КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ІНДІЇ

2.3.1. Історичні відомості. Культура Стародавньої Індіі зароджується в III тис. до н.е. Від початку вона перебуває в тісних історико-культурних контактах з багатьма країнами Сходу та античним світом, які мали значний вплив на її формування.

Індія була заселена ще з часів палеоліту. Найвідоміші з найдавніших цивілі­зацій Індії — Мохенджо-Даро та Хараппа — відносяться до бронзового віку і створені споконвічним темношкірим населенням Індостану (дравідами). Тут існували міста і села, побудовані на високому архітектурному рівні з культови­ми спорудами.

У Її ст. до н.е. формується давньоіндійська філософська школа-йога, за вчен­ням якої людина може злити свою душу з божеством, цілком звільнивши її від впливу зовнішнього світу. Це вчення породжує систему фізичних та психічних вправ, яка сприяє розвитку паранормальних здібностей.

У середині II тис. до н.е, Індостан було завойовано білошкірими кочовими племенами із Заходу, які називали себе аріями. Слово «арій», подібно, означа­ло колись «пастух», та після завоювання цивілізації темношкірих набуло значен­ня «шляхетний» (тут позначилася звичайна зневага кочівників до землеробів). Арії мали високу духовну культуру: переспіви, що склалися в період кочування, згодом трансформувалися у Кеди (Книги знання) — найдавніші пам'ятки індій­ської релігійної культури.

Арійські племена колись розшарувалися на релігійному грунті: одні вважа­ли богами (деві) такі сили природи, як сонце, вітер, вогонь, весну тощо, ашурами (агурамм) називали невидимих злих демонів. Інші, навпаки, обожнювали агурів, а девів розуміли як сили зла. Саме перша група дійшла до Індостану, а друга осіла, на Іранському нагір'ї .

Після завоювання Індостану аріями починається період інтенсивного син­тезу місцевої та арійської традицій, становлення індуїзму як релігійної панівної

.

системи, що визначила характер класичної індійської культури (середина II тис. до н.е. — І тис. до н.е.).

Останній сплеск розквіту культури Стародавньої Їндп відбувається в IV ст., коли вона об'єднується в міцну державу під владою династії Гупта.

2.3.2. Ведична релігія, брахманізм і буддизм. Веди, священні тексти аріїв, уславлюють богів, що уособлюють сили природи: Індра — бог грози, Агні — вогню, Ушас — світанку, Сур'я — сонця, Яма — смерті та ін. Відлуння давнього тотемізму простежується у культі корови як священної тварини.

Для ведичної релігії періоду кочування було характерним поклоніння бага­тьом богам, головним серед яких вважали Індру — бога грози, могутності, воїнів. Веди — це і звернення до богів, і гімни, і магічні заклинання. Складалися Веди як синтез арійських і місцевих вірувань, увібравши уявлення про тисячі богів. Спочатку Їх навіть не записували, побоюючись, що неправильна вимова і невідповідні записи священних текстів розгнівають Богів.

За опрацювання текстів Вед узялися брахмани, каста жерців, яка відповіда­ла за виконання ритуалів. Брахмани вважали всі інші класи населення «худобою богів», гідною лише для того, аби приносити жертви. На грунті ведичної релігії утворюється брахманізм, який стає панівною релігійною системою на початку І тис. до н.е.

Брахманізм, використавши місцеві вірування, сприяв створенню тисячі різно­манітних богів. Але при цьому брахмани втілювали ідею верховного бога (дав­нього Індру на якийсь час замінив король богів — Праджапаті, але згодом і його витіснила так звана індуїстська трійця: Брахма, Вішну та Шіва.

Брахма народився із золотого яйця, що плавало у водах первісного хаосу. Він розколов яйце' навпіл, створивши небо і землю. Сини Брахми — від ство­реної ним богині Майї (що значить «омана») — Вішну, охоронець світу (його ім'я пов'язане з поняттям «весна») та Шіва — руйнівник. Брахму вважали творцем та правителем світу, йому приписували впорядкування буття. Характер­но, що в Індії Брахму шанують мало; всю шану індуїсти віддають синам Брах­ми, які панують у матеріальному світі — Вішну та Шіві, втіленню народження й руйнації; відповідно індуїсти поділяються на вішнуїтів та шівагстів. Окрім згаданих, існують ще тисячі божеств.

