КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

5.2.1. Становлення Київської Русі. Київська Русь — давньоукраїнська держава з центром у Києві — утворюється у IX—Х ст. Існує легенда, що місто Київ закладали три брати — Кий, Щек і Хорив — на високому березі Дніпра. На честь старшого брата місто назвали Києвом. Нащадки Кия були. першими князями Київської держави.

Протягом багатьох століть східні слов'яни вели боротьбу з кочівниками, об'єднуючись в союзи. Київська Русь стала остаточним великим об'єднанням такого роду, колискою майбутньої України.

Київська Русь розвивалася бурхливо, прагнучи до розширення своїх кордо­нів, але ці кордони часто були хиткі й ненадійні. Держава була впливовою, але не мала ні твердого міжнародного статусу, ні сильної влади.

Князі окремих племен підкорялися владі київського князя, однак своволя феодалів не згасала. Наприклад, останній язичницький князь Києва, войовничий Святослав, залишив трьом синам велику, але хитку в політичному відношенні державу, що згодом стала руйнуватися міжусобицями.

Однак Київська Русь успішно воювала і з кочовими народами Причорно­мор'я (печеніги, половці), і з могутньою Візантією. Історикам відомі угоди, що укладалися між Візантією та київськими князями: візантійці прагнули захисти­ти свою країну від набігів войовничих русичів. Небезпеку русичі представляли чималу. Князь Олег, наприклад, на знак перемоги над греками прибив свій щит на ворота Царграда (так на Русі називали Константинополь).

5.2.2. Суспільне життя в Київській Русі. У Київській державі і законо­давцем, і виконавцем законів, і верховним суддею була одна особа — князь. Роль князя Київської Русі була значнішою і складнішою, ніж роль князя місцево­го. Він розпоряджався скарбницею держави, був вождем війська і провадив

зовнішню політику. Князь радився з боярами, що формували думу, яка знаходи­лася в столиці, місті, у якому перебував стіл (стол) — престол князя. Князь також призначав управителів на різні ділянки.

У давнину князі об'їжджали з дружиною-військом міста і села свого князів­ства, затримуючись іноді в тому чи іншому пункті місяцями і перебуваючи на утриманні громади (полюддя). Збирали данину шкірами, воском, медом — від «диму» (садиби) або від «рала» — кількості землі⁹. Не слід, однак, думати, що це було якесь грабіжництво простолюду на власну користь: зібрана данина над­ходила у державну скарбницю.

Звичайно, тут бували й вияви сваволі, й випадки бунту.

Київський князь Ігор тричі за один заїзд збирав данину з племені древлян, і вони вирішили: якщо вовк внадиться до вівчарні, то не заспокоїться, поки не переведе все стадо! Військо Ігоря було перебите, а самого князя замордували страхітливо — прив'язали за ноги до нахилених верхівок дерев, які, випроста­вшись, розірвали його навпіл. Дружина небіжчика Ольга, за переказом, жорс­токо помстилася древлянам.

До князів усе вирішувало віче (збори), яке втратило значущість в князів­ську епоху. Але коли з якої-небудь причини князя на престолі не було (через раптову смерть, загибель на війні й ін.), віче збиралося в столиці, — якщо йшлося-про престол київського володаря, або у волості, — якщо про спадкоємця місцевого князя, щоб вирішити, кого запрошувати на князювання.

Іноді з волі громади кликали «чужого» князя, на противагу «легітимному», скажімо, непопулярному синові небіжчика. Часом князі й самі збирали віче, щоб порадитися з громадянами. На вічі князь і народ укладали так званий ряд, тобто домовлялися про характер майбутнього правління на певних умовах.

5.2.3. Хрещення України—-Русі та його історико-культурне значен­ня. Язичництво в епоху Київської Русі дедалі більше сприймалося як анахронізм. Серед варягів і місцевих жителів були люди, що сповідували християнство. Жили в Києві та інших містах і такі єдинобожники, як єврейські та мусульманські купці. Чимало русичів за часів пізнього язичництва болісно відчували ізольова^ ність від світового співтовариства, необхідність змін в релігії, духовному та сус­пільному житті взагалі.

Християнство ж до кінця першого тисячоліття нашої ери стало світовою релігією, яку сповідували Візантія та Західна Європа, що оточували Київську Русь. Інтерес до цієї релігії зростав. Відомо, що в язичницькій Русі було замучено деяких прихильників нової релігії (наприклад, варяги Федір і Іоанн). Християн­ство поступово здобувало авторитет, ставало ознакою цивілізованості.

З кінця Х ст. тенденція до християнізації зміцнюється. Київська княгиня Ольга, ознайомившись у Візантії з християнською вірою, прийняла нову релігію, причому її хрещеним батьком став сам візантійський імператор; це мало засвідчити,

з яким інтересом ставиться Візантія до можливого хрещення Русі, з якою бажа­ла мати стабільні стосунки й тримати її під своїм впливом,

Та син Ольги, князь Святослав, який на той час правив, не приймав нової віри.

Войовничий, хоробрий, він проводив життя у сідлі, прагнучи силоміць роз­ширити свої володіння. Він нічим не відрізнявся від дружинників, спав на зем­лі, не боявся труднощів. Довгі вуса та голена голова з довгим чубом створювали характерний образ: так виглядали варварські аристократи-варяги, й це було перейнято київською знаттю. Згодом запорожці, аби підкреслити, іцо вони не кріпаки, а вільні, шляхетні люди, повернуться до цієї зачіски («оселедець»),

Святослав залишився в історії України як полум'яний, високого духу, пат­ріот. У літописі збереглася його коротка промова до воїнів, коли їх оточили вороги; в ній Святослав закликає не боятися смерті — бо мертві не мають сорому.

Але після вбивства Святослава печенігами відкрився шлях для реформ. Син загиблого, Володимир Святославич, був невдоволений устроєм країни в цілому. Свого часу він спирався на варягів у боротьбі за князівський престол. Але тепер Володимирові потрібно було створити духовно монолітний етнос і не залежати від варязького війська — воно було відправлене на службу до Візантії. Усунуто було і варязьких аристократів. Залишилося об'єднати народ єдиною для всіх вірою.

Володимир спробував зробити реформу стародавніх вірувань, створити но­вий варіант слов'янського язичництва. На чолі пантеону старих богів був постав­лений (може, за зразком розвинених античних релігій) бог грози Перун, що уявлявся досі лише як бог князівських дружинників. Перунові був споруджений над Дніпром дерев'яний ідол, інкрустований золотом і сріблом. Практикували­ся й людські жертвоприношення. Уніфікація язичницької релігії супроводжу­валася стиранням особливостей племінних вірувань і релігій. Однак, в житті русичів нічого не змінилося. Прийняття нового світогляду й порядків виглядало як невідворотність, тим більше, що навіть такий останній бастіон язичництва в Західній Європі, як сусідній регіон, вітчизна варягів — Скандинавія, пов'язана з Київською Руссю численними зв'язками, в ті часи вже інтенсивно християні­зувалася.

Приблизно у 988-989 рр. Володимир приступив до хрещення Русі. У Києві знесли ідоли Перуна й інших язичницьких богів, зруйнували їх і спорудили християнські храми. Нова релігія була прийнята достатньо мирно. В літописах згадуються лише деякі випадки протидії їй, наприклад, у Новгороді даа волхви учинили бунт, придушений силою. Всім були очевидні вигоди нового типу культури.

