УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В БОРОТЬБІ ЗА ІСНУВАННЯ

(ХУІІІ-ХІХ ст.)

5.4.1. Українці під чужою владою. Духовна культура українського народу XVIII—XIX ст. розвивалася в умовах постійних утисків. Зокрема, не виправ­далися сподівання на політично-духовну автономію у складі Росії, як це було передбачено угодами часів Хмельницького: Україна почала інтенсивно русифіку­ватися, набувши статусу окраїни й образливої назви Малоросія. Після ліквідації Гетьманщини (1764) і зруйнування Запорозької Січі (1775) велика частина України перетворилася на пригноблену, закріпачену провінцію Російської імпе­рії, а західноукраїнські землі увійшли до складу Австрійської (Австро-У горської) імперії (Галичина — з 1772, Буковина — з 1774 р.). У Російській імперії роби­лися спроби фактично знищити українську мову — достатньо згадати про забо­рони українського слова 1863, 1876 та 1881 років. У 1894 р. було заборонено навіть ввозити з-за кордону українські книжки. Однак це не знищило національної самосвідомості українців. Навпаки, XIX ст. стає добою справжнього національ­но-культурного відродження.

Перш за все, слід чітко визначити взаємовідносини української культури з панівними культурами імперій, до складу яких вона в цей час входила.

' Зокрема, у певних напівосвічених колах все ще побутує міф про повну залежність української культури від російської, про начебто незрівнянну ви­щість останньої.

Російська культура Нового часу — дійсно велика культура, достойна части­на європейської культурної панорами. Але не секрет, що блиск ЇЇ багато в чому відбиває сяйво чужих великих культур; що їй притаманні космополітизм та певна вторинність, бо вона розвивалася на запозиченні чужого (до французької мови включно) соціальною верхівкою країни.

Окрім цього, в історії становлення російської культури був період, коли вона широко живилася саме українським духовним досвідом. Реалії культур­ного життя другої половини XVII—XVIII ст., коли більша частина України тіль­ки-но увійшла до складу російської держави, — яскравий тому приклад.

Характерною рисою культурного життя Російської імперії в XVIII—XIX ст. є поширення українських учених, літераторів, архітекторів, художників і музи­кантів по всій території країни. У XVIII ст. вони фактично домінували у всіх сферах культурного життя імперії. У Петербурзі, Москві й інших містах Росії виникали справжні «українські колонії» освічених людей. І природно, що вони тягнулися до столиць, туди, де могли себе реалізувати,

Як зазначив митрополит їларіон (1. Огієнко), це тривало аж до початку XIX ст.: «Москва бачила культуру українців, охоче приймала Їх до себе і добре платила, і тому в «далеку Московію», в «московскія страньї» перейшло багато людей, що придбали там слави і собі, і своїй Україні. Земляки ці наші понесли культуру свою на далеку північ, збудили її од віковічного дрімання і заклали там міцні підвалини нової культури».

Кінець цьому тотальному українському впливові поклав, подібно, перехід Мазепи на сторону шведів у Полтавській битві, який викликав синдром недові­ри до всього українського. Характерна фраза з поеми О.Пушкіна «Полтава»:

«Изменники, злодеи-украинцьр>. Трагедія власне української культури у цей час полягає в тому, що Україна, поступово втрачаючи свою інтелектуальну еліту, перетворюється (особливо після введення кріпацтва за Катерини II) у «націю гречкосіїв»', позбувається власної аристократії та культурного прошарку. Україн­ська мова зберігає свої позиції лише в селі, у середовищі закріпаченого селянства. Воно переважно вже неписьменне: дослідники-фахівці показали, що одним із результатів петровських «просвітницьких» реформ стала масова безграмотність посполитого люду; освіта зосередилася лише в аристократичному російському та русифікованому середовищі.

Українська культура продовжувала розвиватися й у цих непростих умовах, зокрема в атмосфері зростання русифікації краю. Однак встановилася тенденція розглядати як надбання російської культури, скажімо, творчість таких визначних літераторів, як Прокопович і Туптало, таких першокласних майстрів мистецт­ва, як Левицький і Боровиковський, Бортнянський і Ведель, що є кричущою історичною несправедливістю.

Але й українство Австро-Угорщини у складі «польської» Галичини під тис­ком розвиненої та багатої західної культури якийсь час не мало психологічної впевненості у власних духовних цінностях. Ось характерна ситуація: «Важка справа була з мовою. Майже вся інтелігенція в Галичині вживала вдома польсь­ку мову. Священики навіть проповіді до народу на селі говорили польською мовою. Діти змалечку вчилися з польської книжки й рідну мову пізнавали хіба тільки від селян. Коли ж прийшло національне освідомлення, всі патріоти ви­рішили вживати рідну мову — і в розмовах, і в публічних виступах. Це не приходило легко. Один із товаришів Шашкевича, молодий богослов, зобов'язався перед товаришами, що виголосить українською мовою проповідь в Успенській церкві у Львові, бо й там, в історичнім братськім храмі, священики проповіду­вали по-польськи. Але не зміг додержати слова. Вийшов на проповідницю, відчитав церковний текст, а як глянув на інтелігенцію, що зібралася, не стало йому відваги й, до краю збентежений, загикуючися, почав перекладати казання польською мовою!»²¹

5.4.2. Розділення української' церкви. Народні маси в Україні завжди були релігійними: навіть на початку XX ст. відомий російський письменник Максим Горький зауважив, що в Україні народ — більший поет у релігії порівняно з Росією. Прощі до монастирів, регулярне відвідування церкви, життя за церковними приписами становили духовний хліб основної маси українців і віяння секуляризованої культури верхівки торкалися народу лише частково.

