ЕПОХА ПРОСВІТНИЦТВА

4.3.1. Філософська думка в епоху Просвітництва, Термін « Просвітниц­тво» введено філософами XVIII ст., які запозичили його з церковного лексикону. Нового змісту йому надав Вольтер; Гегель трактував його як заперечення всіх існуючих досі установ — релігії, державоустрою, політичних принципів, права тощо.

Чимало інтелектуалів відчували справжню ненависть до Церкви, яку вважа­ли розсадником агресивної реакції.

В епоху Просзітництва починають поширюватися вільнодумні ідеї. Це, в першу чергу, деїзм — згідно з яким Бог є безособистісною першопричиною світу, але не втручається в процеси та явища, що відбуваються в ньому: в світі панує сама лише людина, формується також атеїзм; зневіра у релігії та розумін­ня матерії як єдиної реальності.

Зброєю атеїзму стає наука, що, втративши традиційний зв'язок з теологією, прагне пояснити світ шляхом вивчення матеріальних реалій.

У світі, де все має власну масу й параметри, де все можна обчислити, будь-які емоції видаються зайвими. Увага інтелектуалів Європи зосереджується на розумі.

«Розум — панівна ідея Просвітництва, згідно з якою існує переконаність у відносно невеликій кількості сталих істин, зрозумілих у будь-яку епоху, а отже, одержаних завдяки, здатності розуму пізнавати сутність речей і явищ. Будь-яка людська діяльність сприймалася тепер як вияв універсального закону природи, природного порядку речей».

Авторитетною стає філософія Рене Декарта (^картезіанство'), яка вимагає відмови від прийняття будь-чого на віру. При цьому Декарт вважає розум більш надійним, ніж емпіричне вивчення природи. Відомий його афоризм: «Я мислю — отже, існую!» Тому XVIII ст. називають віком Просвітництва.

Парадокс полягає в тому, що раціоналізм XVI 11 ст. народився зі схоластич­них студій у середньовічних університетах (середні віки не були суцільним цар­ством пітьми й розхристаних емоцій). Та логіцизм декартового типу безпідстав­но ототожнює все середньовічне зі сліпою вірою та клерикалізмом.

XVIII ст. не було епохою виняткової домінації інтелектуалізму. Розвій окульт­ного містицизму, що виявився у вшануванні авантюриста Каліостро, який був предтечею сучасних гіпнотизерів і екстрасенсів, програма лібертинізму, яка залишає далеко позаду найсміливіші діяння «сексуальної революції» XX ст. (чого варта хоча 6 постать де Сада), запровадження безкрайнього та бездумного гедо­нізму в мистецтві, що породило наприкінці XVIII ст. термін декаданс (зане­пад) — все це теж грані епохи, її складові. Людина не вичерпується самим лише «здоровим глуздом», і очевидно, згадані речі є граничним виявом ренесансного людиноцентризму.

Епоха Просвітництва справді культивувала протилежну логіцизмові ірраціо-налістичну тенденцію. Це був час, коли увагу почали привертати уява та фанта­зія — вони розширювали уявлення про світ, природу, взаємовідносини людини та всесвіту. Формується вчення про генія у А. Баумгартена (праця «Про складо­ві елементи розуму, що мислить художньо», в якій натхнення проголошено не менш суттєвим явищем, ніж здатність до мудрування). Щоправда, геніальність Баумгартен розглядає лише як вияв художнього обдарування. Кант у трактаті «Про генія» теж розглядає проблему здатності творити у площині виняткової художньої творчості. Та Кант визначає артистичну особистість, як елітарну, хоча б уже тому, що вона здатна зректися диктату «плаского рівня» логіки. Кант ставить питання і про геніальність у науці, хоча й проводить межу між генієм у мистецтві та генієм-вченим (у першому випадку — оригінальна творчість, створення нового, «художнього» світу; в другому — лише повнота опису, а не здатність до креативної творчості). У вченні Гегеля креативна здатність митуя творити «з нічого» виноситься за рамки філософсько-логічної думки. Німецький філософ Фіхте, який надавав ідеалізмові етичної форми, підносить роль несвідо­мої діяльності фантазії.

Отож, саме креативна обдарованість, тобто — здатність до творчості, посту­пово постає в центрі уваги найвизначніших філософів епохи.

