ЕПОХА РЕФОРМАЦІЇ ТА КОНТРРЕФОРМАЦІЇ
4.2. і. Релігійна ситуація в Західній Європі у XVI—XVII ст. Невдоволення положенням у Церкві зріло, у першу чергу, на півночі, в англо-германських землях, які віддавна відчували глуху неприязнь до Риму, що нав'язував їм свої канони. Тепер вже постало питання про збереження традиційних християнських чеснот, що Їх на очах втрачала ренесансна Італія ~ метрополія Церкви та культури, Це породжує ідею Реформації, яка мала на меті, за прагненням її ініціаторів, повернення християнства до первісної чистоти, однак призвела до нового великого церковного розколу.
Розпочалося все в XVI ст. у Західній Європі, де виникають лютеранство та кальвінізм, які рішуче поривають з католицькими церковними нормами, засуджуючи заборону мирянам читати Старий Заповіт та видавати Біблію народною мовою, торгівлю індульгенціями тощо.
Після того, як протест Лютера проти папських репресій було відхилено Констанцьким собором, цю хвилю почали називати протестантизмом. Згодом з'являються баптисти, менноніти, квакери та численні інші протестантські угрупування. Вони відхиляють чимало таїнств, заперечують іконошануван-ня, церковну розкіш, висуваючи на перший план особисту віру й навчання Святому Письму. У Англії король Генріх VIII, бажаючи одружитися у восьмий раз, не дістав на це схвалення папської Курії й сам себе оголосив главою англійської церкви, долучивши до цього заборону посилати до Риму церковну подать. Так виникло англіканство, що зберігає чимало зовнішніх рис католицизму, але догматично й адміністративне від нього незалежне.
Надалі спостерігається все більш інтенсивне подрібнення колись єдиного церковного організму, поява конфесій, кожна з яких вимагає, як правило,
визнати лише її єдиною «істинною церквою», і надає будь-кому зі своїх членів право вільно тлумачити Святе Письмо: кожен віруючий має право проповідува-' ти, пояснювати Біблію, вважаючи себе священиком без будь-якого церковного посвячення.
Основні положення Реформації полягали у таких двох тезах:
джерелом віри є лише Святе Письмо — богословську спадщину Отців церкви і постанови Вселенських Соборів відхилено або зведено до ролі матеріалу для дискусій;
спасіння людини залежить лише від віри, а не від виконання ритуалів чи добрих справ (виправдання вірою).
Протестанти відмовляються від усього, що виробила Церква за півтора тисячоліття у сфері літургійної культури. Вони відхиляють літургію як сакральний акт, ряд таїнств, в тому числі й священства- Храм замінено молитовним зібранням за типом синагоги; тут лише читають і коментують Біблію, співають молитви. Відмінено кадіння, свічки, одяг для богослужіння, ікони. Культ стає суворим і простим, роль мистецтва в ньому зводиться до мінімуму. Все це, на думку церковних реформаторів, є поверненням до ранньохристиянських норм церковного життя.
Чимало європейських інтелектуалів включилися у критику церковної догматики та порядків. Джон Вікліф, Еразм Роттердамський, Вільям Оккам виступають проти постулатів церковної ідеологи, способу схоластичного мислення, вдаючись іноді до сатиричного памфлету (наприклад, Еразмова «Похвала глупоті», що містить ущипливу картину відсталого, брутального й самовпевненого схоластичного світу). Біблію намагаються прочитати по-новому, мовами оригіналу (тобто давньоєврейською та грецькою), а не латиною. Німецькі ентузіасти церковної реформи відновили вивчення греі^ької мови; Йоганн Рейхлін" виступив також на захист старовинних єврейських книдеок, обстоюючи повагу до культурних цінностей.
Проте захоплення філософією та світськими письменниками було у протестантських діячів настільки сильним, що часом вони забували предмет проповіді — Святе Письмо. Теми з Арістотедя чи Овідія стали на якийсь час популярнішими, ніж теми з Євангелія. Як свідчив батько Реформації Мартін Лютер, у церквах начебто стали соромитись виголошувати ім'я Христа. Ця ситуація тривала аж до ХУІЇІ ст.
Водночас виявилася і тенденція до проведення богослужіння та проповіді національною мовою (Ян Гус (рис. 4.2.1), Мартін Лютер (рис. 4.2.2) та інші). У Німеччині задавав тон Густав Пфайфер, що проповідував під відкритим небом, подібно до біблійних персонажів. Його проповіді збирали величезну аудиторію. Стає популярною у протестантів і теза про необхідність підкорення Церкви не Риму, а тому чи іншому світському володарю національної держави.