Проте на українській землі відтоді існує два регіони, розділені не лише політичне, а й релігійне. Якщо основна маса українців виборола право сповіду­вати успадковане від батьків православ'я в складі Російської імперії, то Західна Україна є масово греко-католицькою.

Українська православна церква у складі російської, втративши безпосеред­нє підпорядкування Константинополю, стає повністю залежною від світської самодержавної влади.. Зі скасуванням у Росії патріаршества й перетворенням Церкви, власне кажучи, на міністерство управління душами (в чому Петрові І добре прислужився український архієрей Феофан Прокопович), православна церква в Україні, зберігаючи, звичайно, всі основні цінності християнської куль­тури, стає, однак, попри свою волю, не тільки суцільно русифікованою, а ще й знаряддям русифікації. Міцно тримається тут і традиційна церковнослов'янська мова, відхилена секуляризованою культурою, яку народ дедалі менше розуміє.

Красномовною є така ситуація. У другій половині XVIII ст. імператриця Єлизавета Петрівна видає указ про те, що на єпископські кафедри слід ставити «не токмо малороссов», як водилося дотепер, але й «великороссов». Це означало, що церковне життя Росії досі розвивалося під проводом українських книжників.

А на початку XX ст., коли постало питання про створення автокефальної (самокерованої) української церкви, то не знайшлося навіть потрібного для висвячення нових єпископів мінімуму владик-українців у кількості двох осіб, які забезпечили 6 становлення автокефальної церковної ієрархії.

У проповіді дозволялася жива мова, але зазвичай це вже була мова росій­ська. І. Нечуй-Левицький в повісті «Афонський пройдисвіт» описує такого бай­дужого до слухачів «батюшку», що говорить сільським людям проповіді грамот­ною літературною російською мовою, по-вченому, не викликаючи ані розуміння, ані інтересу, внаслідок чого на селі «заводиться штунда» (протестанти).

Але й уніатська церква у західних українських землях не одразу знайшла свій шлях. Від початку існувала сильна тенденція до максимального зближення римо-католицької та уніатської церковної культури, при домінуванні західного впливу. Не лише догматика, але й структура візантійського богослужіння та вигляд священства максимально наближалися до римського (польського) типу. Уніатське священство довго ототожнювало також з «руською» традицією лише книжну церковно-слов'янську мову, не схвалюючи спроб писати живою «му­жицькою» мовою²⁴. Проте на практиці склалося так, що саме в лоні греко-

католицької традиції — через набли­женість церкви і пароха до народу — було врешті-решт широко й на­дійно усталено українські культурні основи, а з кінця XIX ст. уніатська церква вже робить все можливе для збереження національної культурної традиції.

5.4.3. Українська наука й осві­та у ХУШ—ХІХ ст. Культура України XVIII ст. багато в чому продовжувала традиції культури минулого XVII ст., і розвиток її здебільшого пов'язаний зі сферою освіти, яка дедалі інтенсивніше секуляризується. Але в нових умовах українське освітянство, зокрема на Сході, переживало значні труднощі, оскільки в цю пору братські школи занепадають. У другій половині XVIII ст. більшість шкіл у «російській Україні» загалом зникають І єдиними вчителями сільських дітей на багато років стають мандрівні дяки. Лише наприкінці XVIII ст. по повітових містах України відкривають­ся дворічні малі народні училища, зго­дом, у губернських центрах, — головні народні училища з п'ятирічним термі­ном навчання (Київ, Чернігів, Харків, Єкатеринослав, Новгород-Сіверський).

У тій же частині України, що пере­буває під західним впливом, школи для

сільського люду існують лише при церквах, хоча й не всіх. Зате у містах розгор­тають свою діяльність представники ордену василіан, який опікується освітою:

відкрито низку шкіл у центрах «польського» регіону (Львів, Теребовля, Бучач, Володимир-Волинський, Бар та ін.)- У Галичині діють також трирічні нормальні школи для міського населення усіх верств.

За традиціями гетьманської доби, коли Україна покрита була мережею єзу­їтських колегій, відкриваються деякі нові колегіуми (Чернігівський, 1700; Хар­ківський, 1721; Переяславський, 1738). З'являються нові дисципліни практич­но-утилітарного характеру (геодезія, інженерія тощо).

У першій половині XIX ст. у Роси була проведена реформа освіти за такою ієрархією: дворічне церковно-приходське училище, повітове училище, гімназія, університет.

Гімназії відкрито було спершу у Новгороді-Сіверському, Києві, Харкові, Сім­ферополі, Полтаві, Чернігові, Херсоні, Єкатеринославі, Вінниці. Згодом вони з'являються у кожному місті.

