КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

2.7,1. Витоки римської культури. Після занепаду Стародавньої Греції культурним цейсом античності стає Рим. Часто вважають, що римська цивілі­зація — лише продовження давньогрецької. Культура Стародавньої Греції й справді здійснила великий вплив на культуру Риму, однак римській цивілізації властиві свої, особливі риси.

Історія власне Риму починається як історія невеликої родової громади лати­нів на берегах Тібру. Римляни вірили у те, що їх місто було засновано з ініці­ативи близнюків Ромула і Рема, яких хотів змалку знищити один з царів як майбутніх претендентів на престол. Та діти вижили завдяки вовчиці, яка виго­дувала їх своїм молоком. Коли вони виросли, то вирішили заснувати власне місто, однак посварилися за майбутню владу, й Ромул вбив брата. Місто було побудоване Ромулом і назване на його честь (лат. мовою — Roma).

Римську культуру започаткували етруски⁵⁴. Саме вони, захопивши на почат­ку VII ст. до н.е. Рим, ще невелике поселення, перетворили його на справжнє місто. Римляни запозичили в етрусків одяг, устрій будинків, цирк, гладіаторські бої, гробниці, будову куполу та архітектоніку склепіння тощо. ..

Поступово римляни, перемігши етрусків, стають господарям» всієї Італії а, згодом величезної імперії, що поглинула весь античний світ.

Після завоювання Римом Стародавньої Греції у II ст. до н.е. починається більш активне взаємопроникнення цих культур. У завойованій Греції римляни спочатку вели себе як варвари, руйнуючи та знищуючи культурні та історичні пам'ятники. Давньоримський сатирик Ювенал в одній зі своїх сатир зображує

римського воїна, що розбиває кубки витонченої роботи, щоби їх осколками прикрасити свого щита.

Згодом римляни зрозуміли цінність шедеврів давньогрецького мистецтва, і це позначилося на їх власній культурній діяльності.

2.7.2. Релігія римлян. Римську релігію часто сприймають як варіант грець­кої, тим паче, що самі римляни після підкорення Греції, зачаровані прекрасними мистецькими формами грецького культу, добровільно ототожнили своїх богів з богами підкореного народу. В цьому ототожненні був глибокий сенс: римляни цілком правильно відчули індоєвропейську спорідненість двох пантеонів. Ска­жімо, божество грому й блискавки Юпітер та його дружина Юнона ототожню­валися відповідно із Зевсом та Герою. Водночас римські вірування від самого початку були значно практичнішими, менш поетичними, ніж у Греції. Звідси і наявність багатьох архаїчних рис у релігії римлян, що збереглись, незважаючи на всі пізніші грецькі поетично-митецькі впливи.

Провідну роль у найдавнішій римській релігії відігравав сімейний культ, який довго зберігався а старих селянських родинах. Тут вірили в духів-покро­вителів роду — душі померлих предків, яких називали боги-мани, покровителі сім'ї. Поряд з ними вшановували ларів та пенатів. Ларів (покровителів) було багато: лари мандрівок, лари перехрестя шляхів, лари війни й, врешті, лари дому та сім'ї. Пенати ж уособлювали комору із запасами їжі (penus означає харч). Шанувався також, якщо зберігалася пам'ять про нього, — знаменитий предок (наприклад, шляхетний рід Клавдіїв, що дав державі імператора, шану­вав свого пращура Клауса). Гіпсові маски пращурів висіли над домашнім вог­нищем, і коли ховали чергового небіжчика, ці маски брали участь у поховаль­ній процесії. Мертві йшли в царство Орка (грецького Аїда), але добропорядні громадяни знаходили щастя на полях блаженних — Елізіумі.

Глава сім'ї" під час трапези власноручно відливав з келиха або відсипав з тарілки дещицю для жертви предкам. Душі тих, хто помер без імені, напри­клад, у чужій землі, були небезпечні (лемури та лаври); їх вшановували в свято лемурій.

У найдавніших римських віруваннях простежуються й сліди тотемізму:

достатньо згадати міф про близнюків Ромула й Рема, яких вигодувала молоком вовчиця. Вшанування вогню відчувається в культі Вести, божества, яке не мало ідола-зображення, але вважалось жіночого роду (чи не пам'ять це про кам'я­ний вік та жінок біля вогнища?). Вогонь у храмі Вести, що мав горіти постій­но, підтримували весталки, дівчата, котрим до ЗО років заборонялося кохати. За порушення цього правила живими закопували у землю.

