ЯПОНСЬКА КУЛЬТУРА В СЕРЕДНІ ВІКИ

3.7.1. Релігійна культура Японії. Японська феодальна держава виникла у VII ст. та проіснувала аж до XIX ст., але говорити про японську середньовічну культуру можна починаючи з VI ст., коли буддизм, що проникає з Китаю та Кореї, стає тут державною релігією. Наприкінці VI ст. починається створення скульптурних зображень Будди та культових споруд. Споконвічна релігія Японії — синтоїзм базується на обожненні сил природи, культі предків і сонця, наділяє усе існуюче живою душею. Зокрема, культ предків втілився у вшануванні богині сонця Аматерасу, яку вважали праматір'ю імператорської сім'ї. Існує міф про її перебування у небесній печері: коли світ занурився у пітьму, богиню виманили за допомогою дзеркала, що начебто й досі зберігається як реліквія в імператор­ській родині. Шанувалися також численні «ландшафтні» (природні) божества.

Синтоїзм помітно вплинув на становлення японської культури. Водночас він був відкритим до іноземних впливів, що забезпечило поширення у Японії буддизму:

японські правителі використали його, аби подолати ідеологічну роздрібленість країни з численними традиційними родовими та регіональними культами.

Синтоїзм і буддизм віддавна мирно співіснують у свідомості японців, при­чому радісні події, наприклад шлюб, прийнято освячувати у синтоістських хра­мах, а сумні, скажімо, похорон — у буддійських.

У середні віки європейські колонізатори запровадили у Японії християнство (католицизм), яке тоді досягло помітного статусу. Але прихильники традицій­них вірувань знищили японців-християн, і на довгі роки заборонили в'їзд хри­стиянам-європейцям до своєї країни.

3.7.2. Політика-юридична культура. Сильний вплив на формування се­редньовічного японського суспільства справили буддизм і конфуціанство. З V по XIV ст. японська суспільно-політична думка формувалася за китайським зраз­ком. Це супроводжувалося запровадженням відповідного законодавства, яке мало регулювати усі сфери життя народу (закони Тахо). Зокрема У—ЇХ ст. недарма називають епохою законів: у суспільну свідомість міцно входить ідея закону. Чинними були й норми архаїчного звичаєвого права, але вони мусили узгоджу­ватися з державним законодавством. Перші юридичні збірники, складені за китайськими зразками, формуються у VII ст. Тоді, наприклад, землею у країні володіла держава, хоча кожний громадянин мав право на власну ділянку.

Але з XIII ст., коли панівну позицію в державі зайняв клас лицарів-самураїв, на зміну імператорським законам прийшло законодавство феодальних кланів. Імператор перестав відігравати політичну роль у житті країни. Реальна влада відтепер належала самурайському вождеві сьогуну. Самураї, які культивували дух жорстокості та войовничості, створили для себе неймовірні привілеї. Прига­даймо, що, за наказом імператора, який став маріонеткою у руках воєнної ари­стократії, самурай мав право розрубати стрічного простолюдина, аби перевіри­ти гостроту меча. Так утверджувався страх перед правлячою кастою.

Психологія самурая формувалася у межах буддійських норм самодисциплі­ни та самозосередження, а оскільки буддизм дозволяє обмежуватися на вибір лише п'ятьма моральними максимами з восьми, то культивування у лицарському

середовищі виняткової жорстокості не суперечило нормам буддизму (хоча ця віра й закликає в принципі берегти все живе й співчутливо ставитися до нього).

3.7.3. Наука та освіта. Самурайський кодекс не вичерпує, звичайно, специфіки японської культури. Справедливо уславлена витонченість японського інтелекту. Японці уже в середні віки високо цінували в людині освіченість — за успіхи в навчанні нагороджували.

Вченість однак спочатку асоціювалася з релігійною (буддійською) освітою⁵⁵. Лише з XVII ст. у містах виникають світські школи, де викладає вчитель, а не буддійський священик. Освіта починає також демократизуватися: відтепер і простолюд опановує основи читання та ієрогліфічного письма.

Під китайським (конфуціанським та буддійським) впливом формується філософське знання. З VIII ст. у Японії з'являються історичні хроніки; реальність у них, щоправда, поєднувалася з міфами та переказами. Створено було також монументальну «Загальну історію нашої країни» у 310 томах, яку розпочав Хаясі Радзан, а завершив його внук Сюнсай.