Висунуто було й вчення про поділ людей на варни (кольори), тобто на різні класи, здебільшого за кольором шкіри. Вчення про варни освячувалось брахманіз­мом, пов'язувалося з уявою давніх індійців про загробне життя та переселення душ. Індійці вважали, що людина складається з тіла та душі, вона після смерті стає перед судом, який зважує Ті погані та добрі вчинки, зроблені протягом життя. Гарні вчинки визначаються ретельним виконанням обов'язків, призначених для

кожної варни {карма). Якщо людина протягом життя порушувала Їх, вона засу­джена на нижчі перевтілення. Наприклад, вбивця жерця перевтілювався в соба­ку, той, хто украв хліб, ставав змією; учень, що позаздрив вчителеві, — комахою та ін. Тому, якщо людина важко працює, голодує та бідує, це означає, що її душа в минулому належала грішникові.

Віра в переселення душ (реінкарнація) давала змогу піднятися над своєю варною. Якщо людина заслуговувала на це, то в майбутньому житті вона могла не тільки залишитися людиною, а в нагороду — потрапити до вищої варни та бути щасливою і багатою. Отже, раби та бідняки не можуть скаржитися. Поря­док започаткував сам Брахма, і хто невдоволений цим порядком — порушує тим самим волю богів. Лише жерці могли молитися за всіх інших.

Отож, основна маса людей в Індії підлягала тяжкому соціальному й расово­му гніту, а індуїзм посилював цей тягар.

Ситуація мала два виходи: повне вивільнення почуттів й створення культу насолод («Кама-сутра» — навчальний посібник з сексуального життя — типо­вий продукт цієї ситуації) та повний аскетизм, зречення чуттєвих потягів і ба­жань; і сьогодні в Індії чимало мандрівних садху («святих»), які роками не миються, не розчісуються або ж надовго застигають у неприродних позах, прак­тикуючи елементи йоги. Народ ставиться до них з марновірною пошаною: адже аскети відмовляються від життєвих благ і задоволень, підкоряючись волі богів.

У VI ст. виникає та швидко поширюється нова песимістична релігія — буддизм, яка звертає своє вчення до всіх людей, незалежно від варни, до якої вони належать.

За переказами, засновник вчення Сіддхартха Гаутама був сином князя, що жив в Індії в VI ст. до н.е. Намагаючись з'ясувати, звідки в світі зло й страждан­ня, він залишає палац, жінку та сина, і сім років мандрує по країні, шукаючи вчителя, який би пояснив йому причини страждання. За цей час він переконався, що ніхто цього не знає, і почав шукати шляхів вивільнення від страждань. Він знаходить цей шлях: не потрібно нічого прагнути, ні до чого бути прив'язаним, навіть до свого життя. Нірвану Гаутама відтак трактує як кінцеву мету цього процесу, як стан повного заспокоєння, вищого ступеня щастя.

По досягненні нірвани Гаутама починає називатися Буддою (тобто «про­світленим»), Подальше своє життя він присвячує проповіді вчення про подо­лання страждання.

Буддизм одразу ж поширився серед нижчих варн, тому що, на відміну від брахманізму, стверджував рівність людей. Він звертався до всіх варн, закликаю­чи особистість до самовдосконалення, відречення від мирських спокус, і люди, розчаровані в брахманізмі, масово пішли в буддійські общини.

За царя Ашоки (III ст. до н.е.) буддизм на якийсь час стає державною релігією. Але у часи панування династії Гупта знову зростає роль брахманізму, який витіснив буддизм з Індії. Та буддизм вже поширився у Південно-Східній та Центральній Азії, Китаї, Японії, перетворившись на світову релігію.

2.3.3. Політичний устрій та закони Давньої Індії. Князі (.раджі), що виділилися колись як вожді, обрані аріями, спиралися на озброєних воїнів-дружинників {кшатрії), тримали у покорі простолюд (вайшья) і місцеве

темношкіре населення {шудр). Поступово раджі перетворилися на царів, які володарювали над окремими областями Індії.

