КУЛЬТУРА АРАБО-МУСУЛЬМАНСЬКОГО СХОДУ

3.3.1. Історична довідка. На початку VII ст. в Аравії, в період становлен­ня Арабської феодальної держави, виникає нова релігія — іслам, на якій вже у середні віки ґрунтується культура численних народів Сходу. Засновником ісла­му був Мохаммед, якого мусульмани вважають найвищим «пророком», «послан­цем Бога» на землі.

За переказами, Мохаммед походив зі збіднілого роду племені курейшитів, був пастухом, прикажчиком, згодом купцем. Настільки перейнявся біблійними переказами, які побутували в арабському світі, що одного разу в релігійному екстазі побачив себе на небі, біля престолу Аллаха. Тут він вмить прочитав й запам'ятав Книгу, яка зберігалася біля підніжжя Аллахового престолу — Коран (букв. «читання»). Потім Мохаммед продиктував Коран, який запам'я­тав, своїм секретарям.

Коран став фундаментом арабської словесності, літератури, риторики, під­ґрунтям для поетичної творчості, основою судочинства й судового ораторства, живив і живить досі політику, право, науку та мистецтво у величезному регіо­ні, що сповідує цінності ісламу.

Мохаммед став проповідувати іслам, тобто «покірність Богові». Та пропо­відь його серед земляків-мекканців спочатку не мала успіху: адже місто, як релігійний центр, жило за рахунок ідолопоклонства. Араби-язичники здійсню­вали сюди паломництва, вислуховуючи поетів-пророків, що кружляли навколо Мекки, віщуючи прочанинові долю в імпровізованих віршах (садж). Мохаммед навіть мусив на якийсь час втекти з Мекки до Медіни — селища, де жило чимало єдинобожників, юдеїв і християн (здебільшого купців з Візантії, які торгували з арабами). Він сподівався знайти тут визнання як пророк. Але ви­знало його лише арабське населення краю, яке давно зауважило переваги єди-нобожництва та його культури порівняно з традиційним язичництвом свого народу. До юдеїв та християн, що не визнали його за пророка, Мохаммед поста­вився з розумінням: він стверджував, що це — «люди Писання» і можуть бути врятовані Аллахом за умови сповідання власного віровчення. Себе пророк вважав більш значущим порівняно з тими, хто був згаданий у Біблії, — Мойсеєм та Ісусом.

З часом, зібравши військо прихильників, Мохаммед завоював Мекку і утвердив там нову віру. Язичницьких ідолів було скинуто, однак чорний камінь, якому поклонялися (Каабу), залишили. Слово «Кааба» означає куб, бо саме у такій формі зцементовано було уламки чорного метеорита. За мусульманськими пере­казами, Кааба розташований на місці, де після вигнання з раю молився Адам.

3.3.1. Кааба

Чорний камінь — то ангел, якого Аллах колись послав на землю. Він ска­м'янів і почорнів від поцілунків язичників, але в день страшного суду відно­виться. Камінь вмонтовано в стіну храму на висоті людського зросту. Прочани­нові слід сім разів обійти навколо каменя і торкнутися його.

Характерною особливістю культури раннього ісламу був простий підхід до всього. Наприклад, щоб стати мусульманином, достатньо було виголосити фра­зу: «Немає Бога крім Аллаха, і Мохаммед — пророк Його».

3.3.2. Коран як джерело ісламського віровчення. Коран, як вважають мусульмани, є голосом самого Аллаха. Найповніше відчувається це в сурах, створених у Мецці. Найчастіше це високопоетичні тексти, що змальовують видіння Мохаммеда і пройняті пророчою інтонацією. Але пророче слово — це не пое­тичне фантазування. І сам Мохаммед відмежувався від язичницьких поетів. Відмо­вився пророк і від віршованої форми: вона його, як він сам визнавав, «втомлювала».

Культивуючи езотеричне слово і навіть погоджуючись з тим, що стиль Кора­ну «темний», Мохаммед водночас прагне до невимушеності й розкутості. У Корані переважають прості словесно-стилістичні рішення, нечастими є мета­фори, метонімії чи якісь інші поетичні прийоми. Мова Корану — народна (ме-динський діалект), функція пророчих сур, з погляду засновника ісламу, суто утилітарна: розповісти народові, який ще не знає Аллаха, про Єдиного Бога.

