпійського пантеону вважали Зевса — бога гро­му, й блискавки, володаря стихій. Дружиною Зевса була красуня Гера — по­кровителька шлюбу. усього ж головних божеств оуло 12. Окрім Зевса та Гери, особливо могутніми вважали греки братів Зевса: Посейдона — володаря морів та Аїда — володаря підземного царства. Шанували і сестер Зевса: Гестію — боги­ню домашнього вогнища і Деметру — богиню плодючості та землеробства (рис. 2.6.1).

Серед олімпійських богів були також діти Зевса: Афіна — богиня мудрос­ті, Аполлон — покровитель мистецтв, Артеміда — богиня Місяця, рослинного й тваринного світу, Арес — бог війни, Гермес — бог та покровитель купців, мандрівників, Гефест — бог вогню та ковальської справи.

Окрім олімпійських богів, вшановували «менші» божества, які народилися в атмосфері поклоніння природі. В уяві греків кожний куточок землі, моря, неба, підземного світу мав своїх богів і богинь. У деревах жили дріади, в став­ках та озерах —- наяди, в горах та лісах — ореади і т.п., яких нагадують сьогодні наші русалки і мавки.

Стародавній епос з його інтерпретацією міфології мав великий вплив на весь подальший розвиток грецької культури. Його теми та сюжети розроблялися у філософії та теології, інспірували політичні ідеї, впліталися у юридичну ритори­ку, інтерпретувалися у драмі та ліриці, втілювалися у скульптурі та живописі.

В елліністичний період спостерігається явище синкретизму — поєднання певних моментів релігій Греції та Сходу. Типовим, наприклад, є культ греко-східного бога родючості Серапіса, який поєднав у собі риси єгипетських богів Апіса й Осіріса та грецьких Зевса, Посейдона, Аїда.

2.6.1. Грецькі боги:

Посейдон, Зевс, Аїд, Пан, Афіна, Аполлон, Артеміда, Асклепій

2.6.3. Політика-правова культура Греції. Архаїчний період — час ве­ликих змін у всіх сферах життя Стародавньої Греції. Формується грецьке рабовлас­ницьке суспільство та поліс — місто-держава, що складалося власне з міста та прилеглої сільської місцевості («полі» з грец. «багато»). Для поліса були характерні народні зібрання, в яких мали право брати участь усі громадяни-чоловіки.

Давні греки сформували чи не всі політичні моделі, відомі в історії: монар­хію (самодержавна влада), тиранію (зловживання посадової особи своєю владою), демокрапїію (владу народу), олігархію (владу багатої й впливової верхівки суспільства), охлократію (владу черні) тощо,

Демократичний устрій забезпечив культурний розквіт Афін, а олігархічний — завів у глухий кут Спарту. Зокрема, уславлені були закони Солона — афінського діяча, який встановив справедливість у володінні землею, відмінив рабство за борги та привілеї знаті, заохочував розвиток торгівлі та ремесел. Щоправда,

й грецька демократія не була бездоганна: лише корінні афіняни користувалися всіла правами; раби та жінки були безправними. На совісті афінської демокра­тії — страта великого мислителя Сократа. У Афінах існували і вкрай жорстокі закони правителя Дракона: будь-яке зазіхання на власність каралося смертю.

Деякі держави Еллади постійно воювали між собою. Однак спілкування греків з іншими народами (торгівля, війни тощо) примушує їх усвідомити єдність грецького світу: народжуються поняття «елліни» та «Еллада» (греки та Греція). В місцевості Олімпія що чотири роки проводили Олімпійські ігри. На них з’їжджалися спортсмени з різних куточків Греції, в цей час припинялися воєнні дії між державами.

усі інші народи греки вважали недостойними і називали Їх зневажливо варварами (тобто бороданями).

Поступово в давньогрецькому суспільстві формується юридичний світогляд⁴⁵, У творах філософа Арістотеля (IV ст. до н.е.) було висунуто ідею, що будь-який державний устрій мусить базуватися на праві, системі законів, яка покликана забезпечити справедливість. Звичайно, у різних полісах існували різні системи права. В стародавні часи суд вершили царі-вожді племен. В класичну ж епоху, наприклад, у прогресивних Афінах, виникає справжній суд, де звинувачений

мусив довести свою невинність в аполот — промові на захист самого себе .

«В житті давнього грека суд мав велике значення, але він відрізнявся від сучасного. Інституту прокурорів не існувало, позивачем міг бути будь-хто. Зви­нувачений захищався сам: виступаючи перед суддями, він прагнув не стільки переконати їх у своїй невинності, скільки зворушити, привернути їхні симпатії на свій бік. З цією метою застосовували найрізноманітніші <„..> прийоми. Якщо звинувачений мав велику сім'ю, він приводив своїх дітей, які благали суддів змилуватися над їхнім батьком. Якщо він був воїном — оголював груди, показуючи рубці від ран, отриманих у боях за вітчизну».

Суддям встановили високу плату, аби вони були незалежними. Щоправда, не слід ідеалізувати й афінський суд: в одній з комедій Арістофана зображено старих людей, які сидять на сходинках суду, чекаючи, коли їх запросять за лжесвідків... Та й спосіб доведення звинуваченим своєї правоти самотужки аж ніяк не є гарантією справедливості судового рішення. Проте загалом грецька (афінська) думка висунула саму ідею суду, а великий грецький філософ Арістотель визнавав священним право людини захищатися від звинувачень.