У країні починають будувати численні монастирі. Першим центром нової релігії стає Києво-Печерський монастир, заснований Антонієм і феодосієм. Нав­коло них стали групуватися й інші подвижники, що являли своїм життям зразок нового мислення, нового типу життя. На тлі недавньої звульгаризованої моралі, поклоніння стихіям, людських жертвоприношень й культу людських пристрас­тей вимальовується аскетична особистість, що шукає не земних благ, а Царства Небесного, піднесена Й одухотворена. У житіях святих цього монастиря («Києво-Печерський патерик») зафіксовані дивні приклади перемоги над пристрастями,

досягнення духовної гармонй. Йшли в ченці й прості люди, і боярські діти, і навіть князі (наприклад, Михайло Святоша). Києво-Печерський монастир згодом набуває ста­тусу лаври, тобто найбільшого чернечого центру. Він стає також оплотом книгопи-сання та мистецтва. З'являється безліч ін­ших монастирів- Важко переоцінити їхню роль у становленні нового типу культури, у справі облагороджування духовного жит­тя народу. Монастирі були тоді не тільки

справжніми джерелами духовного життя. Саме звідси бере початок городницт­во, нові землеробські методи — навіть буряки та опрки, привезені з Греції, вперше почали вирощувати в монастирях. У країні неписьменній, що ще вчора жила подекуди «звичаєм звіриним» (вираз Нестора-літописця), формуються сильні й численні центри цивілізації. Відгороджені від повсякденних життєвих турбот, ченці виробляють у тиші келій ті цінності, що були життєво необхідні Київській Русі, яка прагнула порівнятися з культурними співтовариствами Захо­ду та Сходу.

Водночас прийняття християнства ускладнювалося неграмотністю мас, силь­ними пережитками язичництва в народі. Поряд із відвідуванням церкви люди­на продовжувала, часом приносити таємні пожертви старим, звичним божкам і демонам, при потребі чаклувала. Навіть у церковне життя увійшли звичні язичницькі уявлення (освячення води як доброї стихії й ін,). Деяких святих і надалі вважали заступниками стад, погоди, здоров'я і т.д. (наприклад, Св. Власій, чиє ім'я ототожнювалося за співзвуччям з язичницьким Велесом, став «покровителем скотарства»). Найбільш яскраво виявилося тяжіння до язич­ницьких традицій в накладенні один на одного старого землеробського календа­ря і нового, християнського.

Ось характерний приклад; свято Стрітення, тобто зустрічі Христа-немов-ляти жерцем Симеоном в Єрусалимському храмі, яке святкують навесні, осмис­лено як язичницький міф; у цей день «зима з літом зустрічаються».

При всій значущості язичницького періоду для історії української культури, слід визнати, що в умовах масового прийняття християнства двовірство свід­чить про те, що релігія вищого рівня не одразу змінила архаїчну структуру мислення.

Проте після Володимирового хрещення відносини між Київською Руссю та Візантією зміцніли. Це позначилося і на торгових, і на культурних зв'язках (рис. 5.2.1). Постійне спілкування з візантійцями збагатило слов'янську культу­ру: запозичено чимало слів з грецької мови, русичам стали давати грецькі імена (Андрій, Олександр, Софія й ін.); на Русь проникають грецькі книги — і релігій­ного, і нерелігійного змісту,

Введення християнства сприяло зближенню Русі не тільки з Візантією, але й з іншими європейськими державами. Достатньо згадати, що дочок Ярослав Мудрий одружив з представниками королівських родів Європи, а Анна Яросла-вна по смерті свого чоловіка, короля Франції, правила цією країною тривалий

час. Характерна деталь: на привезеному нею з Києва Євангелії складали присягу королі Фран­ції а>к до революції 1789 р.

5.2.4. Судочинство в Київській Русі. З прийняттям християнства змінився й характер судочинства. Достатньо сказати, що Володимир Хреститель відмінив смертну кару. Суспільство зро­зуміло необхідність жити за гуманним законом. На слов'янському грунті насаджувалася нова, ви­сока духовність, нова міра світу й людини, відчут­тя святості й цінності життя.

За синів Ярослава Мудрого, у другій поло­вині XI ст., був складений перший звід законів Київської держави — «Руська правда» (слово «правда» у Древній Русі мало ще значення — устав, закон). Це були закони щодо поділу спад­щини, покарання злодіїв, убивць і т.д. У «Русь­кій правді» позначилися і соціальні розходжен­ня: для знаті і для простих селян покарання були різними, «Цетжовні люди» — священики, їхні сім'ї й загалом ті, що жили при монастирях та церквах, підлягали суду єпископа.

«Руська правда», як і чимало інших книг, дійшла до нас завдяки монасти­рям, у яких часто зберігалися великі бібліотеки.

5.2.5. Наука та освіта. Перші школи в Київській Русі з'являються завдя­ки ініціативі князів. Наприклад, князь Володимир Хреститель відкрив школу для дітей «кращих людей» при Десятинній церкві. У Новгороді було створено школу, у якій навчалися діти новгородських урядовців і священства,

При Софійському соборі Ярослав Мудрий (рис. 5.2.2) відкрив щось на зразок вузу, у якому навчалися такі особистості, як перший митрополит з руси­чів їларіон та діти самого Ярослава, а також діти іноземних володарів Європи. У закладі вивчали мови, історію, географію, риторику, богослов'я.

Згодом по країні поширилися освітянські школи при церквах для широкого загалу. При єпархіях з'явилися школи для підготовки майбутніх кліриків. Особливу роль відіграли монастирі (в першу чергу — Києво-Печерська лавра, яка була потужним культурним центром, де готували майбутніх кліриків, митців, книж­ників і навіть лікарів). Відомо також про існування у Києві школи для дівчат.

У Київській Русі вже функціонували спеціалізовані школи, в яких навчали малярству, співу, художній різьбі, обробці металу тощо.

На західноукраїнських землях стали вивчати латину, яка була мовою міжна­родної культури на Заході. Освіту в Галицьке-Волинському князівстві поширю­вали вчителі (бакаляри) та духовні особи (дидаскали). Серед знаті запроваджу­валося індивідуальне навчання дітей, і латина поруч з грецькою, польською чи німецькою мовами посідала у програмах такого навчання чільне місце.

У XI—XII ст. на Русі вже з'являються свої вчені-натуралісти. Відомо, що київський ненець Агапіт професійно займався медициною. Він зцілював шкір­ні хвороби, запалення, широко використовуючи при цьому відвари з трав і коренів.

Розвиток науки до цих часів був утруднений. Достатньо сказати, що лише з прийняттям християнства в краї остаточно й назавжди утверди­лася писемність. До християнізації і наука, і словесна творчість мали фольклорний характер¹⁰. Неясні й час­то недостовірні версії про існування писемності до християнізації ґрунту­ються або на ототожненні зі слов'ян­ськими письменами використовуваних варягами рун, або на фальсифікаціях, або на можливих фактах проникнен­ня на Русь елементів південнослов'ян­ської християнської книжності. Звідси й можливість появи окремих пам'я­ток такого типу у християн доволо-димирськоЇ Русі,

Як матеріал для письма використовували пергамент. Однак він був доро­гим і переважно призначався для книг церковного характеру. Паперу для побутового письма ще було недостатньо. Характерно, що на півночі — у Нов­городській- землі — писали грамоти на бересті, березовій корі. Тексти на цих грамотах витискали за допомогою спеціального інструмента. У давнину бере­ста була найпоширенішим матеріалом для письма, адже вона значно дешевша від пергаменту та паперу. Тому зазвичай на ній писали небагаті люди — про­сті городяни та селяни, занотовуючи усілякі господарські питання. Зберігся також наївний дитячий малюнок, зроблений невпевненими лініями: хлопчик Онфім намалював себе на коні, зі списом у руці, яким він б'є ворога (рис. 5.2.3). Зберігся й уривок дражнилки, надряпаної, вочевидь, насмішкуватим учнем стародавньої школи:

«невежа писа недума каза а хто се цита...»