«Аллах — немає Божества, крім Нього, живого, сущого існуючого; не ово­лодіває Ним дрімота, ані сон; Йому належить те, що на небесах і на землі. Хто заступиться перед Ним, інакше ніж з Його дозволу? Він знає, що було до них, і те, що буде після них, а вони не опановують нічого із Його знання, окрім того, що Він побажає. Трон Його обіймає небеса і землю, й не в тягар Йому охорона їх, — воЇстину Він — високий, великий» [256(255)].

Релігійний пафос Корану конденсується у заповідях, подібних до біблійних. Духовна основа ісламу — п'ять арканів (стовпів) віри, які нагадують собою Мойсееві заповіді:

Іман — сповідання віри в Аллаха Єдиного та -Мохаммеда як Його пророка.

Саляш — щоденна п'ятиразова молитва.

Сяум — денний піст у місяць рамадан.

Зак’ят — регулярна милостиня-податок на бідняків (1/40 доходів правовірного).

Ходж — паломництво до Мекки, хоча 6 раз у житті.

У мусульман мечеть не є «храмом» — ие молитовний дім, як синагога у юдеїв або кірха у протестантів. У них немає також священства в християн­ському сенсі слова. Мулла є людиною, що проводить спільну молитву і пояснює Коран. Пророк також сказав, що в ісламі немає чернецтва. Вільний від роботи день у ісламі — п'ятниця — на честь дня, коли народився пророк.

Зібрання історій з життя Мохаммеда та його близьких утворило суну, яка подібна до священного переказу християн. Це перші тлумачення Корану, які складалися протягом перших десятиліть після смерті Мохаммеда; до них долу­чаються також оповіді про життя та діяння пророка, написані його послідовни­ками. Суна мала правити за зразок для поведінки мусульманина. Та не всі мусульмани її визнали.

Після смерті Мохаммеда а боротьбі за владу було вбито його зятя, халіфа Алі. Частина віруючих не визнала нового халіфа, заодно і суну, яку вважала апокрифічною.

Саме на цьому конфлікті виникають дві основні релігійні течії у ісламі — сунізм і шшзм. Останній напрям запанував, зокрема, в Ірані, який болісно пережив мусульманське завоювання й нищення своєї традиційної зороастрійськоЇ культури — тут відкрилася можливість відокремитися від сунітів-арабів.

Оригінальний і вільнодумний елемент у ісламі становить суфізм, який прагне сполучити зі вченням Мохаммеда елементи грецької, індійської та християнсь­кої філософії. Його носи — дервіші — ведуть практично чернечий спосіб жит­тя, у них існує культ трансу та екстазу.

З часом у рамках ісламської культури виникло вже й справжнє вільнодум­ство. Так, філософ Ібн-Рушд (Аверроес), дуже популярний, до речі, у серед­ньовічних християнських схоластів, вчив про нествореність світу й не погод­жувався з ідеєю безсмертя душі.

3.3.3. Ісламське право. Коран є джерелом мусульманського права (фікх), яке регулює суспільні відносини.

Орієнтація на створення системи законів міцніє в пізніх сурах: це остаточ­не утвердження дидактики Корану та ісламського законодавства (згодом воно отримає назву «гиаріапг» — правильний шлях («шлях праведного життя»). Це право не диференціюється на релігійну, громадянську та кримінальну сфери — воно цілком будується на релігійній концепції⁴³.

Шаріат не локалізований на арабській чи якійсь іншій території: усі мусуль­мани світу утворюють начебто єдину общину на основі приписів «правильного шляху». Це сукупність релігійно-обрядових принципів і правил, що покликані регламентувати не тільки суспільну та особисту поведінку мусульманина, а і його думки та почуття. Шаріат базується на ідеї обов'язку людини перед Аллахом, точніше — її неоплатного боргу Творцеві.

Людина, за мусульманськими приписами, — істота недосконала. Аллах до­пускає зло, аби випробувати людину. Отже, слід прагнути добра.

