Витоки української соціально-психологічної думки

Аналіз літературних пам’яток княжої доби (ІХ-ХІІІ ст.), які відображали буття українського народу, формуванням Київської Русі, а також у працях найдавніших мислителів свідчать, що вже у цей період існували перші елементи соціальної думки. У творах метрополита Іларіона Київського „Слово о законі і благодаті”, Володимира Мономаха „Повчання дітям” простежуються занепокоєність проблемами мирного співіснування й подолання міжусобиць, виховання молодого покоління у дусі солідарного життя тощо. Соціальна думка кінця ХУІ – початку ХУІІ ст. позначена низкою визначних імен Ю.Рогатинець, Ф.Прокопович. Серед них чільне місце в обґрунтуванні суспільних чеснот, необхідності духовно-душевної свободи, громадської рівності належить мислителю Івану Вишенському (народився орієнтовно 1550 р. у м. Судова Вишня біля Львова, помер у 1620 р.).

Засяжне значення для української соціальної думки мали твори мислителя Григорія Сковороди (1722-1794). Філософ розглядає людину як мікрокосм, що є частиною макрокосму. Щоб пізнати природу великого світу, людина повинна пізнати своє приховане єство. Тільки пізнавши себе, гармонізувавши власні духовні потенції, можна цілісно побачити світ, отримати щастя. Особисте щастя є передумовою суспільного блага. Його концепція „сродної „ праці виключає абстрактну рівність усіх людей. Завдяки своїм відмінностям люди, співпрацюючи доповнюють один одного. Тим часом між людське спілкування здійснюється за принципом „нерівної рівності”, згідно з яким більш значуще становище у суспільстві зумовлює більшу винагороду, менш важлива функція виявляється меншою мірою оціненою. Так утворюється гармонійне суспільне ціле, де кожен займає своє становище, не має значення – високе чи низьке – головне, щоб воно відповідало покликанню людини.

Важливе значення для подальшого розвитку української соціально-психологічної концепції психології народу, „народного духу” мала розробка української ідеї та її філософське осмислення в період кінця ХУІІІ – першої чверті ХІХ ст. Разом з паростками національного пробудження в українських наукових колах поширилась актуальна для тогочасної Європи зацікавленість фольклорними, етнографічними джерелами, загалом до філології. „Енеїда” І. Котляревського та творчість М.Гоголя стали справжнім психологічним каталогом соціальних типів людей.

Елементи соціально-психологічного знання помітні у філософа Якова Козельського (1728-1793). Як просвітник, Я.Козельський утверджує роль людського розуму не лише в пізнанні, а й у сфері моралі та суспільного життя. Він створює свою концепцію, згідно якої негаразди та конфлікти між людьми не від браку моральності, розуму, а від незнання законів.

На початок ХІХ ст. в Україні існує п’ять осередків філософської освіти. Це Київ, Північно-Східний регіон (Харків, Полтава, Ніжин), Південний (Одеса та Миколаїв), а також західні центри – у Львові й на Закарпатті. Найзначнішим представником Київської релігійно-філософської школи (Київська духовна академія та Київський університет) був Памфіл Юркевич (1826-1874), який народився на Черкащині. Він продовжує кордоцентричне вчення Г.Сковороди. Людина, пізнаючи істину, прагне чинити добро. Добро здійснюється від щирого серця і чистої душі. Уява, розум, свідомість не вичерпують людської цілісності. Серце є охоронцем тілесних сил, осереддя духовного і душевного життя, місцем почувань, вихідним пунктом усього доброго і злого. Розум людини не повинен спрямовуватись на зовнішній світ, а в питаннях моралі промовляти до серця, радитись з ним. Не мислення становить сутність людини, а глибокі переживання, що йдуть від серця. П.Юркевич вказує на значення емоційно-почуттєвої сфери людини для її взаємин зі світом.

Велике значення для розвитку соціально-психологічних ідей мала творчість представників Кирило-Мефодіївського товариства (Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш). Філософія української ідеї була феноменом європейської культури ХІХ ст. В Європі активізується увага до психології народу як цілісності та окремої одиниці в культурно-історичному вимірі. Визначальний внесок належить окремим представникам національної еліти. Цю місію в Німеччині виконували Й.Фіхте, Г.Геґель, у Франції – М.Мішле, у Польщі –А.Міцкевич, в Чехії – Я.Колар, Т.Масарик, в Іспанії – М. де Унамуно, А. Ґанівет, в Італії– Дж.Мадзіні[11]. Провідною тенденцією в Європі, що прийшла на зміну всесвітньо історичним масштабам національного месіанства, було духовно-культурне перетворення кожного з народів, екзистенційний перехід національного „ми” в національне „я”.

