КИТАЙСЬКА КУЛЬТУРА В СЕРЕДНІ ВІКИ

В епоху середньовіччя Китай стає місцем поєднання багатьох східних культур, вступаючи в економічні та культурні контакти з іншими народами. Внаслідок цьо­го на грунті давніх власних традицій і виникає китайська середньовічна культура.

3.6.1. Роль буддизму в культурі Китаю. Здебільшого новим формам художньої культури Китай зобов'язаний буддизму, що прийшов з Індії. Але в Китаї буддизм поєднується з певними твердженнями даосизму та конфуціан­ства. У Китаї виникає особливий варіант віри в Будду — чань-буддизм (в Японії цей вираз отримав більш відоме нам звучання дзен-буддизм). Його заснував у Китаї індійський ченець Бодгидхарма, який, за переказами, дев'ять років за­ймався лише тим, що спостерігав стіну монастиря, начебто долаючи мури, у яких замкнено свідомість. Проте чань-буддмзм вчить, що просвітлення можна досяг­ти й шляхом салюрі — миттєвого трансу, моментального зосередження на ідеї нірвани. Ідея полягає в тому, що всі люди за природою своєю — будди, отож не варто витрачати енергію на вивчення численних релігійних трактатів і прибор­кання пристрастей. Гасло чань-буддизму — «Споглядай самого себе і ти отри­маєш те ж саме просвітлення, що й Буддз». Це вчення приваблювало маси людей саме тому, що не вимагало багаторічного чернецького аскетизму й водно­час спиралося на традиційні китайські культурні засади (наприклад, даосизму — «китайської йоги», який і без індійського впливу привчав до споглядання природи).

3.6.2. Політико-юридична структура середньовічного Китаю та його суспільна думка. У середньовіччі Китай зазнав впливу буддійської ідеології з її поглядом на земне життя як щось тимчасове й оманливе. Однак, у сфері полі­тичної думки та права зберегло свої позиції конфуціанство. Воно вчило про необ­хідність збереження традиційної соціальної ієрархії, влади імператора як сина Неба, що відповідало політичним інтересам величезної та густонаселеної країни. Лише у XVIII ст. ідеї Конфуція вперше буде піддано сумніву.

Проте закони та порядок, як їх розуміли у Стародавньому Китаї, зазнають у середньовіччі довготривалої кризи. На межі II—III ст. н.е. у Китаї прокотилося повстання (Жовтих пов'язок); феодальну систему, що грунтувалася на крупно­му землевласництві, остаточно було підірвано селянськими повстаннями IX— початку Х ст. та вторгненням чужоземних завойовників, особливо ж — нашес­тям монголів у XIII ст. Поновлено було традиційну політично-правову систему лише у XIV—XVII ст, за династії Мін.

усі ці перипетії сприяли поширенню буддійського світогляду, який став та­кож і природним наслідком тих ренесансних процесів і сподівань на гармоній­ний земний життєустрій, які розгорнулися ще за часів Конфуція.

3.6.3. Література та мистецтво. Буддизм приваблював китайців своєю звер­неністю до духовного світу людини, ідеєю про внутрішню духовну спорідненість

всього живого; він давав простір для вияву індивідуального «я» в умовах тоталь­ного гноблення особистості. У першу чергу це позначилося на літературі.

У середньовічному Китаї процвітали світські поезія та романістика; улюбленим жанром була новела. Усе це свідчить про тривалість ренесансної ситуації, непо­борний вплив гуманної конфуціанської концепції. Новели та романи у Китаї (як, до речі, й в інших країнах цього регіону) типологічне близькі до новели євро­пейського Відродження. Вони так само широко використовують як матеріал для художнього зображення побутову ситуацію та соціальні мотиви, поєднуючи Їх з повчаннями та фантастикою.

Характерними є дражливі й еротичні, з сатиричним присмаком новели Пу-Сунліна, що широко використовував фольклорно-казкові традиції. Кохання, пригоди та фантастика створюють неповторний художньо-образний сплав.

Широко популярним був роман Ші Найаня «Річкові заплави», у якому використано фольклорні традиції і оспівано повстанців проти влади у XII ст. У ньому змальовано утопічне царство рівності та справедливості у таборі бунтів­ників Ляншань, шляхетних народних героїв, які борються з підступними при­дворними аристократами. Роман був заборонений, але він знаходив все нових і нових читачів.

Варто згадати і роман «Сон у червоному теремі» Цао Суациня (XVIII ст.), присвячений перипетіям любовно-психологічної гри, сповнений витонченого еротизму,

Лірична поезія середньовічного Китаю відтворила сподівання індивіда, який прагне широких обріїв та свободи вчинку у жорсткій і практичній тоталітарній системі. Такі поети, як Лі Бо та Ду Фу, поєднували буддійські мотиви з даосист-ським відчуттям чарівності світу й природи, охоче писали про кохання, радість і трагізм буття.

ПІДНОСЯЧИ ВИНО

Невже, вам, друзі, в око не впаде, Як води каламутні Хуанхе З небесної стрімкої висоти Бурхливо ринуть у безкрайнє море, Аби не повернутися ніколи?