Другою панівною групою (власне — теоретично навіть першою) були жерці-брахмани, які постійно конфліктували з кшатріями в боротьбі за вплив у суспільстві. За твердженням брахманів, нібито сам бог Брахма поділив суспіль­ство на соціальні групи (варни). Таких груп було чотири, і приналежність до них успадковувалася від народження: брахманів (жерців), яких Брахма створив зі своїх уст; кшатріїв (воїнів), створених з плечей та рук Брахми; вайшьїв (землеробів, ремісників і купців), створених зі стегон Брахми; шудр (місцеве темношкіре населення, фактично перетворене на рабів, та військовополоне­них), створених зі стопів Брахми, що стикаються з землею.

Перші дві варни («білих») були панівними, третю умовно вважали «біло­шкірою» (насправді простолюд становили нащадки давно змішаних рас), най­нижчою вважали варну шудр. Їх називали нечистими і навіть спілкування з ними оскверняло усі інші варни, а їхнє життя цінувалося не більше за життя кішки чи собаки. Обов'язком шудр було прислуговувати вищим варнам. Якщо шудра перечив брахманові, йому заливали рот розплавленим сріблом.

Такі позиції було закріплено в законах Ману та деяких інших подібних кодексах, в яких зафіксовано й соціальне гноблення, і суто расистські принципи (поділ на «чорних» і «білих», на варни тощо). Але «Закони Ману» закликають і захищати слабких від сильних. Оплотом справедливості вважають царя: «Якщо не було 6 послуху перед владою, дикі звірі та птахи нищили 6 жертви і роздирали б людей на шматки, ніхто не вивчав би Вед, не доїв би корів, дівчата не виходили 6 заміж, були 6 розірвані всякі узи і панував би загальний розбій».

2.3.4. Наука та освіта. Індія з давніх-давен відрізнялась високорозвиненою наукою, багатою повчальною та навчальною літературою, освітніми традиціями.

У ІЇІ тис. до н.е. була сформована найдавніша індійська писемність — протоіндійське письмо (яке гине разом з хараппською цивілізацією). За ведійської доби поширюється (при запозиченні від вавилонян письма) санскрит — грама­тично та літературно оброблена мова індоаріїв. Водночас існує дравідійська пи­семність та література мовами місцевого населення.

Індійцями була створена десятична система числення (із застосуванням нуля) і чимало математичних термінів, які вживаються й сьогодні (синус, корінь, цифра та ін.). Індійські математики вміли добувати квадратний та кубічний корені, розв'язувати рівняння з одним невідомим. Правила арифметичних дій, розроблені ними, практично не відрізняються від сучасних.

Індійський астроном Аріабхата висловив здогад, що Земля має форму кулі і навіть зробив спробу обчислити Її окружність.

Пам'яткою юргідичної думки Стародавньої Індії' є книга «Велика Артхашастра» (авторство приписане сановнику на імя Чанакья) — науковий посібник з основних принципів права.

У Стародавній Індії сформувалася й одна з найбільш значних у світовому масштабі науково-філологічних шкіл. Літературну мову (санскрит) упорядкува­ли Паніні та інші вчені, сформувалася навіть теорія художньої літератури. Існу­вали теоретичні посібники («Поетичні прикраси» Бхамахи та ін.).

Давньоіндійські металурги знали секрет виплавлення чистого заліза, яке нині вчені добувають грамами у лабораторних умовах.

І сьогодні в Індії (і не тільки) великою пошаною користується аюрведа — наука про довголіття, яка зародилася тут ще в сиву давнину. Давньоіндійські лікарі вивчали якості трав, вплив клімату на здоров'я людини, значну увагу приділяли особистій гігієні та дієті. Високого рівня досягла давньоіндійська хі­рургія: у трактатах згадуються 300 різних операцій та 120 хірургічних інструментів. Давньоіндійські медики вміли оперувати катаракту, робили кесарів розтин, здійс­нювали пластичні операції.