Роботою в полі й землеробською магією продиктовані стародавні закли­нання. Землеробським циклом визначені й свята давніх римлян. У грудні, на­передодні посіву хліба, вшановували бога часу Сатурна (сатурналії). У лютому святкувалися луперкалії на честь фавна, покровителя тварин (порівняйте із сучасним «фауна»): юнаки у козячих шкурах шмагали батогами жінок на вули­цях — це мало забезпечити родючість полів. Бог Марс, перш ніж стати богом війни, був у давніші часи богом весни, землеробства й скотарства: йому було присвячено місяць березень (порівняйте з російським «март»), Венеру, що

2.7,1. Боги римлян: Юнона, Янус, Марс

опікувалася родючістю та землеробством, зокрема садівництвом, шанували ра­зом з богом вина Лібером. У квітні шанували Цереру (Кереру), богиню землі, відбувалися й інші старо-римські сільськогосподарські свята — віналії, коли приносили в жертву виноград Юпітерові, консуалії — серпневе свято жнив тощо. Варто згадати бога Стеркула — бога гною, яким удобрювали грунт.

З часом римські боги втратили своє сільське походження й ототожнилися з грецькими. Юпітер перестав опікуватися землеробством і став ототожнюва­тися лише з царем богів Зевсом. Марса почали вважати богом війни, грецьким Аресом. Венера стала богинею кохання, як Афродіта. Римські боги набули шляхетності своїх грецьких двійників.

У найдавніші часи до римського пантеону зробили свій внесок і етруски, що колись панували на півночі Італії. Здається, від них прийшов Меркурій, якому згодом надали рис грецького жартівливого Гермеса. Самі римляни роз­різняли батьківських та новостворених богів.

За прикладом греків римляни змінили стару ієрархію під егідою Юпітера, Марса та Квіріна (бога миру й спокою) на систему з дванадцяти богів. На чолі пантеону тепер стояли Юпітер, Юнона і Мінерва, до яких долучилися Веста, Церера, Діана (Артеміда), Венера, Марс, Меркурій, Нептун (ПосеЙдон), Вул­кан (Гефест) та Аполлон (рис. 2.7.1). До них додалися Сонце й Місяць, Оркус (Орк, Аїд) та дуже своєрідне божество Янус, котре зображували з двома об­личчями: Янус відкривав двері для сонця вранці й закривав їх увечері; згодом його стали вважати богом часу й початку року (російське "январь"). Були й такі божества, яких створила абстрактна уява: Вдача (Фортуна), Мир (Пакс), Справедливість (Юстиція) та інші. усім керували Парки — аналогія грецьких Мойр.

Були в пантеоні й менш авторитетні боги, на зразок вже згаданих ларів і пенатів, цілий легіон яких займався найдрібнішими моментами життя люди­ни: бог першого дитячого крику, богині, що керували першими кроками дити­ни, покровительки шкільних занять. Були боги дверей, порогу тощо. Кожна

людина мала власного генія чи юнону (відповідно чоловіки та жінки) як осо­бистого духа-охоронця. До менших богів належали й духи рослинності, води, численні фавни, на яких роздробився образ колись єдиного божества лісів і полів.

Культ у римлян мав практичний характер. Якщо грецька віра виявлялася у чарівних гімнах і танцях, розкішній архітектурі та скульптурі, словом, в естети­чно-художній діяльності, то римська релігія була суворим виконанням раз і назавжди встановлених обрядів та ритуалів, виголошенням старовинних закли­нань, від яких годі було відступити, Виконували культові дії спочатку батьки сімейств, згодом — державні мужі. Але з часом виник і цілий сонм жерців, які мали різні функції. Жерці поділялися за колегіями. Понтифіки стежили за пли­ном календаря, щоб не було пропущено якесь свято, відповідали за загальнодер­жавні релігійні обряди, Авгури ворожили, спостерігаючи за польотом птахів та поведінкою звірів, а також за атмосферними явищами; вони мусили висловити свої думки з приводу будь-якої поважної державної справи, феціали спостерігали за етикетом міжнародних відносин, оголошували наприклад, війну тощо. Лупер-ки — вже згадані хлопці в козячих шкурах, були організаторами луперкалій. Весталки, про яких теж згадувалось, підтримували, вічний вогонь у храмі Вес­ти. Були й інші колегії. Найважливіші — фламіни, котрі приносили богам жертви.

Роль жерця часто зводилася до підтримування старовинних марновірств. Ворожіння за польотом птахів чи нутрощами жертви були, звичайно, цілкови­тою фантазією- Численні табу, що характеризували поведінку жерця, також нагадують епоху варварства. Ми вже знаємо, як суворо каралися весталки. А ось фламінові Юпітера заборонялося торкатися сирого м'яса чи мати непо­криту голову. Жерці нерідко знаходили такі підходи до богів, які межували з блюзнірством. Наприклад, якщо людина обіцяла принести богові гекатомбу (особливий вид жертв зі 100 голів тварин у випадку якоїсь удачі), то після здійснення бажання можна було замінити жертву сотнею голівок... часнику.

