КИТАЙСЬКА КУЛЬТУРА В СЕРЕДНІ ВІКИ
В епоху середньовіччя Китай стає місцем поєднання багатьох східних культур, вступаючи в економічні та культурні контакти з іншими народами. Внаслідок цього на грунті давніх власних традицій і виникає китайська середньовічна культура.
3.6.1. Роль буддизму в культурі Китаю. Здебільшого новим формам художньої культури Китай зобов'язаний буддизму, що прийшов з Індії. Але в Китаї буддизм поєднується з певними твердженнями даосизму та конфуціанства. У Китаї виникає особливий варіант віри в Будду — чань-буддизм (в Японії цей вираз отримав більш відоме нам звучання дзен-буддизм). Його заснував у Китаї індійський ченець Бодгидхарма, який, за переказами, дев'ять років займався лише тим, що спостерігав стіну монастиря, начебто долаючи мури, у яких замкнено свідомість. Проте чань-буддмзм вчить, що просвітлення можна досягти й шляхом салюрі — миттєвого трансу, моментального зосередження на ідеї нірвани. Ідея полягає в тому, що всі люди за природою своєю — будди, отож не варто витрачати енергію на вивчення численних релігійних трактатів і приборкання пристрастей. Гасло чань-буддизму — «Споглядай самого себе і ти отримаєш те ж саме просвітлення, що й Буддз». Це вчення приваблювало маси людей саме тому, що не вимагало багаторічного чернецького аскетизму й водночас спиралося на традиційні китайські культурні засади (наприклад, даосизму — «китайської йоги», який і без індійського впливу привчав до споглядання природи).
3.6.2. Політико-юридична структура середньовічного Китаю та його суспільна думка. У середньовіччі Китай зазнав впливу буддійської ідеології з її поглядом на земне життя як щось тимчасове й оманливе. Однак, у сфері політичної думки та права зберегло свої позиції конфуціанство. Воно вчило про необхідність збереження традиційної соціальної ієрархії, влади імператора як сина Неба, що відповідало політичним інтересам величезної та густонаселеної країни. Лише у XVIII ст. ідеї Конфуція вперше буде піддано сумніву.
Проте закони та порядок, як їх розуміли у Стародавньому Китаї, зазнають у середньовіччі довготривалої кризи. На межі II—III ст. н.е. у Китаї прокотилося повстання (Жовтих пов'язок); феодальну систему, що грунтувалася на крупному землевласництві, остаточно було підірвано селянськими повстаннями IX— початку Х ст. та вторгненням чужоземних завойовників, особливо ж — нашестям монголів у XIII ст. Поновлено було традиційну політично-правову систему лише у XIV—XVII ст, за династії Мін.
усі ці перипетії сприяли поширенню буддійського світогляду, який став також і природним наслідком тих ренесансних процесів і сподівань на гармонійний земний життєустрій, які розгорнулися ще за часів Конфуція.
3.6.3. Література та мистецтво. Буддизм приваблював китайців своєю зверненістю до духовного світу людини, ідеєю про внутрішню духовну спорідненість
всього живого; він давав простір для вияву індивідуального «я» в умовах тотального гноблення особистості. У першу чергу це позначилося на літературі.
У середньовічному Китаї процвітали світські поезія та романістика; улюбленим жанром була новела. Усе це свідчить про тривалість ренесансної ситуації, непоборний вплив гуманної конфуціанської концепції. Новели та романи у Китаї (як, до речі, й в інших країнах цього регіону) типологічне близькі до новели європейського Відродження. Вони так само широко використовують як матеріал для художнього зображення побутову ситуацію та соціальні мотиви, поєднуючи Їх з повчаннями та фантастикою.
Характерними є дражливі й еротичні, з сатиричним присмаком новели Пу-Сунліна, що широко використовував фольклорно-казкові традиції. Кохання, пригоди та фантастика створюють неповторний художньо-образний сплав.
Широко популярним був роман Ші Найаня «Річкові заплави», у якому використано фольклорні традиції і оспівано повстанців проти влади у XII ст. У ньому змальовано утопічне царство рівності та справедливості у таборі бунтівників Ляншань, шляхетних народних героїв, які борються з підступними придворними аристократами. Роман був заборонений, але він знаходив все нових і нових читачів.
Варто згадати і роман «Сон у червоному теремі» Цао Суациня (XVIII ст.), присвячений перипетіям любовно-психологічної гри, сповнений витонченого еротизму,
Лірична поезія середньовічного Китаю відтворила сподівання індивіда, який прагне широких обріїв та свободи вчинку у жорсткій і практичній тоталітарній системі. Такі поети, як Лі Бо та Ду Фу, поєднували буддійські мотиви з даосист-ським відчуттям чарівності світу й природи, охоче писали про кохання, радість і трагізм буття.
ПІДНОСЯЧИ ВИНО
Невже, вам, друзі, в око не впаде, Як води каламутні Хуанхе З небесної стрімкої висоти Бурхливо ринуть у безкрайнє море, Аби не повернутися ніколи?