Освіта в Стародавній Індії тривалий час мала форму мнемоніки (заучування текстів напам'ять). Потрібні тексти (граматику Пйніні, словник санскритських синонімів тощо) учням диктував учитель. учні заучували їх напам'ять. У перші століття нашої ери в країні з'явилися вищі школи, у яких вивчали релігійно-філософські доктрини, граматику, медицину, логіку тощо. Найдавніший універ­ситет було засновано в Наланді (згорів 655 р.), у ньому навчалося близько восьми тисяч студентів та викладало понад півтора тисячі викладачів. Конкурс тут становив чотири-п'ять осіб на місце³¹.

Все "це дає змогу сказати, що індійська культура була однією з найрозвину­тіших культур давнини. Про це ж свідчить і той факт, що про чимало відкрить, зроблених індійцями, європейська наука дізналася лише в Новий час (XV—XVII ст.), заново відкривши їх для себе.

2.3.5. Мистецтво та література. Культура Мо-хенджо-Даро та Хараппа (III тис. до н.е. — середина II тис. до н.е.) відома, в першу чергу, завдяки виробам ювелірного та прикладного мистецтва (рис. 2.3.1). Се­ред них — численні печатки з витонченою різьбою, які свідчать про подібність культур Стародавньої Індії та Месопотамії. Мотиви легенди про шумерського ге­роя Гільгамеша зображені на печатках, де вирізьблено фрагмент боротьби між людиною-буйволом та рога­тим тигром або сутичку героя з двома тиграми. На одній з них зображено божество з трьома обличчями, голова якого увінчана рогами (пізніше так стали зо­бражати Шіву — покровителя звірів).

Для хараппськоі цивілізації були дуже популярни­ми теракотові статуетки (тому її іноді називають на­віть теракотовою цивілізацією). Найпопулярніші се­ред них — фігурки Великої Матері, які символізували матір-землю. На них позначені прикраси, підкреслені химерні зачіски.

У Мохенджо-Даро знайдена велика кількість керамічних виробів, які були розписані чорною фарбою по червоному тлі. На посудини наносили орнамент з зображенням тварин і рослин (подібні візерунки збереглися в індійському мистецтві й сьогодні).

Унікальним хараппським витвором мистецтва є протоіндійське місто. Воно дивує правильністю свого планування. Характерно, що на головних вулицях будинки споруджували в один ряд, створюючи глуху стіну, покриту штукатур­кою та прикрашену розписами. А вхід у будинок знаходився зазвичай на бічній вулиці. Кути будинків — заокруглені, аби за них не чіплялися вози.

У Стародавній Індії існувала багатюща релігійна, наукова та художня літе­ратура численними мовами Індостану. Домінувало поетичне слово: навіть істо­рія подавалася як насичені поезією сказання (пурана), оскільки реальність по-трактовано в індуїстській релігії як Майю (ілюзію).

Найдавніше літературне слово Індії представлене Ведами. Це, як ми вже згадували, сакральні (священні) тексти, що доносять до нас духовний досвід арЇїв. Веди містять гімни богам, ритуальні формули та магічні заклинання. Стиль Вед визначений, насамперед, фольклорною традицією, манерою співу кочівни­ка-пастуха, який співає про те, що бачить. Але Веди з їх нинішньому вигляді — це вже не примітивна поезія: перед нами сповнені високої філософічності розду­ми про всесвіт.

Не було тоді нічого не-сущого, і не було сущого,

Не було ані простору повітря, ані неба над ним.

Що рухалося чередом своїм? Де? Під чиїм захистом?

Що за вода була тоді — глибока безодня?

Не було тоді ані смерті, ані безсмертя.

Не було ознаки дня або ночі.

Щось одне дихало, повітря не колишучи, за своїм власним законом,

І не було нічого іншого, окрім його...

Звідки ця істота з'явилася:

Чи то сама себе створила, чи то — ні,

Той, хто наглядає за світом у вищому небі, —

Тільки він це знає — або ж не знає.

У І тис. до н.е. Веди отримали своєрідне й вагоме продовження, причому вже в художньому (а не сакральному) аюсі: поемах «Махабхарата» і «Рамаяна», які повно та яскраво висвітлюють міфологію Індії та стародавнє життя краю у нерозривній єдності. В цих творах поетичні описи природи та побуту давніх індійців переплітаються з фантастичними подвигами міфологічних героїв, які діють поряд з богами, духами та демонами. Об'єднує ці два твори образ бога Крішни (Вішну), який втілюється то у візничого героя Арджуни, доносячи йому волю богів, то у царевича Раму.