Католицька церква намагалася всіляко протистояти цим процесам, що, як вона розуміла, мусили призвести до повного підкорення Церкви державі й політиці або й до відвертого розриву з християнством взагалі. Католицький рух проти Реформації називають Контрреформацією, але він не був примітивним обстоюванням середньовічних норм.
4.2.1. Ян Гус |
4.2.2. Мартін Лютер (портрет) роботи А.Кранлха) |
По-перше, католицька церква навела порядок у своїх лавах, намагаючись звільнитися від тих кричущих недоліків, за які їй дорікали протестанти. «Соборний рух XV століття прагнув реформувати католицизм офіціозним шляхом. Констанцький (1414—1418рр.) і Базельський (1431—1448 рр.) собори висунули пропозицію, щоб главою Церкви був не папа, а собор, вищий за папу. Зважаючи на утворення національних церков, це означало контроль над політичними й майновими справами пап (переважно італійців) в інтересах кіл, представлених своєю національною церквою» |
По-друге, католицька церква спиралася не на традиційне самозречення особистості, а, навпаки, на максимальний розвиток її, на засвоєння духовного досвіду Ренесансу. Орден єзуїтів, заснований Ігнатієм Лойолою, став покровителем нового, ренесансного стилю в літературі та мистецтві, який мусив бути використаний вже для виконання традиційних завдань Церкви. В єзуїтських навчальних закладах, розрахованих на елітну молодь, все було спрямоване на розкриття здібностей особи; тут насаджували змагальність, честолюбство й усвідомлення цінності власного «я» (представники української шляхти тих часів, зокрема Богдан Хмельницький, навчалися в таких закладах). Єзуїти прагнули використати досвід розкріпаченої думки Ренесансу на користь Церкви; зокрема саме за формулюванням єзуїтів тиранія короля, тобто зловживання владою, — це протиприродне явище, з яким слід боротися. |
Католицизм в цю пору висунув чимало блискучих проповідників, що, зокрема, будували свої проповіді в новому, філософськи ускладненому стилі бароко, беручи на озброєння досвід як літератури античності та Відродження, так і традиційні церковні засади (Петро Скарга в Польщі або Балтадар Грасіан
у Іспанії). Стиль їхніх літературних творів та усних проповідей ряснів уже не лише цитатами зі Святого Письма, але й прикладами з художньої літератури та язичницької міфології, посиланнями на наукові досягнення тощо.
У цих складних обставинах вимальовуються риси європейської людини нового типу, яка звикла до діалектики протиріч, суперечки думок і поступово підходить до розуміння плюралізму (множинності) істини. Міцно стоячи на грунті практично-утилітарних потреб, ця людина починає опановувати світ науково-технічними методами, але ще не втрачає інтересу до релігійно-богословських суперечок, так само, як і до ірраціонального та містичного.
За розуміння духу та букви Святого Письма ведуться релігійні війни. Водночас створюються грандіозні утопії, мета яких визначити параметри вічного миру та процвітання людського суспільства.
4.2.2. Політика-правова думка постренесансної епохи. Два фактори визначають суспільну свідомість європейця у постренесансну епоху. По-перше, зміцнюється тип національної держави, яка остаточно прийшла на зміну величезній космополітичній імперії. Західна Європа стає конгломерацією національних спільнот, кожна з яких активно відстоює, в першу чергу, власні інтереси. По-друге, всередині національного суспільства запроваджується чітка, побудована на авторитарності, ієрархія соціальних верств.
Короля вважають гарантом законності й порядку, він стоїть над усіма. Перший прошарок, за традицією, формувало духовенство, другий — дворянство, а до третього належали всі інші, простолюд.
Кордони між цими станами були чіткими й підкресленими. Наприклад, в абсолютистській Франції XVII ст. золоті прикраси мали право носити лише дворяни, а міщани й селяни — тільки срібні. З першого погляду можна було відрізнити шляхтича в оксамиті, мереживах від простолюдина у скромному сірому або чорному вбранні.
Дохід можновладців забезпечувався працею тисяч селян. Знать вела розкішне життя, неухильно скочуючись до зубожіння, тоді, коли третій прошарок потроху збагачувався й соціальне диференціювався. З його складу виділялося все більше заможних людей, які могли вже цілком зрівнятися з дворянами за фінансовою спроможністю, освіченістю і, звичайно ж, природними обдаруваннями. Ці люди прагнули незалежності від існуючих порядків, гроші ставали для них еквівалентом свободи, вони поволі навчалися вправно їх примножувати і впливати на життя капіталом, а не словом або кулаком. Це — бюргери (у Німеччині), або буржуа (у Франції).
