Перші історичні форми соціально-психологічного знання

Психологія народів. Зі всього різноманіття перших соціально-психологічних теорій звичайно виділяють три, найбільш значні: психологію народів, психологію мас і теорію інстинктів соціальної поведінки. Психологія народів однією перших форм соціально-психологічних теорій, що склалася у середині XIX ст. у Німеччині. Психологія народів пропонувала «колективістське» рішення питання про співвідношення особи і суспільства. Тут допускалося існування «надіндивідуальної душі», що підпорядкована «надіндивідуальній цілісності», якої є народ (нація). Процес утворення націй, який відбувався в Європі, набував в Німеччині специфічної форми у зв'язку з необхідністю об'єднання роздроблених феодальних земель. Ця специфіка одержала віддзеркалення у ряді теоретичних побудов німецького суспільствознавства тієї епохи. Певний вплив вона зробила і на психологію народів. Теоретичними джерелами її були філософське вчення Гегеля про «народний дух» та ідеалістична психологія Гербарта. Створювана психологія народів відображала ці два підходи.

Творцями теорії психології народів виступили філософ М.Лацарус (1824-1903) та мовознавець Г.Штейнталь (1823-1893). У 1859 р. був заснований журнал "Психологія народів і мовознавство», де була опублікована їх стаття «Нарис до психології народів». В ній ішлося, що головна сила історії – народ, або «дух цілого» (Allgeist), який виражає себе в мистецтві, релігії, мові, міфах, звичаях тощо. Індивідуальна ж свідомість є лише його продукт, ланка деякого психічного зв'язку. Відтак завданням соціальної психології робилося пізнання «духу народу», відкриття законів духовної діяльності народу.

Ідеї психології народів одержали розвиток у працях Вільгельма Вундта (1832-1920). В 1863 р. з’явилася книга «Лекції про душу людини і тварин», а в 1900 р. побачив світ перший том десятитомної праці «Психології народів». Вундт вважав, що психологія повинна складатися з двох частин: фізіологічної психології і психології народів. Цей поділ Вундт пояснив тим, що фізіологічна психологія є експериментальною дисципліною, але експеримент не придатний для дослідження вищих психічних процесів – мови і мислення. Це обґрунтовувало необхідність розвитку психології народів та її методів, спроможних здійснити аналіз продуктів культури: мови, міфів, звичаїв, мистецтва.

Вундт відмовився від невизначеного поняття «духу цілого» і додав психології народів декілька реалістичніший вигляд, що дозволило йому навіть запропонувати програму емпіричних досліджень для вивчення мови, міфів і звичаїв. Психологія народів у його варіанті закріплювалася як описова дисципліна, яка не претендує на відкриття законів. Підходи Лацаруса, Штейнталя, Вундта ґрунтувалися на концепції про те, що психологія розглядає феномени, які закорінені не в індивідуальній свідомості, а в свідомості народу. Ця концепція поставила принципове питання про вивчення структурних елементів психології народу: світогляду, традицій, норм, настроїв, почуттів. Ідеї психології народів згодом розвивалися у численних працях українських дослідників О.Кульчицького, І.Мірчука, О.Субтельного, Д.Чижевського, В.Яніва, Я.Яреми та багатьох інших.

Розвиток соціально-психологічного знання в царині соціології. Соціологія виокремилася в самостійну науку лише у середині XIX в. Прообраз майбутньої соціальної психології зароджується в соціологічному позитивізмі (натуралізмі), соціальному дарвінізмі, соціологізмі Е.Дюркгайма та соціологічному психологізмі.

Соціологічний позитивізм (натуралізм). Засновником соціології є французький філософ-позитивіст Оґюст Конт (1798-1857). У праці „Курс позитивної філософії” він започатковує вжиток вживає термін „соціологія”. Конт розглядає соціологію у контексті „соціальної статики”, яка вивчає структуру, закони функціонування суспільної системи та „соціальної динаміки”, яка пояснює розвиток суспільства. Найважливішим елементом „соціальної статики” є сім’я, фундамент культурних традицій, виховання, моралі. Конт ратує за добрі стосунки, повагу між поколіннями, лише вони підтримують суспільну рівновагу. Він заперечує рівність статей, жінка повинна підкорюватися авторитетові чоловіка. Розпад сім’ї означає розпад суспільства. „Загальна злагода” сім’ї, окремої спільноти, суспільства у цілому заґрунтована на природньому розподілі праці. Однак гармонія не можлива там, де є експлуатація та визиск. Тому завданням влади є вгамування різноскерованих інтересів членів спільнот. Відтак, на переконання Конта, держава є органом соціальної солідарності й гарант суспільного порядку.

Англійський мислитель Ґерберт Спенсер (1820-1903) був послідовником вчення О.Конта. Йому належать праці „Принципи соціології”, „Основи соціології”, „Соціологія як предмет вивчення” тощо. Він прихильно поставився до контівського опису походження ідей (три стадії розвитку людського інтелекту) та зробив опис зовнішнього світу, який розвивається еволюційно. Спенсер, подібно до Чарльза Дарвіна висунув ідею еволюції, сформулював принципи природного відбору та боротьби за існування. Суспільство, на думку Спенсера, є соціальним організмом, подібним до біологічного. Найпристосованіші до суспільства люди зможуть вижити, а ті, що мають нижчий інтелект та не можуть адаптуватися є на шляху до вимирання. Держава не повинна надто турбуватися за бідних, хворих, старих. Надмірна опіка не сприяє покращенню людської природи. Лише природній відбір здатний привести до суспільного прогресу. Людина – це природна істота, яка лише в процесі еволюції, за допомогою соціальних інститутів засвоює норми, зразки поведінки, цінності.