Найпершими об'єктами поклоніння були зовсім не статуї. Римляни, як і найдавніші греки, вклонялися Юпітерові у формі каменю, Весті — у вигляді вогню, Марсові — у вигляді списа. Це свідчить про риси фетишизму в старо-римському культі. У римлян спочатку існували не храми, а просто загороджені ділянки. Статуї і храми почали будувати під грецьким впливом. Але римляни зберегли дуже архаїчний тип культової споруди (ротонди) з куполом. Передня частина його була, зазвичай, відкрита до неба.

Криза римських вірувань настає достатньо природно. Римляни охоче ототож­нювали своїх богів з чужоземними, особливо ж після захоплення все нових і нових країн, Вони стали дозволяти певною мірою деякі інші культи — напри­клад єгипетської Ізіди.

.

З часом у Римі, який запанував над багатьма народами світу, почалося по­ширення східних культів. Ці релігії були наскрізь просякнуті містицизмом, грун­тувалися на спілкуванні з прихованим божеством чи демоном. Часто суттєвою ознакою цих культів були магія та ворожіння, заклинання таємничих сил. Раці­ональна греко-римська віра не завжди мала такий сильний вплив на почуття людини, як східні вірування, котрі були невідомими, тому викликали особливий страх і вшанування.

Поширився (особливо серед солдатів) культ іранського Мітри, бога, ім'я якого означало «угода»; він втілював ідею закону та справедливості. Містерії на честь Мітри передбачали, умовно кажучи, «хрещення» — омивання водою та «причастя» — прийняття «святої їжі», Мітру зображали у вигляді героїчного мужа, що вбиває бика: цей бик був втіленням зла. Цікаво, що днем народження вважали 25 грудня — день, коли сонце повертає на тепло; адже він також виконував функцію сонячного бога й зображали його з сонячним сяйвом навко­ло голови,

Простолюд з цікавістю сприймав проповіді та екзотичні, супроводжувані музикою й танцями, усілякими таємничими ефектами, служіння Осірісу та Ізіді, які відправляли жерці в чудернацькому одязі. Люди поклонялися Їм, склада­ли пожертви на підтримку культу.

Деякі культи мали характер розбещених оргій, що загалом переслідувалося — аж до смертної кари. Але служителі Ваала та Астарти, що були за функцією своєю храмовими блудницями та блудниками, не могли змінити своєї поведінки, бо саме так вшановували своїх богів. Культ Кібели передбачав уславлення юнака Аттіса, її коханого, що оскопив себе на славу богині: вшанування цього героя перетворювалося на шалену вакханалію, Це символізувало тріумф жіночості, а згодом — оновлення природи (свято відбувалося в березні).

Хоча римська влада більшість подібних культів, нагадуємо, забороняла, вони все ширше розвивалися на території імперії.

При всій широті свого віросповідання римляни дуже швидко відчули не­спроможність старих богів реально допомогти людям. Розвинулося вільнодум­ство. Поет Квінт Енній (III—II ст. до н.е.) відверто сміявся з віри в богів. Тіт Лукрецій Кар написав поему «Про природу речей», в якій висловив думку про те, що іменем античної релігії робилося безліч лихих справ (І ст. до н.е.). Істо­рик Пліній Старший спробував, як колись Ехнатон в Єгипті, замінити політеїстич­ний пантеон поклонінням сонцю.

2.7.3. Політична еволюція Риму та римське право.

В стародавні часи Рим мав інститут царів. Постаті найдавніших царів огор­нуто міфами: так, за легендами, найдавніші закони продиктувала цареві Нумі Помпіліго його коханка — німфа Егерія; тут ми стикаємося зі звичним для стародавнього світу обожненням верховного правителя як гаранта законності. Але коли римські царі почали зловживати владою, римляни скасували царське управління та проголосили республіку, де стала домінувати аристократія. Римом почав правити Сенат, в якому були представлені і нащадки корінних мешканців міста (патриції), і ті, хто поселився тут пізніше (плебеї). Обидві верстви боролися

за власні інтереси, але зазвичай мирним шляхом. Бували в республіканському Римі, щоправда, й моменти громадянської напруженості, наприклад, сенатори .брати Гракхи, що відстоювали інтереси римського селянства, були вбиті своїми політичними супротивниками. Але загалом Рим епохи республіки був прикла­дом державної монолітності, особливо відтоді, як Сервій Туллій включив плебеїв у поняття «римський народ» і з найвидатніших сімей патриціїв та плебеїв утво­рилася аристократія — нобілі. Рим став аристократичною республікою. Це пе­ріод становлення римського духу, слави Риму, що зростала. Римляни завжди пишалися своїм минулим. Чесноти старого Риму — це чесноти землеробів, які пишалися своєю працею на землі. Навіть державні мужі власноруч орали зем­лю в своїх маєтках. утім, в Римі широко використовувалася й праця рабів, яких захоплювали внаслідок численних війн.