Духовенство при всій його зайнятості проблемами свого часу почувалося (хоча 6 теоретично) громадянами, перш за все, Небесного Єрусалиму. Дворянство розвивало традиції середньовічного лицарства, культивуючи як стиль життя війну, кохання й витончені розваги. А психологія та світогляд третього прошарку, в першу чергу бюргерства, були сповнені надій на нові можливості соціального устрою, які б не пригнічували їх та не зв'язували їхньої ініціативи.
Проблеми облаштування людини в житті починають становити основу насамперед «бюргерської психології», ідеологію тих,хто належав до третього прошарку. Але вплив цієї ідеології все ширше утверджується через життєві контакти, науково-літературну думку та митецьку творчість у всіх класах суспільства.
Ключовою стає проблема розкріпачення індивідуальності, яка з часів Ренесансу вважає себе центром буття й усе, що стосуєтьс;! ідеї покори чиємусь авторитетові, сприймає болісно, як посягання на свої природні права. Водночас, індивідуальність прагне домінувати над іншими. Але вже на початку формування суспільства, в якому ці принципи переважатимуть, стає очевидно, що ініціатива особистості мусить бути регульована, інакше життя перетвориться на суцільну війну всіх проти всіх.
В епоху панування християнства всі надії покладалися на вироблення в свідомості кожної людини совісті й відповідальності. Коли ж ці поняття стали сприйматися як пережитки, залишилася надія не на сумління (тобто регулювання самим індивідуумом власної поведінки «зсередини»), а на зовнішні важелі впливу: закон, державу, соціальне пригнічення агресивних. Політико-юридичні концепцїї постренесансної епохи зосереджені на проблемі «особистість і держава».
Характерний, перш за все, англійський досвід. усі процеси, яких зазнає у Новий час Європа, в Англії відбувалися наче в спеціально призначеному для цього місці, своєрідній «основній лабораторії».
Саме в англії індивідуальність вперше широко заявила про свої права. Тут вперше Церква відокремилася від Риму й стала національною, підпорядкованою королеві. Проте саме тут вперше в Європі було заперечено тиранію монархії та відрубано голову королю Карлу І. Саме у Британському королівстві виникає перший парламент; самовладдя монархів обмежується конституцією, яка гарантує громадянські права всьому суспільству. Саме на англійському грунті положення римського права про недоторканість особистості набуло характеру гасла «мій дім — моя фортеця», що виражало перевагу особистісних інтересів над суспільними. Не випадково найбільш чітко й послідовно викладає нову концепцію взаємовідносин між особою та державою саме британець Т. Гоббс.
Томас Гоббс (XVI—XVII ст.), який розглядав традиційну релігію з Її покладаннями на душу й совість вже як пережиток і марновірство, створює трактат «Левіафан» , використавши для змалювання держави образ біблійної титанічної істоти.
Ця держава постає як творіння людини; всі люди рівні від природи але вони, за Гоббсом, «домовилися» жити в суспільстві, аби уникнути війн, що їх породжує індивідуалізм. Самообмеження особи в рамках держави — добровільне. Гоббс не бачить у суспільстві якогось класового розшарування, виходячи з того, що в національній державі у всіх — одні інтереси. Тут народ начебто добровілір-но довіряє королеві право володарювати. У такій державі за поширеним у протестантських краях поглядом світське право мусить домінувати над Церквою.
Але оскільки з часів Макіавеллі було зрозуміло, що для «нормального» володаря християнські чесноти не обов'язкові, а злочп'ни його — виправдані, якщо чиняться в інтересах держави, то поступово й пересічна особистість слідом за
.
володарем починає зневажати традиційні норми моралі. Набуває розвитку індивідуалізм, небезпечність якого передбачив Гоббс.
Віра в Церкву як інститут, що керує й королями, релігійний ідеалізм з часів Ренесансу вивітрюються, доступаючись дедалі частіше відчаю та цинізму, лицемірству та аморалізму, брутальному й неприкритому насильству. Виникає тенденція до політичної тоталітаризації життя, при якій церковні норми дедалі частіше стають просто гаслами для маніпулювання в руках політиканів. Релігія дедалі частіше виступає як оболонка цілком матеріальних, економічно-політичних інтересів певних соціальних груп.
Для нової людської спільноти властиві вже нові, капіталістичні, меркантильні відносини, воля до влади й самоствердження агресивного «я», а не церковна мораль. Ідеальне поступається реальному, надії на Царство Боже — сподіванню гарно прожити свій вік на землі. Ці процеси здебільшого стимулювали розвиток західноєвропейського суспільства. Розкріпачення людського «я», вивільнення внутрішніх можливостей людини й суспільства сприяли розвитку науково-технічної думки та духовного пошуку. Людина Нового часу прагне повністю підкорити собі земну кулю, сили природи, бути господарем власної долі. Набувають статусу альтернативних європейському досвіду правові системи, суспільні моделі та духовно-культурне життя різних народів, в тому числі й тих, що населяли землі, відкриті в епоху Колумба та МагеАдаяа.