Увагою до історичних, соціальних, філософських аспектів психології народу були постійно охоплені науковці по цілій Європі, аж до початку ХХ ст. Михайло Костомаров (1817-1885) у праці „Книга буття українського народу” здійснює порівняльний аналіз особливостей національного характеру двох слов’янських народів („двох руських народностей”) – українського та російського, зосереджуючись на відмінностях. Пантелеймон Куліш (1819-1897) зосереджується на викритті суперечностей, конфліктності в людині, суспільстві , історії. Саме для цього ним окреслюється низка опозицій минулого й сучасного, народної та штучної мов, хутора і міста. Важливим для розуміння українського національного характеру є звертання до опозиції чоловічого-жіночого, і визнання жіночого елементу провідним в історії української культури. В цьому він вбачає одну з причин історичного інфантилізму як риси національного характеру.

Значення творчості Тараса Шевченка (1814-1861) для соціально-психологічного пізнання є засяжне. Твори „Кобзаря”, змальований там навколишній світ, історія, культура, складні жіночі, дитячі життєві долі робилися для багатьох вчених (С.Балей, О.Кульчицький, М.Шлемкевич, Я.Ярема, І.Мірчук та інші) предметом глибокого психологічного аналізу. У Шевченкових творах народ – це природно зумовлена єдність людей, особлива і доконечна форма життя. Народ у Т.Шевченка постає не як соціальна маса, натовп, а саме як нація. До основних причин історичних невдач Шевченко відносить рабську психологію українського народу, яка культивується і його провідниками. Соціальна несправедливість обурювала мислителя, проте питання вільної нації, щасливої долі українського народу постало визначальним для його творчості.

У другій половині ХІХ ст. розвиток соціально-психологічних ідей здійснювався у руслі філософсько-соціологічних поглядів представників громадівського руху в Україні. Михайло Драгоманов (1841-1895) – історик, етнограф, літературознавець. Викладав у Київському університеті, згодом емігрував до Швейцарії, де створили женевський гурток українських соціологів та видали 5 томів часопису – „Громада”. Налагоджує контакти з західноукраїнською інтелігенцією. В останні роки викладає у Софійському університеті. Розробив концепцію громадівського соціалізму. Громади – це спілки людей, об’єднаних спільними інтересами і метою, „атоми” суспільства й держави. Вони засновані на засадах „вільного розуму” і науки(позитивізму) та формують людську єдність.

Справжньою знахідкою для соціально-психологічного аналізу є фольклор українського народу: традиції, звичаї, перекази, приказки тощо. Їх вивчали В.Гнатюк, М.Драгоманов, М. Грушевський, Ф. Колеса, І.Франко та інші. Новітня українська література і публіцистикана межі ХІХ-ХХ ст. є також важливим джерелом соціально-психологічної думки. Літературні твори докладно висвітлюють соціально-психологічні явища у житті українського громадянства (праці, розвідки, есе М.Драгоманова, І.Франка, Ю.Липи, В.Липинського, Д.Чижевського та інших).

У багатогранній спадщині Івана Франка (1856-1916) вагоме місце займають психологічні ідеї. У своїй статті „Мислі про еволюцію в історії людськості” він аналізує перші зв’язки суспільного життя. Людину І.Франко розумів як соціальну істоту, характер якої залежить від суспільного буття, обставин у яких вона живе, виховується та працює.

Своє покликання І.Франко вбачає у тому, щоби зробити з мас політичну силу, щоб український народ, що „мовчить, молиться та платить” став „живою одиницею серед народів”, українською нацією. Для Франка глобальний процес масофікації історії неминуче породжує націогенезу та національну емансипацію. Останні є передумовами досягнення очікуваного майбутнього – реалізації національної ідеї як ідеалу, адже гальванізована маса, опанована несвідомими інстинктами, на думку І.Франка, ще не є народом. У багатьох своїх творах, зокрема у поемі „Мойсей” ставить проблему провідника (лідера) та національної спільноти. Ідея героя, індивідуальності, вільної у громаді, але не вільної від громади була провідною у його творчості.

Метою творчості І.Франка була вільна людина, творча особистість. Він відкриває ті „спеціальні логіки та психології” різних людей, зважаючи на соціальне оточення, в якому людина формує свою особистість, реаґує на громадські впливи, що спонукають „до такого, а не іншого ділання”. Франко заперечував принцип „повної особистої волі” людського індивіда. Суспільне виховання повинно формувати „верству верхньої свідомості”, притамовувати „нижню свідомість” як гніздо „пересудів” і „упереджень”, незрозумілих поривів, симпатій та антипатій. Глибокий психологічний аналіз особистості героїв дає змогу Ф.Франкові створювати соціальні типи людей та їх характери. Таку здатність Франко вбачав у постатях Лесі Українки, В.Стефаника, О.Кобилянської.