ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

5.1.1. Джерела українського етносу. Про­блема витоків української культури не до кінця вивчена. Територію сьогоднішньої України заселя­ли люди з найдавніших часів. Землі її завжди були місцем проживання багатьох народів. Зрозумі­ло, український народ як такий склався пізніше.

Чимало проблем походження українства ли­шаються дискусійними. На жаль, не завжди на­дійними виглядають дані археології, деякі Її мето­ди (зокрема радіовуглецевий) викликають у світлі найновіших спостережень значні сумніви.

Однак, якщо різні культури, що виникали в найдавніші часи на території нашого краю (три­пільська, черняхівська тощо), і не були створені праукраїнцями, то все ж таки грунтовно вплину­ли на українську культуру і мусять бути введені до панорами становлення українського етносу.

Перші сліди людського життя на україн­ських землях належать до періоду палеоліту. Люди не знали тоді металів, не вміли робити досконалий посуд, будувати капітальні житла,

а тому жили в примітивних оселях, найдавніша з яких виявлена археологами у селі Молодове Сокирянського району Чернівецької області. Для цього періоду характерна так звана «катакомбна культура»: від холоду люди рятувалися у напівземлянках.

Знаряддям їхньої праці стало оброблене каміння (рис. 5.1.1). Найбільшим досягненням людства кам'яного віку було вміння добувати і підтримувати во­гонь. Вже в цей період людина прикрашала кістки тварин орнаментами і малюн­ками — знайдено напівстерту стилізовану фігуру тварини у с. Молодове, вишкря­бану на лопатці мамонта.

Матеріал для усіх виробів був обмежений; дерево, кістки тварин і каміння. Дерев'яні вироби з природних причин до нас не дійшли. Камінь для майстра палеоліту був ще не досить слухняним матеріалом: адже обробляли його просто грубими ударами іншого каменю і зробити при такій технології тонкі речі було ще неможливо: переважали зброя, мисливське знаряддя тощо. Зате з рогу й кісток виготовляли найрізноманітніші вироби.

На Мізинській стоянці знайдено чимало музичних інструментів з костей мамонта: флейти, ударні тощо. Відома навіть оселя, сформована з бивнів мамонта (зберігається в Київському музеї природи).

Схоже, що тоді люди вже вміли лічити: на деяких мамонтових кістках зазначено ритмічні чергування форм, що їх розглядають як свідчення лічби¹.

5.1.2. Модель трипільського житла

В добу неоліту на тери­торії нашого краю поєдна­лися місцева мисливська культура й землеробська.

Є вірогідна версія, що сталося це через катастро­фу планетарного масштабу за 12 віків до н.е.: після та­нення льодовика води Се

редземного моря вийшли з берегів настільки, що перелилися у Чорне море (ми вже згадували про це, коли йшлося про сюжет Всесвітнього потопу). Рятую­чись від води, що йшла з моря, землеробське населення півдня тікало на північ­ніші землі, осідало на них і ділилося своїм землеробським досвідом з тубільцями.

Археологічні розкопки на нинішніх українських землях свідчать про те, що саме в період неоліту люди почали вести осілий спосіб життя, приручили деяких тварин (собаку, корову, коня), масово почали займатися землеробством, а не тільки рибальством і полюванням. Змінюються і знаряддя праці, цю виго­товляються з м'яких кам'яних порід; їх шліфують, заточують, іноді просвердлю­ють. Люди починають використовувати посуд, спочатку грубий, потім більш витончений, прикрашений орнаментом. Для житла все ще викопують землянки та напівземлянки, але з'являються й більш досконалі типи житла — наземні глинобитні будівлі.

У добу неоліту виникає відома трипільська землеробська культура (від назви с. Трипілля під Києвом, де було вперше розкопане стародавнє селище такого типу). Початок" цієї культури дослідники звичайно обмежують проміж­ком приблизно IV—II тис. до н.е. та територією, що обіймає землі нинішніх Правобережної України, Румунії з Молдовою та Польщі. Навряд чи це були вже слов'яни, як дехто стверджує сьогодні. Але трипільці, безперечно, ґрунтовно вплинули на характер культури майбутніх слов'ян-українців.

Селища трипільців складалися з великої кількості будинків з дерева, обмаза­ного глиною, розташованих навколо центральної будівлі, можливо, культового призначення. Судячи з їх місткості, в кожному мала проживати, родина з 20— ЗО осіб. У трипільців, вочевидь, існував родоплемінний лад.