4.2.3. Наука та освіта в тсляренесансному суспільстві. Зростає авторитет науки та інженерної справи як ізрзктичного утвердження людини в ролі перетворювача природи. Варто згадати про такі явища, як формування класичної механіки та відкриття основоізоложеїіх законів природи І. Ньютоном (закон всесвітнього тяжіння та ін.). У цеїі ч^г. Р. Декарт заклав основи аналітичної геометрії; Б. Паскаль відкрив оснознкй закон гідростатики; Е. Торрічеллі довів існування атмосферного тиску та вакууму (так звана «торрічеллієва порожнеча» ), винайшов ртутний барометр; Р. Бойль сформулював перше наукове визначення хімічного елемента.
У філософсько-науковій думці Нового часу починають панувати сенсуалізм (від лат. 5ЄП5Ш — почуття) та емпіризм (від грецьк. єи.тсєірїа — досвід). Ці концепції полягають в тому, що світ можна зрозуміти лише через тілесні почуття; тому практичний досвід витісняє абстрактні міркування. Схоластика в цих умовах занепадає, поступаючись науці, яка в цю епоху остаточно секуляризується, переходить у світську власність, звільняючись від релігійного впливу.
Проте богослов'я знаходить часом неочікувану підтримку у наЙвидатні-ших вчених. Досить згадати «Тлумачення на Апокаліпсис» Ньютона, або ж «Листи до провінціала» Паскаля (геніального математика, який узаконив метод математичної індукції) на підтримку янсеністів, угрупування, що ворогувало з єзуїтами (XVII ст.). Ці твори написано з глибоким розумінням теологічних проблем, але вони постають не як приклад руху богословської думки, а радше як особиста примха вченого.
Ірраціональне вчені теж не випускають з поля зору. Як про два рівноправних напрями пізнання цілком серйозно розмірковує про магію та науку такий видатний вчений Нового часу, як Френсіс Бекон, автор афоризму “Знання — це сила”.
Проте містико-релігійна свідомість загалом широко поступається практичним завданням, винахідництву. Інтенсивно машинізується, наскільки дає змогу рівень тодішніх знань, виробництво (йдеться, правда, про чисто механічні прилади на зразок млина). Розвиток індивідуалізму, змагання особистостей, політичних структур, релігійних груп тощо вимагали обміну інформацією. З'являється ідея швидкого розповсюдження інформації, починає стрімко працювати пошта (для особливо швидкого сполучення використовують дресированих голубів). У XVII ст. у Німеччині, Голландії, Англії, Франції з'являються перші газети, спочатку рукописні.
Освіта стає фактором боротьби за панування в суспільстві. Наприклад, лицарські академії, що функціонували у Німеччині з кінця XVI ст. до XVIII ст., здійснювали підготовку юнака не лише до військової служби. Тут вивчали, поряд з генеалогією (родоводом дворянства) мови: рідну, латину та французьку;
в програмі були риторика, етика та право. Вивчали й мистецтва, що ними мав володіти лицар (їзду верхи, фехтування, стрільбу з лука, танці, віршування й музику). Зрозуміло, що це всебічне (фізичне, моральне й інтелектуальне) виховання мало на меті виховування елітного прошарку.
Проблема виховання, передачі знань, набуває гостроти. Ренесансний педагогічний підхід полягав у стимулюванні можливостей майбутньої особистості. Наприклад, чеський педагог ЯнАмос Коменський (XVI—XVII ст.), послідовник Яна Гуса, створив педагогіку, орієнтовану на розвиток особистості дитини. Він наполягав на масовій освіті, поступовому введенні дитини у світ науки, врахуванні вікових особливостей, створенні єдиної класно-урочної системи та навчанні рідною мовою.
4.2,4. Мистецтво та література, післяренесансної епохи. Неймовірне для європейця середньовіччя ускладнення життя, психології та світосприйняття стимулювало небувалий розквіт літературно-митецької діяльності. Ренесансні знахідки, по-перше, стають надбанням всього європейського мистецтва й навіть потрапляють у нововідкриту Америку. По-друге, письменник і художник не зупиняються на досягненнях ренесансної пори. Виникають художні програми (ідейно-стильові напрями), які конкурують і змагаються між собою.
