КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ІНДІЇ

Під впливом буддизму, який виник в Індії, але втратив позиції у себе на батьківщині, в середні віки утворюється величезний культурний регіон (Китай, Японія, Тибет, Корея, В'єтнам, Камбоджа, Непал, Таїланд, Індонезія та ін.), в якому простежується сильний вплив класичної, стародавньої індійської культури.

Формування феодально-середньовічних відносин почалося в Індії з перших віків нашої ери.

3.4.1. Релігійне життя, середньовічної Індії. Середньовічна Індія поверта­ється в сфері релігії до брахманізму. Брахмани, переживши натиск буддизму в другій половині І тис. до н.е., перейшли в наступ у VII—VIII ст. Вони зуміли пристосувати вчення Будди до доктрин ортодоксального індуїзму. Будда був оголо­шений аватарою (втіленням) Вішну-Крішни і посів певне місце в індуїстській релігії, а вчення його звузилося до окремого напряму в рамках індуїзму. Більш того, боротьба за утвердження індуїзму призвела до підйому індуїстської літерату­ри, храмового мистецтва Індії, розвитку правових норм на основі ведичної моралі.

Після експансії мусульман релігійне життя Індії ще більш ускладнюється. Виникають численні секти, деякі з них (сікхи) намагаються поєднати цінності індуїзму та ісламу.

3.4.2. Суспільно-політичне життя. Середньовічна Індія була роздробле­ного на окремі держави (близько 70-ти) і перебувала у стані постійних міжусо­бних війн. Селяни були власністю раджів (князів), які примушували їх утриму­вати володарів і виконувати важкі роботи з будівництва, прокладання доріг тощо. Водночас в Індії активно формувалася міська культура, ремесла; славилися, зокрема, вироби індійських ювелірів. Ремісників мали утримувати знову ж таки селянські громади. Індія активно торгувала з країнами Далекого Сходу.

У XI ст, північ Індії остаточно завоювали мусульмани; тут було утверджено іслам і на початку XIII ст. у Північній Індії утворився Делійський султанат. З кінця XV ст. Індію завойовують європейські колонізатори. У XVI ст. Північну Індію підкорює Бабур, узбецький завойовник; на її території виникає імперія Великих Моголів. Складні відносини між індуїстською та мусульманською об­щинами, двома релігійно-правовими системами, боротьба проти колоніального гніту позначилися на всій подальшій історії краго.

3.4.3. Наука та освіта. Попри усі політико-релігійні негаразди наукова думка у середньовічній Індії інтенсивно розвивалася. Зокрема, це стосується ма­тематики. Індійські цифри, винайдені на початку нашої ери, як вже згадувало­ся, увійшли через посередництво арабів до світової науки- Індійські вчені відкри­ли додатні та від'ємні числа, навчилися добувати квадратний та кубічний корені, вміли визначити число к, обчислювали площу та об'єм. Зокрема, відомі імена таких математиків, як Магавіра, Брасгара, Брагмаґупта. Існували численні астро­номічні обсерваторії.

Індійські лікарі добре знали анатомію; були серед них вмілі хірурги; широ­ко розвинулася фармакологія.

3.4.4. Література та мистецтво. Література у середньовічній Індії багата, написана різними мовами краю, так що варто уживати радше поняття «індійські літератури середньовіччя».

Основною літературною мовою в Індії був санскрит — мова індійського епосу, релігійних текстів, художньої та наукової літератури. З'являється чимало творів на пракритах — різних мовах і діалектах, з яких найвідоміша палі. Вини­кає також творчість мовами корінного населення краю (дравіді йськими).

У першу чергу, розвивалася релігійна література, що виражала ідеологію брахманізму. Це, наприклад, філософські пурани, які називають інколи «П'я­тою ведою», що її, вважали тоді, можна читати всім, навіть жінкам. Вони при­свячені вшануванню різних богів індуїзму; тут у двовіршах викладені різні міфи та легенди про них. Особливо слід згадати «Легенду про Крішну», яка підносить нову для язичницького світу ідею любові до божества.

З часом, не без впливу християнства та ісламу, формується цілий напрям у всіх індійських літературах, який з^їзначають як літературу бгаючі: її автори оспівують любов до божества без точного його імені. Часом тут виникає справ­жній релігійний синкретизм: таї;, лсе-іги Кабір та Нанак поєднували в хвалі божеству риси Крішни (Рами) та Аллаха.

Але в середні віки в Індії постуїїозо зсе більше заявляє про себе й світська література, яка поділяється на придворнута фольклорну. Перша — це здебіль­шого панегірики царям та вельможам, у ній робляться спроби відродити давній епос на зразок «Рамаяни». Друга черпає з живого народного життя- або шукає натхнення у вільній"містиці (поет Чарпат та ін.). Спостерігається й широкий вплив ісламської поезії; в Індії навіть формується своя література перською мо­вою, що оспівувала в нових жанрах {газель, касида, рубаї") кохання та земні радощі людини.