«Магабхарата» — історія про те, як нащадки двох царських родів (каурави та пандави) боролися за владу в Стародавній Індії. Проте основний сюжет постійно чергується зі вставними епізодами, які в поєднанні утворюють своєрідну «духовну енциклопедію» Стародавньої Індії, відображають її погляд на цінності

життя. Тут, наприклад, є сказання про царевича Наля, який легковажно про­грав у кості братові своє царство, але у вигнанні його підтримало світле кохання царівни Дамаянті. Царівна відхилила любов блискучих богів, аби обрати за чо­ловіка припорошеного пилюкою нещасного Наля. Символом їхнього кохання є поетичний образ золотокрилого лебедя.

«Рамаяна» — історія пригод царевича Рами, який рятував свою кохану, що була викрадена царем демонів, володарем острова Цейлон (сучасна Шрі-Лан­ка). Рама переживає складну гаму почуттів; любов, гнів, ревнощі, недовіру.

Чимало сюжетів, запозичених з цих поем, склали основу художніх творів майбутніх епох. Усі великі поети та драматурги Індії брали звідси теми для своїх творів, Наприклад, уславлений драматург середньовіччя Калід&са написав п'єсу «Шакунтала», сповнену картин хвилюючих людських переживань, на сюжет однієї з легенд Махабхарати.

У буддійській літературі чільне місце серед книг буддійського канону посідають поетична книга афоризмів Будди — «Дхаммапада» та «Джатаки» — розповіді про перевтілення Будди в минулих життях, сповнені живого побуто­вого гумору.

Мудрість Дхаммапади втілюється в досконалих афоризмах:

«Поки зло не дозріє, дурень вважає його подібним до меду. Коли ж зло дозріє, тоді дурень віддається горю».

«Ніколи і ніде ненависть не зупинялася ненавистю, лише відсутністю ненавис­ті зупиняється вона».

«Якщо ти не знайдеш розумного, мудрого друга, який готовий йти разом, який живе праведно, — йди один, мов цар, що відмовився від завойованого царства, або як слон у лісі».

Відомі також пісні тхер — буддійських ченців, які передають почуття роз­чарування в житті.

Твори образотворчого мистецтва кінця II — середини І тис. до н.е. не збереглися, хоча Веди містять згадки про розквіт живопису, музики та архітек­тури в найдавніші часи.

Достатньо повне уявлення про мистецтво та культуру Індії дають лише па­м'ятки IV—III ст., коли країна об'єдналася в єдину державу.

Архітектура Стародавньої Індії велична та неповторна. Індійський храм був спочатку місцем лише релігійних ритуалів, які урізноманітнювала поведінка священних тварин, що жили при, святилищі. В часи конкуренції з буддизмом храми стали багато оздоблювати скульптурою та живописом. Над храмом звівся прикрашений рельєфами широкий конусоподібний шпиль (гопурам). Тут ста­ли розігрувати сцени з «Махабхарати» й «Рамаяни»; зазвучала музика, з'явився танець; богів зображали актори в розшитих золотом шатах і блискучих від самоцвітів вінках; «реалістичними» були жахливі маски демонів; пози танцю­ристів та їхні жести {мудри) являли німу, але сповнену змістовності пантомі­му. Вражає Храм Сонця, покритий зверху до низу рельєфами, що ілюструють «Кама-сутру».

2.3.2. Ступа в Санчі

Поширення буддизму зумовило нове піднесення монументальної архітекту­ри — будівництво культових пам'ятників нового типу: ступ (релікваріїв), стамбг (колон) та чайтья (храмів, висічених у скелі).

Ступи —споруди із цегли та каменю, будувалися на круглій основі (рис. 2.3.2). Купол ступи символізував небо. Вершину її прикрашав кубічний релікварій із кришталю або дорогоцінного металу (золота та ін.). Над реліква­рієм піднімався стрижень, увінчаний куполами, що все зменшувалися у висоту:

він символізував духовне піднесення Будди, шаблі пізнання на шляху до нірва­ни. Ступи будували в місцях, пов'язаних з діяльністю Будди та буддійських святих, і призначалися вони для збереження священних реліквій.