У Х ст. фукає описав тваринний та рослинний світ Японії; тоді ж було створено і географічний опис країни. У XIV ст. з'явилися «Записки про медици­ну» Кадзівара, що налічували півсотні томів, У Японії розвинулася математика:

вчений Секі Таккадзу незалежно від європейських колег відкрив диференціаль­не обчислювання.

Вже у VII ст. у країні було відкрито астрономічну обсерваторію; проте глобус неба було створено лише у XVII ст,

3.7.4. Література й мистецтво. У першу чергу вплив буддизму позна­чився на інтенсивному розвитку середньовічної японської літератури: адже саме буддійська звичка до медитації прищепила японцеві культуру споглядання дріб­ниць життя, навчила бачити, так би мовити, у краплині води'відбиття великого світу. У цю пору складається самобутня японська лірика, виникають такі прозаїчні жанри, як роман, повість, новела. Книги писали ієрогліфами, запозиченими з Китаю.

У VII—ХЇІ ст. в Японії з'являється та розквітає літературна поезія, що виник­ла з народної пісні. Своєрідною формою стала танка (буквально — «коротка пісня»), п'ятирядковий вірш без рим та певного ритму. Головна думка зосеред­жена в 1—3 віршах, останні два містять висновок. Все це у своєму витонченому лаконізмі має передати скороминущу думку або спалах ліричного почуття, у якому стираються реалії та панує бажання людини:

Кленове листя, що тебе в осінніх горах вітер закрутив,

Хоча б на мить єдину

Не опадай-бо, очі застели мені,

Аби побачив я

Іще раз дім коханої.

{Какіномото Хітомаро)

Ще більш лаконічна форма хокку, що складається з трьох рядків. Ритм Її такий: у першому та третьому рядках — по п'ять складів, а в другому — сім.

.

Рими відсутні. Зазвичай хокку відображає світ почуттів людини, що глибоко переживає буття природи:

МІсяць з-за гори

світить милостиво й тим,

хто краде квітки.

Сліпня ти залиш!

Хто зна, може він. прийшов

в гості до квіток!

(Ісса)

У VIII сг. знавці та поціновувачі поезії склали велику антологію «Зібрання міріад листів», в яку увійшли і твори відомих поетів VII—VIII сг. — Акахіто, Хітамаро, Окура, і народні пісні. На початку Х ст. складено було ще одну поетичну антологію «Зібрання старих та нових пісень», що містила більше тисячі танка.

Японська проза, як і поезія, також починається з народної творчості. У VIII ст. була створена перша пам'ятка японської прози — «Літопис давніх справ». Це були записані зі слів народних оповідачів міфи та перекази про богів і героїв, історичні легенди та оповідання, розташовані в хронологічному порядку: від «створення світу» до VII ст.

У Х—ХІ ст. з'являються вже й романи ренесансного типу. Їх писали від руки на довгих сувоях, прикрашених кольоровими ілюстраціями; коштували ці ману­скрипти дуже дорого. Більшість романів, до нашого часу не дійшла; автори тих, що дійшли, — невідомі.

У літературному процесі середньовічної Японії брали активну участь і чолові­ки, і жінки. На початку XI ст. жінка, відома під іменем Мурасакі Сікібу, написала «Повість про блискучого принца Гендлі» — роман із захоплюючим сюжетом та великою кількістю дійових осіб, в якому створена широка картина життя епо­хи. Інша письменниця того часу — Сей Сенагон створила уславлену книгу «За­писки при подушці». Певного сюжету тут немає — перед нами лише думки та спостереження, викладені просто й літературно досконало. Тут трагічні перипе­тії кохання чергуються з комічними сценками придворного побуту, описом ін­триг імператорського двору й картинами природи. Авторка виступає в ролях придворної дами, коханки високих урядовців і самого імператора, люблячої доньки, розчарованої жінки, що шукає спокою в буддійському самозреченні.

«Спокійним розпачем», за влучним висловом одного дослідника, сповнений роман «Ісе Моногаторі», що підводить підсумок «куртуазній», церемоніальній придворній культурі Японії з її культом кохання та вишуканості; все приречене на загибель, лише буддійський монастир — притулок свободи духу.