Завдяки енергійним війнам за право володарювання на Апеннінському пів­острові і згодом на морях, Рим з маленької італійської провінції доволі швидко перетворився на світову державу, що об'єднувала величезні території. Ці тери­торії були населені іншими народами, які зазвичай вже мали власну цивілізацію. Країни давньої культури, завойовані Римом (Греція, Юдея та ін.), стали рим­ськими провінціями або керувались Римом. Римляни швидко відчули смак до імперського панування в світі. Як писав римський поет Вергілій, призначення римлянина — «правити світом».

Воєнне мистецтво римлян було неперевершеним, римські солдати не знали поразок. Але завоювання нових територій призвело до того, що в самому Римі перестали працювати. В Рим потоком текли зерно та вина, звозилися золото й твори мистецтва з різних країн. Необхідні роботи виконували раби, на яких трималися дрібні господарства.

Врешті-решт система, що будувалася на примусі, почала розпадатися. Міс­та, сільське господарство та ремесла поступово занепадають- Характерним є масштабне повстання на чолі зі Спартаком, яке тривало кілька років і підірва­ло міць імперії (74—71 рр. до н.е.). Селяни-рабовласники, що розорилися, від­давали за безцінь свою землю володарям великих маєтків (латифундій) та йшли до міст, де складали злиденну й агресивну чернь (люмпени), яку влада втриму­вала від бунту та грабіжництва, роздаючи дармовий хліб та дрібні гроші. В самому Римі чернь мала гасло: «Хліба та видовищ!» Прагнучи догодити юрбі, влада намагалася влаштовувати видовища. Але якщо в Греції' основними видови­щами були театр та олімпіада, то тут смакам невибагливої юрби більш відповідав цирк, в якому боролися з дикими звірами або ж один з одним гладіатори (здебільшого раби або військовополонені). Гладіаторські бої породжені давніми жертвопринесеннями загиблим воїнам, на могилах яких примушували військо­вополонених битися на смерть. Римляни отримали змогу насолоджуватись вбив­ствами на арені цирку.

Імперська психологія неухильно призводила до розпаду моралі. Ще на початку епохи світового панування римляни пишалися простими людськими чеснотами (наприклад, політик Катон Старший запевняв, що може жити в скляному будинку — таке, мовляв, чисте й прозоре його життя). Але напри­кінці І ст. до н.е. Рим став відчутно деградувати в сфері моралі. Він будував свою владу на грубому насильстві — як всередині країни, так і в міжнародних відносинах.

Закінчилося це. все тим, що на чолі великої світової імперії, дуже багатоликої та різномовної, з різним рівнем культури провінцій, почали поставати полководці, які спиралися на армію та міську чернь. Зазвичай це були вожді, які мали успіх у закордонних війнах, як, наприклад, Юлій Цезар (рис. 2.7.2). Їх любив прос­тий народ та побоювалися сенатори.

Починаючи з Юлія Цезаря, що проголосив себе ім­ператором, сенат втрачає владу, а Римом, по суті, почи­нають правити авантюристи, яким більш чи менш пощас­тило. Не всі вони мали талант та шарм Юлія Цезаря:

реально перед нами галерея садистів, тиранів та розпус­ників, що започаткували масову деградацію античної куль­тури. У книзі римського письменника Светонія «Життя дванадцяти цезарів» змальовано виразні портрети імпера­торів-чудовиськ — Тіберія, Нерона, Калігули, позбавлених моралі. До народу, інтереси якого вимагала обороняти римська політична етика, вони практично ставилися як до небезпечного ворога. Характерна фраза Калігули, який шкодував, що римський народ не має однієї-єдиної голо­ви, щоби відрубати ті одним ударом.

уся влада в імперії була зосереджена в руках імператора. І, як на азійському Сході, в Римі основним ідеологічним мотивом стає уславлення володаря. Тради­ційний римський патріотизм імператори спрямували на утвердження власного культу. Найхарактернішою прикметою епохи стала вимога імператорів вважа­ти їх за богів — вони брали приклад з Александрз Македонського, хоча біль­шість претендентів на божественність не мала за душею нічого, окрім політичного цинізму. На площах римських міст з'явилися грандіозні статуї імператорів — часто у вигляді античного божества, — перед якими палав вічний вогонь. і перехожі мусили кидати туди жменьку пахощів, аби засвідчувати свою віру у божественність імператора. Саме за відмову робити це постраждала величезна кількість римських християн.