Невже, вам, друзі, 6 око не впаде, Що у покоях царських дзеркала В скорботі за волоссям: донедавна Було від шовку тонкого чорніше, А нині слгало снігом?..
(Лі Бо)
Література була головним полем духовного самовиразу індивіда та користувалася великою суспільною увагою. Виникла навіть літературна критика {шихта та ціхуа).
Багата Й драматургія середньовічного Китаю, що поєднувала глибокий психологізм та соціально-моралістські ідеї. У найдавнішій китайській драмі використано конфуціанську церемоніальність; вона нагадувала сьогоднішнє «шоу»,
3.6.1. Пагода |
але мала чітку виховну мету. Виникає справжня
художня драматургія, що виражає почуття ускладненості світу, сповненого протиріч. Особливо високою за рівнем літературної культури є драма епохи Юань (XIII—XIV ст.), коли монгольська династія, що утвердилася в Китаї, встановлює після смуги «вогню та меча» відносне благополуччя та порядок. Цю епоху називають «золотим віком китайської драматургії».
В юанській драмі герої п'єси представляють
усі соціальні прошарки: від імператорського двору до мешканців убогих хатин. Драматургів обурює будь-яка підлість і захоплюють прояви благородства та людяності, Тут виникає своєрідний «реалізм» зображення, точне слово.
Такою є, наприклад, драма Гуань-Ханьцзи-на «Образа Доу Е». Доу — трудівниця, що не вміє кривити душею. Вона обирає смерть, не бажаючи коритися насиллю і не вміючи бути
підступною. Помираючи, Доу проклинає несправедливість світу, запроданство суду. Особливо показовим є гуманне ставлення автора до жінки, яку у феодальному Китаї вважали загалом другорядною істотою.
Криза авторитету конфуціанства призводить до критики його постулатів та викриття будь-якого ханжества. Драматург Бай Пу оспівує у п-'єсі «Біля огорожі» руйнацію традиційних моральних табу, всепереможне кохання, яке в особі головної героїні Лі Цянь'Цзияь отримує перемогу.
Створювалися також п'єси на міфологічні сюжети (драматургія Мачжию-аня, побудована на фольклорі), але Їх роль менш значуща.
Своєрідна й примхлива за формами архітектура середньовічного Китаю,
яка реалізувала буддійський образ світ;'. У Китаї розпочинається спорудження за індійським зразком скельних монастирів, дерев'яних наземних храмів та сховищ буддійських реліквій — пагод (рис. 3-6.1).
Найвідоміший буддійський печерний храм середньовічного Китаю — Цень-фодун («печера 1000 Будді) —- створювався з IV по XIV ст. Стіни та стеля його виконані з глини й розписані фарбами. Сюжетами розписів ставали райські палаци та сади, прекрасні небесні танцівниці, що розкидають по небу квіти тощо.
Пагоди спочатку нагадували індійські вежеподібні храми. Потім, набувши своєрідності, вони переросли у високі багатоярусні споруди з різноманітних матеріалів (дерева, каменю, бронзи та заліза), прикрашені різьбленням, їх зводили
на пагорбах серед густої зелені. Піднімаючись угору стрімкими стежками, прочани, ще не бачачи пагод, чули мелодійний передзвін порцелянових дзвіночків, що виспівували під поривами вітру. Знаменитими є Даяньта («пагода диких гусей» ), пагода Тигрової гори та ін.
Архітектори середньовічного Китаю сприймали будівлю як частину пейзажу — навіть кути дахів характерно підносяться догори, нагадуючи гілки дерев. Популярними були також маленькі сади-картини, у яких альтанки з нефарбованого дерева майстерно вписувалися у створений штучний ландшафт.
Та ж любов до природи простежується в китайському середньовічному живописі, Вже у VII ст. в розписах храмів поряд з релігійними починають з'являтися пейзажні мотиви. Природа стає основною темою живопису, а сам пейзаж отримує в Китаї назву шань-шуй — «гори-води».
У Х—ХІІ ст. пейзаж стає найвищим виявом пошуків китайських художників. За лаоським і буддійським віровченнями світ людини та природи — начебто єдине психологізоване поле. Пейзаж виражав взаємодію ян-інь. Для цього необхідними були лише два тони — темний та світлий (темна туш на світлому тлі), Щоби передати неосяжний простір світу, пейзажі писали на сувоях — найчастіше вертикальних — з шовку або паперу. Картини супроводжувалися віршами. Китайське середньовіччя подарувало історії чимало імен великих пейзажистів: Ван Вей, Дун Юань, Лі Чен, Фань Куань, Сюй Даохін,
Пізніше відокремився від сакрального суто світський жанровий живопис Китаю, який передавав у численних подробицях звичайне повсякденне життя.