Великі зміни, що відбулися в Японії наприкінці XII ст., коли феодали-самураї східних провінцій розгромили столичну знать і позбавили влади імператора, призвели до вульгаризації моралі, занепаду тонких почуттів. У країні вирували війни. Воїни-самураї понад усе ставили воєнну звитягу та вірність феодалу, а своє та чуже життя мали за ніщо.

Все це відтворилося в усній народній творчості: оспівувалися битви та заги­бель великих родів. У XIII ст. героїчний середньовічний епос стали переробляти

в історичні оповідання. Найвідоміше з них — «Сказання про рід Тайра», його славу та занепад.

Смуга піднесення героїзму тривала довго. Традиції витонченого літературно­го слова відновлюються поступово. Лкіне у XVI ст., коли почали бурхливо розви­ватися міста і стали друкувати багато дешевих книг, традиції ренесансної міської прози витискують середньовічне оспівування героїки. Спочатку суспільство пра­гне розважальних історій та казок. Але характерно, що у XIV ст. з'являється й така позначена рисами авторської індивідуальності книга, як «Записки з нудь­ги», яку створює виходець з аристократії, відомий під іменем ченця Кенко. У ній невимушене поєднано думки про життя, літературу, мистецтво, анекдоти та оповідання.

Міська література сягає висот наприкінці XVII ст. Створює чудові новели прозаїк Їкара Сайкаку,. складає свої уславлені класичні хокку поет Басьо, пише п'єси у віршах про долю простих міщан драматург Тікамацу Мондземон.

Буддистські ідеї втілилися і в середньовічній японській архітектурі, де ви­никають нові типи будівель — храми, монастирі, пагоди, палаци, запозичені з Китаю та Кореї. Планування перших японських буддійських храмових ком­плексів загалом відповідає корейським і китайським прототипам, але вони іноді набувають своєрідного завершення. Наприклад, відсутність в храмах приміщення для молільників або відхід від симетрії — суто японські особливості храмобудів­ництва. Буддійське святилище створювало ансамбль, що поєднував головний храм, храм для проповіді, дзвіницю, бібліотеку, пагоди та ворота.

Характерною буддійською храмовою спорудою став храмовий ансамбль Хорюдзі (VII ст.). Ансамбль храму був оточений суцільною огорожею та обхід­ною критою галереєю. Вхід на територію комплексу відкривали ворота, увінчані, подібно до храмів, кількома ярусами дахів. Головна споруда ансамблю — золо­тий храм (Кондо') (рис. 3.7.1) — уславилася чудовим живописом на стінах із зображенням райських світів. У центрі храму вміщено статуї" буддійських бо­жеств. Добре збереглася і пагода з п'ятьма ярусами, усередині якої — могутній стовбур кипарису, що, балансуючи, рятує пагоду від руйнування під час земле­трусу.

У VIII ст. споруджено храм Тодайзі з його золотим павільйоном — найбіль­шою у світі дерев'яною будівлею. Тут встановлено також бронзову статую Буд­ди висотою 18м. Подібні монументальні споруди втілювали також ідею величі, утвердження державної міцності Японії, яка у VIII—IX ст. стала імперією.

Перлиною національної японської архітектури вважається золотий павіль­йон у Кіото (XIV ст.) з його двома вигнутими дахами та трьома поверхами, оточеними покритими листовим золотом верандами. Павільйон гармонійно поєднується з озерцем та численними деревами й квітами, що ростуть навколо.

Дуже своєрідним є звичайний японський дім, що зовсім не нагадує тради­ційне європейське житло. Оскільки Японія — країна землетрусів, фундаментальні будинки тут зводити недоцільно й небезпечно, тому виник тип невеликого будинку з легких матеріалів (до паперу включно), надзвичайно функціонального, де не­має нічого зайвого; двері зазвичай розсувні; меблів обмаль тощо. При цьому

3.7.1. Золотий храм (Кондо)

простота й аскетизм житла якнайкраще відповідають буддійській ідеї тимчасо­вості й крихкості земного буття.

З введенням буддизму його ідеї знаходять образне втілення й у японській скульптурі.

Зі статуй найвідоміша Дайбуцу (Великий Будда; XIII ст.) у Камакурі. Висота цього бронзового монументу становить II ,4 м; довжина самого лише обличчя Будди —4м. Напівзакриті очі, загадкова посмішка, трохи схилена голова, за­стигла поза виражають головну ідею буддизму — душевний спокій, безпристрас­ність та самоспоглядання.