Основними заняттями трипільців були скотарство та землеробство. Уже тоді у будинках існували такі звичні для селянина-українця речі, як піч та комо­ра (рис. 5.1.2). Тут відкопали землеробські знаряддя, кам'яні зернотерки, гли­няний посуд із зерном пшениці, проса, ячменю. Трипільці займалися тварин­ництвом: у селищі були знайдені кості корів, свиней, кіз, а також кістяні шила, голки. Очевидно, зі шкір тварин шили взуття й одяг. уміли трипільці у малих масштабах використовувати мідь, про що свідчать мідні гачки для рибальства й наконечники до зброї. Доволі високого рівня досягло у них гончарне мистецтво

сленні жіночі статуетки, з характерною увагою, перш за все, до ознак жіночої статі; руки та обличчя згладжені. Мистецтво трипільців свідчить також про до­волі складні релігійні уявлення, зокрема, про культ богині-матері.

Трипільці знали релігійний культ: у їхніх житлах існували жертовники та статуетки жіночих божеств, вміщених у крісельця; збереглася також величезна посудина для ритуального спалення якихось масивних тіл. Все це дає змогу говорити про розвинуте духовне життя та сформований естетичний смак.

Трипільська культура загинула під тиском індоєвропейських народів (так звана «культура бойових сокир та шнуркової кераміки»), які прийшли зі Сходу та мали приручених коней. Нові поселенці з'явилися на території України при­близно в III тис. до н.е. За рівнем культури вони стояли нижче трипільців, але, як більш войовничі, підкорили їх. Прибульці вміли добре обробляти мідь (мід­ний вік на землях України датується 3300—2800 рр. до н.е.), пізніше стали добувати олово і винайшли бронзу (бронзове століття датується 2800—1200 рр. до н. е.).

Зруйновано культуру трипільців кіммерійцями, які відрізнялися високим мистецтвом виробництва бронзи та кераміки з кольоровою інкрустацією (куль­тура їх датується 1500—700 рр. до н.е.). У період кіммерійської культури на Україні починають застосовувати залізо, що витісняє бронзу завдяки своїм тех­нічним якостям (залізний вік датується в Україні другою половиною II тис. до н.е. — IV ст. н.е.). Кочівники-кіммерійці традиційно займалися скотарством» але залишили після себе укріплені городища та некрополі, їхню культуру вважа­ють продовженням трипільської. Водночас у культурі кіммерійців панує тяжіння до практичних цінностей. Наприклад, їх мистецтво має прикладний характер:

геометричним орнаментом вони прикрашали посуд, вирізьблювали прикраси для кінської збруї (рис. 5.1.4). Над похованнями знатних небіжчиків встановлювали доволі умовні статуї.

Очевидно, що потім територію України заселено було народом, що його давньогрецький історик Геродот називав скіфами (територія, яку він описує, та

деякі характерні ознаки її — наприклад, «пір'я, що взимку заповнює повітря», тобто сніг, повністю відповідають кліматичним умо­вам України). Важко сказати, чи то були чи­сто іранські племена, чи асе ж таки, хоча б почасти, слов'яни. Справа в тому, що Геродот поділяє всіх скіфів на скіфів-орачів та «царсь­ких скіфів» — кочівників, які збирали з ора­чів данину; можливо, що якраз орачі стано­вили слов'янський елемент цього симбіозу. Проте досить відзначити, що назви найбіль­ших рік України (і півдня Росії) мають спів­звучне -дн-, що в мовах іранських племен озна­чало «вода»: Дніпро, Дністер, Донець, Дунай, Дон це свідчить про поширення тут колись скіфо-іранського етносу (або його мови). Можливо й те, що за століття, особливо ж з підсиленням і поширенням слов'янства, ча­стина скіфів-орачів поступово розчинилася у слов'янській стихії.

Якщо скіфи дійсно, як дехто гадає, той народ, якого у Біблії названо Ашкеназ, то він був вже тоді могутнім: перед ним тремтіли єгиптяни; ним цікавили­ся греки.

Варто згадати ще й про родичів скіфів — войовничих сарматів. Геродот наводить версію, буцімто вони народилися від шлюбів скіфів з амазонками, жінками-воїнами грецьких міфів.

Саме звідси витоки польської легенди епохи Відродження про те, що поль­ська. шляхта походить від сарматів; українська ж шляхта відповідно приписала собі походження від роксоланів, родичів сарматів.

