Звершення боротьби українського народу під проводом Б. Хмельницького

Досягши конфедеративного союзу з Росією, Б. Хмельницький основну увагу приділив розв’язанню двох кардинальних проблем: возз’єднання з витвореною державою решти українських земель і запровадження спадкового гетьманату. Домогтися визволення Західного регіону без розгрому Речі Посполитої було неможливо, тому на чільне місце висуваються заходи, спрямовані на відрив від неї Придунайських країн, нейтралізацію Кримського ханства та Порти й координування дій української армії.

В другій половині березня 1654 р. в наступ на Брацлавщину перейшло 18-20 тисячне польське військо. Тим часом кримська еліта пішла на зближення з Польщею. Усвідомлюючи смертельну небезпеку для держави комбінованого удару із заходу-польської, а з півдня-кримської армій, гетьман наполегливо добивається від Москви надіслання військової допомоги, а також перегляду нею ухваленого плану воєнних дій, в якому першочергове значення надавалося боротьбі за оволодіння Смоленськом та теренами Білорусії. Але російська сторона вперше, проте не востаннє, знехтувала державними інтересами України.

Нарешті у січні 1655 р. українські і російські війська об’єдналися. Кровопролитні бої під Уманню та іншими містами переможця не виявили. Жахлива трагедія Брацлавщини, що стала наслідком невдалої компанії українсько-російських військ, засвідчила недієвість договору з Росією й неспроможність козацької України вести одночасно успішну боротьбу проти Речі Посполитої та Кримського ханства.

Восени 1655 р. основною перешкодою в справі реалізації програми возз’єднання українських земель стала позиція Швеції, що в цей час погоджувалася визнати існування Української держави тільки в межах Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств. Наприкінці 1655 р. стали окреслюватися контури ще одного згубного для реалізації української державної ідеї фактора: уряд Росії, наляканий успіхами Швеції у Прибалтиці й Великому князівстві Литовському, вирішив піти на зближення з Річчю Посполитою. Б. Хмельницький відразу ж зрозумів, що російсько-польське замирення може відбуватися лише через зневаження інтересів козацької України.

В серпні 1656 р. у Вільно між Росією й Річчю Посполитою розпочалися переговори. Російська делегація відмовила українському посольству в праві взяти у них участь. Укладене на початку листопада перемир’я зафіксувало згоду Росії (в разі обрання царя польським королем) на залишення козацької України в складі Речі Посполитої. Відверте нехтування інтересами української держави глибоко обурило Б. Хмельницького й старшину. На раді гетьман заявив про необхідність розірвати договір із Москвою й продовжити пошук нових союзників. Такими союзниками він бачив Швецію й Трансільванію. Однак українсько-трансільванський поход зазнав поразки.

Відчуваючи наближення смерті, Б. Хмельницький вирішив оформити акт передачі влади синові Юрію. Для цього в квітні відбулася Рада на якій Юрія наголосили гетьманом. Запроваджена таким чином монархічна форма правління не мала твердої соціально-політичної опори в тогочасному суспільстві; вона трималася переважно на титанічній постаті Великого гетьмана й вузькому колі його однодумців. Новацію не сприйняла еліта, котра в своїй масі відкидала монархію й домагалася утвердження республікансько-олігархічної (старшинської форми правління). Побоюючись залізної руки Б. Хмельницького вони не наважувалися відкрито виступити проти його політики, але потай інтригувала й чинила затятий спротив. У зв’язку з хворобою гетьмана з кінця 1656 р. серед старшини розгорілася прихована боротьба за владу. Серед претендентів на булаву фігурувала одна з ключових постатей клану Хмельницького – І. Виговський.

Після тяжкої виснажливої хвороби 6 серпня 1657 р. творець Української держави помер. Похорон відбувся 2 вересня в Суботові в Іллінській церкві. Значення постаті гетьмана в українській історії, попри всі допущені ним помилки й прорахунки, важко переоцінити. Так, він уперше протягом XIV-XVII ст. спромігся об’єднати патріотичні сили навколо великої ідеї національного визволення й спрямувати енергію народу на розбудову соборної держави та виборення незалежності, а також сформулював наріжні принципи державної ідеї, що стала знаменом визвольних змагань українців наступних століть. Гнучкість соціально-економічної політики гетьмана дозволила провести державний корабель повз небезпечні «соціальні рифи» й запобігти вибухові громадянської війни. Прогресивне значення мала послідовна й рішуча боротьба Б. Хмельницького проти стихії розбурханих має і старшинського отаманства, за зміцнення централізації держави й встановлення в ній спадкового гетьманату. Виявивши себе блискучим полководцем, він сформував боєздатну, одну з кращих у Європі національну армію, затвердив військовий статус, збагатив воєнне мистецтво, створив розвідку й контррозвідку. Організована ним дипломатична служба забезпечила прорив на шляху до визнання козацької України урядами інших держав як суб’єкта міжнародних відносин; гетьман вважався одним із найвправніших дипломатів Європи.