У XII—XIV ст. поряд зі статуями буддійських божеств з'являються «побуто­ві» статуї ченців, воїнів, знатних сановників. Фігури найчастіше виконані з дере­ва, іноді Їх навіть вдягнено в натуральний одяг.

Але найсвоєріднішим видом японської скульптури є нецке — мініатюрні фігурки, що були поширені до XVII ст. Їх робили з кістки або дерева, зображаючи людей (ремісників, акторів, міфологічних героїв) або тварин. Через дві просверд­лені в нецке дірочки протягували шнурок від кисету, трубки, віяла тощо, який накривався поясом, а фігурка залишалася зверху на одязі як прикраса.

Зазнав впливу буддизму й живопис. Спочатку художники перебували під сильним китайським впливом. З середини VIII ст. з'являється інтерес до портрет­ного зображення видатних діячів японського буддизму (Сесін, Гієн, Гандзін та ін.).

Починаючи з IX ст. для японського буддійського живопису характерне ікон­не зображення мандоли (вівтаря), для створення якого використовували дорогі матеріали.

Твори релігійного характеру ще довго писали у китайському стилі. Світсь­кий живопис у вигляді картини-сувою та малюнка на поширених у японському інтер'єрі ширмах — яма пю-йо — з'являється в Японії в IX—XII ст. Художники почали писати яскравими фарбами пейзажі та придворні сцени, охоче ілюстру­вали також відомі романи сучасників. Живопис Японії особливо тонкий завдяки використанню прозорих фарб та такої вишуканої основи, як шовк. У зображен­ня органічно вписується як невід'ємний елемент каліграфія — ієрогліфічний напис.

У XII—XIV ст. у буддійських монастирях ченці-художники почали писати самою лише чорною тушшю вишукані за аскетизмом художньої мови картини на папері, які відтворюють складні настрої та натяки. Тоба Седзо, наприклад, зображуючи характерні повадки жаб, зайців, мавп, висміював у вигляді тварин негативні риси побратимів-ченців. У цій же техніці працював Сессью, який тонко передав у циклі «Чотири пори року» різні стани природи.

У своєму прагненні зрозуміти та витлумачити природу японці не обмежу­валися її художнім відтворенням. Мешканці розташованої на островах серед океану країни віддавна високо цінують кожний клаптик своєї кам'янистої зем­лі. Японці, живучи у постійному очікуванні смертоносного землетрусу, навчи­лися цінувати кожну мить буття як дарунок долі, Вони сформували неповтор­не японське відчуття природи. Тільки тут могли виникнути такі оригінальні свята, як День споглядання вишні, що цвіте, День вшанування риби карпа, яка мужньо пливе проти течії тощо. Відоме японське мистецтво укладання букетів, що відтворює філософський образ буття {ікебана); поряд з розкішни­ми квітами тут використовують сухі гілки, камені тощо, які символізують смерть та розпад.

Неповторним і складним видом мистецтва стали також японські сади — моделювання Всесвіту в мініатюрному вигляді. Мистецтво облаштування садіа на маленькій площі (іноді навіть на невеликій таці в інтер'єрі кімнати — бон-сої} уславило Японію на весь світ. Первісне такі сади виникали при буддійських храмах, потім в парках імператора, крупних феодалів, У садах насипають па­горб, що символізує високу гору, — образ Всесвіту; гору вкрито деревцями (для цього спеціально вирощували карликові породи дерев), іноді на вершині пагор­ба розміщують альтанку або пагоду; мініатюрний водоспад несе свої води до озера; вузенькі доріжки звиваються серед каменів, що поросли мохом; крихітні містки перекинуті через джерела.

Існували сади для прогулянок та сади-картини — лише для споглядання. Походження останніх має прямий зв'язок з поширенням у Японії дзен-буддиз-му. Саме в дзенськмх монастирях вперше з'являються відомі сади каменів, при­значені для самозаглиблення та споглядання. Наприклад, сад монастиря Рьоан-дзі (XV—XVI ст.) стоїть на крихітному майданчику (19 х 23 см), посиланому гравієм та обнесеному стіною. Гравій розчесаний граблями так, що нагадує морські хвилі, а 15 каменів на майданчику символізують розкидані острівки буття в морі порожнечі; хитрість устрою полягає в тому, що всі камені одним поглядом охопити неможливо — це символізує незбагненність буття.