«Скіфи та сармати зробили величезний внесок у розвиток світової культури. Завдяки їхній близькості до античної цивілізації в писемних джерелах залишило­ся дуже багато відомостей про духовне життя цих народів. Особливо цікавими перед нами постають скіфи» (ІУК, с. 19).

У міфології скіфів і сарматів величезне місце посідала війна: вони поклоня­лися мечу як символу війни (рис. 5.1.5). Водночас ці народи мали досить розвинений пантеон божеств, а греки навіть ототожнювали своїх богів зі скіф­ськими.

У скіфів, наприклад, пантеон очолювали жіноче божество Табіті, чоловіче божество Палай та Алі, його дружина. Бог моря звався Тагимасада, бог сонця — Гойтосир, богиня кохання та плодючості — Аргімпасу та ін.

5.1.5. Шоломи та кольчуги скіфів

5.1.6. «Звіриний стиль» (скіфські прикраси)

Погребальний культ цих на­родів має космічну символіку: над могилами знаті насипали величез­ні кургани, в яких ховалися й чис­ленні жертви людей і тварин, принесені на догоду небіжчико­ві. Трапляється тут і людиноподіб­на скульптура.

Для скіфів охоче творили грецькі митці: їхні північні сусіди дуже цінували художні вироби із золота. У тих творах позначила­ся не лише грецька майстерність, виконавці враховували смаки за­мовників. Тут відображалося життя скіфів — обід, приручен­ня коня тощо, в митецькій ма­нері простежуються риси «звіри­ного стилю» (рис. 5.1.6). Як усі іранці, скіфи полюбляли зобра­жати звірів. Прикладом такого розпису може бути щиро при­крашена зображеннями та візе­рунками розкішна золота пеюпо-раль, різновид нашийної прикра­си, що знайдена в скіфському кургані, та чимало інших речей такого роду.

Свою культуру скіфи обері­гали досить ревно, Геродот опи­сує цікаву постать скіфа-мудреця Анахарсіса, якого вбили за праг­нення прищепити своєму племе­ні грецькі звичаї.

Пізніше на території Скіфії з'являється вже відоме нам гер­манське плем'я готи, які сягнули з Прибалтики через нинішні українські землі і на якийсь пе­ріод захопили Крим (початок III ст.); далі вони з'являються вже на римській території. Готи мали великий вплив на слов'ян, особ­ливо ж у галузі військової органі­зації. Є версія, що саме готам належать пам'ятки так званої чер-няхгвської культури. Розкопки

цих пам'яток свідчать про вміння людей, які тут колись проживали, обробляти метал; мали вони й початки писемності (поєднання грецького та латинського алфавітів).

В епоху великого переселення народів земля нинішньої України зазнала навали різноманітних кочівників {гупни, авари, угри, булгари). Місцеві жите­лі відтіснялися в ліси; а оскільки землеробство в умовах життя посеред віковіч­них і густих лісів було утруднене, то чимало племен поверталося до старих, більш примітивних форм господарювання: рибальства, мисливства, бджільниц­тва тощо.

Український етнос складався століттями, включаючи один за одним пере­лічені етноси, і більш пізніші, вже існуючі в просторі історії кочові і напівосілі народи півдня {тюрки, печеніги, хазари, половг^і'). Слов'яни вели з ними постійну боротьбу, бо вони часто грабували слов'янські землі. Але це не свідчило про відсутність контактів — у «Слові о полку Ігоревім» князь Ігор, ворог половців, одружений якраз з половчанкою. Етнічне змішування — нор­ма» а не виняток.

Основою українського етносу безперечно став слов'янський елемент як корінний. Українці — автохтони цієї землі, тоді як, наприклад, германські племена лише кочували по даній території. Можна стверджувати, що життя на нашій землі безперервно існує з часів кам'яного віку і що українство, в першу чергу, є спадкоємцем довгої передісторії цивілізації, обриси якої хова­ються в темряві віків.