Цноти людини, за шаріатом, — правдивість, терпіння й вміння прощати, милосердя, відсутність заздрості, покірність владі. Мета людини — наблизити­ся до Аллаха. Земне життя — лише «користування оманливе»; «ваше майно і діти — тільки спокуса, і у Аллаха Великого нагорода». Загалом же ідея спра­ведливості вирішується в дусі приписів Мойсея; «душа за душу, око за око, і зуб за зуб».

Засуджується обман у торгівлі; загалом же торгівля вважається справою високодостойною.

Шаріат виходить з принципу нерівності між людьми — між чоловіком та жінкою, між мусульманином і немусульманином тощо.

Чоловіки й жінки моляться окремо. Морально для мусульман мати чоти­рьох законних дружин; окрім них дозволяється мати рабинь стільки, скільки чоловік може прогодувати (адже так влаштовується доля бідних дівчат, сиріт тощо). Подружня зрада з боку жінки має бути покарана смертю: й досі у деяких ісламських країнах жінку, що зрадила чоловіка, забивають камінням.

З'являється поняття «священної війни проти зла» — джихад. Характерно, що в ісламі поняття миру, таке важливе для юдео-християнської культури, не є найвищою цінністю: наприклад, з іновірцями можна мати лише перемир'я — панує дух джихаду. Щоправда, джихад — не обов'язково війна як така, це може бути й словесне викриття зла, дискусія тощо. Але якщо, скажімо, євреї або християни в чомусь суттєво порушили інтереси правовірного, то мусять отри­мати «мечем по шиї». Той, хто гине на священній війні, одразу ж потрапляє до раю.

Рабство — нормальне явище, але на раба можна перетворити лише іновір­ця. Прийняття рабом ісламу не звільняє від рабства.

На чолі мусульман того чи іншого краю стоїть муфтій, що виносить вироки з питань віри та шаріату.

3.3.4. Структура суспільства в країнах ісламу. Іслам стимулював утво­рення у Аравії більш складного суспільства, воно швидко відійшло від первісно­общинного ладу й утворило нову структуру, в якій співіснували рабство й феодальні відносини. Спершу не було різниці між «духовними» і мирянами, між релігій­ною громадою та державою, між релігією та правом. Але з поширенням ісламу у світі й утворенням міжнаціональної держави халіфату соціальне життя в арабо-мусульманському регіоні ускладнюється.

Халіфат був теократичною структурою; першими халіфами ставали нащад­ки та спадкоємці пророка. Таке управління, проте, швидко вичерпало себе. Самі араби відмовилися від кочівлі й перейшли до осілого способу життя. Включен­ня до складу халіфату регіонів, населених землеробами, країв, де вже склалися немусульманські релігійно-культурні норми вимагало гнучкої політики. Навер­нути всіх силоміць до єдиної мусульманської віри було неможливо (хоча поши­рення ісламу мечем також схвалюється), а винищити непокірних — означало підірвати процвітання завойованих регіонів. Тому було проголошено віротерпи­мість. Зокрема, «люди Писання» — юдеї та християни (до них прирівнювалися тоді й зороастрійці) могли жити спокійно за умови покірності новим волода­рям і виплати постійної данини. До ісламського світу долучалися нові держави та землі, вималювалася відповідно тенденція до встановлення у кожній державі влади традиційного для Сходу монархічного типу.

3.3.5. Наука та освіта в ісламському світі. Іслам високо цінує знання та науки. Характерний вислів пророка Мохаммеда: «Споглядання вчених рівнозначне молитві». Двері ісламських навчальних закладів часто увінчує цитата з Корану — звертання до кожного мусульманина та мусульманки постійно при­множувати свої знання.

Від початку в арабо-мусульманському середовищі склалася система релі­гійної освіти. Першими науковими центрами стали мечеті, при яких навчали усім відомим тоді релігійним і світським наукам. Деякі з них здобули широку популярність і усталилися в історії арабо-мусульманської науки як справжні університети (наприклад, мечеть Омейядів у Дамаску, що функціонує як вища школа з 732 р.).

Водночас з'являється початкова коранічна школа для дітей віком від п'яти років — мекпіеба. Від десяти років Коран вивчали у куіптаба. Середню та вищу освіту давало училище медресе, яке з Х ст. стає основним видом ісламського навчального закладу. При медресе завжди функціонували бібліотеки.