Практичні римляни, переконавшись, що деякі ім­ператори царюють не більше року, знайшли дотепне вирішення: споруджували величну статую, голову якої можна було легко змінити на іншу. Після чергового дер­жавного перевороту на залізний стрижень, вмурований в шию статуї, настромлювали нову голову.

Правили в пізньому Римі, зрідка, й мудрі правителі, на зразок імператора Августа (рис. 2.7.3), людини дале­коглядної, великого державного розуму. Август припи­нив заколоти та громадянські війни, навів порядок у керівництві, чинив опір аморальності, сприяв розвит­ку культури. Його товариш аристократ Меценат активно залучав до прославлення дій імператора найбільших мит­ців епохи — наприклад, поетів Вергілія та Горація. Епо­ху Августа називають золотим віком римської культури.

Але після Августа всі лиховісні сторони римського життя стали виявлятися ще яскравіше. Рим породив культ

держави, якій слугують без роздумів і помирають за неї. Людина перетворюєть­ся у раба держави. Записки одного з нечисленних імператорів-філософів епохи занепаду Риму — Марка Аврелія — сповнені духу відчаю та почуття абсурднос­ті навколишнього.

Проте в цих непростих умовах відстоялося й виправдало себе в плині часу римське право. Закони Стародавнього Риму були записані на «Дванадцяти таблицях» і зберігалися в храмі Юпітера на Капітолії, в центрі міста. Вони оточені були. аурою міфу про Нуму Помпілія та німфу Егерію. У них були викладені норми громадянського життя, система карних покарань і процесуаль­ні норми. Римське право ґрунтувалося на ідеї недоторканості особистості та ЇЇ приватної власності, якщо людина не вчинила злочину (щоправда, водночас вва­жалося нормальним володіння рабами).

В епоху імперії існували навіть дві школи права ~ Марка Антістія Лабіо-на, який обстоював республіканські принципи, та його противника Атея Капі-тона. Узагальнив юридичний досвід Риму у численних книгах Помпоній, Гай спрощено виклав цей досвід у творі «Інституції», який став посібником для поколінь юристів.

Пізніше, вже в християнську епоху, римські закони були доповнені та пере­роблені згідно з новими моральними нормами. Принципи римського права були покладені згодом в основу європейського законодавства.

2.7.4. Наукові винаходи та освіта. В Римі існували приватні початкові та середні школи. В початковій школі учнів вчили читати, писати та рахувати. Зазвичай це навчання тривало декілька років, що не дивує, бо спочатку тут вивчали назви всіх літер і лише потім дізнавалися, як вони пишуться. В середні школи йшли здебільшого діти заможних батьків. Освіта, яку тут здобували, зага­лом була гуманітарною, учні читали й трактували уривки грецьких та римських авторів (з необхідними міфологічними, історичними, географічними комента­рями). Царицею наук вважалася риторика. Після завершення курсу граматики учні вивчали теорію та практику риторики.

У II ст. до н.е. жив Гіппарх Терентський — засновник тригонометрії. Він запропонував сферичну систему координат, яка багато в чому вплинула на гео­центричну теорію Птоломея. Останній зробив значний внесок у розвиток рим­ської науки. Його головна праця — «Альгамест» — містить відомості з астроно­мії і дає геоцентричну модель Всесвіту. Цієї моделі дотримувалися у Європі аж до появи системи Коперника. Відомими в галузі астрономії були також Ератосфен та Селевк. Вони стверджували, що океанічні припливи та відпливи залежать від положення Місяця та річного обертання Землі навколо своєї осі. Селевк же висловив припущення про безмежність Всесвіту. Ератосфен був також автором «Географічних записок» та першої карти Землі, яка враховувала "й кулеподібність. Він був також першим, хто спробував точно виміряти довжину Землі з півночі на південь та з заходу на схід за допомогою сітки паралельних та перпендикуляр­них ліній. У своїй праці «Про вимір Землі» він описав, яким чином йому вдалося за допомогою особливого виду сонячного годинника обчислити окруж­ність Землі (до речі, дуже близьку до істинної).

Вітрувій був римським архітектором, йому припису­ють трактат «Про архітектуру», в якому детально описано різноманітні архітектурно-технічні винаходи (рис. 2.7.4), машини та принципи побудови й прикраси різних типів .споруд.