З початку XIX ст. в Україні існували також три ліцеї, призначені дати освіту дітям з привілейованих сімей, і курс наук тут поєднував шкільні та вузівські дисципліни. Це були Кременецький, Рішельєвський (Одеса) та Ніжинський ліцеї.

У другій половині XIX ст. з'являються міські училища, розраховані на підго­товку кадрів для повсякденних потреб (вчителі, бухгалтери тощо).

Навчання у Східній Україні велося російською мовою. У 1876 р. росій­ський царат видав указ про повну заборону української мови в освіті й культурі.

Вища школа в Україні зароджується у цей період поступово й повільно. Важливим осередком духовної культури залишалася Києво-Могилянська колегія (з 1701 р. — академія), де за традицією вивчали богослов'я та інші класичні дисципліни, згодом почали викладати й медицину, математику, астрономію, географію, а також архітектуру й малярство.

У Західній Україні продовжував інтенсивну науково-освітянську діяльність Львівський університет (з 1661 р,), хоча тут простежувалося тяжіння до всього польського.

Важливим моментом національного підйому в Україні було заснування уні­верситету в Харкові, що виник наприкінці XVIII ст. за приватною ініціативою і на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важливу роль відіграв відомий суспільний та культурний діяч Василь Каразін, «архітектор» національ­ного відродження.

. «Харківський університет може приймати в студенти шляхом екзаменів учнів з губернських народних училищ — Харківського, Курського, Орловського, Воронезького, Новоросійського, Полтавського та Чернігівського; таким спосо­бом він може впливати на освіту і користь всього південного края Росії», — писав В. Каразін у поданні харківському дворянському зібранню про заснуван­ня університету (ІУК, с. 161). Життя цілковито підтвердило ці сподівання.

Офіційне відкриття університету відбулося у 1805 р., а в 1841 р. його рек­тором став відомий письменник того часу Петро Гулак-Артемовський (1790 — 1865). Важливою для національного культурного відродження була поява пері­одичних видань, а також публікацій фундаментальних наукових праць з початку видавничої діяльності Харківського університету.

8 листопада 1833 р. вийшов указ про заснування університету Св.Володимирг у Києві. Він складався тоді з філософського та юридичного факультетів; планува­вся й факультет медицини. Відкриття університету відбулося 15 липня 1834 р Характерно, що одразу ж попечитель Київського навчального округу фон Брадке віддає розпорядження ректорові про встановлення таємного нагляду за викла­данням в університеті (ІУК, с.166—167).

Важливий внесок в історію освітянської української думки зробив видатний філософ, гуманіст, просвітитель, письменник, педагог, музикант Григорій Ско­ворода. Після навчання в Західній Європі, він, повернувшись на батьківщину відхилив пропозицію стати «стовпом церкви» і обрав спосіб життя мандрівно­го філософа, подібний до життя стародавніх мудреців. З мішком книг за плечима 25 років він ходив від села до села, поширюючи знання серед простого неписьменного народу. Сковорода створив оригінальну філософську систему у центрі якої стояла людина та 'Й екзистенціальні інтереси. Перед нами особистість

яка являє приклад абсолютної свободи від будь-якого зовнішнього тиску, вираз­ник глибинної духовної незалежності українського народу.

На межі XIX-—XX ст. педагогічна думка представлена, перш за все, ім'ям Х-Алчевської, яка обстоює право на навчання дітей у школах рідною мовою.

Наукова думка в Україні цієї пори має переважно гуманітарно-історичний напрям, бо українці прагнуть усвідомити власний шлях і корені власної культури^.

З другої половини. XVII до середини XVIII ст. спостерігається розквіт історич­ної прози, що грунтується на традиціях давнього літопису. Особливо ж серед творів, написаних у цьому жанрі, вирізняються у XVIII ст. анонімний «Літопис самовидця*'¹⁶, а також козацькі літописи Г- Граб'янки і С. Величка, у яких опи­сано історичні події XVII—XVIII ст. У центрі уваги літописців — визвольна боротьба українського народу проти Польщі,

С. Величко, грунтуючись на вивченні історичних джерел, поділяє землі України на Малоросію та Галичину, а історію України розглядає у взаємозв'яз­ку з історією сусідніх народів Польщі, Туреччини, Росії, Румунії й Угорщини. Центральною фігурою літопису є Богдан Хмельницький, яким автор захоплю­ється, а війну під його керівництвом називає справедливою і святою.

Козацькі літописи мали великий вплив на розвиток національної самосвідо­мості. їх використовували такі історики, як М. Костомаров та М. Грушевський.

В Україні XIX ст. підноситься розвинена національно-суспільна думка.

Публіцист, вчений і суспільний діяч М.Драгоманов увійшов до історії культури українського народу як видатний фольклорист, літературознавець, полеміст, що встав на захист української духовності.

Вій виступив проти заборони царськими указами народної мови. Через переслідування Драгоманов змушений був емігрувати і видавав у Женеві укра­їнський суспільно-політичний альманах «Громада» (1878-1882). Він вважав себе «громадянином еліту», космополітом, водночас стверджуючи право кож­ного народу на вільний розвиток своєї мови і культури, маючи на увазі, в першу чергу, рідний український народ,

Видатним вченим XIX ст, був О. Потебня. Він висунув оригінальне вчення про мову, яку розглядав у її глибинних основах як поетичну образотворчість. Потебня відомий також як патріот української мови.