5.1.2. Становлення словенського землеробського суспільства. При­родні умови півночі, безумовно, здатні були загальмувати розвиток культури, особливо ж в умовах існування посеред вікових лісів. Порівняно з умовами півдня, де землеробство і побут не настільки трудомісткі, як це було-на наших землях, вільного часу, цього важливого чинниха формування духовної культури, у праслов'ян практично зовсім не було,

Якщо десь у долинах Нілу чи Євфрату достатньо було висипати відро зерна у багнюку, що її полишили по собі розливи цих великих рік, аби отримати величез­ний врожай (ще й не раз на рік), то землеробство у найдавніших слов'ян було виснажливим й поглинало весь час. Треба було зрубати численні стовбури вікових дерев, викорчувати могутні пні, попалити дерево на попіл для добрива, розорати землю дерев'яним ралом, поборонити дерев'яною бороною, посіяти на невеликому полі якусь дещицю зерна — і тремтіти над ним, аби врожай вдався за коротке північне літо. Заморозки або спека, дощі та град нищили його, часом на корені. Потім була пора гарячих жнив, обробки збіжжя, численні осінні землеробські та інші господарські роботи. На довгу й люту зиму слід було побудувати добру хату, підтримувати піч в належному стані, заготувати дрова в лісі й привезти до садиби. Треба було забити дикого звіра на хутро для зимового одягу й пошити його. Пря­жа, голки, інструменти для праці — все це зазвичай теж виготовлялося власними руками.

Отож, культура створювалася на Півночі у значно важчих умовах, ніж на Півдні, що й сповільнило її розвиток. Однак землеробство, що виникло ше в трипільські часи, продовжувало розвиватися.

У слов'ян землеробство від самого початку вважалося священним заняттям, і не останню роль у цьому відіграв саме іранський вплив⁴. Хлібороб уявляв свою працю найважливішою частиною світобудови, а хліб, продукт цієї нелегкої праці, — священним. Він вважав: якщо припинити землеробство — зруйнується космос (про це пише, наприклад, М. Попович у книзі «Світогляд стародавнього сло­в'янства» ).

Навіть у самих назвах реалій землеробської культури виявляється залежність людей від цього джерела існування. Наприклад, нива називалася життям; давньо-слов'янська назва хліба — жито. Зимовий місяць, протягом якого рубали ліс, називався сечень (від слова сікти), Далі йшли місяці сухий і березол, під час яких зрубану деревину сушили та спалювали. Сіяли просто у попіл, злегка розпушений сохою. Місяць жнив називався серпень, а місяць молотьби — вресень (від слова вреши — молоти). Ці назви місяців дотепер збереглися в українській мові. Те, що навіть у назвах місяців позначився цикл землеробських робіт, уже красно­мовно свідчить про значення землеробства у виживанні слов'янства того часу.

Можна припустити, що саме в ці часи складалися початки космогонічної системи, уламки якої ще зберігаються сьогодні у народній культурі. Знання про навколишній світ, прагнення збагнути закономірності світоустрою позначили­ся, наприклад, у характерних стародавніх народних назвах сузір'їв зоряного неба: Великий Віз або Віз (Велика Ведмедиця), Малий Віз або Пасіка (Мала Ведмедиця), Хрест (Лебідь), Дівка воду несе (Орел) та ін.⁵

Відповідно саме в сфері землеробства відбувається, в першу чергу, удоскона­лення знарядь праці: з'являються серп, мотика, плуг і т.д. Завдяки такому вдос­коналенню більшає продуктів сільського господарства, які використовуються для обміну. Таким чином, виникають торгові стосунки, слов'ян із іншими наро­дами: греками, хазарами й ін. Зерно, мед, хутро тощо обмінювалися на реміс­ничі вироби, вина, предмети розкоші.

5.1.3. Культурний обмін з іншими народами. Слов'янський світ не був зовсім ізольований від навколишніх племен і світової спільноти. В першу чергу, слов'яни лишалися частиною індоєвропейського культурного простору. Іноді зв'язки ці простежуються особливо чітко.

Академік Б. Рибаков у книзі «Язичництво стародавніх слов'ян» наводить два дуже виразних приклади. Щорічно з київських земель відправляли через крим­ські колонії двоє дівчат — до Греції, щоб принести їх там у жертву Афіні. А у білорусів до початку XX ст. існувало свято комоєдиці: і за своїм пафосом (грубе прославляння родючості), і за постаттю рядженого — звіроподібної істо­ти, яка чіпляється до жінок з еротичними забаганками, врешті, за самим зву­чанням своїм це свято нагадувало народження комедії у греків.

Гребінковий орнамент був характерною митецькою формою в трипільсь­кій, кіммерійській і скіфській культурах; він став і однією з формант розпису національної української кераміки.

Варто також згадати про популярну в стародавні часи скіфську кераміку, прикрашену геометричним візерунком, і загалом скіфське декоративне мистец­тво із зображенням тварин (так званий «звіриний стиль»). Ці мотиви просте­жуються і в українському народному мистецтві.