За легендою, Будда, помираючи, заповів своєму улюбленому учневі спору­дити ступу над останками його тіла, шо було спалено на похоронному вогнищі, Прах Будди поділили на вісім частин та побудували ступу над кожною. Але в III ст. до н.е. імператор Ашока забажав поширити буддизм по всій країні. І тоді прах Будди витягнули із восьми ступ та поділили на багато частин, аби можна було спорудити нові ступи.

Найбільш рання та цінна пам'ятка архітектури цього типу — ступа в Санчі, споруджена в III ст. до н.е. В І ст. до н.е. ступа була розширена та обнесена

кам’яною огорожею з чотирма воротами, які орієн­тувались на чотири сторони світу — південь, північ,

захід, схід. Огорожа ніби відокремлювала священ­ну територію від мирської суєти. Кам'яні ворота в Санчі були прикрашені скульптурою із зобра­женням буддійських сюжетів та символів. Фігуру Будди тоді ще не зображували: його присутність передавали у вигляді сліду босих ніг, «дерева Бодгі», під яким Будда осягнув просвітлення, тощо. Будду не зображували., тому що, ставши просвітле­ним, він вийшов за межі земного життя й зали­шив в ньому лише свій слід. Його відхід в нірвану і символізувала ступа.

Стамбга — кам'яний стовп (рис. 2.3.3), при­крашений скульптурою (найчастіше — символіч­ної тварини). Стамбги також споруджували в міс­цях, пов'язаних з історією буддизму. На стовпах вирізьблювали написи, принципи буддизму. Таким чином, стамбги, як і ступи, повинні були поширю­вати вчення буддизму.

Найвідоміша зі стамбг, споруджених за Ашоки, — стамбга в місті Сарнатг. Ця колона увінчана фігурами чотирьох левів, які оберігають чотири сто­рони світу. На спинах левів — колесо, що символі­зує вічне повернення, вічне повторення всього у житті. Під передніми лапами левів — колеса дгар-ми — символи людської долі. Обабіч композиції знаходяться фігури слона, коня, бика та лева, що

мчать. Вони символізують сторони світу (подібні символи тварин-охоронців сторін світу використовували ще в сиву давнину, їх можна побачити на печатках Мохенджо-Даро та Хараппи). Леви тримають у пазурах квітку лотоса пелюстками донизу, що є символом чистих поривань.

У період правління Ашоки починається також будівництво буддійських печерних храмів чайтьїв (рис. 2.3.4), які вирізьблюють у скелях. Чайтьї — це прямокутні зали з напівкруглим завершенням навпроти входу, де пізніше по­чали ставити статую Будди. Чайтьї прикрашали колонами, за якими розміщу­вали статуї богів, людей, тварин (слонів та коней), а також різьбою по каменю та живописом. Ці печерні храми символізували самітницьке життя Будди, який закликав відійти від суєтного світу. Після смерті Будди його послідовни­ки стали засновувати монастирі, які належали до ансамблю чайтья.

З цього типу культових споруд найкраще зберігся храмовий комплекс в Аджанті, що складається з 29 печер, висічених з Ш ст. до н.е. по VII ст. н.е. Аджантські печери відомі своїми розписами, які вкривають стіни та стелі внут­рішніх приміщень. Тут — зображення тварин, птахів, квітів, міфологічних ге­роїв та подій із життя Будди, побутові сцени. Розписи вражають різноманітніс­тю тем і сюжетів, а також майстерністю та фантазією художників. Для при­кладу можна сказати, що на стінах Аджанти зображено кілька сотень жінок

2.3.4. Храм-чаитья

(рис. 2.3.5), але не знайти серед них двох з однакового зачіскою. А в одній з воєнних сцен — 300 персонажів, і кожне обличчя виражає інші емоції: готов­ність до бою, лють, нерішучість тощо. Розписи Аджанти вражають вмінням

2.3.5. Фреска Алжанти

митців передавати емоції, причому не тільки богів та людей, але й тварин. У живописі Аджанти переважають людські естетичні ідеали, що не властиве для сакрального мистецтва давнини. Наприклад, сцена «Принцеса, іцо помирає» зображає прекрасну дівчину з величезними очима. В неї гнучкі руки, тонка талія та широкі стегна — цей ідеал краси, що склався в Стародавній Індії, зберігаєть­ся в країні й сьогодні. Ця сцена, як і всі інші розписи, дуже психологічна. Тривога та біль світяться в очах служниць, які підтримують принцесу.