Невже, вам, друзі, 6 око не впаде, Що у покоях царських дзеркала В скорботі за волоссям: донедавна Було від шовку тонкого чорніше, А нині слгало снігом?..

(Лі Бо)

Література була головним полем духовного самовиразу індивіда та користу­валася великою суспільною увагою. Виникла навіть літературна критика {ших­та та ціхуа).

Багата Й драматургія середньовічного Китаю, що поєднувала глибокий пси­хологізм та соціально-моралістські ідеї. У найдавнішій китайській драмі вико­ристано конфуціанську церемоніальність; вона нагадувала сьогоднішнє «шоу»,

але мала чітку виховну мету. Виникає справжня

художня драматургія, що виражає почуття усклад­неності світу, сповненого протиріч. Особливо ви­сокою за рівнем літературної культури є драма епохи Юань (XIII—XIV ст.), коли монгольська династія, що утвердилася в Китаї, встановлює після смуги «вогню та меча» відносне благополуччя та поря­док. Цю епоху називають «золотим віком китай­ської драматургії».

В юанській драмі герої п'єси представляють

усі соціальні прошарки: від імператорського дво­ру до мешканців убогих хатин. Драматургів обу­рює будь-яка підлість і захоплюють прояви бла­городства та людяності, Тут виникає своєрідний «реалізм» зображення, точне слово.

Такою є, наприклад, драма Гуань-Ханьцзи-на «Образа Доу Е». Доу — трудівниця, що не вміє кривити душею. Вона обирає смерть, не бажаючи коритися насиллю і не вміючи бути

підступною. Помираючи, Доу проклинає несправедливість світу, запроданство суду. Особливо показовим є гуманне ставлення автора до жінки, яку у феодальному Китаї вважали загалом другорядною істотою.

Криза авторитету конфуціанства призводить до критики його постулатів та викриття будь-якого ханжества. Драматург Бай Пу оспівує у п-'єсі «Біля огорожі» руйнацію традиційних моральних табу, всепереможне кохання, яке в особі головної героїні Лі Цянь'Цзияь отримує перемогу.

Створювалися також п'єси на міфологічні сюжети (драматургія Мачжию-аня, побудована на фольклорі), але Їх роль менш значуща.

Своєрідна й примхлива за формами архітектура середньовічного Китаю,

яка реалізувала буддійський образ світ;'. У Китаї розпочинається спорудження за індійським зразком скельних монастирів, дерев'яних наземних храмів та схо­вищ буддійських реліквій — пагод (рис. 3-6.1).

Найвідоміший буддійський печерний храм середньовічного Китаю — Цень-фодун («печера 1000 Будді) —- створювався з IV по XIV ст. Стіни та стеля його виконані з глини й розписані фарбами. Сюжетами розписів ставали райські палаци та сади, прекрасні небесні танцівниці, що розкидають по небу квіти тощо.

Пагоди спочатку нагадували індійські вежеподібні храми. Потім, набувши своєрідності, вони переросли у високі багатоярусні споруди з різноманітних матеріалів (дерева, каменю, бронзи та заліза), прикрашені різьбленням, їх зводили

на пагорбах серед густої зелені. Піднімаючись угору стрімкими стежками, про­чани, ще не бачачи пагод, чули мелодійний передзвін порцелянових дзвіночків, що виспівували під поривами вітру. Знаменитими є Даяньта («пагода диких гусей» ), пагода Тигрової гори та ін.

Архітектори середньовічного Китаю сприймали будівлю як частину пейза­жу — навіть кути дахів характерно підносяться догори, нагадуючи гілки дерев. Популярними були також маленькі сади-картини, у яких альтанки з нефарбова­ного дерева майстерно вписувалися у створений штучний ландшафт.

Та ж любов до природи простежується в китайському середньовічному живописі, Вже у VII ст. в розписах храмів поряд з релігійними починають з'являтися пейзажні мотиви. Природа стає основною темою живопису, а сам пейзаж отримує в Китаї назву шань-шуй — «гори-води».

У Х—ХІІ ст. пейзаж стає найвищим виявом пошуків китайських художни­ків. За лаоським і буддійським віровченнями світ людини та природи — начеб­то єдине психологізоване поле. Пейзаж виражав взаємодію ян-інь. Для цього необхідними були лише два тони — темний та світлий (темна туш на світлому тлі), Щоби передати неосяжний простір світу, пейзажі писали на сувоях — найчастіше вертикальних — з шовку або паперу. Картини супроводжувалися віршами. Китайське середньовіччя подарувало історії чимало імен великих пей­зажистів: Ван Вей, Дун Юань, Лі Чен, Фань Куань, Сюй Даохін,

Пізніше відокремився від сакрального суто світський жанровий живопис Китаю, який передавав у численних подробицях звичайне повсякденне життя.