У духовній культурі Київської Русі велику роль продовжувала відігравати усна народна творчість: билини^, пісні, казка, загадки., легенди, в яких закарбувалася народна пам'ять про події давнини. Чимало з них пізніше стали письмовими

творами. Наприклад, так потрапили у «Повість временних літ» легенда про будівництво Києва трьома братами, давні перекази про Олега, Ігоря й Ольгу, про Володимирове хрещення та ін.

Князь Володимир після прийняття християнства заснував школи, у яких навчали читанню та письму. Духовне життя Київської Русі було доволі актив­ним; тут кипіли релігійні полеміки, обговорювалися концепції юдеЇв і мусуль­ман, «єресь вірменська», відмінності між західним і східним церковним обрядом'².

5.2.6. Літературно-митецька діяльність. За князя Ярослава (XI ст.) книжно-писемна справа і вченість особливо піднеслися. Відомо, що сам Ярослав проводив ночі за читанням, мав величезну бібліотеку. Характерний складений книжником Іваном «Ізборник» — хрестоматія з кращих повчальних творів ві­зантійських авторів.

За Ярослава на митрополичий престол Києва вперше було поставлено не грека, а русича — їларіона, вченість якого засвідчена блискуче написаною про­повіддю «Слово про Закон і Благодать», що збереглася до наших часів.

Тут патетично стверджується, що новозаповітна віра вища за старозаповіт-ну, бо «благодать» є вільний вияв любові до Бога, а не страх перед Ним, як у часи Мойсееві, їларіон знаходить красномовну алегорію: закон подібний до рабині Агари, що поступилася Саррі як законній дружині й пані своїй. Автор проповіді радіє, що слов'яни отримали світло віри саме «за благодаттю».

Відомі й інші видатні книжники Київської Русі, вченість яких захоплювала сучасників, а часом викликала й заздрість. Це — Климент Смолятич і Кирило Туровський (XII ст.).

«Повість временних літ» була написана найвідомішим із вітчизняних літо­писців — Нестором, ченцем Києво-Печерського монастиря, що жив у другій половині XI — на початку XII ст. Вона отримала назву за першими словами: «Се повєсть врємєнних лєт..,». У повісті, крім власне літопису — опису подій рік за роком — Нестор зв'язує історію слов'ян зі світовою історією, описує їх побут, обряди, звичаї, вірування тощо. Наприклад, із «Повісті...» ми дізнаємося про існування в 945 р. у Києві кам'яного палацу князя Святослава, стіни якого були прикрашені фресками, мозаїкою, інкрустаціями,з мармуру,

З'являється новий для слов'ян жанр літератури — жипіія святих, у яких розповідається про життя церковних і державних діячів, оголошених церквою святими; тут фігурували як персонажі світової церковної історії (Алексій — чоло­вік Божий, Іоан Золотоустий та ін.), так і герої давнього київського життя (му­ченики-князі Борис і Гліб, вбиті своїм братом Святополком Окаянним у боротьбі за владу; засновники Києво-Печерського монастиря Антоній і Феодосій Печор­ські й ін.). У житіях відтворено історичні події тих часів, релігійно-моральні та естетичні погляди суспільства.

Справжнім шедевром київської літератури є «Слово о полку Ігоревім», ство­рене в XII ст. невідомим автором, у якому описується невдалий похід руських

.

5.2.4. Будинки Новгорода Київської Русі

князів проти половців на чолі з князем Ігорем Святославовичем. Автор «Слова» широко використав усну народну творчість, змалював небезпеку князівських розбратів, гаряче закликаючи усіх разом устати «за землю Руську».

«Слово...» поєднує оповідь про невдалий похід молодого князя проти по­ловців з ліричним переживанням його поразки як загальнонаціональної траге­дії. Це водночас і повчання всякому властителю, і'заперечення того «епічного буйства», яке характеризує богатирів язичницького типу. «Слово...» є блиску­чим твором, в якому використані всі можливості літератури: повчання, худож­ня інтерпретація подій, елементи народної творчості. Основний пафос твору полягає в тому, що автор закликає до поміркованості й миру, хоча підносить і воїнську доблесть русичів. Стиль «Слова» дуже нагадує фольклорний:

З християнізацією України—Русі починається й становлення справжньої ар­хітектури (рис. 5.2.4). Від початку у слов'ян село й місто мали вигляд напівзем­лянок: використовували для будівництва здебільшого дерево й глину. Кам'яних будівель у дохристиянські часи не було. Місцеві будівничі навчилися у грецьких майстрів принципів кам'яного будівництв, стали виготовляти плінфу, міцну цег­лу, що широко використовувалася у Візантії.

За князя Володимира Хрестителя в Києві була побудована велична Десятин­на церква (рис. 5.2.5). Таку назву вона отримала тому, що була створена на десяту частку княжого доходу, віддану на церковні потреби згідно з ранньохри­стиянськими нормами.

Не обходилося Й без курйозів, часом прикрих. Наприклад, греки, що буду­вали Десятинну церкву, звичні до кам'яного грунту, не здогадалися підвести під будівлю на нетривкому київському ґрунті кам'яний фундамент; перший варіант споруди завалився.

Кількість монастирів і храмів починає зростати. В часи князювання Яросла­ва Мудрого Київ уже був одним із найбільших міст Європи, добре відомий 32

5.2,5. Десятинна церква

межами Київської Русі. Німецький хроніст Адам Бременський писав про нього з захопленням, створюючи легенду про велику столицю Русі, у якій начебто функціонують чотириста храмів.

Дійшли до нас відомості, як виглядав міський ансамбль стародавнього Києва.

У місто можна було ввійти тільки через четверо воріт. Головні з них — Золоті: над ними була золотоглава церква, що також служила добрим спостереж­ним пунктом у випадку нападу кочівників.

У центрі міста князь Ярослав заклав величний Софійський собор із тринад­цятьма куполами (рис. 5.2.6). Стіни центральної частини храму прикрашали фрески та мозаїки; апсида з величезним зображенням Оранти — Богоматері у молитовній позі — сяяла мерехтливим золотим фоном. На одній зі стін храму поруч із святими був зображений князь Ярослав і Його родина. Софій­ський собор став місцем перебування глави церкви на Русі — київського мит­рополита. Тут була ще велика бібліотека, де зберігалися слов'янські та грецькі книги.

Чимало пам'яток давньої київської архітектури було зруйновано більшови­ками вже в нашому сторіччі (Успенський собор Києво-Печерської лаври й ін.); деякі з них, як, наприклад. Михайлівський монастир, сьогодні незалеж­ною Україною відновлені.

5.2.6. Софійський собор у Києві

З'являється прекрасна християнська архітектура у Чернігові, Овручі, Воло­димирі (рис. 5.2.7) та ін.