2.6.4. Наука- і освіта. Греки, після спроби створити власне письмо, запо­зичили наприкінці гомерівської епохи писемність фінікійців як/більш доскона­лу⁴⁸. Писали вони на різних матеріалах: папірусі, глиняних черепках, навоілених табличках, по яких букви видряпували металевим стилем (звідси й вислови «легкий стиль» та «важкий стиль» — перший свідчить про грамотність автора, а другий.— про його недорікуватість).

У грецьких школах навчалися з семи років; знатні юна­ки продовжували вчитися до 18 років у гімназіях (рис. 2.6.2). Вивчали тут літературу (напам'ять Гомера та інших поетів), риторику (красномовство) та граматику, малювання, танці та музику. Греки прагнули до ідеалу, який визначали сло­вом калокагаяіія — поєднання добра, правди і краси, і можна сказати, що цей ідеал диктував їхню педагогіку. Особливе місце тут .посідала фізична культура. Всі народи цінували здоров'я, загартування, красиве тіло. Але лише в Стародав­ній Греції, особливо в епоху класики, надзвичайної популяр­ності набули регулярні заняття фізичними вправами, спор­тивні змагання, культ тілесної досконалості. Вперше було усвідомлено естетику фізичного буття. Греція,стала батьків­щиною згаданих вже олімпіад — загальнонародних спортив­них змагань біля підніжжя гори Олімп. Юнаки змагалися оголеними, а тому жінкам вхід сюди був суворо забороне­ний. В окремому приміщенні відбувалися також музичні та поетичні змагання. Переможця нагороджували вінком із вічнозеленого лавра, а на батьківщині йому споруджували статую, що втілювала і його фізичну досконалість, і його потяг до перемоги, і патріотичну відданість своєму полісу. Переможець олімпійських ігор приносив славу не лише своєму родові, але й своєму місту. Саме тому рідне місто зустрічало переможця урочисто; для в'їзду його колісниці ламали частину міської стіни, розширюючи дорогу; йому дарува­ли гроші, звільняли від податків і т. ін.

Наприкінці VII — на початку VI ст. до н.е. у Греції зароджується вільна від міфологізму філософія, яка поклала початок розвитку всіх філософських течій майбутнього.

Натурфілософи (Фалес, Геракліт, Демокріт) прагнули відійти від міфу про матір-Гею й шукали іншої першооснови речей (вогонь, воду, повітря, алейрон-атом, з якого складається будь-яка матерія тощо). Згодом філософи Греції вирішили, що джерело буття слід шукати поза матерією: Піфагор та піфагорійці такою основою вважали числа та дух музики; Сократ і Платон поставили питання про аксіологію (цінності) філософії.

С о к р а т а понад усе займало моральне виховання громадян, а філосо­фія повинна була допомагати цьому, оскільки правильні та доброчесні вчинки можливі тоді, коли є правильні знання. На відміну від байдужих до істини софістів, Сократ називав «демоном» той внутрішній голос, який забороняв йому чинити зло. І це було незвичним для його сучасників, які були перекона­ні; якщо й боги чинять добро й зло за настроєм, то чого ж вимагати від людей ( Сократа стратили за сумнів в існуванні олімпійських богів і «введення нових богів».

П л а т о н у належить висока концепція «неіснуючого» матеріально, проте відчутного світу ідей, звідки в матерію переходять душа і життя; він поєднав духовні праобрази всього існуючого, недосконалими відображеннями яких є реальні речі. Водночас Платон висунув і досить чітке вчення про ідеальну державу (яка, втім, дуже нагадувала у нього тоталітарну Спарту): тут все трима­ється на рабській праці, а вільні вчаться та займаються спортом до 50-ти років, потім починають керувати суспільством. Цікаво, що в цій державі немає місця поетові, його слід уквітчати й вигнати за межі ідеального міста, бо він про все має власну думку... Не любив великий мислитель і мистецтва взагалі, бо вважав його лише копією недосконалих речей (виняток робив лише для воєнних маршів).

Арістотель створив фундаментальні дослідження про живу природу, світ метафізики (те, що «за» фізичним світом), літературу, вчення про держа­ву та розглянув велику кількість математичних, політичних та педагогічних проблем. Арістотель ввів наукову термінологію, що не втратила свого значення й сьогодні, був засновником навчального закладу в Лікгі (передмістя Афін), звідки походить сучасне «ліцей». Він був наставником Александра Македон­ського. Філософія Арістотеля, на відміну від вчення Платона, орієнтована на вивчення реального світу у всій його повності.

Центром уваги філософії, як і загалом культури класичної Греції, стає лю­дина. Широкої популярності набула теза філософа Протагора, сучасника Сократа та Платона: «Людина є мірилом всіх речей».