Середньовічне мистецтво Китаю славилося також своїми декоративни­ми виробами з кераміки, порцеляни, дерева, каменю, слонової кістки. Пор­целяна, що високо цінувалася на зарубіжному ринку, — винахід китайців. Особливо вишукані вироби XI—XIII ст. У цей час виготовляли сіро-зелений, блакитний або й білосніжний порцеляновий посуд, прикрашений монохром­ним візерунком з квітів; характерні також жовтуваті вази з чорним малюнком, ніби нанесеним тушшю. У XV—XVIII ст. порцелянові вироби стали яскраво розписувати.

У середні віки китайці розширюють виробництво шовку. З нього не лише шили одяг та вітрила, робили парасольки та струни музичних інструментів. На шовку вишивали сцени з казок, картини природи, причому з такою кількістю відтінків, що вишивку важко було відрізнити від живопису.

Музика у Китаї споконвічне виконувала сакральну роль, несла в собі ідею порядку, організації (її називали юе, тобто «щось організоване», «святково-впо­рядковане»). Вона була тісно пов'язана зі словом, ритмодекламацією священ­них текстів. Храмові містерії в Китаї є результатом праці великого театрального колективу з багатовіковими традиціями.

Але в буддійську епоху музика стала невід'ємною частиною «церемоній» світського характеру; з II ст. до н.е, тут навіть існувало Юефу — «музичне міністерство», що займалося організацією всіляких свят.

Театр у Китаї був і залишається музичним. Такі, зокрема, китайські класи­чні опера та балет.

Уже в давнину у Китаї влаштовувалися видовища з акробатичними номера­ми, фехтуванням, ходінням по канату, танцями з величезними рухомими мане­кенами тварин, У конфуціанстві велике значення в житті суспільства надавалося

театрально-обрядовому началу (лг); суворо регламентованими були костюми та характер рухів.

У VII—Х ст. поширилися видовища-спектаклі на історичні теми; популяр­ними були невеликі п'єси. Та становлення театру як такого в Китаї зазвичай відносять до XII ст. Справжньої зрілості китайський традиційний театр досягає в XIII—XIV ст. у вигляді «змішаного видовища». Це поєднання вокальних партій і драматичного монологу, музики, танцю та акробатики. Найважливіші сцени розігрували в уповільненому темпі, з численними дрібними подробицями; дру­горядні епізоди подавалися як яскраві, динамічні вставки-інтермедії. Спектаклі ставили на порожній сцені, без декорацій: актори самі розповідали глядачам про час та місце дії, самі давали собі характеристики як дійовим особам п'єси. Особливостями китайського театру стала гра акторів з уявними предметами, алегоричне використання реквізиту. Наприклад, стіл міг зображати гору чи вів­тар; чорні прапорці означали вітер, червоні — вогонь. Як у театрі Шекспіра, тут використовували таблички з написами «ліс», «палац», «храм» та ін,

Гра акторів будувалася на умовних прийомах — стилізованих рухах і жес­тах. В гримі та костюмах широко використовувалася динаміка кольору: черво­ний колір — ознака сміливості, білий — підступності, жовтий — влади. Елементи символіки наявні в орнаментах одягу і в характері гриму. Акторами могли бути лише чоловіки, вони ж виконували жіночі ролі.

Китайський театр мав великий вплив на розвиток театрального мистецтва інших країн Сходу.

3.6.4. Наука та освіта. Орієнтація на практичне винахідництво у серед­ньовічному Китаї продовжується- Наприклад, у III ст. н.е. китайський лікар Хуа То почав використовувати наркотичні речовини як знеболювальний засіб.

У тому ж III ст. н.е. Вей Тан винайшов пензель з м'якого тваринного волосу, що вправлявся у бамбукову ручку, і туш з клею, кам'яного вугілля чи деревної сажі (у багатіїв були в ужитку пензлі навіть із золота, коштовного каміння, слонової кістки). Це сприяло могутньому підйому китайської писемності та на­уки (ієрогліфи не писали, а малювали).

У IV ст. китайці вже склали карту неба із 28 зодіакальних сузір'їв та створи­ли каталог 800 зірок, Значний внесок до астрономії зробив буддійський ченець І Хан, який, спостерігаючи за зміною пори року та рухом небесних світил і складаючи астрологічні гороскопи, зафіксував чимало реальних астрономічних явищ.

Не лише небо, а й земні справи були об'єктом уваги китайських дослідни­ків. У творі IV ст. «Описання трав та дерев південного краю» повідомляється про використання мурашок для боротьби з кліщами та павуками. Наприкінці І тисячоліття н.е. (династія Тан) у Китаї було винайдено механічний годинник.

Китайське середньовіччя породило тип універсального вченого-енциклопе-диста. У XI ст. Шень Ко вводить новий сонячний календар, відхиляючи додатко­вий 13-й місяць, висуває теорію розвитку Всесвіту, вивчає механізм плавлення металів, запроваджує нові методи лікування хворих за допомогою голковколю­вання та припікання, виходячи з принципів китайсько-тибетського вчення про меридіани людського організму та вплив на хвору точку через пов'язану з нею здорову.