5.1.4. Становлення самосвідомості давньослов'янського суспільст­ва. З IV ст. н.е. східні слов'яни, що жили на території сучасної України, поєднують­ся в протодержавну формацію антів, яких вважають безпосередніми предками українців.

З V ст. спостерігається широка експансія слов'ян у навколишні європей­ські землі; про них починають писати візантійські та арабські історики як про хоробрий, обдарований народ. Становлення суспільної самосвідомості в давній Україні-Русі відбувалося під час асиміляції з іншими народами, що оточували Україну. І, насаліперед, варто дослідити доходження назв Україна, Русь, сло­в'янство.

Слов'янами, тобто «людьми слова» (ті, що говорять «зрозумілою мовою»), називали себе близькоспоріднені народи. Очевидно, що і серед поляків або бол­гар виходець із київських земель не почувався чужим, бо розумів, що говорять навколо. А от сусіди, скажімо, західних слов'ян — германці — були вже німця­ми, тобто «німими;»; у «німці» записували також інші народи, що живуть на заході- Ставилися до них насторожено: адже на Заході «вмирає сонце», отже, прибульці звідти — ніби прибульці з іншого світу. Навіть у християнській Київ­ській Русі цей стародавній забобон ще існував: німець мислився «нелюдом», «чортом». Певною мірою, саме тут простежуються психологічні корені того стабільного, в різні епохи по-різному інтерпретованого «антизахідного» міфу, що набував у пізніші часи різноманітних форм.

усвідомлюючи себе слов'янами, ці етноси тим не менше з давніх-давен розрізнялися. Найдавніший переказ про Леха і Чеха, легендарних предків захід­них слов'ян поляків і чехів, які пішли далеко в західні землі, свідчить про ранню диференціацію слов'янських племен. А південні слов'яни (на Балканах) зага­лом формувалися при активній участі багатьох етносів, зокрема тюркського, й антропологічне дуже відрізняються від східних слов'ян.

Київська Русь займала величезну територію, включаючи не тільки нинішню Україну, але й землі сучасної Білорусі та частково Росії (наприклад, Новгород і Псков). Однак слово «Україна» тоді ще не вживалося як назва народу і його землі. Перша згадка його на письмі стосується 1187 р.

Київський учений С.Наливайко, наприклад, вважає, що назва Україна похо­дить від давнього індоєвропейського кореня -крб-. Інші вчені небезпідставно стверджують, що в основі слова — поняття «край»> (і в поляків слово «край» означає «вітчизна», «країна»). У старих пам'ятках слово «Україна» вживалося якраз як синонім слова «країна».

Більш пізнє значення слова «окраїна» склалося уже в часи приєднання України до Росії, коли давня метрополія, «мати міст руських» Київ, виглядала стосовно Москви як «украйна». Тобто, власне слово «Україна» споконвічне означає рід­ний край, країна.

Слово ж Русь могло виникнути одним із двох шляхів. Можливо, це прізви­сько скандинавів-варягів (норманів), що мали характерний «нордичний» ви­гляд (русяві і ясноокі), у варягів воно могло бути й запозичене. Наприклад, корінь рос у германців означає світлий, рудий. За історичними даними, викла­деними у «Повісті временних літ», жителі України—Русі змушені були заклика­ти варягів для влаштування свого внутрішньо- та зовнішньополітичного життя («Земля наша велика і багата, але порядку не маємо»).

• Дійсно, чимало князів Київської Русі та їхніх дружинників мають типово скандинавські імена (Ігор, Олег, Ольга, Рюрик, Фарлаф, Карл). Чимало обста­вин, зокрема, виняткове насильство як засіб вирішення політичних проблем у ту пору, дійсно могли змусити слов'ян шукати захисту й організаторської під­тримки у норманів, що мали досвід керування у підкорених землях. І у цьому не потрібно вбачати якогось приниження слов'янства, тому що через подібні історичні обставини пройшли найбільш достойні народи світу'⁵.

З іншого боку, Рус (Рос) — не тільки іншомовне, але і споконвіку місцеве слово (напр., роса — означає світла, біла; під Києвом тече серед гранітних валунів завжди спінена, біла, як ранішня роса, ріка Рось і ін.). Слово «Русь» виникає як назва слов'янського племені полян, що жили в районі Києва. Це слово зберігається на українських землях до XX сторіччя. І сьогодні деякі закар­патські українці називають себе русинами, а латинська назва України — Руяіенія.