Образотворче мистецтво також відновлюється. Русичі навчалися іконо­писному мистецтву у візантійських майстрів (ми вже згадували про мозаїки та фрески у київських соборах). Слід зазначити, що поєднання мозаїки і фрески в стінах однієї і тієї ж архітектурної споруди є оригінальним місцевим художнім прийомом, який не використано ніде більше. Прекрасним зразком образотвор­чого мистецтва київських часів є ікона Георгія-Побідоносия, виконана в тради­ціях античного живопису: святого зображено юним і прекрасним, з кучерявим волоссям; він зодягнений у лати, але не героїка, а людська принадливість ство­рюють світлу й одухотворену ауру твору; цьому немало сприяє й запозичене у візантійців золоте тло.

Київська школа дотримувалася золотого тла, а ось у Новгороді та Пскові його замінило кольорове: інтенсивний червоний колір в іконі пророка Іллі (його було забрано на небо на вогненних конях, і з ним пов'язувалася символіка вогню); сумний синій — в іконі великомучениці Варвари тощо,

Великою майстерністю вирізняються деякі мініатюри та художньо викона­ні великі букви в книгах того часу. Вони не поступаються візантійським або західноєвропейським малюнкам («Остромирове Євангеліє», «Ізборник Свято­слава» та ін.). Найбільш давні збереглися в Євангелії, переписаному в XI ст. для новгородського Остромира. З великою експресією зображені євангелісти. Ши­роке використання золотого тла й відточене зображення фігур тварин (символи євангелістів) уподібнюють мініатюри до ювелірних виробів. Оформив «Остро­мирове Євангеліє» диякон Григорій.

Відомим живописцем був також чернець Києво-Печерською монастиря Аліпій (Алімпій). З його ім'ям пов'язують ікони «Печорська Богородиця» і «Велика Панагія».

Декоративно-приклад-н е мистецтво Київської Русі, в пер­шу чергу ювелірне, також досягло у XI" XII ст. високого рівня: виготов­лялися численні й доброго смаку мід­ні й срібні браслети, гривні, намиста, кульчики, персні, натільні хрести й мі­ніатюрні іконки; багато прикрашали зброю і воїнське вбрання. Київська Русь славилася мистецтвом виготовлен­ня зброї, особливо мечів. На них ху­дожньо зображали різні символи — підкови, спіралі, хрести тощо. Корис­тувалися попитом майстерно ковані пояси. Срібло вміли вишукано чорни­ти. Золото як ювелірний матеріал з'яв­ляється, вочевидь, в міру збагачення суспільства, згодом, так само, як і кош­товне каміння.

Майстри Київської Русі оволоділи технікою інкрустації металевих виро­бів кольоровими вставками (емаль). Вони навчилися напаювати на мета­леву основу прикраси дрібнесенькі кульки, що створювали багатий рель­єфний орнамент (скань) і візерунки з дроту (зернь). Популярними були Й художні вироби зі скла.

Київські ювеліри синтезували численні традиції інших народів — давніх і су­часних їм скіфів, готів, вірмен, греків, арабів. Працювали тут також численні юве­ліри-євреї з Хазарського каганату, загалом, східні ювелірні вироби були популярні.

Багатою та цікавою була й музична культура Київської Русі. Продовжува­ла існувати музика скоморохів, що зберігали дохристиянські традиції, з викори­станням таких інструментів, як ріжок, гудок, гуслі, труби, сопілки, роги та ін. Ще в дохристиянські часи склалися ня язичницькому ґрунті колядки й щедрів­ки, веснянки й обжинкові пісні, похоронні голосіння тощо. З пітьми віків вири­нають навіть деякі імена найдавніших народних поетів — наприклад, згаданого в «Слові о полку Ігоревім» Бояна.

Можна стверджувати, що існувало кілька типів народних співців: виконавці епосу, скоморохи та ін.

Візантія передала Київській Русі церковну музику та спів. Унікальною фор­мою стала дзвонова музика, запозичена зі західного церковного ужитку. Дзво­ном попереджали про напад ворога, пожежу, відзначали військові перемоги, викликаючи в людей почуття радості або уболівання, надії, тривоги тощо. Дзво­ни прийшли на зміну давньому билу — сухій дерев'яній дошці, у яку били, скликаючи до молитви.

Використовували такі струнні інструменти, як гуслі, що згодом еволюціону­вали у бандуру та цимбали.

Видовища посідали значне місце в культурі Київської Русі. Згадані скоморо­хи, мандрівні професійні артисти розігрували на втіху городянам всілякі сцен­ки; виступали вони й по селах. Але зазвичай місцем їх виступу був міський ринок або княжий бенкет. Знавці стверджують, що у виступах скоморохів спо­стерігаються в зародку елементи типової міської культури: сатира, політичні на­тяки тощо.

Видовища прийшли з Візантії, де подібні артисти — аналогія західного жонглерства — були вельми популярні (див. розписи на хорах Софії Київської, на яких зафіксована зустріч княгині Ольги у Константинополі. Візантійські ар­тисти створювали тут атмосферу свята, видовища).

Проте видовищам скоморохів притаманний був карнавальний дух, елемен­ти соромітництва, які йшли від язичницькою фольклору, тому церква несхваль-но ставилася до Їх виступів.

5.2.7. Монгольське завоювання і руйнування культури Київської Русі. Київська Русь проіснувала більше трьох сторіч. Вона була колискою давньоукраїн­ського етносу і його культури, щедро збагатила своїми досягненнями й сусідні народи.

У XIII ст. міжусобиці князів та їхні сварки послабили князівства Київської Русі і зв'язки між ними. Продовжувалися і набіги половців. А наприкінці XII — на початку XIII ст. у Центральній азії з племен, що раніше ворогували, була створена сильна Монгольська держава. З її утворенням почалися монголо-татар-ські завоювання, що поневолили ослаблену й роздроблену Русь.

Монголо-татари захопили багато великих міст, зруйновали і спалили пам'ятки давньоруської архітектури, твори живопису й літератури. Тисячі талановитих митців ~ художників, архітекторів — були вбиті або взяті в полон. На півсто­ліття призупинилося кам'яне будівництво — через недолік матеріальних засобів і відсутність майстрів-будівельників.

Однак монгольська навала не змогла знищити культурних основ Київської Русі. Народ не тільки зберігав кращі культурні традиції минулого, але й створю­вав нові духовні цінності.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ГЕТЬМАНСЬКОЇ ЕПОХИ (ХІУ-ХУІІ ст.)

5.3.1. Міжнародне та внутрішнє положення краю. Гетьманська доба — славетна епоха української історії та період формування фундаменту нової україн­ської культури, яка, незважаючи на тяжкі обставини життя нації, досягла в бага­тьох відношеннях європейського рівня і стала гідною частиною культури світової.

Розвиток української культури XIV—XVI ст. відбувається в складних історич­них умовах. Українські землі розпорошилися і втратили єдиний політичний центр, так само, як і державну незалежність (якийсь час лише Галичина утри­мувала свою незалежність та власну державність). Тоді вони були у повній залежності від татарського хана і не могли відстояти свою самостійність.

Кримські татари, прийнявши іслам, стали васалами турецького султана, що подвоїло воєнно-політичний тиск з півдня. Татари постійно плюндрували укра­їнські землі, винищували літніх людей і забирали молодших у ясир, продаючи їх як рабів на ринках Сходу. Про ці події складалися народні пісні, у яких орда

Малих потоптала, старих порубала, А молодших, середульших у полон погнала.