4.3.2. Стан релігійного життя Західної Європи у XVIII ст. Епоха «сліпої» віри та схоластичного трактування Біблії закінчується. Народжується напрям «біблійної критики»: самі богослови (католицькі і протестантські) по­чинають аналізувати Біблію науковими методами, порівнюючи ЇЇ дані з історією та даними природничих наук. Щоправда, цей критицизм швидко набуває харак­теру гіперкритицизму; вільнодумці оголосять Біблію збіркою фантастичних іс­торій, вигаданих шарлатанами-жерцями; навіть існування Вавилону та Ассирії визнаватиметься за міф — аж до археологічних відкрить кінця XIX ст.

Особливо характерна спроба модернізації християнства в протестантизмі. У протестантському богослов'ї Німеччини виник напрям, який вимагав від пропо­відника заміни промови християнського вчення вільною філософією (наприклад,

позиція Ф.-Ф. Рейнгарда, твори якого у 35-ти томах усталили традицію протес­тантського духовного красномовства). Характерні праці відомого протестантсь­кого богослова XVIII ст. Ф. Шлеєрмахера, в яких християнське проповідництво виразно перетворюється на філософське розумування.

Лише у XVIII ст. протестантська церковна культура, переживши «спокуси» філософії та політики, повертається до своїх основ; протестанти згадали про тези М.Лютера, який закликав передусім коментувати Біблію,

Протестантизм визначає нову ситуацію в європейській культурі. Протестанти вимагають заміни чернечого аскетизму самовідданою працею на благо суспільс­тва («мирський аскетизм»). Проте увага суспільства масово переключається з кафедри церковного проповідника на трибуну політичного оратора чи судову залу; банк, біржа, університет стають важливішими від церкви.

4.3.3. Політико-правова свідомість епохи Просвітництва. Устрій соці­ального життя починає займати особливу увагу європейця, викликає невдоволення в народних масах. Син кріпака-селянина приречений все життя працювати у полі, не зважаючи на свої таланти, а син вельможі, нехай і зовсім бездарний, автоматично посідає керівні позиції у суспільстві.

В умовах наростання індивідуалізму й неухильної боротьби за розкріпачення особистості та цілих соціальних верств, авторитаризм, характерний для середньовіччя, втрачає ґрунт. У цій системі авторитет монарха національної держави тримався вже не на почутті святості влади або навіть її законності. Монарх, аби мати авторитет, мусив забезпечувати загальний добробут усіх верств населення. Формувалося нове ставлення до монархічної влади: її вже не вважали освяченою та вічною, і народ (відповідно до цих ідей) залишав за собою право скидати поганого монарха.

Особливо напружено ці процеси відбувалися у Франції, яка ще донедавна вважалася зразковою абсолютною монархією. У франції до 1789 р. король міг посадити до в'язниці будь-кого за власним бажанням і надавав таке право й деяким своїм вельможам.

Французький філософ і політичний письменник Ш. Монтеск'є закликав, за прикладом Англії, обмежити королівську владу конституцією та парламентом. На його думку, будь-які установи — річ відносна; юридичний устрій в державі визначається чи то деспотичним, чи то республіканським ладом, а тип правління зумовлюється географічно-кліматичними умовами та релігійно-культурними тради­ціями того чи іншого народу («Про дух законів» ), тобто все може бути змінено.

Просвітники мають певні надії на монарха, який, розуміючи суспільну ситу­ацію, лібералізуватиме порядки у своїй країні. Та спроби знайти такого монарха закінчувалися незмінно невдачею. Історії взаємовідносин Вольтера та прусського імператора Фрідріха, Дідро та російської імператриці Катерини II (які почина­лися з приязні, а закінчувалися прохолодно або й розривом) свідчать, що монархи лише гралися в лібералізм, аби викликати прихильність суспільства.

Набуває реального змісту ідея прав людини, породжена юридичною дум­кою Відродження. Вперше це сформулював Дж. Локк, який висунув поняття «природного закону» та природної рівності людей; особистість, Ті свобода і влас­ність потребують захисту, і людина доручає це державі. Отже, якщо держава не справляється зі своєю роллю, люди мають право змінювати суспільні порядки. Це обґрунтовувало ідею революції, яка могла вибухнути внаслідок втрати віри у святість авторитетів.