Поряд з філософією розвивається в Греції медицина. Близько 460—377 рр, і,о н. е. тут жив Гіппократ — найвідоміший лікар античного світу, один із іасновників медицини, автор засад лікарської етики. Клятву боротися за здоров'я хворого, створену ним, і досі дають майбутні медики. Лікував він здебільшого травами, яких знав понад 200. Гіппократ вводить поняття чотирьох типів людського темпераменту — сангвінічний, холеричний, флегматичний та мелан-холічний, створює вчення про основні типи тілобудови, а поданий ним клінічний опис багатьох хвороб вже понад дві тисячі років вважається зразковим.

Грекам були відомі математичні знання Єгипту та ВавилонЇі, які вони розвинули у струнку систему математики як розгалуженої науки (Піфагор, Евклід, Архімед та ін.).

«Батьком історії» вважають грека Геродота, який, задумавши описати істо­рію війн греків з персами, об'їздив усе Середземномор'я, побував на берегах

Чорного моря, старанно записуючи все, що почув від людей. Зокрема чи не перші відомості про наш край належать йому: здається, що ті, кого він називав

«скіфами-землеробами», і є насправді слов'яни V ст. до н.е., що, як він зазначає, дивувалися, як чуду, своїй мові.

Греки створили основи сучасної філологи'; зокрема, Арістотелеві належить поділ поезії на епос, лірику та. драму (оповідь про персонажів, самовираз автора та дії персонажів на сцені «без автора»), В елліністичній Александрії працював вчений Філон, який, розмірковуючи над проблемою співвідношення різних мов, довів, що буквального перекладу не може бути і що слід вживати екзегетичний підхід (тлумачити й текст, і символіку підтексту).

2.6.5. Художній геній Стародавньої Греції. Мистецтво в Стародавній Греції вперше в історії людства звільнилося з-під влади ідеології, зокрема античної релігії, і стало врешті виходити зі суто естетичних позицій. Про це свідчить розвиток образотворчого мистецтва. Починалося воно, як і у всіх інших народів, з найпримітивніших рішень; так, Зевсові на його «батьківщині», о. Крит, спочатку поклонялися у вигляді каменя, оповитого полотном (ілюстрація до міфа, в якому замість новонародженого Зевса мати підсовує Кроносу камінь, загорнутий в пелюшки). Потім каменеві почали надавати примітивної подоби людини. Таким був «старт» грецького мистецтва, яке з часом породило світові зразки неперевершено!' майстерності.

Гомерівський період представлений головним чином керамікою з геомет­ричним орнаментом (спочатку тут переважали концентричні кола та лінії, по­тім —мотиви з примітивним зображенням людей та тварин). Це розписні вази та статуетки.

Орнаменти розписів цієї пори — це комбінації геометричних фігур: трикут­ників, зиґзаґів, кіл. Але вже наприкінці IX ст. до н.е. на вазах, окрім геометричного орнаменту, зображують ще й тварин і людей, Звичайно, ці розписи не були споча­тку реалістичними. Зображення людини складають зі звичних геометричних фігур:

голова — у вигляді кола, корпус — у вигляді трикутника, руки — тонкі палички.

Наприкінці VIII ст. до н.е. з'являються вже більш точні зображення люди­ни та тварини. Фігуру малюють більш округлою, позначаючи не лише ніс, але й підборіддя, око (обличчя завжди в профіль), зачіску та одяг. Так в мистецтві Х~ VIII ст. до н.е. починає уверджуватися головна тема античної культури — людина.

У період архаїки (близько 800—500 рр. до н. е.) роз­квітає вазопис чорнофігурного стилю — зображення нано­сять чорним лаком (контури для чіткості продряпують ще й голкою) на червонуватому тлі посудини (рис. 2.6.3). Судя­чи з поем Гомера, греки в цей період навіть не розрізняли деяких кольорів: у поета згадано червоний, чорний та білий, однак колі? моря визначено як колір вина. Сюжетами вазо­пису стають античні міфи та оповідання, наприкінці пері­оду архаїки — теми, взяті з реального життя.

2.6.3. Зразок чорнофігурного вазопису

З найбільшою силою своєрідність грецького мистецтва цього часу виразилася в архітектурі. Архітектура Греції — це, насамперед, храми. Будували храми у мальовничому місці — на горі, серед дерев тощо; були вони, на відміну від східних святилищ, невеликими, дуже пропорційними. Вхід

до храму (портик) — становив таку композицію: над рядом колон розташову­вався антаблемент, що складався з архітрава (потужна балка), фриза (смуги, ритмічно розчленованої візерунком) та карниза (бордюра) над ним. Все це вінчав трикутний фронтон з барельєфом, що зображував богів, яким цей храм

присвячено".

Оточений колонадою з усіх боків, храм здавався пронизаним світлом і повітрям. Як не дивно, греки ще не розуміли краси чистого білого каменю й старанно розмальовували будівлю у яскраві кольори, що дещо нагадує україн­ське народне мистецтво (найчастіше трапляється поєднання червоного та си­нього кольорів). Храм був також центром суспільного життя громадян: у ньо­му зберігалася спільна скарбниця та художні твори, майдан перед ним був місцем зібрань і свят.

У період будівництва храмів складається грецька система архітектурних ордерів (стилів). В епоху архаїки грецький ордер мав два варіанти виконання колон — дорійський та іонійський.

