КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ МЕСОПОТАМІЇ

2.1.1. Загальні історичні відомості. Месопотамія (нинішня територія Іраку, почасти Сирії та Ірану) — це область між великими ріками азії — Тигром та Євфратом. Назва походить від грецьких слів «проміжок» та «ріка», тобто «межиріччя», тому Месопотамію називають ще Межиріччям або Дворіч­чям. Месопотамія — один з найдавніших центрів, де завдяки сезонним розли­вам рік сформувалося розвинене землеробство, виникли міста та писемність. У цім краї жили різні народи, які воювали один проти одного, причому переможці найчастіше вщент руйнували фортеці та міста переможених. На території Месо­потамії було створено кілька культур, однак творчість народів, які тут жили, в сукупності має спільні риси, що дає змогу говорити про неї як про культуру Месопотамії загалом.

У Дворіччі довго не існувало єдиної держави, керованої загальним центром. Така влада встановилася лише в деяких містах-державах, що постійно ворогува­ли через пасовища, рабів і худобу.

У IV тис. до н.е. виникають перші міста-держави у Південному Дворіччі, заселеному шумерами, і Північному Дворіччі, заселеному аккадцями.. Перші були народом, походження якого нез'ясоване (ймовірно, це були вихідці з Кав­казу), Другі — семіти, пращури нинішніх євреїв і арабів.

Населення Шумеру навіть в епоху розквіту не сягало 1 млн. чоловік, але за тих часів шумери вважалися численним народом.

У XXIV ст. до н.е. Аккад (область Північного Дворіччя), яким правив нар Саргон Древній, підкорив собі більшу частину Південного Дворіччя- І з XXIV до XXII ст. до н.е. Шумер перебуває під владою Аккада. Шумери частково асимі­лювалися з аккадцями, частково вимерли, передавши свої духовні скарби завойов­никам. Аккадці, наприклад, перейняли, шумерський клинопис, пристосували його до власної мови. В Їх школах навчали й шумерської мови. Близько тисячі років ця мова залишалася мовою освічених людей.

У XX ст. до н.е. гірські кочові племена зруйнували Аккад. Це стало причи­ною другого розквіту Шумеру, який певний час володарював над усім Межиріч­чям зі столицею в місті Ур, Але цей розквіт Шумеру був нетривалим. Шумер­ські міста, мешканці яких часто вимирали від чуми та інших хвороб, поступово виявилися заселеними чужоземцями (амореями).

У першій половині II тис. до н.е. найвизначнішою в Дворіччі стала вавилон­ська культура. Вавилонія була державою Месопотамії, яка починає своє існуван­ня з II тис. до н.е., коли цар Хаммурапі, також аморей, об'єднує області Шумеру та Аккаду під верховенством міста Вавилона (від аккадського «Баб-Ілу», що означає «Ворота Бога»), Вавилон перетворюється у центр великою царства і всієї Месопотамії, успадковуючи шумеро-аккадську культуру.

Наприкінці XIII ст. до н.е. починається занепад Вавилони. її послабили сутички з сусідніми племенами, після тривалої' війни вона була переможена Ассирією. Ще на початку III тис. до н.е. у Північній Месопотамії було засноване місто Ашшур (грецькою - Ассирія), що дало назву всій цій країні. На початку І тис. до, н.е. Ассирія перетворилася в найбільшу воєнну державу, яка підкорила собі майже всю Передню Азію (в тому числі й Вавилонію).

Нове піднесення Вавилонії розпочалося, коли у VII ст. до н.е. вона не тільки розгромила ослаблену Ассирію, але й включила її територію до свого складу. За Навуходоносора II (VI ст. до н.е.) Вавилонія знову перетворилася на квітучу країну, ставши найбільшим торговельно-ремісницьким центром давнього світу. Ювелірні вироби вавилонських майстрів славилися не тільки в долині Тигру та Євфрату, але й далеко за їх межами. Та по смерті Навуходоносора II почався занепад цієї цивілізації, а у IV ст. до н.е. Вавилон був розгромлений персами.

2.1.2. Релігійна культура. Шумери, за деякими гіпотезами, були наро­дом, іцо прийшов у месопотамську рівнину з гір. На це дослідників наштовхує той факт, що вони молилися своїм богам «на висоті» — будували «штучні юри» — зіккурати. Це були храми у вигляді багатоярусної вежі, що звужувалася в об'ємі вгору (в Єгипті подібно побудована піраміда Джосера). Слово «зікку­рат» аккадського походження і, мабуть, було закріплено за таким типом храму ще в аккадську епоху.