Серед найвидатніших римських лікарів варто згадати Галена, який певний час був навіть особистим лікарем імпе­ратора Марка Аврелія. Він відомий не тільки як знаний діагност і лікар, але р вчений, автор трактатів, серед яких вирізняється «Про призначення частин людського тіла». Гален доводить, що всі артерії починаються з серця, а голов­ний мозок є початком усіх нервів. Варто також згадати, що римські лікарі досягай значних успіхів у встановленні діаг­нозу за пульсом та серцебиттям.

У Римській імперії було навіть визначено певну кіль­кість лікарів, яку потребувало місто залежно від його роз­міру: 10 — для великих міст, 7 — для міст із середнім рівнем населення та 5 — для маленьких. Цих лікарів

.58

місто утримувало на свої кошти—.

Серед технічних винаходів римлян заслуговує уваги передусім так званий «римський бетон», завдяки якому стало можливим споруджувати висотні будівлі (за висотою вони приблизно дорівнювали сучасним п'яти-, шестиповерховим будинкам). «Римський бетон» виготовляли таким чином: «Насипавши шар ка­меню, заливали його розчином вапна з вулканічним попелом — пуццоланою, Потім трамбували та давали застигнути. Після цього знову насипали шар каме­ню і знову заливали розчином. <-..> Затверділий бетон не боявся негоди та часу <...> Грубу поверхню бетону можна було облицювати мармуровими плитами, тесаним каменем або шаром спеціальної штукатурки з гіпсу з додаванням мар­мурової пудри».

2.7.5. Мистецтво та література римлян. Провідним мистецтвом Ста­родавнього Риму була монументальна архітектура.

Римляни культивували віддавна круглий храм {ротонда), дуже архаїчний тип культової споруди. З винаходом бетону вони навчилися зводити великий стаціонарний купол, якого не знали ні греки, ні інші народи давнини. Яскравим прикладом купольної споруди може служити величний Пантеон — храм усіх богів (рис. 2.7.5).

Пантеон, що вважається шедевром римської архітектури, побудований Аполлодором з Дамаска (ІІ ст. н-е.)- Храм являє собою гігантський циліндр, покритий куполом, в центрі якого містився великий круглий отвір, через який проникало

2.7.5. Пантеон

2.7.6. Великий цирк (реконструкція)

світло. Величезний купол, який сприймався як подоба небосхилу, всередині був поділений на чіткі, декоровані прямокутною рамкою, фрагменти, які, воче­видь, мали абстрактно символізувати численність божеств. Той, хто входив до храму, опинявся всередині грандіозного напівсферичного простору, оздоблено­го мармуром. Пантеон с найвизначнішою купольною спорудою і сьогодні.

На підміну від Греції, де храм був головним типом архітектурної споруди, у Римі основним архітектурним типом стають споруди світські, що втілюють ідею могутності Римської держави, а в період імперії — імператора: форуми (площі, де збирався народ), тріумфальні арки, амфітеатри та ін. Видатною ар­хітектурною пам'яткою періоду республіки буй Римський форум — центральна площа столиці. Імперська епоха залишила по собі чимало монументальних споруд.

У 1 ст. н.е. у Римі збудовано розкішний палац — Золотий будинок Нерона. Стеля їдальні у ньому оберталася і була викладена пластинками зі слонової кіст­ки. Під час бенкету стеля розсувалася і звідти сипалися квіти. Стіни кімнат були облицьовані мармуром і так рясно прикрашені позолотою, що палац стали називати «Золотим».

Споруджували й великі цирки, в яких відбувалися на розвагу народові бої гладіаторів, боротьба озброєних людей з дикими звірами й навіть морські бої, коли арену заповнювали водою (рис. 2.7.6). Вражає Колізей (в перекладі коло­сальний), величезний овальний цирк, побудований у І ст. н.е. на місці знесеного Золотого будинку Нерона, який займає цілий квартал міста.

Колізей — найбільший амфітеатр Стародавнього Риму, розрахований на Р 56 тисяч глядачів. Навколо арени, поступово здіймаючись, облицьовані марму­ром, розташовувалися місця для глядачів. Ззовні Колізей являв собою чотири­ярусну споруду. Кожен ярус прикрашали колони: перший — дорійські, другий — іонійські, третій — коринфські. Четвертий ярус був глухою стіною зі спеціаль­ними пристроями, на яких тримався величезний тент, натягнений над усім Колізеєм. В арках перших трьох ярусів стояли статуї. Арки нижнього ярусу були входом до амфітеатру.

До цього часу на колишніх територіях Риму функціонують кількаярусні водогони (акведуки), зразок гармонії інженерно-технічної думки та архітектур­ного рішення. До І ст. н.е. належить грандіозний акведук Клавдія, що частково зберігся до нашого часу.