Політична революція є, по суті, загальноєвропейський перманентний про­цес, що почався від моменту, коли в Англії відрубали голову королю Карлу І (XVII ст.), і набув апогею у XX ст. Особливо вплинула на розвиток політично-правової активності особистості в Європі Велика французька революція 1789 р., яку не без підстав визначали як буржуазну.

Революція ставить на меті реальне вивільнення широких верств суспільства, залучення їх до полеміки, публіцистики, активної політичної дії. Демократизація життя в Західній Європі збудила хвилю політичних полемік, а потім і револю­ційного насильства. Залишили помітний вельми кривавий слід в історії такі по­літичні діячі та оратори революційної Франції XVIII ст., як Марат, Робесп'єр, Мірабо, Дантон та ін., які реалізували ідеї філософів Просвітництва — Вольтера, Руссо, Д'аламбера, Дідро та ін.

Величезну роль відіграло в епоху Просвітництва осмислення відкриття Аме­рики: вона являла собою грандіозний заповідник «альтернативної» моделі люд­ського розвитку, що не зазнає стародавніх культурних впливів, як це було у Європі. В Америці існували власні своєрідні цивілізації (ацтеки, майя тощо), що сповідували незрозумілі для європейця цінності. До Америки рушили най­більш енергійні та вільні від старих уявлень люди; нерідко й такі, що не були у згоді із законами Старого світу, Європи. На нововідкритому континенті було створено суспільство, що відхилило традиційні моделі пануючої церкви та мо­нархії, в якому утвердилась демократія, що її так очікували прихильники про­гресу в Європі. Статуя Свободи, подарована Сполученим Штатам Америки Францією, стала символом єдності ідеалів всієї західної цивілізації. Америка усвідомлюється як спадкоємиця процесів, що відбуваються в Європі, але вирі­шує вона їх швидше, послідовніше та енергійніше. Назва « Новий світ» якнайкра­ще передавала враження європейців від цього континенту та його населення.

У першому документі, який було прийнято Сполученими Штатами Аме­рики, — Декларації Незалежності проголошено; «Всі люди створені рівними й мають право на життя і свободу та прагнення до щастя». Отож без суду й вироку ніхто не може нікого позбавити життя та свободи. За Конституцією Сполучених Штатів Америки владу розділено на три гілки: президент виконує закони, прийняті парламентом; цей процес контролює конституційний суд. Строк президентства — чотири роки (максимум президент може керувати країною два терміни). Парламентські вибори проходять окремо від президент­ських, з різницею у часі. Конституційні судді, навпаки, обіймають свої посади на тривалий час, і президент не може їх замінити. Всі сучасні конституції так чи інакше враховують структуру американської конституції.

Проте юридична, думка та практика епохи Просвітництва далека від об­стоювання якихось морально-релігійних або навіть політичних ідеалів, панує дух так званої «контрактної етики», улагодження спільних інтересів у тій чи

іншій конкретній ситуації. В законодавстві старанно фіксуються права й свобо­ди, відстояні у боротьбі з старим ладом життя.

4.3.4. Наука І освіта епохи Просвітництва. Хоча наука XVIII ст. й була зорієнтована на чуттєвий досвід та механічно-матеріалістичний підхід до явищ, однак успіхи її вражаючі, особливо ж у Франції та Німеччині.

Г. Лейбніц засновує аналітичну геометрію, диференційне та інтегральне обчис­лення. П. Лаплас публікує основоположні праці з диференціальних рівнянь, дає нові тлумачення небесної механіки та космогонії, сприяє запровадженню нової сис­теми мір. А. Цельсій запропонував температурну шкалу, якою ми користуємось і сьогодні (так звана «шкала Цельсія»), А.-Л. Лавуазьє став одним із засновників сучасної' хімії та термохімії. К. Лінней створює систему класифікації живих істот (не тільки тваринного, але й рослинного світу). Першу цілісну теорію еволюції живих істот формує Ж.-Б.Ламарк (книга « Філософія зоологи»). Узагальнює досвід природо­знавства «Природнича історія» французького вченого Бюффона, в якій змальовано величну перспективу — від моменту формування планети до виникнення людини.