Часто зіккурати порівнюють з єгипетськими пірамідами, що не зовсім правильно. Піраміда будувалася одним правителем протягом життя і слугу­вала лише йому (для поховання його мумії). Зіккурати ж (наприклад, знаменита Вавилонська вежа) могли будуватися цілими поколіннями пра­вителів. Якщо руйнувалася або грабувалася піраміда, то ЇЇ ніхто вже не поновлював і не поповнював новими скарбами. Вавилонська ж вежа неод­норазово руйнувалася і знову відтворювалася, Зіккурати правителі зводили не для себе, а для всього народу, вважаючи святинею, місцем поклоніння богам¹.

За уявленнями шумерів, колись існувала лише одна гора в просторі, запов­неному водами дочки океану Намму, Праматір Намму народила з себе Ана — небо і Кі — землю, від шлюбу яких з'явилося повітря — Енліль. Шанували тут також бога Енкі як суддю і втілення справедливості: саме Енкі мислився як культурний герой, що створив життя на землі та впорядкував його, перетворивши хащі й болота на місцевість, придатну для життя. Шанували також богиню неба та кохання Іннану та її сестру, богиню підземного царства Ерешкегаль, бога рослинності, що воскресає навесні — Думмузі та ін.

Аккадці зберегли шумерський пантеон, культ, клинописну книжність •і шумерську мову для богослужіння. Проте деякі боги отримали нові імена:

Іннану, наприклад, стали називати Іштар, Думмузі — Таммуз та ін. Деякі месопотамські боги широко відомі якраз під аккадськими іменами: Шамані — сонце, Сін — місяць та ін. Місцевого бога Мардука було осмислено як волода­ря богів, який врятував світ, вбивши чудовисько Тіамат (рис. 2.1.1.).

Продовжують зводити зіккурати і у вавилонські часи. Кожне велике місто мало свій зіккурат, який зазвичай піднімався біля храму головного місцевого божества. Вавилонський зіккурат був семиповерховим, будували його з цегли. Ще пастухи Аравії, предки аккадців, зауважили, що по небу рухаються сім світил; відтоді число сім стали обожнювати. Семиповерховий зіккурат мислився як «сім небес», верхній поверх його був золотим, бо вважали, що туди сходить

2.1.1. Боги Дворіччя — Мардук, Іштар та Еа

божество². Святилище бога могло використовуватися і жерцями для астрономіч­них спостережень. Вочевидь, образ зіккурату був покладений в основу біблійної Вавилонської вежі. Як землеробський народ, шумери та аккадці обожнювали, перш за все, ті сили природи, від яких залежала робота в полі.

У віруваннях Месопотамії простежуються сліди давнього тотемізму — обож­нення тварин; у шумерів були в обігу кам'яні циліндричні печатки-амулети з вирізаними фігурками людей, та тварин. Найчастіше звертаються до образів лева та бика: в молитовних гімнах Дворіччя лють богів порівнюється з левовою, а їхня міць — зі скаженою силою дикого бика.

2.1.3;. Політико-юридична культура. У Стародавній Месопотамії вста­новилася така найдавніша стабільна модель державно-політичного устрою, як централізована самодержавна монархія, яка, видозмінюючись, проіснувала ти­сячоліття і збереглася подекуди й сьогодні. Ця модель полягала у зосередженні влади в руках одноособового глави держави, а також у підкоренні якнайбільшо­го числа територій, позбавлених економічної та політичної самостійності, у тя­жінні до всесвітнього панування царя (рис. 2.1.2). Така політика супроводжу­валася неймовірними жорстокостями, іноді винищенням цілих народів. Від ча­сів Шумеру до ассирійського панування царі залишають записи, де хизуються своїми численними жертвами, Характерно, ш.о навіть, цар Ашшурбаніпал, най-інтелектуальніший серед правителів Ассирії, який зібрав величезну бібліотеку, був надзвичайно жорстоким і нещадним. Недарма в епоху його правління кра­їну називали лігвищем лева, а столицю Ніневію — містом крові. Ніхто не на­смілювався перечити йому. Характерний уривок з царського напису ассиро-вавилонської доби: «пять тисяч сімсот воїнів вивів... з шумерських міст і стратив їх. Клянусь богами Шамашем і Амалом, що це не брехня, а чиста правда»³.