Основним предметом навчання у медресе стає мусульманське право. Ши­роко вивчали тут також теологію, медицину, математику, філологію та ін. Існували й спеціалізовані медресе для підготовки фахівців з етико-правових норм ісламу та медиків. Навчання було побудовано, як і на Заході, у вигляді лекцій вчителів, самостійної роботи над літературними джерелами та диспутів. У мед­ресе точилися дискусії і навіть виникали теологічно-наукові школи.

Але напрочуд швидко поряд з релігійно-теологічною наукою та освітою зростає й світське знання. Пригадаймо, що у XI—XII ст. саме в арабо-мусульманському

світі починаються ренесансні процеси, які через хрестоносців вплинули й на середньовічну Європу.

Територія халіфату охопила Близький та Середній Схід, Північну Африку й навіть частину Європи (територія Іспанії до реконкісти). Це були регіони (Єгипет, Іран, Месопотамія, Греція, Рим, Юдея, Закавказзя), які славилися ви-сокорозвиненою культурою й, подекуди, міцними науковими традиціями. Нові міста — Дамаск, Багдад, Кордова, Гранада, Каїр, Бухара, Хорезм — не поступа­лися Мецці та Медіні, християнським культурним центрам. Створені арабськи­ми та арабомовними вченими цієї пори праці стали основоположними у системі наукових знань. Арабські вчені упорядковують наукову термінологію, вводячи нові терміни.

Протягом IX—Х ст. у халіфаті було перекладено твори численних античних авторів. З метою пошуку їхніх книг формуються експедиції. Створюється навіть перекладацький інститут «Дім мудрості».

Саме арабам світ зобов'язаний становленням астрономії, алгебри (власне, термін алгебра — арабський). Зокрема, високого розвитку досягає хімія. Араб­ські вчені відкрили й описали процеси дистиляції та кристалізації, ввели до ужитку азотне срібло, оксиди азоту й сірки. Засновником експериментальної хімії вважа­ють Джабар Ібн Хайян з Куфи.

Арабські астрономи та математики знали, що земля — куля; вони створили астрономічні таблиці, виміряли довжину меридіана землі. Від індійських мате­матиків араби запозичили систему лічби з числом «О»; введено було арабські цифри, якими ми користуємося й сьогодні. Введення десяткової системи лічби зумовило появу алгебри. У арабо-мусульманському світі з'являються свої видатні математики: Аль-Хорезмі, який вводить поняття алгоритму та розробляє прийо­ми розв'язання алгебраїчних рівнянь; Аль-Баттані — один з фундаторів три­гонометрії.

Славився арабський Схід і сильними істориками: «Книга історії» Аль-Якубі була першою працею з загальної історії; «Повна історія» Ібн-Аль-Асира стала узагальненням праць багатьох мандрівників минулого- В арабському світі заро­дилася й наукова географія, про що свідчить енциклопедична «Книга дорого­цінних скарбів» Ібн-Руста.

Особливо уславлена була у середні віки у всьому світі арабо-мусульманська медицина. Лікар IX ст. Ар-Разі був найкращим клініцистом у світі ісламу, праці його виконували роль медичних енциклопедій. Арабські медики першими описа­ли запалення легенів, рак шлунка. Усі лікарі середньовіччя користувалися книгою Авіценни «Канон медицини» (тут вперше було описано будову людського ока, викладено вчення про «соки» тіла — кров, лімфу, жовч; закладено основи анато­мії; охарактеризовано такі поширені хвороби, як апоплексія та менінгіт, обгрун­товано раціональне харчування). Ібн-Аль-Батайр описав дію 2600 ліків та власти­вості корисних рослин. Аз-Захраві, видатний медик арабського Сходу, перетворив ремесло хірургії на справжню науку, власноруч змайстрував дві сотні хірургічних інструментів, один з перших наклав хірургічні шви. Арабські дослідники ство­рили також фармакологію, без якої не можна уявити справжньої медицини,

Не завжди між ісламським духовенством та представниками світських знань існували гармонійні відносини. Наприклад, погано закінчилися непорозуміння між правителем-вченим Узбекистану Улугбеком (XIV—XV ст.) та ортодоксами:

Улугбека було вбито, а його чудову астрономічну обсерваторію — зруйновано.