Католицька церква санкціонує з метою боротьби проти гуманістичного духу новий стиль — бароко, покликаний нейтралізувати однобічну орієнтацію на натуру й однозначну насолоду чуттєвими формами світу, притаманні митцям Відродження- Слово «бароко» на жаргоні ювелірів означало річкову, неправильної форми перлину (на відміну від круглої морської). «Неправильність» стає принципом стилю бароко. Митці відмовляються від застиглої, в дусі античного зразка, гармонії. Майстри бароко вдаються до натури, але не ідеалізують ЇЇ, безбоязно показуючи поруч з юним і прекрасним старе й потворне. Світло урівноважується пітьмою, життя — смертю. Така повнота образу дійсності мала пробудити релігійні почуття, спіритуальне сприйняття матерії як чогось тимчасового. Якийсь час бароко є стилем оновленого католицького мистецтва епохи Контрреформації, частиною її програми.
Архітектура бароко оперує динамічними викривленими лініями, у ній панує дух загадковості; споруда являє собою з різних точок зору абсолютно новий образ;
в інтер'єрі — безліч переходів, сходів, вікон оригінальної форми, розташованих
4.2.3. Бароковий фасад
у самих неочікуваних місцях; навіть колона ту" звиваються, мов змії, виявляючи нестримний рух вгору (рис- 4.2.3).
Зразковим архітектурним твором бароко вважають церкву Іль Джезу у Римі, що є духовним центром ордену єзуїтів.
Зберігаючи у плані форму хреста з купололі над місцем перетину трансеп-та, вона має також капели з обох боків навк.. Архітектура стримана й сувора;
з нею контрастує пишний декор — різьблення по каменю, гіпсу, дереву, ковані грати. Величезні вівтарні образи розміддено у пишних рамах. Багатоколірні розписи стін і позолота, натурально розфарбована скульптура створюють враження патетичності-
Типовим зразком барокового стилю є також оформлення собору Св. Петра у Римі, збудованого ще майстрами Ренесансу (рис. 4.2.4).
Вівтар оточено пружно-покрученими, могутніми бронзовими колонами, що зносяться у височінь. Крізь величезні вікна ллється притьмарене кольоровим склом світло; з ним конкурує штучне небо — сяйво й клуби хмар, виконані митцями у гігантських масштабах. У каплицях, які оточують основний інтер'єр з боків, встановлено менші вівтарі, на яких фігурують в якості ікон твори геніїв італійського мистецтва — наприклад, мармурова група «П'єта» (скорботна Богоматір з мертвим Христом на руках) роботи -Мікеланджело. Проте загалом стиль собору визначає зже інша, барокова скульптура на зразок
4-2.4. Собор Св. Петра в Римі та колонада Берніні
групи різця Берніні «Екстаз Св. Терези». Юна дівчина у чернечому вбранні звивається, наче від чуттєвої насолоди; усміхнений хлопчик-янгол цілить в Її серце стрілою, мов античний амур. Над групою біломармурових фігур клубочаться майстерно виконані з бронзи величезні хмари. Античність і Ренесанс подолано, розчинено у могутньому плині релігійного почуття як щось тимчасове й несуттєве (рис. 4.2.5).
Новим в архітектурі бароко було те, що в архітектурний ансамбль включаються вже не тільки окремі споруди та площі, але й вулиці. Початок і кінець вулиць обов'язково позначають акцентами — архітектурними (площами) або скульптурними (пам'ятниками). Д. Фонтана вперше застосовує трипроменеву систему вулиць, що розходяться від площі, завдяки чому досягається зв'язок головного в'їзду в місто з основними ансамблями Рима. В точках сходження проспектів і на їх кінцях розташовують обеліски та фонтани, які створюють майже театральний ефект перспективи. Принципи Фонтана мали значний вплив на розвиток містобудування. Новим акцентом було також те, що в центрі площі тепер все частіше встановлювали не статую, а обеліск або фонтан, прикрашений
скульптурою. Блискучим прикладом барокових фонтанів були фонтани Берні-ні: фонтан «Тритона» на площі Бар-беріні і фонтани «Чотирьох річок» (рис. 4,2.6), «Мавра» на площі Навона.
Барокова скульптура насичена емоціями; у ній поєднані різнорідні матеріали (сорти мармуру, камінь і метал). Поширилися натуралістичні культові статуї Христа, Богородиці, святих: їх почали розмальовувати, інкрустувати: очі слізно блищали завдяки майстерно вмонтованим скельцям.