Водночас спостерігається прагнення ідеологічно тлумачити науку в матеріа­лістичному дусі, протиставляти її релігії («Думки про пояснення природи» Д. Дідро, «Нарис про походження людських знань» Е. Кондільяка).

Матеріалістичний підхід своєрідно виявився у вченні Ф. Месмера (Німеч-ш-на), який своєю концепцією «тваринного магнетизму» відкрив шлях до вивчен­ня сфери гіпнотичних та парапсихологічних явищ. Не менш цікавою була псевдо­наука френологія, яка визначала обдарування людини за формою черепа.

Економічну думку епохи найповніше висловив А. Сміт, який розглядав вар­тість товару як доходи, що Їх приносять капітал, земля та праця і визначив прибуток як вирахування з праці робітників.

Наука протягом XVII—XVIII ст. набуває сучасної структури. Поруч з універ­ситетською наукою виникають перші європейські академії наук, що спеціалізу­ються на суто теоретичних дослідженнях;починає виходити друком спеціальна наукова преса.

Проблема виховання стає центральним напрямом просвітницької філософії та практичної діяльності. Спрямовано на формування нового типу людини «Енцик­лопедію, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» у 35 томах, що видава­вся у Франції в другій половині XVIII ст. (засновник і головний редактор — Дідро).

Енциклопедія просякнута духом боротьби з феодальною системою та цер­ковним світоглядом. Вона підводить до відчуття неприродності монархічної влади. Енциклопедія навіює думку про необхідність вивчення та перетворення реаль­ного світу, закликає до науково-технічного прогресу, нетривіальних рішень. Практично саме це видання, в першу чергу, підготувало демократичні маси для Французької буржуазної революції 1789 р.

Все це мало на меті створення нової, вільної від тенет старої культури, люди­ни, господаря своєї долі. На знаменах Французької революції написано було «Сво­бода, рівність, власність!». Третя верства, пригнічена королем, аристократією

та церієвою, прагнула самоствердження (економічного також), й ідеологи рево­люції, безумовно, виражали настрої цих демократичних мас. Але ідеалізація «лю­дини як такої» призвела до утвердження як нового суспільного ідеалу досить агресивної істоти:

«Суспільним героєм проголошується «громадянин» — ідеалізований бур­жуа, нібито здатний добровільно поступатися особистими інтересами заради загального блага. Прагнення ж дійсно відповідати ідеалові стало родючим грун­том для конфліктів між почуттям і розумом, пристрастями та обов'язком. Перемагає раціоналізм, що ставить індивіда, продукт буржуазної самосвідомо­сті, над суспільством, яке жорстко підпорядковується його волі й розуму. Так народжувалася самовпевнена до екзальтованості буржуазна «воля до життя».

Все це мотивується «природністю», яку, мовляв, досі пригнічувала культура. Гольбах, французький філософ-матеріаліст, відвертий ворог християнства, зма­льовував людину рабом законів природи, позбавляючи Ті свободи волі («Система природи»). Інший матеріаліст — Ламетрі вважав егоїстичні мотиви поведінки людини цілком нормальними: адже чинити слід так, як «велить природа», а не виховання, релігія чи закони («Людина-машина»). Просвітник Вольней запев­няв, що егоїзм є головним чинником людських дій, а егоїзм у поєднанні з матеріалістичною свідомістю завжди конденсується на простих речах типу «здо­ров'я та гроші». Як наслідок, провідними мотивами людської поведінки дедалі частіше -стають дріб'язковий егоїзм і відверта меркантильність.

Спрощення ідеалів людини стає не тільки повсякденною практикою, але Й цілою філософською програмою. Просвітницька філософія ідеалізує не обтя-женого культурою «дикуна», який, мовляв, має природне почуття істини. Жан-Жак Руссо стверджує, що цивілізація принесла більше шкоди, аніж користі, закликаючи повернутися до природи. Вольтер пише повість «Гурон», в якій дикий індіанець Америки, потрапивши до «зіпсованого» Парижа, нібито пра­вильно вирішує ті проблеми, які важко розв'язати навіть парижанам. Та це лише віртуальна модель — філософи не мають уявлення про те, як тяжко й самовіддано закладає початки цивілізації справжній дикун.