Образотворче мистецтво періоду республіки мало світський характер. У грець­кому мистецтві величезну роль відігравала міфологія, римська ж релігія була бідною на образи, прагматичною, боги уявлялися чимось абстрактним, їх, як пам'ятаємо, спочатку навіть не зображали. Отже, релігії у Римському мистецтві не відводилася така визначальна роль, як у грецькому. Якщо у Греції основними темами мистецтва були історії про богів чи героїв, домінували міфологічні сюже­ти, то в Римі переважав інтерес до історичних подій, причому особливо популяр­ного була воєнна тематика. Характерний архітектурний стиль Риму — тріумфальна арка, пишна брама, яку зводили на честь воєначальника, переможця у війні. Збереглася арка імператора Тита на честь його перемоги над непокірною Юде-єю. Вона прикрашена барельєфами, на яких зображені римські солдати, що несуть трофеї (зокрема, монументальний семисвічник з Єрусалимського храму), полонена юдейська знать тощо. Вся ця грандіозна споруда була задумана як постамент для статуї Тита.

Обов'язковими для римських міст були громадські лазні — терми. Найрозкішніші та найвідоміші з них — терми Каракали (III ст. н.е.) — вміщали до 3200 осіб (рис. 2.7.7). Це були великі бу­дівлі, в приміщеннях яких зна­ходились басейни, ванни з гаря­чою водою, парильні, зали для занять гімнастикою та ін. Тут були й бібліотеки, галереї для бе­сід та диспутів. Усередині терми вражали багатством архітектури:

2.7.7. Терми Каракали

стіни оздоблені кольоровим мар­муром, підлога — мозаїкою, сте­лі — розписами. У залах терм сто­яли мармурові та бронзові статуї.

Публічною спорудою широ­кого призначення була базиліка, що зазвичай складалася з трьох

розділених колонадами приміщень (нефів), центральний неф переважно був трохи ви­щим за інші. У Стародавньому Римі у ви­гляді базилік будували приміщення для суду, торгівлі та ін. Структура базиліки була ви­користана в християнську епоху в церков­ній архітектурі.

Із скульптури найдавнішим твором пе­рших десятиліть республіки є бронзова Капі­толійська вовчиця, яку вважали рятівницею Ромула та Рема, згодом вона стала симво­лом Риму. Стиль цієї скульптури ще близь­кий до етруського мистецтва (рис. 2.7.8).

У ранньому Римі розвивається і скульптурний портрет, для якого властиве точне відтворення всіх деталей без ідеалізації (на відміну від скульптурних пор­третів Стародавньої Греції).

Скульптура І ст. до н.е. — І ст. н.е. (особливо скульптурний портрет) сильно відрізняється від республіканської. Значно вплинули на становлення скульптурно­го портрету грецькі зразки. Обличчя конкретних осіб мають ознаки ідеальної, класичної вроди, водночас вони зберігають індивідуальні риси: головним завдан­ням скульптора є не прикрашання, а характерність образу. Такий, наприклад, скульптурний бронзовий портрет Брута, суворого, стриманого римлянина, якого тривалий час вважали вбивцею Юлія Цезаря. Таким є мармуровий бюст Цицерона (рис. 2.7.9), видатного оратора» який загинув у боротьбі за республіканські права. Цей портрет при всій точності передачі зовніш­ності лисуватого, огрядного літнього чоловіка є водно­час справжнім образом натхненного державного мужа.

Римляни у II ст. н.е. захоплювалися грецьким ми­стецтвом, навчалися у грецьких майстрів. Саме завдя­ки зробленим у цю пору численним копіям з грецьких оригіналів маємо доволі широке уявлення про скульп­туру Стародавньої Греції.

На початку нової ери в скульптурі римлян починає переважати декоративний монументалізм. Він позна­чається навіть у прикладному мистецтві. 'Звичайні канделябри, столи, консолі тощо набувають величного вигляду, прикрашаються примхливими візерунками, фігурками і т.п. (рис. 2.7.10).

У цю пору сягає розквіту римський живопис. Будинки багатих римлян прикрашають стінні розписи. І тут не обходиться без впливу Стародавньої Греції — улюбленою темою розписів II—І ст. до н.е. були грецькі міфи. Під шаром вулканічного попелу вціліли фрески у м. Помпеї (точніше, у віллах, розташова­них навколо Везувія). На цих фресках зображено численних богів і героїв, жі­ночі містерії на честь божеств та ін.; дійшло до наших часів чимало декоратив­них елементів на зразок намальованих колон, пейзажів, що начебто збільшують простір кімнати, декоративних фонів тощо. В зображеннях дивно поєднуються

артистизм та деяка скутість: очевидно, над ними пра­цювали провінційні майстри, що старанно наслідува­ли столичні зразки розпису.