Мистецтво бароко перестало боятися правди життя. Показовою є творчість представника барокового живопису Дієто Веласкеса (XVII ст., Іспанія), про манеру якого портретований ним пала Інокентій III висловився: «Занадто правдиво!». Веласкес принципово не прикрашав натуру, видобуваючи з неї могутню гаму емоцій. Він, наприклад, написав цілу серію портретів придворних блазнів, нещасних калік-карликів. Не сміх, а складні почуття шоку й поваги викликають ці істоти' — кожна з власним характером і ставленням до долі, часом — мужнім і гідним.
Яскравим виразником барокової естетики був один з найбільших художників всіх часів Пітер Пауль Рубенс (Фландрія, XVII ст.).
На його полотнах зображені в динаміці могутні мускулясті й пишні тіла; глядач відчуває рух вітру у вершинах дерев, жах загнаного мисливцями вепра, трепетну ніжність краси молодої дружини художника, спокійну, впевнену чуттєвість античних божеств та напівбогів,, шорсткість бороди старця — пензлеві майстра підкоряється усе. Та цей поет плоті, що за фахом був досвідченим,
4.2.5. Берніні «Екстаз Св, Терези»
4.2.6. Фонтан «Чотирьох річок» у Римі
хитромудрим дипломатом, в побуті — справжнім аскетом, знаходить могутні трагічні інтонації у трактуванні релігійної теми. Це картини «Знесення хреста» та «Зняття з хреста». «Картини Рубенса насичені бурхливим рухом. Зазвичай для підсилення динаміки він удається до певної композиції, де переважає діагональний напрямок. Цей динамічний напрям створюється і ускладненими ракурсами, позами фігур, що перебувають у взаємозв'язку і утворюють складне просторове середовище»38. Рубенс ще більш вдосконалює техніку олійного живопису, фарба у нього накладається кількома шарами: по густому підмальовку йдуть тонкі лесування прозорими відтінками, що створює відчуття повітряної аури та багатобарвності написаних фігур. «Живописець королів і король живописців» — такий титул дали Рубенсові за життя його сучасники.
Бароко стає справжнім «стилем епохи». Навіть у протестантських країнах, де мистецтву було відмовлено у сакральній ролі, і воно вже не могло бути іконою, об'єктом поклоніння, цей стиль став могутнім виразником тої діалектики, яку відчула людина того часу в речах, що її оточували, і у власній свідомості. Наприклад, голландські майстри зазвичай відкидають католицьку тенденцію насичувати образ рефлексією, міркуваннями про нетривкість світу. Вони у своїх барокових картинах відверто милуються розкішшю чуттєвих форм — природних (пейзаж) або й зроблених руками людини (натюрморт), догоджаючи бюргерському смаку. Такий натюрморт Вільяма Геди «Сніданок з ожиновим пирогом», сповнений й замилування красою металу, скла, земних плодів, й цікавості до людських проблем (речі покинуто у поспіху, скляний кубок розбито, пиріг ледь надрізано). Така картина стає прекрасним доповненням до багатого інтер'єру, розважає й захоплює професійною майстерністю виконання. Але й в рамках протестантської культури мистецтво не поспішає втрачати роль виразника, перш за все, високих духовних пошуків.
Насамперед, це творчість Рембрандта (XVII ст.), селянського сина, що замолоду мав успіх як модний портретист, одружився на аристократці й не був занадто обтяжений якимись проблемами. Та після смерті коханої дружини все перемінилося.
Рембрандт почав писати на біблійні теми, воскрешаючи в своїй уяві образи Сходу; його стала цікавити, перш за все, екзистенційно-моральна проблематика; він відмовився від гладкого письма й почав накладати фарби густо й енергійно. Проте все плотське, вихоплене променем світла, тоне в глибокій, загадковій пітьмі. Такі його численні автопортрети, що зафіксували зміни від простого хлопця до мудрого старця, погляд якого згасає. Шедевр Рембрандта — картина «Повернення блудного сина» на сюжет притчі Христа. Зморений волоцюга з поголеною головою в'язня припав до грудей покинутого колись батька так, що ми бачимо лише зношені підошви сандалій, які спадають з натруджених ніг. Зневаживши батька, син не сподівався на прощення, але зустрів під рідним дахом неминаючу любов. Це — алегорія повернення зухвалої людини до Бога, виконана митцем у грубих формах навколишньої реальності. Але такі
4.2.7. Рембрандт «Повернення блудного сина» |
картини шокували голландське бюргерство, яке вже воліло не перейматися подібними речами. Рембрандт не мав у похилому віці ані пошани, ані замовників, і помер у злиднях.