Поруч із ним слід назвати М. Грушевського, видатного історика та суспіль­ного діяча, автора понад двох тисяч важливих наукових праць, серед яких — двотомна «Історія України-Русі» і п'ятитомна «Історія української літерату­ри». Велику популярність мали «Нарис історії українського народу», «Ілюстрована

історія України» та ін. У своїх творах Грушевський переконливо показав, що український народ пройшов довгий, складний і самобутній історичний шлях, вистраждавши право на свою мову, національну культуру, власну державність.

5.4.4. Політика-визвольний рух 6 Україні. Найбільш значним виступом проти російської самодержавної тиранії в Україні після Івана Мазепи постає орга­нізація таємного Кирило-Мефодіївського товариства у Києві у 1845 — 1847 рр. (М. Костомаров, А. Маркевич, П. Куліш, Т. Шевченко та ін.), яке ставило за мету знищити самодержавство Й кріпацтво та об'єднати всіх слов'ян.

Певне значення для усвідомлення специфіки традиційного українського суспільства та його менталітету мала сформульована М. Костомаровим концеп­ція безбуржуазності української нації, яка лягла в основу подальших політичних програм, спрямованих на мир і злагоду у краї.

Проте наприкінці XIX ст. в Україні набувають сили різноманітні радикальні політичні рухи, серед яких впливовою є соціал-демократична програма, що справ­ляє певне враження на багатьох провідних діячів української культури (І.Франко. Леся Українка та ін.). Водночас паралельно все глибше усталюється та деталізу­ється національна ідея, яка не лишається чужою навіть для членів соціалістичної партії (наприклад, В.Винниченка), і яка в Україні XX—XXI ст. має майбутнє.

•5.4.5. Українське літературне слово та вільне мистецтво у XVIII—

ХЇХ ст. Важливу роль у розвитку літератури, науки та культури в Україні, як і у всій Європі, відіграло друкарство. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в Україні працювало 13 друкарень, серед яких головна роль відводилась друкар­ні Києво-Печерського монастиря. її видання поширювалися не тільки в Україні. але й у Росії, Білорусі, Молдові, Болгарії та інших країнах. Важливою подією в історії видавничої справи стало використання громадянського шрифту замість церковної графіки, завдяки чому церковна література відокремилася від світ­ської.

Помітні зміни в цей період відбуваються у літературній творчості. З часів Київської Русі вона була за характером переважно церковною, риторично-мора­лізаторською, а не художньою; мовою цієї словесності була не народна мова-а церковнослов'янська (саме це разом з таким фактором як спільність право­славної релігії сприяло «природному» переміщенню українських книговидавців до Росії). В цей час у рамках Російської та Австро-У горської імперій складається новий тип світської, секуляризованої культури, найважливішу частину якої ста­новить література нового, ще незвичного типу — художня. Не випадково і те що в обох імперіях в цю пору культивується класицизм як провідний літератуг-но-художній напрям: саме класицизм сприяє формуванню нецерковної, засно­ваної не на Біблії, а на правилах Арістотеля та Горація, словесності. Однак дії східних українців це вже російська, а не українська література. Майстри, а:

створюють її, іноді є етнічними українцями, як, наприклад, В. Капніст, автор колись популярної у росії антибюрократичної п'єси «Ябеда», але мислять себе російськими письменниками і пишуть російською мовою. Прихований драматизм властивий, наприклад, позиції Миколи Гоголя, нащадка старовинного козацьке:. роду, органічного українця, який, аби бути зрозумілим для освічених читача пише вже російською (характерно, що до першого видання своїх повістей він

докладає словник українських виразів). Гоголь — спадкоємець української баро­кової літературної традиції.

Водночас не припиняється розвиток власне української літератури, хоча іно­ді важко сказати, до якого культурного полюса — «російського» чи «українсько­го» — належить той чи інший автор.

Уже з середини XVII ст. і протягом усього XVIII ст. поширився жанр езопів­ської байки. Значення цього жанру полягало в тому, що українські письменники запозичили кращі езопівські сюжети, сформували жанр національної байки — легкий, пронизливий і «вільнодумний».

Важливе місце в літературному житті України XVIII ст. посідає поезія різ­них жанрів: релігіїїно-морального, історичною, ліричного тощо. Поети цього часу — Климентій Зінов'єв, Іван Некрашевич, Феофан Прокопович та ін.

Зокрема Ф. Прокопович, цей «архієрей-секуляризатор», виступив як піо­нер нового, класицистичного напряму у російській літературі, був видатним пропагандистом-теоретиком класицистичного стилю. Проте літературно-худож­ня творчість самого Прокоповича іце не вкладалася у рамки класицизму (така, наприклад, трагікомедія «Володимир», у якій змальована боротьба Петра І проти нових «жерців», церковних традиціоналістів. Барокові за стилем і пане­гіричні твори Прокоповича на честь імператора.