Світове значення має римська література, за­початкована греком Лівієм Андроніком. Її перші оригінальні твори (драматургія Плавта та ін.) є лише безпосереднім наслідуванням грецького літературного мистецтва. Прагнучи наблизитися до грецької» рим­ська література створює яскраві епос і лірику. Харак­терно, що лірикаї у Римі виникає не після епосу, як у Греції, а паралельно з ним: римляни враховують грецький досвід.

Сильним і оригінальним ліриком був Катулл (І ст. до н.е.), в поезії якого відбилося становлен­ня індивідуальності римлянина нової епохи, що зо­середжений виключно на житті душі, світі влас­них непростих почуттів;

В серці кохання і ненависть. «Чому?» — ти спитаєш.. — «Не знаю.

Та відчуваю в собі біль цей. і мучусь, терплю»,

(Переклад М.Зерова)

Особливо підноситься римська література у «зо­лотий вію>, в епоху Августа (І ст. до н.е. — І ст. н.е.).

Намагається буквально «продовжити» Гомера й створити римський епос Вергілій. Його поема «Ене-їда» (названа так за іменем головного героя — Енея, троянського царевича, що після падіння Іліону опиняється, за версією поета, в Лаціумі), покликана зобразити історію Римської держави та водночас просла­вити імператора Августа, родовід якого поет зводить до богів. Віргілій вдається до шокуючого стилю, широко використовує міфологічну традицію.

Споконвічні ідеали римського народу втілив поет Горацій, що оспівував тихе сільське життя у циклах поезій «Георгіки» та «Буколіки». В його творах начебто оживає світовідчуття римського селянина-язичника, що живе в гармонії з природою, яку боготворить в образах «менших богів»:

ДО ФАВНА

Фавне, коханче німф прудких і полохливих,'

На сонячних моїх і благодатних нивах Ретельно наглядай годованців брикливих, Останній плід моїх отар.

Бо ж обертає рік свої чотири зміни — ! жертва в честь тобі приноситься цапина, Венері приязні, у кубки ллються вина, І дише ладаном вівтар...

{Переклад М.Зерова)

Варто згадати про третього великого поета епохи Августа — Овідія та його легковажно-життєрадісну поему «Мистецтво кохання», за яку автора було ви­слано з Риму. Овідій виявляв цікавість і до фундаментальних речей. Його поема «Метаморфози» була написана за грецькими міфами про перевтілення богів і сьогодні є цінним джерелом знань з античної міфології.

Надзвичайної сили та виразності набула римська сатира, породжена духом громадянського, публічного життя (Персій, Ювенал, Марціал та ін.). Вона була політичною й побутовою, але неодмінно таврувала людську порочність з точки зору морального ідеалу:

Геллія на самоті не оплакує батька, ніколи:

Прийде хто-небудь чужий -— так і зайдеться плачем. Гелліє, той не смуткує, хто слави на тім заживає,

Тужить правдиво, чий сум. свідків для себе не жде.

{Переклад М.Зерова)

Окрім художньої літератури (зазвичай віршованої), у Римі розвивалася й багата риторична література — починаючи з творів ораторських — політич­них та судових промов, тобто з риторики як мистецтва красномовства взагалі, й закінчуючи утилітарними жанрами на зразок історичної прози. Наприклад, Плутарх в своїх «Паралельних життєписах» дає порівняльні біографії грецьких і римських історичних діячів, намагаючись виявити ідеальні риси державного мужа. Згадуються імена Тацита, Плінія та ін. «Римська історія від заснування міста», написана Тітом Лівієм, має на меті відтворити традиційну римську доб­лесть, патріотизм і благочестивість, які, на думку автора, піднесли рейтинг мале­нького міста до статусу володаря світу. В історичній прозі звучить гімн могутно­сті імператора та імперії.

Риторика, започаткована ще в Стародавній Греції, набула у римлян харак­теру філософської дисципліни, «мудрості» як такої; ритор користувався такою пошаною, цю йому поступалися місцем і високі державні урядовці. Існували також численні риторичні школи, де навчали античній елоквенції — мистецтву красномовства.

З поширенням християнства та занепадом традиційної ідеології римська імпе­рія повільно втрачає монолітність. Врешті, вона розпадається на дві частини — Західну (з центром у Римі) та Східну (з центром у Константинополі). Якийсь час у цих столицях, які ще вважали двома частинами єдиного організму, прав­лять два імператори; до кожного з них звертаються на «Ви», начебто — до двох одразу.

Але у V ст. н.е. Західна Римська імперія впала під ударами германців, і почалася нова історична епоха — середньовіччя, на формування культури якої тривалий час мала хоча й прихований, але значний вплив епоха антич­ності.