Невтішну долю мали у Туреччині полонені українські хлопці, які. позбавле­ні сім'ї та роду, змалку виховувалися як віддані султанові та ісламу воїни, не знали іншого життя, окрім війни та воєнних вправ (мамлюки). Дівчата попов­нювали турецькі гареми, стаючи безправними дружинами чи рабинями своїх чоловіків-володарів. Не всіх спіткала доля легендарної Рокоолани, яка стала улюб­леною дружиною султана й змогла значно полегшити життя своїх земляків у турецькому полоні.

Українці почали тиснутися до півночі, бо життя поблизу татарських земель стало небезпечним. У середині XIV ст. частина українських земель (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Поділля та частина Волині) увійшла до складу Великого князівства Литовського.

Литовське панування спочатку виявилося більш сприятливим для розвитку української культури, ніж період монголо-татарського ярма. Чимало литовських аристократів-язичників, відчуваючи тяжіння до більш високої християнської куль­тури та недосконалість власного духовного ґрунту, приймали православ'я, порід­нившись з украЇнсьіСими князями. Староукраїнська мова стала офіційною мо­вою уряду, нею була написана конституція Литви (рис- 5.3.1). Але саме по собі Литовське князівство не було достатньо міцним чи впливовим, аби втриматися разом з Україною в цивілізованому просторі.

У другій половині XIV ст. стала воювати з литовцями за українські землі Польща. Частина України потрапила під владу поляків (Галичина і почасти Волинь). Однак внаслідок політичних порахунків у XVI ст. Польща об'єдналася з Литвою в одну державу — Річ Посполиту, після чого українці потрапили під подвійний гніт. Українська православна культура зазнала гноблення, тому що умовою нового союзу стало впровадження католицизму.

Окрім цього, протягом XV—XVI ст. продовжувалася боротьба Речі Поспо­литої з татарською ордою. Україна виявилася на кордоні напруженості: татари

5.3.1. Сторінка з литовської конституції, писана староукраїнською мовою

5.3.2. Запорозька Січ

5.3.3. Рада на Січі

мучили переважно її. Ні Литва, ні Польща, не змогли зорганізувати оборону від навали зовнішніх во­рогів. Це завдання взяло на себе українське козацтво, що стадо формуватися в XV ст.

5.3.2. Козацтво і його куль­тура. Заснувалося козацтво на островах пониззя Дніпра, де був створений укріплений військо­вий табір — Запорозька Січ (рис. 5.3.2). Запорожці, насліду­ючи своїх пращурів часів Київської Русі, ходили походами на Крим і в Туреччину, відбивали їхні на­пади на Україну.

Перебуваючи поза межами польсько-литовського законодавст­ва та держави, козаки жили за республіканським устроєм, куль­тивували лицарський ідеал і вій­ськові доблесті, були провідника­ми патріотичної ідеї (рис. 5.3.3). Вчорашні втікачі з кріпаиггва, вони відчували себе спадкоємцями неза­лежної Київської Русі: характерний вигляд козака «оселедець і вуса» є не що інше, як наслідування імід­жу князів і дружинників київської епохи. Таким чином підкреслюва­лося, що козаки — це вільний. і шляхетний народ (рис. 5.3.4).

Існування Запорозької Січі на кордоні християнського світу, по­стійна напруга й готовність до смерті визначили неповторні риск психологи козацтва;

«За соціально-культурним змі­стом Запоріжжя було такими соб:

дверима у «світ навиворіт», що озна­чає парадоксальний, водночас аске­тично-мілітарний і карнавально-сміховий характер його існування (суворі звичаї і кумедні ритуалк-лицарство і волоцюжництво, дис­ципліна і анархія, взаємодія схілниг

і західних впливів у побуті та методах ве­дення війни тощо).

З посиленням польського гніту в Укра­їні козаки переносять свої удари на нових ворогів, ставши основною силою у боротьбі за національну незалежність. Саме козаць­ке військо (рис. 5.3.5) зіграє вирішальну роль у визвольній війні проти Речі Поспо­литої під проводом Богдана Хмельниць­кого і визначить подальшу долю України.

Важливу роль у козацькому житті мали захист православних традицій, фізич­не загартування, фольклорно-музична культура, У західних істориків козаки опи­сані як доблесні лицарі. Вони були не тіль­ки героями історичних пісень і дум, але часто і їх виконавцями. Саме в Січі розви­нулося своєрідне явище української народ­ної культури — кобзарство, виконання народних пісень або дум під акомпане­мент бандури (кобзи). Кобзарі були по­етами й усними літописцями, оспівували бойову славу України.

Окрім поезії, важливу роль у житті Січі і всієї України мали музика, спів і танці. Зокрема, у Запорозькій Січі була створена школа світського та церковного вокалу, де готували читців і співаків для православних церков України. Високого рівня розвитку досягла у козаків військо­ва музика. Загони запорозьких козаків, що виступали у похід, обов'язково мали сурмача. Трубу і сурму використовували як сигнали в боях, а також при урочис­тих зустрічах гостей. Високого розвитку в козаків досягло також хорове мистецтво.

Особливою популярністю в козаків і всіх українців користувалися танці, улюб­леним серед яких був гопак. Його вико­нували тільки чоловіки, під час танцю вони показували свого силу і спритність.

У січовій музичній школі, де вчили вокальній музиці і церковному співу, були створені спеціальні групи виконавців, що

5.3.4. Герб Війська Запорозького

пірнач булава

печатка

5.3.5. Козацькі клейноди

.

ставили лялькові спектаклі (вертеп) у супроводі музики. Отож, культура козаків була багатогранною і згодом стала частиною духовного життя українців. Відомо, що в зарубіжній публіцистиці виникло, визначення Запорозької Січі як «україн­ської Спарти».

5.3.3. Статус України у складі Речі Посполитої. Непростою була си­туація перебування України в складі Речі Посполитої, де було взято курс на, поглинання візантійсько-православної традиції панівним західним типом культу­ри. Водночас українство дістало більше шансів прилучитися до західних досяг­нень, критично їх оцінити й використати, ніж їхні північно-східні сусіди під монгольською навалою, приречені на фіксацію старих візантійських канонів.

Перш за все поставало питання збереження національної мови. Характер­ний лист брацлавської української шляхти королю Стефану Баторію про видання королівських указів «руською» (тобто українською), а не польською мовою (1576):

Хоч, найясніший милостивий королю, за ухвалою унії листи з канцелярії Вашої королівської милості не іншим, а тільки руським письмом мають буп:

видані, але, найясніший милостивий королю <...> це нам над право і над зольності наші діється, що листи з канцелярії Вашої королівської милості до нас письмом польським видають» (ІУК, с. 108).

Однак ситуація ускладнювалася численними втратами культурних кадрів. Піс­ля-монголів «вага Києва на якийсь час падає, адміністративний центр помалу посо­вує на північ, до Москви, а разом з ним сунуть до Москви і наші українські письмен­ники і збагачують московську літературу. Вже в XIV віці оддають Москві знання та сили наші славнозвісні митрополити: Св. Петро Волинець (пом. 1326) та Св. Олек­сій Чернігівець (1293—1377 рр.)», — писав митрополит їларіон (Огієнко)¹⁴.