Славу індійській літературі принесла драматургія Калідаси (V ст.), яка вті­лювала захоплення можливостями та красою людини. Калідаса, за переказами, був простим пастухом, який завдяки своєму таланту став придворним поетом. Він найбільш відомий як автор драми «Шакунтала», у якій майстерно передав настрої, змалював характери в розвитку.

В індійській літературі епохи середньовіччя панують ліро-поетичні жанри, утім, подекуди вірші поєднуються з прозою, як, наприклад, у «Шакунталі».

Виокремлюється творчість Дандіна, автора роману «Пригоди десяти юна­ків-царевичів», у якому відтворено широку панораму життя ранньосередньовіч­ного індійського міста. З'являються, переважно в міському купецькому середо­вищі, і книги, автори яких, доходячи до вільнодумства, вже висміювали ідеали брахманізму з позицій, подібних до ренесансних (наприклад, «Повість про шахраїв» Харібхадри Сурі).

У Південній Індії розвивається художня література мовами корінного насе­лення Індостану — дравіді йськими. Типовою для цієї літератури є ранньосеред­ньовічна «Повість про браслет» принца їланго, що оспівує вірність у коханні.

Храми поділяють на яруси, прикрашають статуями та барель'єфами, скульпту­рою і живописом, наповнюють витонченими виробами ремісників. Тут звучать і музика, священні тексти та заклинання, куряться пахощі, актори у яскравих v костюмах і химерних масках виконують складні танці. Усе це підсилювало по­зиції брахманізму.

Пізніше на мистецтво індуїзму справив вплив стиль мусульман-завойовни­ків — ажурні башти-мінарети, загострені арки та куполи починають широко використовуватись в індуїстській архітектурі. Зокрема, виникає архітектурний тип мавзолею; найвідоміший з них — Тадж-Махал, побудований у XVII ст. одним з мусульманських правителів для улюбленої дружини; витончена споруда з білого мармуру втілює поетичне почуття невмирущої краси.

Для індійського середньовічного мистецтва характерний розквіт жанру книж­кової мініатюри, яскравої за кольором, сповненої поетичної символіки та мета­форичності. Мусульмани Індії, всупереч традиціям ісламу, використовували у цій сфері досвід майстрів Ірану та інших країн. Книжкові мініатюри були єдиним видом мистецтва, який доволі реалістично відтворював світське життя людей, подавав зображення рослин і тварин. Серед мініатюр трапляються справ­жні шедеври — наприклад, зображення Падишаха Акбара з рукопису XVI ст. Книжкова мініатюра прижилася в індуїстському середовищі, де у гармонійних композиціях поставали, наприклад, добре відомі здавна епічні сюжети з «Маха-бхарати» і «Рамаяни».

Музично-театральне мистецтво Індії — одне з найдавніших на Сході;

воно мало великий вплив і на розвиток театру в країнах Південно-Східної азії.

Народні танці, пантоміми належали до обряду поклоніння богам ще в II тисячолітті до н.е., на ранній стадії формування індуїстської культури. Відомо, що у V-! ст. до н.е. мандрівні актори розігрували сценки на міфологічні сюжети, які чергувалися з акробатичними номерами і танцями. Ці народні театралізовані вистави лягли в основу класичного індійського театру.

Персонажі давніх міфів і легенд (правитель Рама-Крішна, демон Раван, вожак мавп Хануман) — головні герої народного театру не лише в Індії, але й в інших країнах регіону.

Музично-таниювальна драма — ліла — була поширеною у Північній Індії. Ліли будувалися на основі текстів з «Махабхарати» та «Рамаяни» і являли собою грандіозні вистави, які тривали іноді цілий місяць. Декорації були відсутні, свят­кову барвистість спектаклеві надавали яскраві костюми та маски.

На півдні склалася інша форма театральної вистави — якшолана, в якій об'єднані діалог, танець, декламація та спів,

Художні засоби, що використовувались акторами класичного театру, — це, насамперед, тонко розроблена система жестів та міміки, в якій особливого зна­чення набували різні положення пальців, що виражали складні поняття та почуття {мудра). Індійські актори жестами створювали образи гір і рік, зоряного неба та лотоса, що розпустився. Наприклад, індійський актор притискає напівзігнуті долоні одна до одної, і присутні бачать пуп'янок квітки, що ще не розпустилася.

Акторська гра строго канонізована. Кожен з персонажів мав особливий грим, костюм, манеру говорити, набір жестів, навіть ходу.

Музика ^сангіт') тут сприймалася як могутній засіб формування духу. Слово «сангіт» означало триєдиність співу, музики й танцю, тобто окремої інструментальної

музики ще не було. Велику роль грала імпровізація, що грунтувалася на відомих ритмах і тональностях (рага).

Однак вже існували елітна та масова музичні культури. Високою за стилем та ідеєю була музика пізнання, «шляху». Поряд з нею існувала музика «ґрунту», характерна для провінцій; Ті виконували не професіонали, а прості люди. Але зазначимо, що виконавці елітної музики були також представниками «нижчих» каст. Це — мандрівні артисти, що несли своє мистецтво і в палаци, і на майда­ни міст та сіл,