Особливу увагу при розписі приділяли не тільки передачі емоційного стану, але й кольору. Тут існували свої закони: вибір кольору залежав від того, які фігури потрібно було зобразити. Богів та царів, наприклад, завжди зображали лише білою фарбою, але цією фарбою не можна було змальовувати персонажів, що втілюють зло. Розписи Аджанти свідчать про високий рівень розвитку в Індії образотворчого мистецтва, своєю майстерністю вони продовжують захоплювати й наших сучасників.

Розписи Аджанти, а також інших храмових комплексів, свідчать про те, як змінювався давньоіндійський живопис. Уже в І—ПІ ст. н.е. з'являються зобра­ження Будди, чого не було раніше. Постать Будди поєднувала фізичну та духов­ну красу. Важливішою тут є ідеалізація, а не портретність (портретна скульпту­ра в Індії взагалі не була поширена).

Але й нечисленні пам'ятки портретної скульптури були створені саме в цей період. Це здебільшого статуї правителів, в яких достатньо точно відтворені характерні риси Їх облич, навіть деталі одягу.

В архітектурі Індії І—ПІ ст. також відбуваються зміни. Ступи набувають більш видовженої у висоту форми та споруджуються на підвищенні, що має сходи, та прикрашаються скульптурами Будди. Підвищення, ступу та огорожу довкола неї прикрашають різьбленням на теми легенд про Будду. На відомій ступі в Амараваті (II ст.), наприклад, відтворено всю історію життя Будди — від народження принца до того моменту, коли він став Буддою.

Загалом буддійське мистецтво не є похмурим, відірваним від життя. Навпа­ки, воно підкреслює скороминучу, плинну красу буття, однак позбавлене траге­дійності, бо персонажі цього мистецтва досягай нірвани. Відчутно також, що буддійське (як і взагалі індійське) мистецтво високо цінувало саму людину, яка прирівнювалася до богів.

Музика в Стародавній Індії була в пошані. Серед музичних інструментів в Індії царицею була вина — ранньоіндійська ліра на зразок арфи. В основі індійської музики лежить одноголосся, тому велику роль у ній відігравав ритм (найчастіше цей ритм задавався ударними інструментами). Староіндійський музикант мав бути імпровізатором. В мелодії була одна ключова фраза, яку він і варіював по-різному. Поєднання мелодії, ритму, ладу створює певну рагу — «мелодію настрою». Існує давньоіндійське сказання про шість раг, кожна з яких відповідає певному почуттю, переживанню, «смаку» {раса): мужність, героїзм, енергія тощо. Кожній расі відповідає не тільки музична рага, але й певний колір: любовній — коричневий, комічній — білий, патетичній — сірий, чарів­ній — жовтий та ін.

Виникає особливий вид індійського живопису на музичні теми — ваїніка. Гамма (сім нот) асоціюється з семи кольорами, кожна мелодія — з певною графічною формою (чіра). Як результат — в Індії «малюють музику», а картину

перекладають мовою музики. Окрім цього, кожна рага має поетичний комен­тар та супроводжується танцювальною позою.

Культура Стародавньої Індії — одна з найвищих точок людського духу, спро­ба зрозуміти світ і з'ясувати місце людини в ньому. Глибина філософсько-релі­гійного прозріння, однак, поєднується тут з ідеєю суцільної замкненості буття, що породжує культ чуттєвості та водночас прагнення пізнати приховані можливос­ті людини- Закономірним виявом кризи індуїзму став буддизм, який перетворився на світову релігію: він байдужий до метафізики та ідеї Бога й прагне лише допомогти, людині звільнитися від страждання шляхом заспокоєння почуття життя. У Стародавній Індії вся культура — політика та право, писемність, мистец­тво — підпорядковувалась розкриттю цього величного духовного пошуку, що становить невичерпний інтерес і для наших сучасників.