Дорійський ордер створений дорійцями, які ко­лись завоювали південь. Важкувата, проста й сувора, колона дорійського ордеру (рис. 2.6.4) зазвичай роз­ширювалася донизу й була прорізана по вертикалі гу­стими жолобками (канелюрами), що створювало до­даткову гру світла й тіні. Капітель (верхня частина колони) конусоподібне розширювалася.

Іонійський ордер, запроваджений у багатій Іони, був, навпаки, легким, струнким та ошатним. Колона тут була вищою та тоншою, рівномірною за шириною, мала під собою круглу базу. Капітель її «розросталася» в боки двома витонченими завитками (волюти). Кане-люри в іонійській колоні були глибші, тому гра світла й тіні на ній була мальовничішою та багатшою.

По всій Греції в цей час було споруджено чимало храмів дорійського та іонійського стилів. Найвідомі-ший з них — храм Артеміди в Ефесі (що сягав у довжину понад 100 м). Колонада храму була по­двійного, зі своєрідними колонами: Їх нижню частину оперізували рельєфні фігури. Храм вражав своєю ве­личністю та пишнотою.

Грецькі храми передбачали як обов'язковий елемент ідола для поклоніння, що спричинилося розвиткові скульптури⁵⁰. Майже до закінчення архаїчного

.

періоду створювали статичні статуї богів, які ніби завмерли в од­ній позі. Характерна також архаїчна посмішка — спроба переда­ти психологію, міміку обличчя (на практиці вміли тоді створюва­ти щось таке, що лише нагадувало посмішку). В середині VI ст, до н.е. скульптори уже намагаються передати рух. Одна з перших подібних спроб була втілена в статуї богині перемоги Ніке з острова Делос. її прагнули зобразити такою, що летить, але вдалося зробити це лише символічно: верхня частина тулуба та підняті крила подано в анфас, а ноги — в профіль; на обличчі богині застигла гримаса — типова архаїчна посмішка.

Зате у класичний період (V сг. — 338 рр. до н. е.) грецьке мистецтво досягає надзвичайного, небувалого артистизму, непе-ревершеної майстерності в передачі натури.

В архітектурі Греції класичного періоду чільне місце, як і рані­ше, посідають храми, але до двох стилів, що були розроблені в період архаїки — дорійського та іонійського — додається тре­тій — коринфський (від назви заможного міста Коринф). Коринф­ський ордер, близький до іонійського, відрізнявся від нього тим, що колони були трохи більш витягнутими (рис. 2.6.5), а в їхній капітелі поміж волютами з'явився пишний рослинний орнамент (різьблене листя селери).

Загалом у класичний період храми стали більш гармонійними та стрункими порівняно з архаїкою. Архітектура вже органічно поєднується зі скульптурою. Найвідоміший з храмів цього пері­оду — храм Зевса в Олімпії, побудований в середині V ст. до н.е. Гармонійна споруда була прикрашена численними барельєфами, сюжети яких зображали змагання на колісницях, подвиги одного з міфічних героїв — Геракла тощо. Особливої популярності храм набув завдяки величезній, роботи Філія, статуї Зевса, що сидить ті троні, виконаної зі слонової кістки та золота.

Але Справжньою вершиною давньогрецької архітектури став Афінський Ак­рополь (рис. 2.6.6), збудований на скелі, що піднімалася над морем. Головна

2.6.6. Афінський Акрополь

роль в його створенні належить знову ж таки Філію. До ансамблю Акрополя входили Пропілеї, храм Ніки (Безкрилої Перемоги), Парфенон, Ерехтейон.

Найкращою прикрасою Акрополя вважають Парфе­нон, який, окрім своєї архітектури, відомий статуєю Афі­ни роботи Фідія (рис. 2.6.7). Вона була виконана на де­рев'яній основі, але обличчя, руки, ноги богині були зроб­лені зі слонової кістки, а одяг, зброя та прикраси — із листів золота. Перед статуєю знаходився басейн для води, випарування якої оберігали слонову кістку від пересихан­ня. Парфенон вважали втіленням могутності та слави Афін.

Акрополь є найкращим свідченням того високого рівня архітектурної майстерності, який був досягнутий ста­родавніми греками. Саме тут втілилося вміння грецьких архітекторів гармонійно поєднати між собою як споруди усередині Акрополя, так і сам ансамбль з навколишньою природою.

Подібної природності, гармонійності прагнули досягти греки в усіх видах мистецтва. Головним завданням скульп­тури стає зображення людини красивої як фізично, так і внутрішньо: живої, сильної, сповненої гідності.

Розвиток скульптури класичного періоду пов'язаний насамперед з імена­ми Мірона, Поліклета, Фідія та Праксителя. Саме в цей період створюються відомі грецькі пропорції зображення ідеального людського тіла.

Поліклет на основі вимірювання фігур уславлених атлетів свого часу ви­значає норми правильної будови тіла, за якими в подальшому створюються скульп­тури; голова має мати 1/7 всього зросту, обличчя та кисть руки — 1/10, стопа — 1/6 та ін. Щоправда, виліплені Поліклетом скульптури дещо масивні, «квад­ратні». Таке враження залишає, наприклад, його «Дорифор» — статуя кремез­ного юнака-атлета зі списом на плечі.