Шляхи нового трактування Біблії простежуються у літературній спадщині Г. Сковороди. Добре знаючи Біблію, Сковорода був водночас вільним у її оцін­ках. Він спробував перелити біблійну поезію в сучасне слово (переспіви Псал­мів). Йому належать численні байки й Інші поетичні твори, написані в річищі високої філософської культури. Творчість Г. Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу.

Однак справжнім основоположником її став Іван Котляревський. Наприкін­ці XVIII ст. вийшли у світ перші пісні «Енеїди» Котляревського, що була талано­вито перероблена з поеми «Енеїда» римського поета Вергілія. Події античної поеми перенесено на український фунт: мова, звичаї, зброя героїв — українсь­кі. Еней і його товариші виступають перед нами у ролі кошового і запорожців, а в образах римських богів легко впізнаються українські поміщики. Поему на­писано народною мовою, з неповторним національним гумором.

Характерно, що на українському грунті літературний класицизм виникає саме в бурлескному варіанті: основні жанри його (епічна поема, лірика, траге­дія, комедія) розвивалися винятково в рамках російської літератури. Україну класицизм практично обминув.

Класицизм, що зароджувався в українській словесності вже наприкінці XVII ст., був начебто «перехоплений» російськими літераторами; українській літературі, через пригнічення національної мови, не довелось пройти класицис­тичної школи, що позначилося на подальшій долі українського слова подвійно:

воно буде цуратися строгих канонів, але незмінне виграватиме в області живо­го, розкріпаченого авторського самовираження.

Українське слово у XIX ст., незважаючи на офіційну його заборону, живе й розвивається. Автором численних сатиричних байок, балад і ліричних віршів

є П. Гулак-Артемовський. Національне відродження в літературі пов'язане тако;к з ім'ям Г. Квітки-Основ'яненка, що став основоположником нової української худож­ньої прози. Антикріпацькими ідеями пронизаний його роман «Пан Халявський». Разом із Квіткою-Основ'яненком в літературу приходять українські роман­тики. Місцем Їхнього об'єднання стає Харківський університет.

Серед харківських поетів-романтиків найбільш талановитим був А. Метлинський (АмвросіЙ Могила), автор збірки «Думки і пісні та ще дещо», яка грунтується на фольклорно-історичних традиціях.

Є. Гребінка незмінне підносив у своїй поезії гуманність, працьовитість. доброту; його творчість пройнята любов'ю до України, захопленням її героїч­ною історією- Один із кращих творів Гребінки — поема «Богдан» — навіяна героїчною постаттю Богдана Хмельницького.

Значне місце серед ранніх романтиків належить М. Костомарову — цеє творець політичних концепцій та вчений-історик відомий ще й як автор яскравих історичних драм і повістей («Українські балади», повість «Сорок років» та ін.).

Саме романтики визначили українську мову як першорядний чинник роз­витку української національної культури.

Перші альманахи та збірники українського романтизму з'явилися у Харкові. «Украинский альманах» (1831), «Утренняя звезда» (1838), «Запорожская ста­рина» (1833—1838), «Украинский сборник» ('1838—1841). Тут друкувались твори І. Котляревського, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, а також істо­ричні перекази, українські народні думи.

У 1841 р. Є. Гребінка видав у Петербурзі українською мовою літературний альманах «Ластівка». На його сторінках було надруковано твори І. Котляревського. А. Боровиковського, В. Забіли, Т. Шевченка. Альманах став помітним явищем національно-культурного відродження й активізував українське літературне життя.

Провідну роль у процесі духовного відродження України відіграв геніаль­ний поет-романтик Тарас Шевченко (рис. 5.4.2). Він став джерелом духу та слова українського народу, утвердив його самостійність, залишив глибоким слід в історії духовної культури українського суспільства, виразив його мрії та надії. Вихід у світ віршів «Кобзаря», поем «Катерина», «Гайдамаки», «Сон». поетичної збірки «Три літа» та численних інших творів зробили поета централь­ною постаттю української літератури. Шевченко відродив історичну пам'ять укра­їнців. Художній метод його вдало поєднує обидві течії у романтизмі: прагненні:

самовиразу й прагнення народності. Його слово органічно особисте й щире, але водночас фольклорне у глибинних своїх джерелах:

О думи мої! о славо злая! За тебе марно я в чужому краю Караюсь, мучуся.,, але не каюсь!.. Люблю як щиру, вірну дружину, Як безталанну свою Вкраїну! Роби що хочеш з темним зо мною, Тільки не кидай, в пекло з тобою Пошкандибаю...

Його твори пройняті ідеями соціально­го та національного звільнення України. Твор­чість Шевченка мала величезний вплив на духовну культуру українського народу, ввій­шла до золотого фонду європейської та світо­вої культури.

Національне відродження, що почалося на Лівобережній Україні, мало вплив і на пробудження національної свідомості у Захід­ній Україні. Знаменною подією у національ­но-культурному відродженні краю був вихід у світ 1837 р. (Будапешт) літературного аль­манаху «Русалка Дністрова» (рис. 5.4.3). Це було сміливе утвердження українських цін­ностей та рідної мови, спрямоване проти куль­турного консерватизму. На сторінках альма­наху були опубліковані збірники народних дум і пісень, твори М. Шашкевича («Загадка», «Погоня» та ін.). В альманасі використовува­лася народна мова, а не «язичіє»; усі твори друкувалися громадянським шрифтом.

Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського наро­ду вписав Іван Франко— видатний україн­ський письменник, філософ, історик, фольк­лорист, етнограф, суспільний і культурний діяч (рис. 5.4.4), Його світогляд грунтував­ся на принципах демократизму та обстою­вання соціальної справедливості. Він почував себе «сином народу, що вгору йде, хоч був запертий в льох».

Народне визнання принесли Франкові поетичні збірки «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», «Зів'яле листя». Серед художніх тво­рів Франка особливе місце посідають твори на історичну та соціальну тематику: «Захар Бер­кут», «Борислав сміється» й ін. Вершиною по­етичної творчості франка стала поема «Мой-сей». Головна "її тема — смерть пророка, якого не прийняв власний народ.

Франко багато уваги приділяв перекладам з європейських мов, які помітно збагатили українську культуру слова. Слово франка — карбоване за формою, насичене глибоким підтекстом, як, наприклад, у вірші «Каменярі», де поет за­кликає розбивати скалу насильства, пітьми, незнання;

Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Не спинять вас. Зносіть і труд, і спрагу, й голод,

Бо ж вам призначено скалу сесю розбить!

письменник домагався глибокого, філософсько-естетичного звучання, скажімо, соціальної теми («Фата моргана»). Вражає інтерес Коцюбинського до поетично­го світу гуцульських Карпат («Тіні забутих предків»).

В. Винниченко, віддавши данину жорсткому натуралістичному стилеві, при­ділив велику увагу психології революціонера, гнобленого непосильними ідейни­ми завданнями, що обирає долю зрадника й обивателя («Записки, кирпатого Мефістофеля» ).

Визначне місце в українській літературі посідає Леся Українка, її поезія — гімн мужності й протистоянню лихій долі («Контра спем сперо»):

Так, я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні.

Без надії таки сподіватись — Буду жити, геть думи сумні!

Поетеса створила понад 20 драматичних творів, втіливши у «вічних» обра­зах, узятих із світової історії, літератури, міфології, актуальні філолофсько-етичні проблеми української свідомості («Касандра», «Іфігенія в Тавриді»), яскраво виражена ідея свободи як найвищої цінності у п'єсі «Оргія», у якій використано давньоримський сюжет. Прикладом новаторського підходу до жанру є драма-феєрія «Лісова пісня», що філософськи, осмислює буття людини, спираючись на міфологічні ілюзії та фольклорну естетику. Леся Українка вільно володіла дванад­цятьма мовами, знала культуру багатьох країн Європи, Азії, Африки.

Пожвавилося духовно-творче життя української провінції. Значний внесок у розвиток соціально-психологічної школи в українській літературі кінця XIX— початку XX ст. зробила чернівецька письменниця Ольга Кобилянська. Талант її засвід­чений творами малої прози («Природа», «Некультурна», «До світла»), для яких характерне художнє новаторство, глибина соціально-психологічних характеристик

побудовані Надворітна церква з дзвіни­цею в Кирилівському монастирі, церкви.

Покрова Богоматері і Миколи Набереж­ного, бурса Могилянської академії. У цих спорудах простежуються перші паросткіз стилю класицизму.

Серед видатних українських архітек­торів XVIII—XIX ст., що віддали данину класицизму, особливо знаний А. Мелен-ський, який протягом ЗО років був голов­ним архітектором Києва. Він спорудив і реконструював у місті чимало будівель-зокрема, корпус Духовної академії, церк­ву-ротонду на Аскольдовій могилі, буди­нок першого міського театру й ін.

У Західній Україні бароко природне підтримувалося авторитетом католицької традиції. Прекрасною пам'яткою барокової архітектури є собор Св. Юра у Львові

(рис. 5.4.7) (1745—1770), архітектором якого був Б. Мердерер (Беретіні). Тут гармонійно поєдналися масивні форми та ажурний декор, елементи витончено­го західного рококо і монументальність традиційного українського бароко. Од­нак у західноукраїнських землях постало протягом XIX ст. й чимало споруд у стилі класицизму (наприклад, наукова бібліотека ім. В. Стефаника у Львові). Своєрідним є Святодухівський собор у Чернівцях, побудований у стилі росій­ського класицизму: відомий просвітник краю митрополит Є. Гакман роздобув у Петербурзі нереалізований проект Ісаакієвського собору й. матеріалізував йогс у столиці Буковини.

Міська архітектура Східної та Західної' України в ці часи розвивається зг різними принципами. Західноукраїнські міста характеризувалися скупченняд'-вулипь, що справляли враження своїм виглядом і розходилися віялом від центру — ринкової площі з ратушею або магістратом посередині, Ця структура нагадує забудову центральноєвропейських міст, у яких вулиці та провулки росли стихій­но-природно, за ініціативою мешканців. Така забудова характерна для Львова-Дрогобича, Самбора, Чернівців й ін. Цим західноукраїнське місто відрізняється від східноукраїнського, що виникало за строгим, затвердженим особисто росій­ським імператором планом, в основі якого лежали принципи ясності, рівновіддаленості міських кварталів, математичної логіки (саме такий був план Петербурга.. столиці Російської імперії, що з'явилася спочатку на карті). Отже, простежу­ються два принципи життя: вільне містобудування як плід приватної ініціативи громадян і прагнення упорядкувати, життя громадянина «зверху^. До того ж, яг свідчив досвід Франції, «природна» забудова створювала можливості виникнен­ня численних революційних барикад, що моментально паралізували імператор­ського уряду

.