5.3.4. Українська церква в гетьманську добу. Найважливішу, організу­ючу роль в українській культурі цього періоду продовжує відігравати Церква^ що консолідує духовний пошук суспільства, виробляє його світогляд і ідеали, опікується мистецтвами й сприяє розвиткові науки. У досліджуваний період Церкві випадає стати і берегинею національної спадщини, розвивати споконвіч­ні начала народної культури, охороняти їі самобутність.

Однак Церква в Україні в цю пору переживала непрості часи. По-перше, під ударами турків упала в XV ст. Візантія — оплот православ'я. Православна церква України продовжувала залишатися під владою константинопольського патріарха, але виявилася через занепад грецької церкви у важких умовах; розви­ток церковної культури тут сповільнився.

По-друге, майже всі українські єпископи звернули свої погляди до Риму ях до останньої надії зберегти християнство і залишитися в лоні Європи. Внаслідок цього виникає союз двох Церков — унія, або греко-католицька церква (1596 р.)-Вона догматично й адміністративне приймає владу римського папи, але зберігає православну обрядовість. унія була компромісом не лише з Римом, але і з Польщею, бо припинялися гоніння на візантійський обряд. У відповідь н& звинувачення в «ополяченні» уніатська церква інтенсивно розвиває національна українські начала в культурі, стає охоронницею цієї спадщини. Замість сліпою

.

наслідування греків приходить широке використання національної традиції — у музиці, живописі, проповіді тощо.

Православ'я в Україні виявилося у важкому стані, не стало своїх єпископів, без яких Церкву не можливо уявити. А польська влада забороняла призначати нових православних князів Церкви. Лише таємна посвята ряду єпископів в 1620 р, єрусалимським патріархом, іцо відвідав Україну, вдихнула життя в майже загас­ле українське православ'я тієї пори.

Водночас ця ситуація стимулювала релігійно-духовне вільнодумство і церко­вну полеміку. Як відомо, розвиток друкарства сприяв виданню Біблії різними мовами, це в свою чергу призвело до Реформації, розколу римської церкви.

Проникали в Україну й ідеї Реформації, лютеранство, кальвінізм і відродже­не з небуття аріанство («соціанство», або ж «антитрінітаризм») — вчення, що відхиляло Трійцю. Українці-протестанти на свій лад збагатили національну куль­туру. Зокрема принцип епохи Реформації — подавати народові Св. Письмо рідною мовою — визначив певну українізацію церковних книжок, які писалися церковнослов'янською мовою (напр., « Пересопницьке Євангеліє»),

Полемічність, що прийшла на зміну колишній однодумності, сприяла роз­виткові освіти, відкривала шлях новим віянням у культурі. Ситуація свідчила, при всій її непевності, що Україна є частиною європейського світу, тобто суспі­льством, де інтенсивно ведеться пошук істини і потроху вимальовується почуття плюралізму. Середньовічна епоха, коли всі поляки були католиками, а всі укра­їнці — православними, минула безповоротно. Подібна «конкуренція» пішла саме на користь українському православ'ю (реформи Петра Могили). По цій ситуації, одначе, боляче вдарило приєднання України до Москви після 1654 р. та, зокрема, підпорядкування українського православ'я новоствореному після падіння Візантії Московському патріархату (від часів християнізації, українське православ'я безпосередньо підпорядковувалося Константинополю). Досягнення української церковної культури цієї пори — оновлення богословської думки, ши­роке використання стилю бароко в мистецтві та ін. викликали у Москві недові­ру й підозру. Було, шо й палилися українські книжки, як «заражені латин-ством».

5.3.5. Розвиток науки та освіти. Українська культура розвивалася не лише у Запорозькій Січі, але й при князівських дворах, у монастирях і церквах. Тут працювали освічені люди, які вели літописи, перекладали і переписували книги. Найбільш освіченим у XIII—XVII ст, було духовенство, тому більшість шкіл знаходилася при монастирях і церквах; рідше — при дворах багатих фео­далів. Ці школи давали елементарні знання з арифметики, навчали письма, але до середини XVI ст. це перестає відповідати вимогам часу. Виникає новий тип школи — греко-слов'яно-латинська, в якій давньоруські традиції освіти поєдну­валися із західноєвропейськими.

Поруч з цими школами функціонувало понад 20 єзуїтських колегій, часом виникали і школи протестантські. В них вивчали теологічні дисципліни, грецьку мову й латину, риторику, математику.

Водночас в Україні XVI ст. спостерігається запровадження ідей Ренесансу, ренесансного гуманізму (зокрема, завдяки тому, що чимало українців навчали­ся за кордоном). Багато хто вчився в Празі і Кракові, в єзуїтських школах, де культивувалася полеміка з гуманізмом, що не означало його замовчування.

Характерною постаттю цього часу є Юрій Дрогобич, іцо навчався у Львові та Кракові, а у Болонському університеті (Італія) став пе­ршим українцем, який отримав докторський ступінь у галузі мистецтв і медицини, Займа­вся також астрономією (радше — ас­трологією). Був навіть ректором Болонського університету наприкінці XV ст.; згодом ви­кладав у Кракові.

У православному середовищі України спостерігалося живе прагнення зберегти давньоруські традиції, розвинути націона­льну культуру. Особлива роль в цю епоху належить Острозькій вищій школі.

Чи не єдиним православним вельможею в Україні у XVI ст. залишався князь Костян­тин Острозький, котрий у своєму замку в м. Острог розгорнув широку просвітницьку роботу. 1576 р. тут виникає Острозька вища школа (академія) із вивченням класичних мов, розвивається друкарство, видається пер­ша повна слов'янська Біблія (рис. 5.3.6).

Науково-літературне ядро цього центру складали Гарасим Смотрицький (бать­ко Мелетія Смотрицького), Дем'ян Наливайко, Василь Суразський та ін. В Острозькій школі викладали курс «семи вільних мистецтв» (за зразком захід­ноєвропейської середньовічної школи), що складався з предметів тривІуму та квадривіуму. Наприкінці XVI ст. Острозька академія стала занепадати через відхід нащадків К. Острозького від православ'я. Але Її справу продовжили в XVI—XVII ст. братські школи.

Виникають православні братства, які мають на меті оборону православної віри та обрядовості, митецької культури, розвиток українського книгописання, підтримку візантійських традицій у сфері мистецтва, охорону православних прав (XVI—XVIII ст.). Їх створювали при церквах із міщан, хоча до них входили часом і українські шляхтичі, духовенство, козаки. Особливу роль відіграли Львів­ське, Луцьке, Київське та деякі інші братства. Організовувалися школи, у яких навчання велося українською мовою. Тут вивчали як основні предмети мови (грецьку, латину, польську); окрім цього, до програм шкіл входили риторика, піїтика, арифметика, астрономія і музика. Провідна роль належала, як і у захід­них університетах, богослов'ю. В братських школах особливо інтенсивно вивча­ли риторику, бо була потреба захищати православ'я, боротися за душі людей. Ґрунтовно було поставлено вивчення риторики та піїтики в Луцькій братській школі, у Переяславському та Харківському колегіумах, у Київській братській школі. Братські школи мали значний вплив на рівень української культури.