Література бароко вражає поєднанням рафінованого духовного польоту та грубого натуралізму. Стиль барокового письменника — ускладнений, навіть затьмарений. Проте в рамках цього стилю було створено цілу течію, що ставила на меті змалювання повсякденності у Ті неприкра-шеності й приниженості. Це, наприклад, драматургія Лопе де Вега, в якій увагу письменника починають приваблювати такі речі, як конфлікт між феодалом та селянами («Фуенте Овехуна» )19. Це роман на зразок «Пригод Ласарільо з Торме-са», в якому змальовано історію покидька суспільства; він виявляється таки «душею живою», хоча всі виховували його лише приниженням і стусанами. Але найбільшим відомим твором є «Дон Кіхот» Сервантеса (рис. 4.2.8).
Дон Кіхот — іспанський ідальго (дворянин), що втратив розум, начитавшись старих лицарських романів у своєму зубожілому маєтку. Він живе у чарівному світі, де зло чиниться чарівниками, а шляхетні лицарі руйнують їхні чари. Відчуваючи себе нащадком тих лицарів, він зодягається в іржаві фамільні лати й рушає виправляти світ. Дон Кіхот, мов дитина, грає з реальністю: вітряки видаються йому зачарованими велетнями, звичайне сільське дівчисько — шляхетною дамою тощо. Поруч з ним — відданий слуга Санчо Панса, огрядний, присадкуватий чолов'яга, типове втілення «бюргерської психології»: на відміну від свого пана, він тверезий, метикуватий і водночас фатально обмежений, Бачачи, що Дон Кіхот у затьмаренні, він все ж таки не хоче пропустити шансу стати «губернатором», коли його пан (хто знає?), може, й завоює світ.
4.2.8. Пам'ятник Дон Кіхоту та Санчо Пансі у Севільї |
Прозріння героя болісне, Він проклинає «дурні» книжки, що звели його з розуму, й помирає. Але не лише сатира становить основний пафос твору. Світ, в якому немає місця мрїі, шляхетності й справедливості, може, Й «реальний», але від того не менш огидний.
Бароковий стиль виявився спроможним охопити протиріччя буття в єдиному монументальному узагальненні: втрата ідеалу подібна до втрати юності й, може, самого життя,
Бароко багатьох дратувало своєю «старосвітською» філософічністю, його мова здавалася прихильникам «античної лінії» занадто крикливою, екстатичною; ідеї, що живилися біблійно-середньовічним духовним досвідом, — архаїкою. Лінію Ренесансу прагнув зберегти в непорушній чистоті інший великий літературно-митеиь-кий напрям — -класицшм, що набув найповнішого вираження у Франції XVII ст. Тут розквіт абсолютної монархічної влади в епоху «Короля-Сонця» — Людовика XIV (рис, 4.2.9) сформував орієнтацію суспільства на світські цінності і державобудівництво, на реалізацію ідеї земного, проте ідеально організованого суспільства.
Класицизм оголосив війну бароко у літературі й мистецтві. Його теоретик Нікола Буало забороняє письменництву спиратися на Біблію: авторитетами віднині й назавжди мають стати Арістотель, Гомер, Горацій. Головна задача літератури й мистецтва — навіювати громадянам думку про обов'язок служити монархові: адже він є гарантом справедливості. Провідним мистецтвом стає мистецтво театральне — як найбільш публічне, практично-впливове на суспільство, яке до того ж поєднує різні жанри у виставі. Класицистична теорія закликає вчитися в античних майстрів вмінню робити зображення життєвим. До античних правил додаються нові: вважається правдоподібним, коли за годину спектаклю на сцені промайне не більше, ніж один день; події сюжету мають підпорядковуватися одній-єдиній колізії, врешті все має відбуватися тільки в одному, незмінному місці (правило трьох єдностей). Все фольклорне відхиляється, так само, як і «плебейський» жанр роману; література має писатися переважно віршами.
4.2.9. Риго. «Людовик XIV» |
Створена у XVII ст. з ініціативи кардинала Рішельє, міністра Франції, Академія наук покликана була підтримати класицизм як винятковий напрям літератури й мистецтва, паралельно з нормуванням французької мови на основі вдосконаленої граматики.
Класицизм збагатив культуру Франції й цілої Європи, що почала активно наслідувати французький досвід. Задавала тон новому напряму література. Творчість таких видатних письменників епохи як Корнель, Расін, Мольєр, підкоряє гострим відчуттям значущості проблеми «людина і суспільство». Щоправда, рецепт гармонії полягає у відмові від прав власного «я» на користь обов'язку перед ідеалом, державою чи королем20.
У трагедії Корнеля «Сід» використано лицарський сюжет про героя війни іспанців з маврами, але у Корнеля головна тема — не подвиги: Родріго, оберігаючи
честь сім'ї, вбиває на дуелі батька своєї коханої, прирікаючи себе на її помсту. Оспівується зречення людиною власного щастя в ім'я обов'язку: драматург відверто захоплений змальованими ним характерами. Трагедія мала шалений успіх.