Мірон уславився реалістичним відображенням руху в статуях. Найвідомі-ша з них — «Дискобол», яка зображує юнака-спортсмена в момент кидання диска і сповнена живого напруження та грації.

Фідій увійшов в історію античного мистецтва завдяки вже згадуваним ста­туям Афіни (в Парфеноні) та Зевса Олімпійського (в храмі Зевса в Олімпії), а Пракситель — завдяки створенню багатих тонкими відтінками емоцій обра­зів (Гермес з малюком Діонісом та іи.).

Характерним є злиття скульптури з архітектурою (постаті атлантів та карі­атид, цю ніби підтримують архітектурні елементи).

Навіть монети набувають характеру художнього твору. Блискуча техніка зображення на грецьких монетах цієї пори: музи з лірою, Афіни з совою, облич правителів тощо.

Важливою частиною грецького мистецтва епохи класики залишається вазопис. У ньому перемагає новий, червонофігурний стиль: фон покривається чорною

фарбою, фігури ж та предмети, залишаючись незафарбованими, зберігають чер­вонуватий колір глини (тонкі лінійні деталі малюнка наносяться пером або пензлем). Відмовившись від пласких, застиглих силуетів чорнофігурного вазопи­су, художники починають зображати світлі тіла в живому русі. Природності сприяв і червонуватий колір глини, яку використовували для зображення люд­ських фігур, вона значно краще передавала колір оголеного загорілого тіла, ніж колір чорного лаку.

Наприкінці V ст. вазопис починає занепадати. Проте виникає ціла низка досягнень в сфері власне живопису.

Існує легенда, що пояснює виникнення живопису в Стародавній Греції, який зобов'язаний своєю появою коханню. Одній дівчині було шкода розлуча­тися зі своїм коханим, і вночі на побаченні вона поставила його біля стіни так, щоби світло місяця відкинуло на стіну його тінь, яку вона й обвела вуглиною. У такій спосіб виникла перша картина, яка нібито довго зберігалась в одному з коринфських храмів.

Розквіт живопису пов'язують, в першу чергу, з іменами Аполлодора Афінського та Полігнота. Аполлодор Афінський першим вивчив ефект світлотіні та застосував його у мистецтві, а картинам Полігнота були властиві перші спроби передати простір та об'єм фігур. Замість того, щоби зображати фігури в один ряд, Полігнот вводить в композицію пейзаж та розміщує фігури на різних рів­нях. Якщо до цього живопис створювався лише для прикраси архітектури, то тепер він виокремлюється як вид мистецтва. На жаль, більшість творів до нас не дійшла, що пояснюється природними нестійкими якостями матеріалів, але можна впевнено сказати, що рівень живопису став надзвичайно високий.

За легендами, митець Апеллес так правдиво зобразив виноград, цю птахи пробували клювати його. Іншого разу маляр виставив картину, прикриту полот­ном, але спроби відкинути його виявляли, що полотно намальоване. Ці легенди свідчать про високорозвинену культуру живопису.

Для елліністичної епохи (334 рр. до н. е. — ЗО рр. н. е.) були характерні монументалізація архітектури, поява нових типів суспільної будови. В новому центрі грецької культури — єгипетській Александрїї було побудовано грандіозну бібліотеку, що скуповувала всі книги, які існували у світі. У Александрії ж вини­кає і перший у світі музей. Навколо цих установ розгортається величезна дослі­дницька робота античних вчених. В Александрії знаходилося одно з семи чудес світу — Александрійський маяк (о. Фарос), один з перших маяків взагалі.

Александрійський маяк був триповерховою вежею. Стіни першого повер­ху були звернені до чотирьох сторін світу. Другий поверх, облицьований білим мармуром, мав вигляд восьмигранної вежі, всі грані якої були орієнтовані за напрямами восьми вітрів. Третій поверх вінчав купол, прикрашений статуєю Посейдона — бога морів. На верху купола палав вогонь маяка, який відбивався

в системі дзеркал і був видний на великій від­стані. Александрійський маяк проіснував багато віків, зруйнувався лише в XIV ст. після сильного землетрусу.

Александрійський маяк не був єдиним гранді­озним творінням еллінізму. Тяжіння до величного спостерігається не лише в архітектурі, але і в скульп­турі. Для грецької класики було характерним зобра­ження богів з тією ж природністю, що й людей, а в елліністичному мистецтві образи богів часто перебільшено монументальні. Достатньо пригада­ти, наприклад, статую Колоса Родоського (о. Ро­дос) , яка також була одним з семи чудес світу. Це — бронзова фігура бога сонця Геліоса, що сягала ЗО м заввишки. Грандіозне й зображення Самофракій-ської Ніке (о. Самофракія). Грецькі майстри часто зображали богиню перемоги (рис. 2.6.8), але ні­коли вони не сягали таких вершин майстерності, як автор цієї скульптури. Ніке в стрімкому пориві ніби злітає на розпростертих крилах і сурмить у бойову сурму. Бурхливий зустрічний вітер, здається, розвіває складки ЇЇ одягу, вимальовуючи під ними струнку фігуру (гідна подиву майстерність скульптора, рука якого перетворила камінь на м'який, прозорий серпанок, крізь який про­свічує тіло). Все в пій скульптурі сповнене радісного відчуття перемоги.