На IX—XVI ст. припадає розквіт арабської алхімії. Метою алхіміків було знайти філософський камінь, який нібито мав перетворювати звичайні метали на золото.

Значно розвинувся в певних колах і засуджуваний релігією окультизм. Ібн Сіна класифікує окультні науки і відносить їх до сфери природознавства:

поряд з медициною та хімією він ставить астрологію, фізіогноміку, магію, тлумачення сновидінь.

Загалом ситуація у країнах ісламу, як ми бачимо, сприяла розвитку багатої світської культури вже у середні віки.

3.3.6. Мтературно-митецьке життя. «Аллах красивий, і Він любить красу», — сказано в Корані. Одним з означень Аллаха у Корані є слово «Мукал-лім» — Той, Хто говорить. Слово найбільш повно виражає близькість людини до Аллаха. В ісламі пожертва є переважно словесно-молитовною⁴³.

Коран став не лише основою науки, а й початком арабської літератури. Стиль Корану нагадує ліричний виклад: він не спирається на історичні події, сюжетну оповідь, яка існує в Біблії. Увага вільно переходить від одного об'єкта до іншого, від біблійних персонажів — до, скажімо, корови, або бджоли (наз­ви відповідних сур), і ця свобода та поетичність виразу відповідає суті араб­ської мови.

Ось зразок стилю Корану: «Життя більш за все подібне до води, яку Ми звели з неба: змішалися з нею рослини землі, якими харчуються люди й твари­ни, а коли земля набула свого блиску й розцвіла, і гадали ті, що живуть на ній, що вони володіють нею, прийшло до неї Наше повеління вночі або вдень, і Ми зробили її пожатою, наче й не була вона багатою вчора. Ось так розподіляємо ми знамення для людей, які здатні мислити».

Арабська література, яка виникає на основі Корану, дуже багата за зміс­том, різноманітна за жанрами. У ній часто використовується прозаїчна історія (легенда, оповідання тощо), у якій сакральне начало поєднується з фольклорно-поетичним. Овіяні духом дива й божественного втручання в життя природи, наприклад, розповіді про чудеса Мохаммеда (зцілення хворих, виверження води з землі, оживлення безплідних земель тощо).

Світська література епохи халіфату відома прозаїчними творами. Досить пригадати пам'ятку літератури арабського Сходу «Тисяча і одна ніч», до якої увійшло понад 300 казок і новел — живих і яскравих, насичених гарячими барвами Сходу. Побутове й фантастичне, злі духи-джини та люди різних верств, рас і характерів, любов та героїка у своєму примхливому поєднанні відобража­ють амальгаму тодішньої арабської свідомості.

Згодом формується поезія, спершу придворно-панегірична (жанр касиди). У поетичних творах використані пейзажні образи та мотиви кохання, відчува­ється вплив народної лірики бедуїнів. Але свідомість людини епохи халіфату вже значно багатша, ніж у кочівника-араба; ціла гама радісних й трагічних переживань збурює серце; індивідуум вже не керується самими лише племін­ними законами, а шукає власних рішень. На основі мови Корану виникає ви­шукана лірика придворно-куртуазного типу, спершу панегірична, яка відобра­жає героїчні ідеали періоду встановлення халіфату.

Поет був приречений на роль панегіриста: адже годував Його можновла­дець. У мусульманських країнах у XII ст. при дворах царів бувало по кілька сотень поетів, які постійно змагалися за увагу владики, за роль «царя поетів». Поета, могли щедро нагородити, а могли кинути під ноги слона.

Оспівувалися традиційні цінності: героїчні подвиги, доблесть молодих воїнів:

усім пануючи, стрункий і тонкий, Був щедрий хлопець він і воїн тонкий.

Лише його спокійная безстрашність Бувала захистом кочів'ям нашим,

Він був, мов дощ для ниви та звірів, Коли кидавсь на ворогів, мов лев.

Любив одежу пишну і багату, "Мов барс, на полі бойовім, завзятий.