Цар поставав в уяві не лише грізним, але й справедливим. Найбільш резуль­тативна спроба дати суспільству лад і право втілилася у законах Хаммурапі і вплинула на весь Давній Схід. Хаммурапі виявив мудрість правителя не тільки об'єднавши Шумер і Аккад, але й написавши перший в історії людства звід законів. Відомі також подібні збірки як шумерською, так і аккадською мовами, але вони були неповними, фрагментарними. А 282 розділи зводу законів Хам-

2.1,2. Ассирійський цар на троні

мурапі, в яких розглядаються усілякі випадки судочинства, дають нам досить повну картину тодішнього життя.

Суть законів можна звести до формулювання: «око за око», «зуб за зуб». Наприклад, лікареві, яким невдало зробив операцію вільному громадянину, від­рубували руку, проте у випадку, коли прооперовано раба, потрібно було лище сплатити хазяїну вартість раба. «Якщо лікар виправить людині зламану кістку або вилікує уражений м'яз, пацієнт повинен заплатити йому п'ять шекелів сріб­ла». «Якщо лікар зробить пацієнтові великий розріз бронзовим ланцетом і той помре або якщо лікар розітне пацієнтові брову і той осліпне, лікареві слід відтяти руку».

Закони Хаммурапі були великим кроком вперед порівняно із законами Шумеру та Аккаду, вони визначали різні покарання за навмисне та ненавмисне вбивство, тобто брали до уваги вже не лише діі, а й наміри.

Звід законів Хаммурапі відомий нам за клинописним текстом на майже двометровому базальтовому стовпі, прикрашеному рельєфом. Рельєфна компо­зиція символічна — це сцена отримання Хаммурапі символів влади (жезла та магічної каблучки) від бога Сонця Шамаша. Рельєф втілює ідею про божествен­не походження царської влади.

2.1.4. Наука та освіта. Приблизно у XXIX ст. до н.е. шумери вже знали письмо та вміли читати. Писарі загостреною очеретяною паличкою креслили по м'якій глині; знаки, схожі на клин, які утворювалися при цьому, означали склад або слово. Так виник клинопис (рис. 2.1.3).

У шумерів були світські та жрецькі писарські школи для хлопчиків; деяких дівчат, особливо майбутніх жриць, також навчали письма. Ці школи називалися будинками табличок, тому що учні, які відвідували Їх, писали на глиняних

табличках очеретяною паличкою. учні самі повинні були виготовляти знаряддя для письма, тому спочатку їх вчили робити глиняні таблички та очеретяні палички і лише після цього вони починали навчатися власне письма. Освіта зводилася до копіювання текстів — від зразків ділових документів до художніх творів.

Знайдено навіть перші, підручники епохи Шумеру. Це глиняні таблички, на яких записано назви тварин і рослин, імена богів тощо.

При школах-академіях (едубба) створювалися і бібліотеки з певних галузей знань. Ашшурбаніпал, що правив наприкінці піднесення Ассирії, заснував у столиці Ассирії Ніневії найбільшу у той час бібліотеку — кілька десятків тисяч клинописних текстів. Тут була зібрана вся шумерська та аккадська літера­тура, яку можна було знайти. За велінням царя писарі знімали копії з книг давніх міст Межиріччя. Саме завдяки бібліотеці Ашшурбаніпала нам достатньо добре відомі історія, міфи та легенди шумерів, вавилонян та ассирійців, а також їх наукові досягнення.

Жерців вважали хранителями мудрості. Чимало відкриттів зробили вони в сфері астрономії. Зокрема у вавилонський період жерці-астрономи система­тично спостерігали за небесними світилами: «козлами» (планетами) та «вівця­ми, що спокійно пасуться» (зірками, які не рухаються), Вони задовго до єгип­тян обчислили періодичність обертання Сонця, Місяця, повторюваність їхніх затемнень, вміли розрізняти планети та зірки. Знання астрономії сприяло роз­витку мореплавання та визначенню строків господарських робіт. Вже в середині ІЇ тис. до н.е. вавилоняни знали 12 сузір'їв Зодіаку, назви яких збереглися й сьогодні. Це пояснювалося розвитком математики, «Достатньо згадати, що для давніх греків, які були деякою мірою нашими вчителями і у галузі матема­тики, і астрономії, поняття 10 000 пов'язувалось з поняттям «тьми народу», поняття мільйона виникло на Заході лише у XIX ст,, а клинописний текст, знайдений на пагорбі Куюнджик, подає математичний ряд, кінцевий підсумок якого виражається числом 195 955 200 000 000, тобто такими числами, якими не оперували навіть в часи Декарта та Лейбніца». Саме у Вавилоні задовго до Піфагора була відкрита теорема, відома нам сьогодні як Піфагорова. Знали вавилоняни й число я («пі»). Рік поділено на 12 місяців також за вавилонською традицією, за якою «12» вважали одним зі священних чисел. Навіть добу вави­лоняни поділяли не на 24, а на 12 годин, такий поділ і сьогодні зберігся на циферблатах наших годинників. Вавилонська система поділу часу на 60 зафіксова­на й сьогодні в хвилинах і секундах. Шумери вже в давнину вміли вимірювати

