Радикалізація українського політичного руху

Ведучи боротьбу за гідні умови існування, українці з часом, окрім економічних вимог, почали висувати і політичні. Так, на бойкоті 1902 р. вони вимагали надання загального виборчого права. Як більшість населення регіону, українці поступово налагодили тісні контакти з політичними партіями та включилися до національного руху. За активної підтримки НДП, просвіт серед населення краю запроваджується новий вид протесту – віче. Найбільшим його проявом стала акція 1906 р. у Львові, коли близько 20-30 тис. селян вимагали економічних пільг та загального виборчого права. Розуміючи необхідність діалогу, уряд пішов на поступки і 1907 р. провів реформу парламенту. Такі зміни сприяли збільшенню у ньому українського представництва (1907 р. – 27 членів з Галичини і 5 з Буковини).

У боротьбі за розширення культурних прав чинне місце посіло питання мови. Точкою зіткнення став Львівський університет. Вимагаючи дозволу на навчання українською або створення українського університету, студентство в 1901 р. провело віче, на якому висунуло вимоги щодо створення паралельних україномовних груп. Коли це рішення було відкинуто, у 1902 р. 600 студентів на знак протесту перевелись до інших університетів Європи. Інша частина молоді вдалася до розгортання терористичної діяльності. Так, на піку українсько-польської конфронтації 1908 р. український студент М. Січинський вбив поляка – губернатора М. Потоцького. Протистояння набуло апогею в 1910 р. Регіон охопили збройні сутички українських та польських студентів. Намагаючись врегулювати ситуацію, австрійський імператор пообіцяв до 1916 р. створити український університет, а в 1912 р. видав інструкцію про рівне ставлення як до поляків, так і українців. Така розрядка сприяла підписанню у лютому 1914 р. українсько-польського компромісу. Згідно з ним, українці мали одержати третину місць у Галицькому сеймі та повноважне представництво в різних сеймових комісіях. Однак реалізація цих домовленостей була перервана Першою світовою війною.

За умов постійного протистояння та боротьби значної популярності набули молодіжні спортивні організації. З кінця ХІХ ст. у Львові та українських селах діяли спортивно-фізкультурна організація «Сокіл» (організатор І. Боберський), з 1900 р. – «Січ». Вони об’єднувалися в Головний Січовий Комітет, який у 1912 р. було перейменовано на «Український Січовий Союз». Для проведення військового виховання у 1911 р. було створено гурток «Пласт», а 1912 р. – товариство «Січові Стрільці».

Окрім політичних партій та громадських організацій, значну допомогу в становленні українського національного руху надавала греко-католицька церква. З 1900 р. її очолював митрополит А. Шептицький. Він доклав багато зусиль для відродження української культури та державності: був засновником Наукового інституту – єдиної на той час науково-богословської установи для греко-католиків; фундатором лікарні; школи; гімназії «Рідна школа»; Українського національного музею у Львові, що відкрився 1913 р. Митрополит витрачав величезні суми грошей на діяльність просвіт, друкарень, спортивних товариств. За час його керування греко-католицька церква змогла перетворитися з латинізованої на українізовану.