Та з XV ст. візантійська форма Рос поступово витісняє у писемних пам'ятках Московського князівства старе написання Русь. З перетворенням цієї держави в імперію за Петра І назва «Росія» стає офіційного і загальновжива­ною. Використання поняття «Русь» у невиправдано широкому значенні як об'єд­нання українців, росіян і білорусів (наприклад, «Свята Русь» у російських слов'янофілів XIX ст.) відбиває прагнення злити Україну та Росію воєдино як щось споконвічне цілісне. Це не відповідає реальній історії двох країн і їхніх культур.

Відправною точкою в цьому процесі становлення національно-державної самосвідомості древньої України—Русі було виникнення сильної держави Київ­ської Русі, на яку зважали сусіди — Візантія та скандинавські країни, Польща й Чехія, Болгарія та Хазарія, країни арабського світу. Історія України— Русі та її культури має письмові свідчення про своє існування і розгорнуте історико-археологічне обгрунтування. До того ж дані лінгвістики незаперечне свідчать про утворення в Київській Русі особливої мови, відмінної від давньоболгарської (староцерковнослов'янської) — мови, принесеної з християнством.

Українська мова, за свідченням акад. А. Шахматова, зберігає найдавніші граматичні моделі, властиві індоєвропейським мовам, що свідчить про її глибо­ку давність. Ось чому абсолютно неправильні теорії, ніби українська мова ви­никла як «псування» російської мови польським впливом і т.п. Навпаки, саме російська мова формувалася в умовах сильного пізнішого впливу з боку фінно-угорських племен, що населяли нинішній центр Росії і східні області; тобто російська мова молодша порівняно з українською. Це не знімає, звичайно,

.

питання про польський або якийсь інший вплив на українську мову, але масш­таби такого впливу не можна перебільшувати. Нехай свідчення про давню мову українців нечисленні і виявляються здебільшого у фактах «перекручуван­ня» церковнослов'янських текстів місцевими переписувачами. Скажемо так:

дві мови — українська і російська — формувалися паралельно з виникненням спершу України—Русі, а потім і самої Росії.

Не зайвим буде зазначити, що майбутня Росія формувалася саме за рахунок вихідців із Київської землі, що шукали собі місця під сонцем на Сході. Справа в тому, що у слов'ян діяв закон, за яким з батьками залишався молодший син, а старший ішов засновувати свій дім в іншому місці (юридичною мовою така установа звичаєвого права називається мінорат). На Заході ж панував інший принцип: саме старший син успадковував ім'я, маєток і титул батька (майо-раїп), а молодший залишав батькову оселю. В умовах щільного заселення Київ­ської землі «старшим синам» у Київській Русі залишалося лише виходити на східні території.

Наприклад, Ярослав Мудрий заснував на землях, де раніше кочували фінно-угорські мисливські племена, місто Ярославль як. далеку колонію Києва. Київсь­кий князь Юрій Довгорукий заснував на березі мордовської річки Москва місто, якому судилося стати столицею Роси.

5.1.5. Суспільно-громадська структура і правова сгістема найдав­нішого сло6*янства. Зазвичай стародавні слов'яни селилися на межі лісу та степу, до того ж — на березі ріки, що сполучала поселення.

Кожен рід селився окремо. За свідченням грецького історика Прокопія, пасовище, косовиці, ліс — усе було зосереджене біля двору хазяїна. Так і нині живуть гуцули, в горах. А в поліщуків зберігся інший релікт: у межах однієї будівлі розміщено було один за одним в ряд і житло людей, і комори і хліви для худоби. Подальше збільшення родини приводило до обростання старого двори­ща подвір'ями синів і онуків. Іноді вони будувалися радіальне, колами, як у трипільців.

Простір був чималий — у ті часи припадало до 1 км² на людину. Але поступо­во утворювалися великі міста. Для оборони від ворога зводили огородження — «город» (пор. сучасне українське город), або місто, в недоступному місці, серед лісу і болота. У центрі такого міста стояв дитинець (замок князя), оточений острогом, куди стікалися жителі навколишніх сіл у часи ворожих навал. Міст вже в давні часи було багато: скандинави (варяги) називали Стародавню Русь «Гардарикою», країною міст.

Навколо центрів, що користувалися увагою купців (гостей), стали виника­ти ремісничі райони — слободи (від свобода), які спочатку мислилися як неза­лежні від основного міста,

Наприклад, у сьогоднішньому Житомирі околиці звуться, як з давніх-давен, за назвами слобід, що в давнину оточували місто: Скоморохи (район лицедіїв), Смоковка (район ковалів; давн.-руськ. «смок» означало «дим» або «змій») тощо.