Мабуть, єдиною скульптурою, що «не вписується» в стилістику елліністич­ного мистецтва, стала статуя Афродіти Мілоської (з о. Мілос). Це зображення скоріше належить до епохи класичної, а не елліністичної Греції. Богиня кохання зображена з вражаючою життєвістю. Афродіта напівоголена, і тільки ноги її прикриті складками одягу, що надає фігурі деякої монументальності, характерної для еллінізму.

Подібна монументальність властива і для найбільш відомої скульптури еллі­ністичної епохи — «Лаокоон», виконаної Агесандром, Полідором та Афінодором.

Сюжет цього твору взято з міфів про Троянську війну. Троянський жрець Лаокоон попередив співгромадян про небезпеку, що причаїлася в залишеному греками велетенському Троянському коні, зробленому з дерева (в якому хова­лися грецькі воїни). За це Аполлон, який опікувався греками, напустив на Лаокоона двох зміїв, які задушили і жерця, і двох його синів. Саме цей момент і відтворили скульптори: змії душать Лаокоона та його синів. Загибель всіх трьох виражена по-різному: старший син ще не відчуває мук і прагне бороти­ся, молодший вже не тримається на ногах, він гине. Особливо вражає фігура Лаокоона, до фізичних мук якого додаються ще й душевні. Його обличчя спо­творене нелюдськими стражданнями. Здається, що його дихання перериваєть­ся, що з широко розчиненого рота виривається нелюдський крик. Риси облич­чя та тіла передані дуже точно, виділений кожний мускул — навіть дещо

занадто детально. Це — віртуозний за виконанням твір, точне відтворення людських емоцій, але тут вже не слід шукати величі ідеї.

Прагнення до точності відображається і в сфері портретної скульптури, в якій вже передаються індивідуальні риси обличчя і навіть відтінки настрою (варто порівняти з портретами класичного періоду, де у представників однієї і тієї ж суспільної групи підкреслювались насамперед загальні риси — тип порт­ретів поетів, стратегів, філософів та ін.). Елліністичні ж майстри, зберігаючи типові риси образів, виявляли характерні особливості конкретної людини. Таки­ми є скульптурні портрети філософів Арістотеля та Епікура, драматурга Менан-дра й ін. (портрет останнього свідчить, що драматургія посідала таке ж важливе місце в житті суспільства, що й віддавна сформована філософія).

Поряд із зображеннями богів, героїв та відомих людей все частіше увагу скульпторів привертають прості люди. Оспівуються вже не тільки фантастичні подвиги та неземна краса богів, але й принади звичайного життя. Така жартів­лива скульптура «Хлопчик з гусаком» Боефа. Щоправда, в елліністичній скульп­турі митець часом відверто милується потворним. Свідченням цього є, напри­клад, статуя «Старий рибалка», який викликає деяку відразу зображенням рис малопринадної старості.

Тобто елліністичне мистецтво або втілює перебільшено «божественні» та «героїчні» якості (зображення богів, героїв, відомих воєначальників і т.п.), або створює, на противагу їм, образи буденного (іноді навіть потворного) характеру.

Інтенсивно розвиваються малі форми скульптури. Це, наприклад, глгтршха — художнє різьблення по каменю, яке представлене численними прекрасними камеями (прикраси типу брошки), в них інколи скомбіно­вано різні матеріали — наприклад, темне тло та світле мі­ніатюрне зображення у подвійному портреті Птолемея І та його дружини Арсиної (рис. 2.6.9).

2.6.9, Птоломей

Зміни відбуваються і в сфері елліністичного живопису. Він збагачується пейзажем та побутовим жанром. Завдяки Евкліду, що жив в Александрії та перший сформулював ос­нови лінійної перспективи, митці стали більш правильно зо­бражати предмети на відстані. Збагачуються та ускладню­ються також колірні рішення.

Це було останнє піднесення мистецтва Стародавньої Греції, але воно не пішло у безвість і тоді, коли Греція та Арсиноя (камея) увійшла до складу давньоримської імперії, здійснивши ве­личезний вплив на розвиток римської художньої культури. Значним феноменом давньогрецької культури стала художня література. На відміну від суспільств Стародавнього Сходу, де література формувалася у вигляді сакральних текстів, в Елладі поет одразу виступає як незалежний ін­терпретатор священних та напівсвященних фольклорних переказів і доволі швидко переходить до самовиразу власного «я» та суто естетичної точки зору, що відо­бражає розпад полісних цінностей та виокремлення індивідуальності з колективу.

Уже в сиву давнину в давньогрецькому суспільстві з'являються професійні виконавці художнього слова — аеди та рапсоди, що супроводжують спів

віршованого тексту грою на кіфарі⁵². Фактично вони подібні до українського кобзаря, бардів у кельтських племен та інших виконавців власних пісень у різ­них народів.

Першим відомим нам поетом Стародавньої Греції, який виокремився з маси фольклорних співців, був Гомер (VIII ст. до н.е.) (рис. 2.6.10). Його поеми «Іліада» та «Одіссея» є найважливішими джерелами для вивчення історії та куль­тури Давньої Греції. В них відобразилися вірування цього періоду, стан політич­ного життя, мистецтва тощо.