У деяких садах встановлювали відокремлені, ніби загублені у просторі буди­ночки, де відбувалися призначені для буддійських обрядів духовного очищення «чайні церемонії» —- тяпою, що супроводжувалися витонченими бесідами про мистецтво та поезію.

Ця церемонія символізує вивільнення духу від тлінної тілесності. В будиночок пролізають через невеличкий круглий отвір, із зусиллям, ніби зрікаючись буденно­го. Прояснення свідомості під впливом теїну означає вивільнення духу, нірвану.

У XV—XVII ст, чайна церемонія поширилася серед японських заможних городян та аристократії. Вона була й засобом відволікання від буденності, Й можливістю насолоджуватися елегантністю чайного павільйону, вишуканіс­тю посуду, символікою споживання звичайного чаю. Чудові чашки, ширми, віяла, скриньки, кімоно, які створювали вишукану атмосферу свята, охоче ви­готовляли відомі майстри прикладного мистецтва.

Споглядання саду, мальовничої ширми чи просто білої стіни, а також ритуал чаювання використовували дзенські ченці як засіб досягнення просвітлення — саторі шляхом зосереджених роздумів.

Великою популярністю користувався Золотий павільйон Кінкану з його са­дом-картиною (XIV ст.). Особливо багато храмів і палаців, оточених садами, зводилося у XV ст. в столиці Японії Кіото, де жили імператори.

У Японії шанували іємото — метрів мистецьких .шкіл, які зберігали та передавали учням традиції майстерності.

Під культовим впливом склався і японський театр. Театральне мистецтво у Японії споконвіку живилося традиціями синтоїзму; наприклад, у храмовій ін­сценізації синтоїстського міфу богиню сонця Аматерасу виманюють з темної печери, приваблюючи веселими танцями та співом,.

Буддійське вчення про переродження, про ілюзорність людського «Я», яке щохвилини змінюється, переходячи в щось інше, вплинуло на сприйняття жит­тя як свого роду театр масок.

У Х—ХІ ст. до ритуалу буддійського богослужіння введено було театралізова­ну виставу суга-ку, для якої характерні яскраві костюми, страхітливі маски, цю зображують сили добра та зла, музичний супровід на величезних (до 3 м висо­тою) барабанах. У XII ст. сформувалися вистави гаголсу. Це покликана розігна­ти злих духів процесія: танцюристи у масках, музиканти з флейтами та мідними тарілками; юнак, що веде прив'язаного «лева» (роль якого виконує актор) — символ приборканих пристрастей тощо.

З часом формується Й світське театральне мистецтво, яке багато чого успад­ковує від традиційної релігійної вистави.

У XV ст. виникає театр Но, класичний японський театр (XIV—-XVII ст.) елітарного типу. Виник він із народного танцю, в пам'ять про що тут утримала­ся пристрасть до сценок фольклорного характеру. Стали також виконуватися одноактні ліричні драми (декілька за одну виставу). У виставах Но акторська гра та імпровізація домінують над текстом. Драматурги Кант'ямі Мотакіє та його син Дзеамі Мотакіє створили для цього театру численні драми за сюжета­ми старовинних романів та легенд, написані віршами.

У XVII ст. виникла ще одна яскрава форма японського театру: уславлений Кабукі, витоками якого стали фольклорні вистави танцюристів і комедіантів. Нова форма театральної вистави отримала таку назву, оскільки сильно відріз­нялася від інших видовищ («кабукі» означає «відхилятися»)- На відміну від Но з його орієнтацією на минуле, театр Кабукі виявляв інтерес до проблем сучасного Йому світу. Будівлі театрів Кабукі були складними спорудами, Сце­на, хоча традиційно й позбавлена декорацій, мала багато технічних нововве­день: спеціальні двері й «доріжки» для виходу акторів тощо. Всі ролі викону­вали чоловіки. Актори Кабукі грали у складному гримі, в яскравих костюмах. Їхні рухи, жести, звучання голосу в співі та декламації визначені строгими канонічними законами.

В основі театральних систем Кабукі та Но лежить музика як панівне митець­ке начало. Як і в китайському театрі, тут панує умовність: віяло в руках японсько­го актора може раптом перетворюватися зі зброї на пензель для письма тощо.

У середні віки у Японії формується також театр маріонеток дзерурі.