Соціальний дарвінізм. Надалі ідеї Г.Спенсера розвивав австрійський вчений Людвіг Гумпалович (1838-1909), засновник соціального дарвінізму. Він розглядав суспільство як сукупність груп людей, що борються за виживання, вплив та владу. Він запроваджує в науку поняття „соціальний конфлікт” – сильніші групи прагнуть підкорити слабші, так виявляється суспільний закон боротьби за існування. Згодом американський соціолог Альбіон Смол (1854-1926) відходить від насильницького бачення розв’язання соціального конфлікту, що було прикметним для вчення Гумпаловича. Він закликає науковців вивчати та попереджувати соціальні конфлікти, аналізувати їх причини та шукати гармонізуючі рішення.

Соціологізм Е.Дюркґайма. Ідея пріоритету держави (соціальної реальності) над індивідами, що її утворюють була основною в теорії французького мислителя Еміля Дюркґайма (1857-1917). На його думку, колективні (моральні, релігійні) чинники є вирішальними для індивідуальної свідомості. „Колективні уявлення”(Конт запроваджує цей термін), колективна свідомість є об’єктивними стосовно індивіда. Спочатку існувала механічна солідарність (примітивні суспільства), згодом зростає органічна солідарність – індивід стає особистістю та сприймає інших як особистостей. Ця людська солідарність заґрунтована на моралі. Якщо суспільство послаблює контроль над індивідами, то настає аномія (з грецької – беззаконня, стан суспільної системи, коли моральні цінності не діють). Аномічний стан соціальної системи виявляється через зміни поведінки індивідів.

Е.Дюркґайм започатковує вжиток поняття „суспільна патологія”. Емпірично визначеною ознакою норми чи патології є поширеність окремого явища (злочинність, самогубства тощо) у суспільстві. Вчений вважає, що аномія суспільства є генератором самогубств. Згідно концепції самогубств Дюркґайма суспільство, яке має низький рівень згуртованості (люди почуваються „забутими”, непотрібними, незахищеними) та у якому культурні цінності, норми „розмиті” – є чинником активації самогубств, незалежно від економічних, психічних, територіальних тощо умов. Погляди Дюркґайма мали великий вплив на подальші соціально-психологічні дослідження соціального мислення, соціального пізнання та здоров’я людини.

Психологічний напрямок у соціології (соціологічний психологізм). Історично першою формою редукціонізму для соціології виявився біологічний редукціонізм, що особливо яскраво виявився в органічній школі (Ґ.Спенсер і ін.). Проте прорахунки біологічної редукції примусили звернутися до законів психології як пояснювальної моделі для соціальних процесів. Коріння соціальних явищ почали відшукувати у психології. Наявність психологічних чинників у кожному суспільному явищі ототожнювався з фактом детерміації суспільного явища психологічними чинниками. Спочатку це була редукція до індивідуальної психіки, прикладом чого може служити концепція французького соціолога Ґ.Тарда. Згідно його точки зору, елементарний соціальний факт виявляється не в межах окремої психіки (мозку), що є предметом інтрацеребральної психології, а у зіткненні кількох ментальних позицій, що повинно вивчатися інтерментальною психологією. Загальна модель соціального окреслювалася як взаємостосунки двох індивідів, з яких один наслідує іншого. Коли пояснювальна модель такого штибу виразно продемонструвала свою неспроможність, науковці запропонували складніші теорії психологічного редукціонізму.

Соцієтальні наукові теорії. В них соціальне життя тлумачиться як результат розвитку свідомого начала та розглядаються умови розвитку колективного людського інтелекту. Родоначальником його в США був Лестер Ворд (1841-1913). На його думку, соціальною силою, яка задіює соціальні процеси є людські бажання: прості (реалізація потреб голоду, спраги, статевих потягів) та складні (інтелектуальні, моральні, естетичні). Сутність соціальних процесів визначається як конфлікт зіткнення біопсихічної природи людини з суспільними умовами її існування. У цьому плані, завданням соціальних наук, переконаний Ворд є розробка теоретичного фундаменту соціальних реформ, спроможних зменшити соціальні конфлікти, нерівність, конкуренцію. Лише тоді можливо досягнути свідому кооперацію людей у справедливому та заможному суспільстві, заґрунтованому на загальній обов’язковій освіті. Особливо яскраво ідеї соціологічного психологізму були сформульовані в працях Ф.Гіддінґса. Із його точки зору, первинний соціальний факт складає не свідомість індивіда, не "народний дух", але так звану "свідомість роду". Соціальним фактом є соціальний розум, колективний людський інтелект, який розвивається через освітні інститути. Поступово закони соціального життя почали зводити до законів колективної психіки. Оформлюються перші теорії та концепції соціально-психологічного знання : психології мас та інстинктів соціальної поведінки.