2.6.10. Гомер

В «Іліаді» (назва походить від завойованого греками міста Іліон (Троя)) розповідається про дев'ятирічну об­логу Іліона та чудеса героїзму, який виявили і греки, і Їхні вороги троянці (в епосі, де змальовуються давно­минулі події, панує безпристрасний, відсторонений по­гляд). В «Одіссеї» (за ім'ям головного героя — Одіссея) йдеться про повернення на батьківщину Одіссея до його дружини Пенелопи та про численні напівфантастичні й фантастичні пригоди мандрівника. Але, окрім цього, у поемах змальовані деталі побуту, культури, звичаїв ста­родавніх греків. Поруч з реальними героями в поемах Гомера діє багато олюднених богів, які постійно втруча­ються в людське життя, хоча з олімпійським спокоєм спостерігають метушню й поневіряння людських істот.

Наприкінці VIII — на початку VII ст. до н.е. створює поему «Теогонія» («Походження богів») давньогрецький поет Гесіод. Тут систематизовано чис­ленні міфи, які були відомі від часів Гомера.

Від гомерівського періоду літературу архаїки відрізняє виникнення та роз­квіт інтимної поезії. В гомерівську епоху панував епос, що характеризувався зображенням священного, напівміфічного минулого, епохи богів і героїчних війн. Нова ж поезія передавала інтерес до світу окремої людини та Її почуттів, а не'до родових ідеалів. Давньогрецьку лірику теж виконували під музику, але під акомпанемент більш легкої та камерної за звучанням ліри (звідки й пішло саме слово «лірика»). В цей час творять такі відомі ліричні поети, як Сапфо, Анакребнт, Алкей, Піндар та ін. В їхній поезії виражено світосприйняття особистості, яка вже усвідомлює себе не просто частиною племені, полісу або взагалі якоїсь спільноти, а відчуває власну самоцінність.

Сапфо першою заговорила про муки й радощі кохання та право людини жити

своїми почуттями:

До богів подібний мені здається

Той, хто біля тебе, щасливий, сівши,

Голосу твого ніжного бриніння Слухає й ловить.

Твій принадний усміх; від нього в мене

Серц^е перестало б у грудях битись;

Ледве я побачу тебе і слова. Мовить не можу.

{Переклад Г. Кочура)

Ця лірика не була бездумним гедонізмом (жагою насолод), а передбачала глибокі роздуми, передавала трагічну приреченість людини до смерті, як це було в поезії Анакреонта;

Сивина вкриває скроні, голова моя сріблиться,

Молоді літа відрадні проминули: зуби слабнуть,

Відліта життя солодке — небагато вже лишилось, Зупинить ридань не можу, бо мене лякає Тартар,

Бо страшить Аїда темне підземелля; важко в нього

Увійти; коли ж увійдем — вороття вже нам не буде.

(Переклад Г. Кочура)

Поряд з інтимною лірикою створювалася й поезія для публічних вистав, які влаштовувалися з великою пишністю на свята. Наприклад, Піндар і чимало інших авторів писали пісні на честь переможців у олімпіадах, для хорів, що виступали в різних релігійних церемоніях. Усе це підготувало класичний пері­од давньогрецької літератури, який характеризується, в першу чергу, появою та поширенням драми, що розвивалася в жанрах трагедії та комедії.

У V ст. до н. е. найвидатнішими представниками класичної давньогрецької трагедії були Есхіл, Софокл та Еврипід.

Первісне трагедія складалася з діалогу соліста-актора з хором, який піснями й танцями супроводжував дійство. Есхіл вводить в трагедію другого, а Софокл — третього актора. Три актори вже могли виконувати по кілька ролей кожний. усі ролі виконували чоловіки, які виступали в масках, за потребою — жіночих. Зміна маски означала зміну героя або зміну настрою.

Основними темами творів Есхіла, Софокла та Евріпіда були взаємовідноси­ни між державою та громадянином. В основі Їх творів лежав міф, але на цьому матеріалі розглядалися сучасні проблеми. Класична трагедія швидко еволюціо­нувала в напрямі проблем людини.

Есхіл писав ще цілком релігійні за духом п'єси. В трагедії «Прометей при­кутий» вирішувалося, перш за все, теологічне питання про Зевса як правителя світу: тут цар богів і людей, як звичайнісінька людина, гнівався на неслухняно­го титана Прометея за те, що той дав людству вогонь, за те, що приховує від Зевса, хто мусить, за вироком долі, змінити його на троні. В уривках з «Проме­тея звільненого», другої частині дилогії, які дійшли до нас, Зевс виглядає вже як цілком досконале верховне божество.

Софокл натомість ставить питання про правду оопв та правду людей в трагедії «Цар Едіп». Син фіванського царя Лая Едіп за вироком долі мусить вбити свого батька і одружитися на власній матері. Лай наказує знищити дитя;

проте Едіп виживає, дорослішає і виконує все, що пророкувалося. Відчай Едіпа, якому стало відомо, що він вчинив, є виразом бунту проти язичницької ідеї приреченості людини. Але трагічний герой тут врешті зламаний і принижений перед богами з їх незрозумілими й жорстокими цілями.