Трагедія Расіна«Федра»' інтерпретує сюжет Еврипі-да про мачуху, безнадійно закохану у пасинка. Не бажаючи кривити душею, вона вдається до самогубства, і автор сповнений співчуття до цієї жертви обов'язку.
Мольєр писав комедії на живому матеріалі. Його «Міщанин у дворянстві»-зображає плебея-багатія Журдена, який намагається видавати себе за аристократа, але викликає лише презирство Й насмішки своєю глупотою й примітивністю.
Класицистична архітектура формувала вигляд європейських міст з їхніми колонадами, куполами, портиками; «культура» в класицизмі виразно панує над «натурою»: всюди домінує логіка, математичний розрахунок пропорцій. Пам'яткою класицистичної палацової архітектури є велична й строга за стилем резиденція французьких королів Лувр . Були й численні спроби будувати в цьому стилі християнські церкви, поєднуючи традиції хрестово-купольного храму з чистим античним стилем куполу, входу-портика, колон, витриманих у правилах античних ордерів. Видатний зразок цього стилю — церква Будинку інвалідів у Парижі (архітектор Ж. Ардуен-Мансар) (рис. 4.2.11). -
Художники на зразок Пуссена (Франція) створюють світ, сповнений театралізованої героїки. У картині Пуссена «Танкред і Ермінія» (на сюжет поеми Тассо «Звільнений Єрусалим») чарівниця Ермінія допомагає тяжкопораненому лицарю; надвечірнє освітлення надає ситуації загадковості, є виразним тлом для благородних величних поз і жестів героїв,
Для класицизму властивий холодно-театральний стиль, штучність і штампованість поз, що наче копіюють канонічні балетні фігури; в античний одяг було вбрано навіть героїв національної історії. Нова світська класицистична культура дуже швидко обмежила ренесансний досвід системою правил, які вважалися вічними й непорушними. Складалося враження, що існують лише античність і сучасність; тисячолітній досвід християнської культури вже не сприймався фундаторами нового напряму. Не всі приймали цю вибагливу й штучну систему, Наприклад, художники епохм поділилися на рубенсистів та пуссеністів. Бароко довго жило в літературі, архітектурі (рис, 4.2.12) та малярстві, особливо ж на теренах Східної Європи, де його натуралістично-ренесансні елементи взяли на себе, за Д. Ліхачовим, функцію Ренесансу, який, проте, до кінця не розвинувся
4.2.11. Церква Будинку інвалідів у Парижі |
4.2.12- Орган у стилі бароко |
через панування аж до XVIII ст. культури середньовічно-церковного типу. Театр в цю епоху, не створюючи принципово нових форм і напрямів, розвиває знахідки епохи Ренесансу, причому формуються різні національні театральні школи й традиції (фахівці вживають терміни «іспанський» чи. «італійський» театри, «театр Лопе де Вега», «театр Шекспіра», «п'єса, плаща й кинджала» тощо). На стан музичної культури вплинула Реформація, яка узаконила поруч з національною мовою й фольклорну традицію: відхиливши католицьку церковну музику, протестанти стали співати. свої духовні гімни на мелодії' народних пісень (гуситські пісні тощо). Водночас, складається музичний канон католицької меси з її поліфонією строгого стилю; ,иого нова барокова структура позначиться і на православному богослужінні Східної Європи, в першу чергу України. У світській музиці панує опера, яка набуває помпезності і стає справжнім синтезом мистецтв (костюми, декорації, бутафорія тощо). Уславлені в цей час оперні композитори — К. Монтевер-ді, Ж.Б. Люллі. Ж.Ф. Рамо. У 1637 р. у Венеції був відкритий перший у світі оперний театр. Поруч з оперою розвиваються й інші вокально-інструментальні форми — кантата, інструментальний та сольний концерти. Удосконалюється культура виготовлення музичних інструментів. Легендарною фігурою стає А. Страдіварі, неперевершений творець співучих скрипок, до рівня якою не піднісся жоден майстер впродовж століть. Більш ніж півтисячі виготовлених ним скрипок, ціни на які вимірюються астрономічними сумами, існують і сьогодні. Народна музика набуває рис професіоналізму. Наприклад, в Іспанії розцвітає жанр романсу (відомий ще з XV от.), формується народний танець фламен- |
ко; з'являються нові музичні інструменти ~ кастаньєти., вігюеля (шестиструн-ний інструмент, попередник гітари).
Дата добавления: 2015-12-01; просмотров: 2302;