2.1.4. Зіккурат в Урі

час. Вони винайшли сонячний та водяний годинники. Гороскопи, створені вави­лонськими астрологами, широко популярні й сьогодні, Знання математики ви­користовувалось і а будівництві,

Значних досягнень домоглися месопотамці і в медицині. Вони вміли роби­ти операції (в тому числі ампутації), складати поламані кістки, хоча медицина в ті часи була ще тісно ^пов'язана з магією (чаклунством). Жителі Межиріччя щиро вірили., що хвороби насилають злі духи, які проникають в людський орга­нізм. Тому лікар, насамперед, намагався вигнати нечистого з тіла хворого, для чого ліпили зображення злих духів та розбивали Їх, вірячи, що це сприятиме одужанню.

2.1.5. Мистецтво та література. Зображення звіра все ще домінує у мистецтві Шумеру. Достатньо пригадати, наприклад, мідний рельєф, що під­німається над входом шумерського храму в аль-Обейде (XVI ст. до н.е.): орел, що має левову голову, з широко розпростертими крилами, пазурами втримує двох оленів з величезними рогами. У царських гробницях Ура була знайдена пластинка з перламутровою інкрустацією по чорній емалі, що прикрашала арфу (XXVI ст. до н.е.). На ній звірі, як у байках, наділені людськими якостями; осел грає на арфі, ведмідь танцює та ін. Вражає могутня голова бика із золота та лазуриту з перламутровими очима, яка також прикрашала арфу. Один з найви­значніших творів шумерського мистецтва — стела⁸ шулік (ХХУ ст. до н.е.), яка прославляла перемогу мешканців міста Лаваша над сусідами, Скульптор зобра­зив на ній шулік, що роздирають трупи ворогів.

Найвизначнішим у пізню епоху шумерської культури було спорудження зіккурату бога Місяця Нанни в Урі (бог Нанна — покровитель цього міста) у XXI ст. до н.е. (рис. 2.1.4). Він являв собою три-, чотирисхідчасту вежу (до нашою часу

.

зберігся лише нижній уступ). На верхньому уступі містилося святилище — «житло божества», де розташовували ложе та золочений стіл для бога. Перший уступ храму був пофарбований чорним, другий — облицьований обпаленою червонуватою цеглою, третій — побілений (подібне чергування фарб для зіккурату було характерним). Стіни храму бога Нанни були, ймовірно, облицьовані глазурованою синьою цеглою.

Можна простежити етапи будівництва цього зіккурату в барельєфах стели царя Ур-Намму. Муляри з кошиками, наповненими цеглою, піднімаються один за одним по драбині, приставленій до стіни. Сам цар Ур-Намму прямує на закладення зіккурату з мотикою на плечі. Скульптурні композиції на рель­єфі розташовані знизу вгору — до все більш важливих сцен. На верхніх поясах чотирикратне зображено царя у повний зріст перед верховним богом та боги­нею, Він здійснює пожертвування, боги ж простягають йому символи, влади — жезл і каблучку. Рельєф втілює ідею вічної влади, якою обдаровують боги. Стела поєднує традиції шумерського та аккадського мистецтва. Від Шумеру тут — композиція оповіді, чотирикратна повторюваність одного сюжету; ак-кадське ж мистецтво доповнило стелу стрункістю фігур та об'ємністю зобра­ження.

У будівництві вплив Аккаду позначився в остаточному утвердженні арки та склепіння, в скульптурі — в більш реалістичному зображенні (у шумерів зображення було типізованим, символічним), у тонкому моделюванні деталей та виразній портретності. «Знаменно, що для нового стилю в мистецтві, який склався за Саргона і проіснував близько двохсот років, характерним є інтерес до людської, особливо ж героїчної, особистості; до цього зображення людини у скульптурі та в гліптиці (завжди лише бога, героя, жерця або вождя) мали умисне абстрактний, недвижний характер і їм надавалося рівно стільки люд­ських рис, скільки потрібно, щоб зображення було людиноподібним; намагали­ся звільнити образ від усього, що нагадувало б про живе і повсякденне. Нове мистецтво, навпаки, показує героїв у найнапруженіший момент дії, в буденно­му одязі, прагне знайти засоби портретного зображення». Чудовою є реалістич­но виконана голова з міді — можливо, портрет самого Саргона Древнього — з рисами конкретної особистості, суворої та владної.