Найбільшою серед них була школа Львівського Успенського братства, орга­нізована 1568 р, Стефаном Зизанієм, Юрієм Рогатинцем, Іваном Красовським та іншими діячами української культури. Школа готувала вчителів і священиків до практичної роботи в освіті, щоб зберегти українську культуру і традиції. За підтримкою Львівської братської школи був виданий «Буквар» Івана Федорова (Львів, 1574). У 1615 р. була заснована Київська братська школа, виникло і чимало інших. Цікаво й те, що ректором Львівської братської школи, взагалі першої в Україні, спочатку був видатний книжник І. Борецький, який переніс свій досвід на терени київської освіти. Львівський досвід був важливий і для інших українських земель. Ось характерний уривок з листа братчиків м. Вільно Львівському братству (1588): «Простіше кажучи, сто або двісті книг пошліть нам, виставивши за них відповідну ціну; а ми з подякою вашій любові вказану (ціну) вам перешлемо. При книгах і дяка (вчителя) або навіть двох, що зможуть достойно роз'яснити і інших навчити, просимо пришліть, яким тут життя і вся­кий достаток для задоволення тілесних потреб буде достойний» (ІУК, с. 111).

Братські школи були відкриті для дітей усіх верств населення. Завдяки братствам українська культура витримала випробування цієї важкої пори.

Таким чином, аж до XVIII ст. освіта в Україні не западала, а поширювалася. Сирійський диякон Петро Алеппський, що подорожував у гетьманську добу по Україні, був здивований широкою грамотністю простого народу.

Особливий внесок до української культури зробив канонізований нині церк­вою в Україні нащадок знатного молдавського роду, во'ін, митрополит, широко, по-західному, освічена людина Петро Могила (1596—1647), що присвятив своє життя розвитку української культури.

П. Могила був, з одного боку, ревним охоронцем православ'я — саме він за допомогою козаків забирає силоміць у греко-католиків київські святині — Со­фійський собор, Печорську лавру та ін. З іншого боку, він був прибічником духовної єдності Церкви в Україні, діалогу та взаємоповаги. Спостерігаючи тра­гедію української православної культури і церковного організму після падіння Візантії, він встановлює в першій половині XVII ст. курс на широке викорис­тання нових віянь у літературі, науці, мистецтві, щоб українські церкви не поступалися костьолам за рівнем виразу духу сучасності й багатством оформ­лення. Завдяки йому в українській православній культурі впроваджується но­вий стиль — бароко, який на Заході тоді служив переважно пропаганді концепції Римо-католицької церкви. Петро Могила був автором декількох книг і багатьох полемічних проповідей. Він вніс особистий вклад в українську культуру, підкрес­ливши її специфіку і самобутність. Будучи архімандритом Києво-Печерського монастиря, разом з ігуменом цього ж монастиря Трихимовичем Петро Могила пише «Православне сповідання віри», у якому викладені основи східного церков­ного віровчення. Відомий також його «Літургаріон або Служебник», до якого входять тексти літургії і молитов, опис обрядів, властивих тільки українській церкві. Описав П.Могила і порядок проведення богослужінь, пов'язаних із різ­ними обставинами: хворобою, неврожаєм, освяченням будинку. За проведену роботу Петро Могила був визнаний гідним звання доктора богословських наук.

Він проводив реформу Київської колегії за зразком західноєвропейських вищих шкіл (з початку XVIII ст. вона відома як Києво-Могилянська академія). За рівнем викладання і програмами Могилянська колегія стояла на рівні захід­ноєвропейських університетів. Тут навчалися сім—вісім років — мовам, крас­номовству, поетиці, філософії. Студенти писали вірші і п'єси, зазвичай латин­ською мовою, розігрували спектаклі. Навколо колегії групувалися відомі вчені того часу: Інокентій Гізель, Іоанікій Галатовський, Лазар Баранович, Антоній Радиловський, Теодозій Сафонович та ін. Колегія ця була відома у Європі і підтримувала контакт із багатьма навчальними закладами, її учні часто продов­жували навчання в західноєвропейських університетах.

Важко переоцінити значення цього закладу, що виховував тривалий час культурні кадри не тільки для України, але й для росії. Чимало письменників і вчених, випускників академії, переїхали до Росії і працювали там. Наприклад, Симеон Полоцький (1629—1680) заснував у Москві Слов'яно-греко-латинську академію. Це продовжувалося й у XVIII ст.: Дмитро Туптало стає видатним церковним діячем Росії, із 1702 р. — митрополитом Ростовським, автором донині уживаного величного зводу житій святих, відомим проповідником; Фе-офан Прокопович, що читав у Київській академії поетику (з якої написав і підручник), із переїздом у Москву став активним помічником Петра ї у його реформаторській діяльності.

Справу П.Могили продовжив київський митрополит Сильвестр Косов, цю відстоював значення латини і західної культури вже в умовах викорінення укра­їнської самостійності і боротьби з західним впливом після приєднання до Росії.

Центром освіти, науки та культури в Західній Україні був Львівський уні­верситет, відкритий у XVII ст. В ньому діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний і медичний. Читали лекції латинською мовою.

Характерною особливістю культури епохи було функціонування в україн­ській діловій словесності одразу трьох мов: церковнослов'янської, польської й трохи менше латинської. Відомо немало, скажімо, церковно-полемічних творів, які належали перу оборонця православ'я, а написані були польською мовою.

Розвиток освіти був би неможливим без книгодрукування. Винахід Гутенберга був революційним: книга перестала бути рідкістю, дорогою річчю — вона «ввій­шла у маси». Українські книги (богослужбові, церковнослов'янською мовою) вперше були надруковані Швайпольтом Фіолем у Кракові 1491 р.

Пізніше стали поширюватися книги, надруковані Франциском Скориною, білоруським першодрукарем, що працював на початку XVI ст. Однак по-справж­ньому справа розгорнулася завдяки вихідцям із Росії Івану Федорову і Петру Мстиславцю. Вони розпочали свою діяльність у Москві, але як конкуренти були

5.3.7. Євангеліст Лука, {ілюстрація до «Апостола» Івана федорова)

звинувачені ченцями-переписувачами книг у са­танинських намірах. Ґрунт для своїх ініціатив Федоров знайшов саме в Україні, зокрема, у Львові й Острозі. Серед його праць — вже згаданий «Буквар», богослужебна книга «Апос­тол» (рис, 5.3.7) і відома «Острозька Біблія» (перший повний текст Біблії церковно­слов'янською мовою).

5.3.6. Українська словесність та мис­тецтво цієї пори. Саме в таких важких для українського слова умовах особливого піднесен­ня набуває усна народна творчість. Однією з головних тем фольклору стає оспівування пере­мог українського народу проти іноземних за­гарбників.

У XV ст. в Україні зароджується фольк­лорна ісччюрична поезія. Поява історичних пі­сень і дум зв'язана з боротьбою українського народу проти польсько-литовського панування, а також із виникненням козацтва. Головним героєм творів є козак, воїн, захисник рідної земліДо нашого часу дійшли думи про Самійла Кіш- ку, Марусю Богуславку, козака Байду, пісні «Корсунська перемога», «Богдан Хмельницький», «Василь Молдавський» та ін.

У літературній творчості художнє начало ще не отримало того розвитку, що в західних країнах, — як і у всьому візантійсько-православному культурному регіоні, тут ще домінувала церковна книжність, Варто згадати збірник «Ізма-рагд» — дидактичні твори про гріх та цноту, повагу до старших тощо. Було завершено розпочатий ще у княжу добу «Києво-печерський патерик» (Касьянів-ська редакція), надрукований у Печорській лаврі,

Водночас формуються зачатки нової, художньої літератури західного типу. Автором першого українського вірша був Гарасим Смотрицький, який в дусі ренесансної стилістики з'єднав у рамках одного літературного твору Христа з Музою і застосував античні розміри віршування, їїого син Мелетій Смотриць­кий у своїй «Граматиці» (1619) дав експериментальні зразки цього гекзаметру та сапфічної строфи:

Феноменальна, латиномовна поезія українських авторів XV—XVI ст, Павла Русина, Я. Вислицького, Я. Дантишека, Г. Тичинського-Рутинця, С. Кленовича. Останній — автор патріотичної поеми «Роксолана», який сподівався, що в Укра­їні буде новий Парнас.