На практиці європейці, проте, поводяться з «дикунами» без будь-якої по­штивості. Колоніалізм та його дітише расизм замінюють діалог культур моноло­гом білого колонізатора, який з презирством ставиться до підкорених народів. Прикладом є поведінка англійців у підкореній ними Індії, висока культура якої лишилася для них переважно екзотикою.

В Європі поширюється англійське поняття джентльменства, яке втрачає первісне значення (вихований як аристократ) і починає уживатися до всякої людини, що чемно й пристойно поводитися в суспільстві, зберігаючи власну гідність. Загалом наука і освіта починають домінувати у культурі, потіснивши такі її традиційні чинники, як релігія та мистецтво. Спільно з політично-прав­ничими концепціями вони утворюють раціоналістичну програму перебудови життя, яка базується на вірі в силу розуму людини та в її можливості побудувати «новий світ», в якому природні начала будуть підкорені потребам цивілізації.

.

4.3.5. Література та мистецтво епохи Просвітництва. XVIII ст. ознаменовалося створенням на Заході великих національних художніх літера­тур, які формували психологію європейця. У Франції було написано проникливі романи, у яких глибоко проаналізовано руйнівність пристрастей («Манон Лес-ко» абата Прево та «Небезпечні зв'язки» Шодерло де Лакло).

Та найповніше узагальнив духовно-митецький пошук епохи Просвітництва Йоганн Вольфганг Гете у філософській трагедії «Фауст».

Гете використав сюжет, створений у Німеччині епохи Ренесансу в народ­ному середовищі. Вчений Фауст прожив вік у служінні людству. Але відчувши разом зі старістю глибоке розчарування у всьому, укладає угоду зі сатаною — Мефістофелем, що віддасть йому душу в обмін на вічну молодість і володарювання над світом. Звільнений від тенет старості й моралі, герой чинить низку страш­них руйнацій, гублячи в своєму егоїзмі й тих, хто його любить. В примхах своїх він безмежний: на його вимогу Мефістофель здобуває для нього навіть Прекрасну Єлену. Але дари лукавого оманливі: у фіналі герой знову старий, втратив зір, та все ще рішуче прагне переробити природу, осушити море й побудувати на його місці прекрасне нове місто. Стукіт заступів, що риють йому могилу, він сприймає за звуки будівництва. Однак після смерті янголи таки не віддають душу бунтівника роздратованому Мефістофелеві: Бог приймає свого блудного сина.

Фаустові роздуми типові для західноєвропейської свідомості цієї епохи, по­роджені духовним конфліктом. Людїіза нового складу сповнена енергії та волі до життя, прагне до підкорення са^у, шзнаяня його таємниць. Вона визнає лише земні цінності, воліє не ліжігї; ^д^л собою ніякої влади, але її не покидає трагічне відчуття відірваності від Есга; зічним супутником такої людини стає скептичний, зловісний Мефістофель. Ось один з монологів Фауста, сповнений гіркого розчарування у знанні:

У філософію е зник,

До краю всіх наук дійшов —

Уже я й лікар, і правник,

І, на нещаств, богослов...

Ну, і до чого я довчивсь?

Як дурнем був, так і лишивсь.

Хоч маю докторське знання

І десять років навмання

Туди Й сюди, навкрив-навкіс

Воджу я учнів своїх за ніс,

А серце крається в самого:

Не можем знати ми нічого!

(Переклад М. Лукаша)

Відомий культуролог XX ст. Оскар Шпенглер дасть визначення західноєвро­пейської ментальності — фаустівська душа.

Видатний філософ-енциклопедист епохи Просвітництва Вольтер був одночасно найавторитетнішим письменником епохи. У його творах, класи­цистичних за стилістикою, він підносив проблеми вільної особистості, яка

4.3.1. Франсуа Буше. «Купання Діани»

розриває з середньовічними цінностя­ми, водночас всіляко осміюючи тради­ційний ідеал (потрактування Жанни д'Арк в «Орлеанській діві»).

Особливої ваги в літературі Просвіт­ництва набула драматургія. Найвидатні-шим комедіографом епохи був П. Бомар-ше, автор «Севільського цирульника» та «Весілля Фігаро», які користуються не­змінним успіхом і сьогодні.

Видатний прозаїк епохи Д.Дефо у романі «Життя та незвичайні при­годи Робінзона Крузо» змоделював тип

людини епохи Просвітництва, яка прагне панувати над усіма несприят­ливими обставинами життя й самою природою, утверджуючи людську волю.