{Таабата Шайран)

Вражають вірші, що уславлюють кохання, дружбу, чарівність земного буття:

Тіло коханої легкеє, шкіра, мов шовк, Перса, мов срібло на дзеркалі, світлі-пресвітлі.

Як описать незрівнянную дівчини стать? Статі такої ніде на землі непомітно!

(Імрулькайс')

Багата й різноманітна художня література, що виникає в інших регіонах мусульманського світу, наприклад — ірано-таджицька поезія мовою фарсі. Це лірика Рудакі, яка оспівує красу природи й кохання, та поема Фірдоусі «Шах-наме», що поетизує стародавніх зороастрійських героїв Ірану.

Створено було значні художні цінності також у сфері пластичних мистецтв. Мусульманську архітектуру започаткувала перша мечеть, заснована самим Мохаммедом. У селищі Куба біля оселі Пророка було розміщено квадратний двір, огороджений галереєю, покритою пальмовим листям. Посередині двору

3.3.2- Мечеть аль-Азгар у Каїрі (розріз)

3.3.3. Ісламські мінарети

розташовувався басейн для ритуального омивання. Молитовні зібрання прохо­дили під відкритим небом. Вхід до мечеті був у західній стіні; тоді мусульмани молилися на Єрусалим, у східному напрямку, й лише згодом орієнтиром молит­ви стала Мекка.

Через рік було збудовано мечеть у Медіні, вздовж її стін також йшла крита галерея, а в центрі містився басейн для омивання. Проте ця мечеть мала вже троє воріт — із західної, північної та східної сторін. Мохаммед входив зі сходу. Було запроваджено поділ мечеті на дві частини — чоловічу та жіночу.

У VII ст. складається тип мечеті з колонами. Ззовні вона нагадує фортецю, оточену стінами; та жоден зі входів вже не має статусу головного (рис. 3.3.2). Таку споруду доповнив згодом високий мінарет (рис, 3-3.3), з якого муедзин п'ять разів на день закликав правовірних на молитву.

Вся образотворча енергія наро­ду в ісламських країнах спрямувала­ся на створення орнаментів, які по­кривають стіни будинків і предмети побуту, одяг і взуття, килими і меблі (рис. 3.3.4). Каліграфічні написи-вислови, подібні до орнаменту ~ основна прикраса мечеті; зображень, які використовують у храмах хрис­тияни, тут немає: іслам успадковує табу на малювання та скульптуру, а написи орієнтують на вічність. З'яв­ляються свої символи та емблеми. На­приклад, слово «Аллах» позначають чотирма вертикальними лініями, символом Кааби є квадрат тощо.

Орнаментам також притаман­на була символіка: наприклад, орнамент, вписаний у коло, означав центральну роль Землі у Всесвіті; рослинний мотив символізував вічне оновлення життя. Араби створили особливий тип орнаменту — арабеску (поєднання рослинного та геометричного орнаменту з каліграфічним написом).

При цьому іслам не схвалює розкіш: наприклад, багата шовкова одежа та золоті прикраси, які свідчили про соціальний статус, були у халіфаті заборонені для всіх, окрім халіфа та знаті. Щоправда, в побуті вищих верств розкіш таки прижилася.

Подекуди у прикладне мистецтво все ж несміло проникають не дуже вдалі силуети, розчиняючись у орнаменті й написах. На килимах, подушках, глечиках, свічниках в епоху халіфату інколи з'являються зображення людей і тварин.

Скульптура в арабському світі епізодична й цілком вкладається у рамки світського мистецтва. Інколи у ній простежуються доісламські мотиви, які нага­дують мистецтво античності або ж Близького Сходу. Таке, наприклад, зобра­ження «Юнака з ягням на руках», «Фігури дівчат з гранатами у руках», схожі на язичницьких богинь родючості. А «Зображення жінки з птахом у руці» навіяне, вочевидь, образом азійської Матері богів язичницьких часів.

Мусульмани від початку були чутливі до прекрасного, а ренесансна атмос­фера в часи халіфату, зумовлена синтезом різноманітних культурних традицій народів, що увійшли до його складу, відточила Їхнє естетичне почуття.