Малярство та скульптура епохи також зазнали спершу панування стилю бароко. Одним із яскравих представників цього стилю був Іван Руткович із Жовкви. Його творам властиві насичена палітра та динамічність композиції (Жов-ківський іконостас). Увага до образу простої, мудрої та мужньої людини помітна в іконописі західноукраїнських земель, зокрема, у творчості таких майстрів, як Ілля Бродлакович, Яцко з Вишні, Іван Маляр, Стефан Вишенський.

Розвивається український портретний живопис, особливо популярний се­ред шляхти та козаків. Були створені монументальні портрети Б. Хмельницького і видатних козацьких старшин. Ці портрети ще досить статичні, «тяжкі», у стилі стародавньої «парсуни» (від лат. регзопа), хоча в них уже простежується увага до людської індивідуальності.

Українське малярство дало й досконалих майстрів легкої, розкріпаченоЇ ма­нери, що працювали у стилях рококо та класицизму у XVIII—XIX ст. на теренах «російського культурного простору».

А. Лосенко, родом з Глухова, вчився у Петербурзі та Парижі; Його полотна — зразки імпозантного академічного класицизму («Прощання Гектара з Андро-махокв> та ін.). Віддав художник данину й українській історії у картині «Воло­димир та Рогнеда», виявивши, наскільки дозволяла класицистична умовність, інтерес до,слов'янського типажу та костюму.

Д. Левицький — син блискучого гравера Г. Левицького-Носа, що похо­див з козацького роду і залишив в історії українського мистецтва розкішні барокові композиції. Д. Левицький — майстер індивідуально-психологічного портрета. Йому належать портрети філософа Дідро, вельможі П. Демідова, серія портретів вихованок Смольного інституту. Художник уникає парадності, зображуючи людей у невимушеній, природній атмосфері, використовує ма­неру рококо.

В. Боровиковський, син іконописця Луки Боровика з Полтавщини, наслі­дував спочатку традиції барокового українського малярства; згодом перейнявся впливами рококо, пізніше класицизму. Надаючи сентиментально-емоційного виразу портретованим особам, художник досконало передає освітлення, пейзаж­ний фон, вимальовує складки одягу (портрети В. Арсеньєвої, М.Лопухіної, Ка­терини II).

Вийшли з України і найбільш талановиті скульптори епохи, які прославили себе на ниві російського мистецтва. Серед них — І. Мартос (1754—1835), який став професором, а потім і ректором Петербурзької академії мистецтв. За півсто­ліття своєї діяльності він створив чимало талановитих скульптурних робіт у бронзі та мармурі, серед них — пам'ятник Мініну і Пожарському в Москві (1804— 1818), монумент А.Рішельє в Одесі (1823-1828).

Класицизм приходив в Україну й через посередництво росіян. У 1853 р. у Києві на мальовничому березі Дніпра за проектом скульптора В. Демут-Малиновського й архітектора К. Тона був споруджений пам'ятник князеві Володими­ру Великому. Виконав його відомий майстер П. Клодт.

Важливий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва XIX ст. зробив Тарас Шевченко, талант якого яскраво виявився і у станковому живопи­сі та графіці.

Деякі українські майстри увійшли до новаторського угруповання «Товариство пересувних виставок», що проголосило художній реалізм своїм методом. Про­славлене ім'я уродженця українського Чугуєва, автора численних жанрових по­лотен, портретів, малюнків І. Рєпіна; саме Рєпін став, канонізатором українська:

теми у живописі. Його «Запорожці, що пишуть листа турецькому султанові» — справжній гімн щедрості та героїзму українському національному характеру. Відома й картина Рєпіна «Вечорниці», в якій зафіксовано розваги молоді укра­їнського села. В самій Україні працювали такі члени цього товариства, як одесит К. Костанді, майстер жанрово-пейзажного твору («У хворого товариша» «У люди» та ін.). П. Нілус, учень Костанді, був родом з Поділля і присвятив сві;1 талант зображенню повсякденного, простого життя («На бульварі», «Біля кааі театру» тощо).

Поступово сформувалася справжня українська національна школа реалістич­ного живопису, що оспівувала історію краю, його природу та людей. Це твори -П. Левченка «Село», «На Україні», «На Харківщині», «Задвірки Софійської":

собору» (Київ). Майстром жанрової картини та ліричного пейзажу був С. Василь­ківський, автор полотен «Козача левада», «Козак і дівчина», «Дніпровські плат­ні», а також багатофігурної композиції «Бій запорожців з татарами». У Рєпіна учився М. Мурашко, майстер своєрідної композиції та вишуканого колорит-знавець людської психології. Зокрема М. Мурашко відкриває для глядачів сет* західноєвропейського побуту («На вулицях Парижа», «Біля кафе»), хоча ж лишається байдужим до української теми («Похорон кошового»),

Музично-театральне мистецтво України XVIII—XIX ст. багате й різнобарв­не, розвивається музична культура. Уже в другій половині XVII ст. Виникають

своєрідні професійні цехи музикантів, до репертуару яких входили військові марші, народна та інструментальна музика. Для підготовки професійних музи­кантів на Чернігівщині, наприклад, було створено музичну школу, що випустила у світ велику кількість освічених фахівців.