Однак у відомих «Мандрах в деякі віддалені країни світу Лемюеля Гуллівера» подано пародію на роман Дефо, оскільки автор не вірить у можливість пануван­ня людини над світом і змальовує шлях Гуллівера як етапи тотальної поразки.

У мистецтві XVIII ст. бароко витісняється класицизмом, який відповідав уявленням Просвітництва про добрий смак²⁵. Продовжують зводити величні будівлі в цьому стилі, наприклад — церква Св. -Женев'єви, тепер Пантеон у Парижі (архітектор Суфло).

Але бароко видозмінюється у рококо (від «рокайль» — мушля); в цьому пізньобароковому стилі панують декоративність, примхлива динаміка, орнамен-тальність і тонка вишуканість. Цей стиль втрачає філософську глибину класичного бароко, виражаючи зазвичай атмосферу чуттєвості та галантності, поєднання неприхованої жадоби життя й тонкої естетичності- Найцікавішим у мистецтві рококо був .живопис, представлений творчістю Франсуа Буше, який започат­кував жанр пасторалі: його «античні» пастухи й пастушки на тлі ніжних пейза­жів, сповнені прихованої еротичності («Пастушка, що заснула»), втілюють чис­тоту й невинність. Живопис рококо доповнює динамічність бароко примхли­вою витонченістю малюнка (рис. 4,3.1).

Водночас стиль рококо містив потенції опанування «брутальної й низької» натури (колись це зазвичай подавалося як торжество реалізму). Французький маляр А. Ватто малював у всіх відтінках сірої буденщини звичайний віз сіна, присмерковий день, товариства у парку серед дерев та статуй. І всюди панував настрій філософічного роздуму над цією непростою буденністю.

Французький митець Ж. Шарден — поет «мертвих» речей (натюрморт), який відкрив потаємну красу того предметного світу, що оточує нас повсякден­но. Звичайні речі на зразок мідного казана набувають під його пензлем значу­щості та вагомості («Мідний казан»). Шарден зворушливо зображає повсяк­денні ситуації («Праля»),

У сфері скульптури визначаються твори Гудока, що втілив у мармурі непо­вторні риси філософа Вольтера («Статуя Вольтера»),

Музично-театральний пошук у XVIII ст. теж ознаменований переходом від бароко до класицизму. Йоганн-Себастьян Бах, автор численних мес, орато­рій та фуг, втілив у своїх творах прагнення людської душі, що час від часу відда­ляється від Бога, відшукати його, піднестися хвилею чистого щастя («Висока меса Ь-тоіі», «Страсті за Матвієм»). У цих творах виявлено останній злет-бароко, яке вже шукає в багатоголоссі та пишноті строгості й рівноваги.

Класицистичні принципи остаточно запроваджують віденські класики: Глюк, Гайдн, Бетховен, Моцарт, Ім'я останнього стало синонімом геніальності, а його твори, в яких рафінованість почуття поєднується з силою й монументальністю художнього виразу, — вершина духовного злету людини XVIII ст. Композитор створює з почуттям любові до світу симфонічні твори («Маленька нічна серенада»), опери, в яких змальовує складні, сповнені протиріч характери («Дон-Жуан», «Весілля Фігаро», «Чарівна флейта»), трагічну заупокійну літургію, в котрій ек-зистенційний жах перед смертю перемагає надія на вічність («Реквієм»).

З кінця XVII ст. після епохи Мольєра, з яким пов'язане утвердження класи­цизму на театральній сцені, європейський театр епохи Просвітництва притри­мувався класицистичних засад. Водночас він виконував не тільки просвітницьку, але й розважальну функцію. На хвилі демокпа'іїїзації суспільного життя утвердився новий драматургічний жанр — трагікомедія, — в якому поєднувалися серйозні та комічні моменти.

Класицизм формує канон балету: створюються основні п'ять позицій кла­сичного танцю (П'єр Бошан); балет набузає зигляду сюжетних вистав. Видат­ний хореограф епохи — Ж.-Ж. Новер (Франція).

Начебто альтернатива вишуканому балету в Англії на початку XVIII ст. ви­никає мюзік-холл, що використовує прякїтліи масової культури — фарсу, гро­теску, буфонади.