Ремісники становили більшість населення міста. На території давнього Киє­ва, наприклад, знаходять серпи, шкіряне взуття, прикраси, скляні кубки, зроб­лені їх руками.

«Місто жило в цілому значно заможніше. Робота ремісників оцінювалася в декілька разів вище, ніж злиденна праця селян, що істотно позначалося на­віть на фізичному розвитку людей. Діти в містах росли довше, мали кращі фізичні показники, адже пізніше залучалися до праці. Через це, як свідчать розкопки, городяни були значно вищими на зріст, мали більш тонкий кістяк і статуру, ніж етнічно тотожні з ними селяни, виснажені важкою землероб­ською працею. Хоча й за умов міста слов'яни не втрачали можливості вести натуральне господарство. На відміну від досить тісних міст Західної Європи, давньоруські міста часом мали широкі вулиці і площі, в них лишалося багато вільного простору під вигони, сади і пашу. Тому городяни тримали велику й дрібну худобу, одомашнених птахів, маючи під господарство й присадибні ділянки, оскільки будівлі завжди зводилися осібне, на достатній відстані одна від одної. В умовах, коли основним будівельним матеріалом було дерево, це було пов'язано ще й з запобіжними заходами пожежної безпеки»⁷.

У межах древнього роду всі були рівними, хоча, очевидно, вирішувала врешті-решт назрілі проблеми влада батька — «патріарха». З розростанням роду вини­кали старшини, які координували життя і працю угруповання, що поступово перетворювалося на плем'я.

Слов'янських племен відомо чимало: поляни, древляни, в'ятичі, радомичі, •кривичі. Одні, за свідченням Нестора-літописця, буди більш цивілізовані (поля­ни), інші — менш. За Нестором, древляни, наприклад, дозволяли собі лихосло­вити при старших родичах, брали наречену силоміць тощо, тоді, як поляни цінували добре виховання й поважали особистість;

У селищі, де жили кілька родів або плем'я, спочатку правили старшини. Однак громадське життя було, очевидно, невлаштованим до появи князів, які виступають, по суті, спочатку як племінні вожді.

Інститут князів формувався серед самого слов'янства — неправильно було б думати, що роль князя принесли до слов'ян варяги. Іноземні (варязькі) князі епохи становлення Київської держави швидко ослов'янилися, і лише родові імена нагадували про їхнє неслов'янське походження (щоправда, варяги на Русі трималися як окрема спільнота до часів Володимира Хрестителя).

Відомо, що переважно виокремлювалися кращі люди, обдаровані певним талантом, які збагатилися після війни або «старшинства». Вони утворили арис­тократію — болярство (боярство) — від слова «болій», тобто більший. Бояри стали підніматися над чорними людьми.

У свою чергу, серед них були «великі» й «менші» бояри: перші, слід гадати, й були верствою, що породила князівство. Навіть у часи Київської Русі великі бояри складали деяку конкуренцію князям як володарі своїх волостей. Проте і великі бояри були вірні князеві, як західноєвропейські васали сюзеренові (при­наймні, мали зберігати вірність). Менші ж бояри служили князеві як чиновни­ки та воїни-дружинники,

Князі успадковували владу легітимне, бояри­нові не можна було «покняжитися». Рано сформу­вався герб київських князів — тризуб (можли­во, стилізоване зображення сокола). У галицькій землі гербом був лев.

Чорні люди — це стан соціальних низів у давньослов'янському суспільстві. Так називали­ся спільно міщани, та селяни. Останні мали та­кож назву смерди — найвірогідніше від іран­ського слова, що означало «землероб». Смерди були вільними, на відміну від напіввільних ізгоїв (або сябріб}.

Траплялися й продані за борги, тимчасові раби — закупи, але рабства як такого не було. Однак полонені холопи були неповноправними членами суспільства ~ фактично на положенні домашньої худоби.

Суд і право спочатку були усними, і в кож­ній місцевості діяло своє законодавство. Існувало окреме право для «русі» (варягів) і для «сло­в'ян». Був, врешті, божий суд — якщо людина не могла довести свою правоту через, скажімо, відсутність свідків, вона брала до рук розпечене залізо; коли не обпікалася — визнавалася її правота.

5.1.6. Бош стародавніх слов'ян. Про релігію давніх слов'ян відомо мало:

найдавніші міфи не були тут записані (як у германців або кельтів, чиї ченці-місіонери зберегли язичницькі перекази). Тому джерелами уявлень, про сло­в'янських богів і демонів є, в першу чергу, власний слов'янський фольклор, а також народна творчість і міфи споріднених народів індоєвропейської групи⁸.