Один з майстерно виконаних художніх творів епохи Аккаду — тріумфальна стела царя Нарам-Сіна (онука Саргона). Вона присвячена його перемозі над ворогами. Стела зображує сходження царських воїнів на гору «до переможних вершин» та ворогів, що летять у прірву. Тут є риси, властиві шумерському мистецтву: символічність вдвічі більшої, ніж воїни, фігури Нарам-Сіна та двох великих зірок над ним, які упредметнюють думку про заступництво богів за аккадського царя. Стела втілює ознаки і нової аккадськоЇ епохи — детально зображені окремі групи м'язів на тілі воїнів; більша, ніж у мистецтві шумерів, об'ємність фігур.

Для ассирійської палацової архітектури є типовим палац Саргона II (VIII ст. до н.е.). Палацовий комплекс поєднував близько двохсот приміщень — житло­вих, приймальних, господарських та ін. В ньому були також три храми з одним

2.1.5. План Вавилону зі Шляхом Процесій у центрі

зіккуратом, А перед входом у свій палац Саргон II поставив скульптурні фігури шеду — зображення богів-охоронців палацу — у вигляді крилатих левів та биків з людськими обличчями масою 21 тонна кожний. В розписав ассирій­ських палаців переважає не культовий, а світський сюжет, який мав підкреслю­вати міць царя. Цар тут — не небожитель, а всемогутній земний повелитель;

обличчя у нього величне, суворе, без певних індивідуальних рис; зображено надзвичайну розкіш царських прикрас та одягу. Поряд — свідоцтва царської жорстокості (посадження на палю, здирання шкіри живцем, виривання язика) змальовані без найменшого співчуття. У сценах царського полювання та битв трапляються чудові зображення тварин. Наприклад, «Левиця, що помирає» з палацу Ашшурбаніпала (VII ст. до н.е.) — шедевр світового значення: левиця, простромлена стрілами, робить спробу піднятися в останньому зусиллі; зобра­ження сповнене трагічної величі.

Вавилоняни, які врешті перемогли Ассирію, зазнали ЇЇ сильного впливу у мистецтві. Вони виготовляли витончені меблі, прикрашаючи Їх шматочками слонової кістки, золотими пластинками та коштовним камінням. Гончарі, окрім різноманітного посуду, майстрували глиняні світильники, які заправляли наф­тою¹⁰. Вавилонські вовняні тканини поширювалися по всій території Передньої Азії, а пізніше за величезні гроші їх стали продавати в Греції та Римі.

Головним видом вавилонського мистецтва стала архітектура. Яскраве сві­доцтво тому — сам Вавилон (рис. 2.1.5), символ давньосхідної цивілізації.

2.1.6. Ворота Їштар

Наприкінці свого існування він являв собою чудовий архітектурний ан­самбль і був оточений стінами, по яких могли роз'їхатися дві колісниці, запря­жені четвіркою коней. Потрапити в місто можна було через вісім воріт, при­свячених різним богам. Місто було релігійним центром. Там існувало кілька десятків храмів, але головним з них була Вавилонська вежа — святилище вави­лонського бога Мардука, Храм являв собою семисхідчастий зіккурат, увінчаний позолоченими рогами — символом плодючості (також символ Мардука).

Недалеко від зіккурату містився і храм бога Мардука, в якому зберігалася найбільша святиня Вавилону — статуя Мардука. Якщо вірити Геродоту, то ця статуя, зроблена з чистого золота, важила близько 2,5 тонн. Золоченим був ззовні і зсередини весь останній поверх — «житло бога».

Від святилища Мардука вів найголовніший шлях — Шлях Процесій, що, як вважалося, призначений для самого бога Мардука. Протилежним боком цей шлях впирався у Ворота Їштар (рис. 2.1.6), за якими, власне, і починалося місто.