Серед них — всесвітньо відомий композитор Д. Бортнянський, що вчився у Італії, автор понад 100 творів хорової духовної музики, у тому числі двох літургій. Водночас він — автор кількох непересічних опер (деякі ставилися у Італії — «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій»), У його патетичній та проникли­вій музиці з'являються народні мотиви. З ім'ям Бортнянського пов'язують но­вий етап у розвитку української професійної' музики.

Поруч із ним користується заслуженою славою музикант і хормейстер А. Ведель, автор 29 церковних хорових концертів, мелодика яких будується й на принципах барокового партесного співу й на використанні елементів української фольклорної традиції.

Шлях високих духовних пошуків людини, драматичну картину боротьби присмеркових пристрастей і світлого релігійного почуття відтворив у своїй музиці М. Березовський, який теж вчився у Італії, був академіком-композито­ром, але, доведений до відчаю замовчуванням свого таланту та придворними інтригами у Петербурзі, покінчив життя самогубством. Канонізувавши поруч з Д. Бортнянським жанр світського хорового концерту, він виступив і як автор ряду духовних концертів та опери «Демофонт», використовуючи часом мелодії українського' фольклору.

Важливу роль у національно-культурному відродженні українського народу відіграло становлення сучасного театру. Основи українського професійного теат­ру були закладені у Харкові та Полтаві — центрах театрального життя України початку XIX ст. Директором і режисером Харківського театру став у 1812 р. Г. Квітка-Основ'яненко. До професійного складу трупи входили талановиті ак­тори, серед них — обдарований М. Щепкін, Коли на чолі Полтавського театру став І. Котляревський, з його ініціативи Щепкіна було викуплено з кріпацтва.

М, Щепкін, особистий друг Т. Шевченка, був справжнім новатором на ниві українського театрального мистецтва, здійснив перехід від класичної мане­ри гри до сценічного реалізму, став першим виконавцем ролей Виборного в «Наталці-Полтавці» і Чупруна в «Москалі-чарівнику».

Творча індивідуальність починає приваблювати загальну увагу: на ниві теа­трального мистецтва України XIX ст. плідно працює відомий у той час актор, співак, український композитор С. Гулак-Артемовський.

Функціонував театр у Києві, де починали свою творчість М- Старицький (як драматург) та композитор М. Лисенко, який стає творцем національного на­пряму в українській музиці.

Широко відомі опери М. Лисенка «Наталка-Полтавка», «Ніч перед Різдвом», «Тарас Бульба», вокальні твори під загальною назвою «Музика до Кобзаря», ро­манси на слова І. Франка, Лесі Українки, М. Старицького, Цей талановитий

5.4.9. Оперний театр у Одесі

композитор, піаніст, диригент, педагог і суспільний діяч при­ніс українській музичній куль­турі світову славу.

У 60-ті роки XIX ст. «Ар­тистичне товариство» в Єли-заветграді (нині Кіровоград) вперше в Україні поставило п'єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля», а у 70-ті роки — оперу С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Професійний театр в Єлиза-

ветграді створено у 1882 р. Тут грали відомі актори української сцени М. Садовський, М. Заньковецька, О. Виріна. Театр з великим успіхом гастролював у Києві, Чернігові, Харкові та інших містах України.

У Росії до українського театру ставлення було різне. Характерна рецензія на гастролі українських артистів, вміщена у модерністському журналі «Аполлон»:

«Приезжали малороссі, пели, танпевали. У украинской музі ноги на шарнирах:

сама ходит» (поч. ХХ ст.). Водночас відомий діяч російського театру К. Станіславський називав Кропивницького, Заньковецьку, Саксаганського, Садовського «блискучою плеядою», що нічим не поступається російським знаменитостям.

Слухачів кращих оперних сцен Європи та Америки дивували своїм голосом сестри-співачки, уродженки Тернопільщини Ганна та Соломія Крушельницькі, які вчилися мистецтву співу у Львові й вдосконалювалися в Італії. Серед їхнього репертуару — партії з опер Доніцетті, Моцарта, Брамса, Вагнера, Чайковського, Гулака-Артемовського, Лисенка. Зокрема С. Крушельницьку порівнювали з та­кими корифеями, як Карузо та Шаляпін. Водночас сестри-співачки брали активну участь у ювілейних вшануваннях українських письменників і композиторів, під­тримували творчі контакти з сучасною українською інтелігенцією.

Зростає суспільна увага до театральної справи. Будинки оперних театрів у Львові (архітектор 3. Горголевський) та Одесі (австрійські архітектори ф. Фельнер та Г. Гельмер) є окрасою європейської архітектури (рис. 5.4.9).