Водночас і церковна словесність в умовах міжконфесійної полеміки значно ожила й обновилася. З'являються полемічні жанри {тразолаїїги, діалоги, диспуїш, памфлети). Серед їхніх авторів були вже згадані церковні діячі, письменники, учені: Л. Баранович, І, Гізель, І. Галятовськмй, Ф. Сафонович, В. ЯсинськиЙ, У цих творах приділялася увага не тільки богословським, але й філософським та соціально-політичним.проблемам.

Ідея збереження української культури та протистояння її іноземним впливам закарбувалася саме в літературі. Письменники-патріоти відстоювали у своїх творах право українського народу на свою мову, віру і звичаї.

Одні, як, наприклад, Захарія Копистенський, Лазар Баранович, Іоанікій Галятовський гаряче відстоювали православ'я. «Палінодія» Захарії Копистенського, написана холодно-об'єктивно з величезною ерудицією.

Однак загального резонансу набували не академічні трактати. Звертає на себе увагу яскравий, народний стиль Івана Вишенського, іцо прагнув відродити жанр апостольських послань: живучи в Афонському монастирі (Греція), він відправляв до України лист за листом, підносячи в них ідеали православного чернецтва. Ось уривок з «Послання до єпископів», що прийняли унію з Римом:

«Не ваши милости алчньїх оголодневаете й жаждньїми чините бедньїх под-даньїх, той же образ Божий, што й вьі носячих; на сиротьі церковньїе й прекор-мление их от благочестивих христиан наданьїх лупите й з гумна. стоги й оборо­ги волочите; сами й з своими слуговинами ся прекормлюете, оньїх труд й пот кревавьій, лежачи й седячи, смеючись й граючи, пожираєте, горелки препуща-ньіе курите, пиво трояковьіборное варите й в пропаст несьітнаго чрева вливає­те; сами й з госттями ся своими пресьпцаете, а сиротьі церковньїе алчут й жаждут, а подданьїе бедньїе в своей неволи рочнего обходу удовлети не могут, а детьми ся стискают, оброку себе уймуют, боячися, да им хлеба до пришлого урожаю дотягнет»¹⁷.

Особливу роль у церковній полеміці відіграв талановитий Мелетій Смотриць-кий, автор згаданої «Граматики» та ряду яскравих полемічних творів. Звертає на себе увагу «Тренос» (в перекладі з грецької — плач), у якому українська православна ; церква зображена у вигляді нужденної старчихи, вигнаної власними дітьми:

І «Ах тяжко ж мені справді з тим непокірним потомством, з тим отруйним гадючим племенем, тяжко. Хто ж болю того разом зі мною не візьме? Хто мені плакати не допоможе? Синів породила і виховала, а вони мене зреклися і отруйні жала язиків своїх на мене повисовували»¹⁸

Однак, врешті сам Смотрицький стає греко-католиком, і це — характер­ний момент духовного життя епохи.

унію, як церковну єдність, захищав Лев Кревза (очевидно, у співавторстві з єпископом Іосафатом Кунцевичем, що віддав життя за свої переконання).

З'являються в цю пору й такі чисто ренесансні особистості, як Станіслав Оріховський-Роксолан («Руський Демосфен»), який навчався у Німеччині, зі­йшовся там з Лютером; потім викладав у Болонському та Падуанському універ­ситетах. Він відомий як автор полемічних творів «Хрещення русинів» та «Від­ступництво Риму», надиханих атмосферою Реформації.

Набуває значення майстерність проповідника. З'являються теоретичні трак­тати з риторики. З найбільш видатних явищ такого роду варто назвати «Меч духовньїй» і «Трубьі словес проповіїдньїх» Лазаря Барановича. Майстром про­повіді був й Іоанікій Галятовський («Наука альбо способ складання казаня» та «Ключ разуміїнія»),

Проповідь, що мала головною метою коментар Біблії, відкривала і можли­вість власної літературної творчості. У XVII ст. формуються такі яскраві літера­турні індивідуальності, як Стефан Яворський та Феофан Прокопович, що ста­нуть видатними діячами культури вже в умовах об'єднання України з Росією. Розвиток риторики свідчить про інтенсифікацію духовного життя, про зрос­тання рівня літературної майстерності. В Європі стає відомим вираз КеіЬог гохоїапшп — український ритор.

Архітектура України в цю пору спочатку широко спирається на київські традиції. Водночас до архітектури проникають елементи народного стилю з області дерев'яного будівництва; кам'яні споруди — церкви, заліки та міські будівлі втрачають «візантійський» характер, все частіше Їх споруджують з вико­ристанням старовинних українських традицій. Зокрема беруться за, зразок де­рев'яні церкви — трибанні й п'ятибанні. такі як прекрасна дерев'яна церква Св. Юра у м. Дрогобич,

У цю пору в українському зодчестві часто використовуються звичайне дере­во, оскільки можливостей для кам'яних будівель було обмаль. Дерев'яні церкви тодішньої України криті гонтом (дерев'яна черепиця), який надає будівлі ви­шуканого вигляду.

У західних областях зі зрозумілих причин поширений готичний стиль (ве­личний кафедральний римо-католицький собор успіння Богоматері у Львові, перебудований згодом у стилі бароко). Деякі елементи готики — наприклад, стрілчасті вікна — починають використовуватися й у православній архітектурі.

Значна частина архітектурних пам'ятників була орієнтована не на декора­тивний, а на утилітарно-практичний ефект: будівля, в першу чергу, повинна була захистити від ворожого нападу. Поширені були замки-фортеці. Ренесансні принципи фортифікаційної архітектури відчуваються у фортецях міст Кам'янця-Подільського, Хотина, Острога, Луцька.

У той же час українська архітектура XVI—XVII ст. адаптує й принципи ренесансного стилю. Видатні пам'ятники українського ренесансу, що знахо­дяться у Львові, ввійшли в історію не тільки українського, але й загальноєвро­пейського мистецтва. До будівель львівського ренесансу належать численні бу­динки на площі Ринок, зокрема відома Чорна кам'яниця, будинок львів'янина-італійця Бандінеллі та ін. Найвищий злет українського ренесансу у Львові —

іконопису був митрополит Петро, що перебрався з Галичини до Москви, де став засновником московської школи іконопису.

На високому рівні перебувають книжкова мініатюра та графіка, особливо ж у книгодрукуванні. Звер­тають на себе увагу орнаментовані іні­ціали та майстерно виконані заставки (рис. 5.3.13) у манускриптах епохи («Галицьке Євангеліє»; XIV ст., «Пе-ресопницьке Євангеліє»; XV ст., «Рад-зивілівський літопис»; XV ст.). В епоху книгодрукування розвивається мисте­цтво грав'юри; поруч з анонімними

та напіванонімними майстрами, що підписувалися ініціалами («Т.Т», «Г.В» та ін), виступають серйозні майстри складної композиції та