Евріпід, трагедії якого найближчі до сучасної драматургії, виявляв інтерес до світу пристрастей людини, його твори характеризуються глибоким психоло­гізмом та зображенням характерів у розвитку. В трагедії «Іполіт» змальовано літню жінку Федру, мачуху, закохану в пасинка Іполіта. Зустрівши з його боку огиду й ворожість, вона накладає на себе руки. Драматург також ставить пи­тання про сили, які керують людиною, Його понад усе цікавлять люди та їхнє ставлення один до одного.

У давньогрецькій трагедії позначилися спроби людини вирішити екзистенці­альні проблеми (проблеми існування): чому людина страждає? чи правильно діють боги, коли чинять насильство над смертним? у чому сенс життя? Але відповіді на ці питання тут, по суті, не було: людина врешті-решт мусить кори­тися вищим силам.

Антична комедія прославилась завдяки Арістофану, якого вважають бать­ком цього жанру. В його творах, що народилися з живої фольклорної традиції сільської «дражнилки», найчастіше вирішуються гострі політичні та соціальні проблеми. Наприклад, у комедії «Хмари» висміюється незрозумілий афіня­нам дивак Сократ, який, аби відгородитися від дійсності, влаштував собі, за волею насмішника-комедіографа, «мислильню» у кошику, підвішеному до гілки дерева.

Театр класичного періоду Греції був державною установою, і ті твори, що ставилися в ньому, мали виконувати виховну функцію. В театрі треба було де­монструвати приклади, варті наслідування, тому заборонялося показувати насиль­ство та вбивство.

В елліністичну епоху театр продовжує розвиватися. Чільне місце в ньому посідає комедія, представником якої є Менандр (IV—III ст. до н.е.). Вона має побутовий характер, викликає інтерес до приватного, а не суспільного життя.

Функції театру також змінюються. Якщо в класичній Греції театр повинен був повчати і виховувати, то тепер його завдання полягає в тому, щоб розважа­ти глядача.

Приміщення давньогрецького театру являло собою зразок високої митець­ко-технічної організації. Лави, розташовані амфітеатром, звичайно вирубували просто в скелі. Біля підніжжя пагорба влаштовували оркестру — місце для акторської гри, споруди вражали прекрасною акустикою. Всі ролі в давньогрець­кому театрі грали чоловіки. Оскільки з великої відстані міміка акторів не сприй­малася, останні використовували вже згадані маски, які дещо перебільшено відображали той чи інший душевний стан людини (рис. 2.6.11). Маски були також своєрідним резонатором — отвір для рота був розташований таким

чином, щоби підсилювати голос. Відтоді символом театрального мистецтва стали трагічна та комічна маски. Характерні для ан­тичного театру також котурни — взуття з дуже високою пі­дошвою, що Їх актори взували, аби виглядати вищими, надати образові величності, урочистості.

Були в давньогрецькому театрі Й декорації, хоча й досить прості. Найчастіше вони зображали храм, гай, царський палац тощо. Цікаво, що вже тоді в театрі застосовували деякі механічні пристрої. Наприклад, актори, що зображали богів, піднімали­ся на «небо» та спускалися з нього на особливій платформі, яку приводили в рух за допомогою мотузки. Існували також пристрої для імітації різних явищ природи: блискавку створю­вали за допомогою системи дзеркал, грім — шляхом переко­чування діжки з камінням.

2.6.11. Трагічна та комічна маски

Велика роль в античному суспільстві відводилася музиці.

Саме слово «музика» походить від Музи — богині -покровительки мистецтв і наук. Видатні філософи вважали музику божественним началом світу ( Піфагор закликає слухати му­зичну гармонію руху планет; Платон і Арістотель пропонували лікувати хворих музикою);. Відомо, що на честь богів виконувалися спеціальні гімни на різну музику (пеан Аполлонові та дифірамб Діонісові)-

В афінських школах музика була серед обов'язкових предметів, а викладач музики користувався особливою пошаною. Цікавим є той факт, що незнання інших речей не вважалося у греків ганебним, тоді як відмова заспівати сприй­малася як безчестя.

У пам'ятках античного живопису та скульптури широко представлені зо­браження музикантів. Особливо популярні були, вочевидь, такі музичні інстру­менти, як кіфара та ліра (пригадаємо, то під першу виконували епічні твори, а під Другу — інтимну, камерну поезію). Широко використовувалися також сурма, і флейта, особливо ж у воєнній справі (в театрі грали на своєрідних подвійних флейтах). З часом механік Ктесібій винайшов водяний музичний інструмент гідравлос — праобраз органа. Греки охоче танцювали під супровід духового інструменту авлос. Саме у Давній Греції з'явилося буквенне позначення звуків⁵³.

До нашого часу дійшли деякі давньогрецькі мелодії — фрагмент із трагедії Евріпіда «Орест», початок «ПіфійськоЇ оди» Піндара, «Гімн Музі» Мезомеда.

І сьогодні музикознавці користуються грецькою термінологією — мелодія, музика, гама, ритм, гармонія.