Близькість слов'ян до землі визначила й своєрідність релігійних уявлень, які можна загалом охарактеризувати як культ природи. Кожна билинка, стру­мок, дерево уявлялися живими. Слов'яни шанували ріки, які серед вікових лісів несли животворну воду й правили за шляхи сполучення: недарма в народ­ній творчості ріки розмовляють людською мозою. Та й будь-яка вода — до­щова, снігова, озерна — була святою. Поклонялося слов'янство також горам і каменям, особливо ж тим «лисим» горам, на вершинах яких чомусь не було рослинності.

Слов'янські боги уособлювали ці сили природи (рис. 5.1.7). Сонце відоме нам сьогодні під різними іменами (Даждьбог, тобто бог, що подає благо; Сва-рог — від слова «свар» — жара і т.д.). Стрибог — ім'я бога вітрів. Перун, запозичений у прибалтійських народів, був богом грози й блискавки. Велес (від

слова «волосся»), його одвічний супротивник, зв'язаний з землею, був богом скотарства. Мокош мислилася як богиня водяної стихії. Природа була наповне­на демонічними істотами, що уособлюють родючість і вочевидь нагадують божків інших індоєвропейських народів (наприклад, мавки, польові та лісові, — ана­логи грецьких дріад або німецького «демона житнього поля»; русалки — сест­ри античних німф; лісовик — побратим грецького Пана; домовик нагадує лар римлян). Таких прикладів чимало. Однак у слов'янських джерелах усе це збе­реглося у вкрай ослабленому вигляді. Наприклад, давній космогонічний символ індоєвропейців — «світове яйце» (золоте — у індусів, срібне — у греків й ін.) виступає у слов'янському фольклорі в неясному образі золотого яєчка, що фігу­рує в дитячій казочці про Курочку-Рябу.

Крім поклоніння богам, у слов'ян існував культ предків. Вважали, що охо­роняє своїх родичів засновник роду — Чур (дід). «Чур — мене!» — вираз, що дійшов до наших днів, означав звертання до найстаршого: «Діду, захисти мене». Знову ж таки, ця фраза перейшла перевалено в дитячий фольклор (укр. дитяча гра «цура»). У дорослому слововживанні — це лише вигук, що ніби вже й не має змісту, як незрозуміла багатьом і етимологія слова «цуратися»; воно виникло вже як прагнення відгородитися від світу мертвих, пізніше — взагалі від чого-небудь небезпечного.

Слов'янські вірування зазнали деструкції внаслідок прийняття християнства, що переосмислило язичницьких богів і їхніх служителів як демонів і волхвів (чаклунів). Наприклад, В. Пропп чітко довів у своїх дослідженнях чарівної каз­ки, що баба-яга (відьма) — образ дохристиянської жриці, яка відає істину і керує посвятою в дорослі (яга — нагадує санскритське «йог», тобто мудрець). Бабки-знахарки, іцо живуть в українських селах і сьогодні, — безпосередні спад­коємиці отих давніх язичницьких жриць. Втім, жерців, як таких, у слов'ян тривалий час не було: волхвувати (чарувати) і їсти жертву (жертовну їжу богам і демонам), тобто бути жерцем — міг кожний. Капиіца були дерев'яними і не збереглися.

Богослужіння теж було нехитрим, а часом і страхітливим. Один арабський історик описав, як вшановував своїх богів слов'янський купець; забив жердини та розвісив на них м'ясо; приблудні собаки з'їли це м'ясо, чим пожертва і закінчилася, У давнину траплялися ритуальні людино- та дітовбивства як жер­тви богам. Убивали дружин на могилах чоловіків, як це було заведено також у скіфів і германців.

Давні слов'яни, як і інші індоєвропейці, спалювали небіжчиків на похорон­ному багатті, останки ховали в курганах — круглих або подовжених земляних насипах. Були відведені дні, коли поминали мертвих, а для того, щоб піддобри-ти їх, на могилу приносили їжу.

Духовна культура праукраїнства в цей найдавніший період лише форму­валася серед численних і не завжди органічних впливів, достовірних фактів про неї ми маємо недостатньо, тому змальовувати цей період як чітко окрес­лену систему духовних цінностей немає належних підстав. Але, безперечно, фундамент українського світовідчуття складався саме в ці далекі й драматич­ні часи.