Середньовічне мистецтво Китаю славилося також своїми декоративними виробами з кераміки, порцеляни, дерева, каменю, слонової кістки. Порцеляна, що високо цінувалася на зарубіжному ринку, — винахід китайців. Особливо вишукані вироби XI—XIII ст. У цей час виготовляли сіро-зелений, блакитний або й білосніжний порцеляновий посуд, прикрашений монохромним візерунком з квітів; характерні також жовтуваті вази з чорним малюнком, ніби нанесеним тушшю. У XV—XVIII ст. порцелянові вироби стали яскраво розписувати.
У середні віки китайці розширюють виробництво шовку. З нього не лише шили одяг та вітрила, робили парасольки та струни музичних інструментів. На шовку вишивали сцени з казок, картини природи, причому з такою кількістю відтінків, що вишивку важко було відрізнити від живопису.
Музика у Китаї споконвічне виконувала сакральну роль, несла в собі ідею порядку, організації (її називали юе, тобто «щось організоване», «святково-впорядковане»). Вона була тісно пов'язана зі словом, ритмодекламацією священних текстів. Храмові містерії в Китаї є результатом праці великого театрального колективу з багатовіковими традиціями.
Але в буддійську епоху музика стала невід'ємною частиною «церемоній» світського характеру; з II ст. до н.е, тут навіть існувало Юефу — «музичне міністерство», що займалося організацією всіляких свят.
Театр у Китаї був і залишається музичним. Такі, зокрема, китайські класичні опера та балет.
Уже в давнину у Китаї влаштовувалися видовища з акробатичними номерами, фехтуванням, ходінням по канату, танцями з величезними рухомими манекенами тварин, У конфуціанстві велике значення в житті суспільства надавалося
театрально-обрядовому началу (лг); суворо регламентованими були костюми та характер рухів.
У VII—Х ст. поширилися видовища-спектаклі на історичні теми; популярними були невеликі п'єси. Та становлення театру як такого в Китаї зазвичай відносять до XII ст. Справжньої зрілості китайський традиційний театр досягає в XIII—XIV ст. у вигляді «змішаного видовища». Це поєднання вокальних партій і драматичного монологу, музики, танцю та акробатики. Найважливіші сцени розігрували в уповільненому темпі, з численними дрібними подробицями; другорядні епізоди подавалися як яскраві, динамічні вставки-інтермедії. Спектаклі ставили на порожній сцені, без декорацій: актори самі розповідали глядачам про час та місце дії, самі давали собі характеристики як дійовим особам п'єси. Особливостями китайського театру стала гра акторів з уявними предметами, алегоричне використання реквізиту. Наприклад, стіл міг зображати гору чи вівтар; чорні прапорці означали вітер, червоні — вогонь. Як у театрі Шекспіра, тут використовували таблички з написами «ліс», «палац», «храм» та ін,
Гра акторів будувалася на умовних прийомах — стилізованих рухах і жестах. В гримі та костюмах широко використовувалася динаміка кольору: червоний колір — ознака сміливості, білий — підступності, жовтий — влади. Елементи символіки наявні в орнаментах одягу і в характері гриму. Акторами могли бути лише чоловіки, вони ж виконували жіночі ролі.
Китайський театр мав великий вплив на розвиток театрального мистецтва інших країн Сходу.
3.6.4. Наука та освіта. Орієнтація на практичне винахідництво у середньовічному Китаї продовжується- Наприклад, у III ст. н.е. китайський лікар Хуа То почав використовувати наркотичні речовини як знеболювальний засіб.
У тому ж III ст. н.е. Вей Тан винайшов пензель з м'якого тваринного волосу, що вправлявся у бамбукову ручку, і туш з клею, кам'яного вугілля чи деревної сажі (у багатіїв були в ужитку пензлі навіть із золота, коштовного каміння, слонової кістки). Це сприяло могутньому підйому китайської писемності та науки (ієрогліфи не писали, а малювали).
У IV ст. китайці вже склали карту неба із 28 зодіакальних сузір'їв та створили каталог 800 зірок, Значний внесок до астрономії зробив буддійський ченець І Хан, який, спостерігаючи за зміною пори року та рухом небесних світил і складаючи астрологічні гороскопи, зафіксував чимало реальних астрономічних явищ.
Не лише небо, а й земні справи були об'єктом уваги китайських дослідників. У творі IV ст. «Описання трав та дерев південного краю» повідомляється про використання мурашок для боротьби з кліщами та павуками. Наприкінці І тисячоліття н.е. (династія Тан) у Китаї було винайдено механічний годинник.
Китайське середньовіччя породило тип універсального вченого-енциклопе-диста. У XI ст. Шень Ко вводить новий сонячний календар, відхиляючи додатковий 13-й місяць, висуває теорію розвитку Всесвіту, вивчає механізм плавлення металів, запроваджує нові методи лікування хворих за допомогою голковколювання та припікання, виходячи з принципів китайсько-тибетського вчення про меридіани людського організму та вплив на хвору точку через пов'язану з нею здорову.
Дата добавления: 2015-12-01; просмотров: 4061;