Ворота богині плодючості Їштар були також однією з визначних пам'яток Вавилону. Вони складалися з чотирьох дуже масивних веж, проходячи під яки­ми, люди потрапляли на Шлях Процесій. Поверхня веж була покрита синьою глазурованою цеглою- На темно-синьому тлі — опуклі світлі зображення биків та драконів з лускатим тілом, зміїною головою та шиєю, ногами собаки та лапами хижого птаха. Біло-жовті фігури цих тварин — символи богині Їштар і бога Мардука — чергувалися з рудо-жовтими. А на стінах, вздовж шляху, зображені коричневі леви із золотими гривами та люто вискаленими зубами. По обидва боки від воріт, оперізуючи все місто, простягалася вже згадувана стіна із жовтуватої цегли.

Проходячи крізь Ворота Їштар по Шляху Процесій, люди минали стіни Південного палацу, за якими знаходилось одне з семи чудес світу — сади

Семіраміди. Ці сади заклав Навуходоносор для найулюбленішої зі своїх Дру­жин, щоби на рівнинах Вавилону створити їй подобу лісистих гір. На складе­них з цегли арках, що нагадували уступи гір, буо насипаний шар землі та посаджені дерева, чагарники й квіти. Здалеку здавалося, ніби ці сади висять у повітрі, що й дало їм відповідну назву,

Із багатої літератури Стародавньої Месопотамії (релігійні гімни, хроніки, цар­ські написи, філософські трактати, записи фольклорних афоризмів тощо) вирізняється «Поема про Гільгамеша». Вона виникла ще в Шумері у XXIV ст. до н-е. у вигляді чотирьох досить примітивних «билин» про подвиги царевича Уру-ку, згодом її переробили аккадською мовою й вона набула вигляду епічного тек­сту, насиченого глибокою філософією. У ній розповідається про пошук безсмертя і ставиться вічне питання про сенс людського життя.

Гільгамеш, син богині та смертної людини, був мудрим правителем. Він примусив все населення будувати стіни навколо міста, але незадоволені жителі звернулися до богів з проханням послати їм тану істоту, яка перемогла б Гільгамеша. Боги створили напівтварину-напівлюдину — Енкіду. Але, розпочавши двобій, Гільгамеш і Енкіду побачили, шо ніхто з них не зможе перемогти, і стали друзями. Разом вони вчинили багато подвигів. Коли ж Енкіду помер, Гільгамеш впав у відчай. . „

Монолог Гільгамеша, враженого думкою про приреченість усього живого, є одним з перших виразів проблем існування людини:

Уту, слово тобі скажу, до мого слова слух прихили!

Про свої задуми мовлю, до надій моїх слух зверни]

Аюди вмирають у місті, сумує серг^е!

Люди відходять, і сері^е 6 лгузі!

Через мур міський похилився я,

Трупи в річці побачив я,

Чи не так само і я відійду? Воістину так, воістину такі

Варто згадати створений вавілонянами філософський діалог «Розмова пана зі своїм рабом», який відтворює психологію зневіри, аристократа, що стомився як від розваг, так і від непевності життя:

«Рабе, корися мені!», «Так, о мій пане, такі»

«Ну, поспішай! Колісницю готуй! до палацу я їду!»

«Поспішай, о мій пане, скоріш — на тебе чекає успіх!»

«Ні, рабе, ні! Я не піду до палацу!»

«Не треба, мій пане, не треба!

Може, що и,ар відправить далеко тебе,

В путь-дорогу незнаную примусить тебе вирушапш,

Денно і нощно страждання на шлях тобі ляжуть!»

Відомі також емоційні релігійні гімни, особливо ж вавилонської доби, як, наприклад, «Моління до Іштар»:

Тобі — моління мої, володарів володарко, богинь богине!

Іштар, ти царюєш повновладно, ти заступнице людськ!

Ірніні, володарко обрядів, ти найбільша поміж Ігігів!

Ти могутня, ти державна, ім'я твоє — над усіма

Численні музичні інструменти., знайдені археологами, та їх зображення (се­ред них, зокрема, вавилонська семиструнна арфа), свідчать про те, що месопо-тамуі любили музику й спів. Вже у Шумері існували «будинки музики», де за плату можна було послухати улюблені мелодії. Вавилоняни навчилися викорис­товувати клинопис для запису музики.

Ассирійці не відставали від своїх попередників-шумерів і вавилонян: «В 70-х роках американський ассиріолог Анне Кілмер дешифрувала клинописну таблич­ку з Угариту, на якій записано мелодію та слова ассирійського романсу, присвя­ченого богині Угариту. Цей нотний запис майже на півтори тисячі років стар­ший за грецький папірус із нотами до п'єси Еврипіда «Орест» — найдавніший манускрипт західної музики».