Іван Виговський (1657-1659 рр.)

Невдовзі після смерті Б.Хмельницького в Суботові відбулася таємна рада частини полковників, яка вирішила, щоб генеральний писар І. Виговський до повноліття Юрія виконував гетьманські повноваження. Новий гетьман походив зі старовинного роду української православної шляхти, котрий осів у с. Вигове Овруцького повіту Київського воєводства. Народився, вочевидь, у першому десятиріччі XVII ст., отримав хорошу освіту, вільно володів польською і латинською мовами. У 30-х рр. обіймав посади в київському і луцькому міських судах, був намісником луцького старости. Пішовши на військову службу, дослужився до посади писаря при комісарові Речі Посполитої над Військом Запорозьким. У другій половині 40-х рр. служив ротмістром й зав’язав приятельські відносини з Б.Хмельницьким. Тому, коли в битві на Жовтих Водах потрапив до татарського полону, гетьман Війська Запорозького викупив його й запропонував перейти на бік повсталого козацтва. Погодившись, Іван Виговський, завдяки здібностям талановитого адміністратора, організатора й дипломата, зробив блискучу кар’єру – став у 1650 р. генеральним писарем. Він перетворив генеральну канцелярію в потужну, ефективно діючу державну інституцію, а свою посаду – в найвпливовішу серед генеральних старшин.

Виговський, не будучи противником незалежності й соборності України, все ж залишався прихильником ідеї перетворення Речі Посполитої в триєдину державу, в якій козацька Україна (Київське та Чернігівське воєводства) у вигляді Великого князівства Руською мала отримати такі ж права, якими користувалося Велике князівство Литовське. Крім того, новообраний гетьман, виступаючи прихильником твердої гетьманської влади, все ж став «провідником» антимонархічної опозиції частини старшини. Також його соціальним ідеалом були соціально-економічні відносини, що панували в Польщі, тому марив ідею повернення до них.

Можна було сподіватися, що такий досвідчений політик вживе необхідних заходів, щоб запобігти переростанню соціальних суперечностей в українському суспільстві в соціальний вибух. Сталося, проте, навпаки. Протягом піврічного терміну гетьманування І.Виговського визріла й спалахнула громадянська війна. Це сталося тому, що чимало представників генеральної старшини та полковників вважали себе не менш заслуженими й гідними претендентами на володіння булавою і мали бажання та волю поборотися за неї. Крім того, важливою причиною спалаху громадянської війни було загострення соціальних суперечностей. З одного боку, відбувалося збагачення козацької старшини, яка на місцях привласнювала прибутки від оренд і частину державних податків, що збиралися до скарбниці, з другого-воєнні дії та стихійні лиха розорювали значну частину козаків, селян і міщан. Першими розпочали боротьбу за владу полтавський полковник Мартин Пушкар та кошовий Яків Барабаш, котрих підтримала значна частина лівобережного козацтва й запорожці.

Ще одним важливим фактором, що сприяв визріванню громадянської війни та її розвитку стала політика російського й польського урядів спрямована на розкол національно-патріотичних сил, вербування прихильників низів на старшину.

Підозрюючи Москву в нещирості й віроломстві І. Виговський пожвавлює переговори з ханом та польським урядом. У кінці лютого на початку березня 1658 р. укладається українсько-кримський договір, що передбачав надання гетьманові допомоги військом проти внутрішньої опозиції.

Наприкінці травня 1658 р. І. Виговському вдалося розгромити М. Пушкаря. Вступивши у Полтаву, гетьман розпорядився полтавських козаків «усіх вирубати, а жінок і дітей, і міщан, і мужиків усіх віддавати татарам», саме ж місто – зруйнувати. Татарам було дозволено грабувати міста й села аж до р. Сула, а їхніх жителів брати в ясир. Прагнучи зміцнити свою владу, І. Виговський наказав стратити групу полковників і сотників, котрі не підтримували його політики. Цей терор «в людях вчинив страх великий». Усього в перебігу каральної експедиції полягло близько 50 тис. осіб (переважно жителів Полтавщини), що стало першою, але, на жаль, не останньою великою трагедією соціально-політичної боротьби в українському суспільстві.

В другій декаді вересня 1658 р. відбувся заключний етап українсько-польських переговорів неподалік від Гадяча. 16 вересня було розірвано Переяславсько-Московський договір й укладена Гадяцький. За ним козацька Україна як «Руське князівство», поверталося на правах формально рівноправного суб’єкта єдиної і неподільної Речі Посполитої, але не як державна одиниця. Очолював би це князівство не князь, а гетьман, котрий водночас виступав київським воєводою і першим сенатором. Влада гетьмана визначалася як пожиттєва, а після його смерті українські стани обирали чотирьох претендентів, з-поміж яких король призначав Гетьмана. За польським зразком утворювалися місцеві органи влади, відновлювалися дореволюційний суд і судочинство та адміністративно-територіальний устрій. Руське князівство позбавлялося права на відносини з іншими державами; його збройні сили складалися з 60 тис. козаків і 10 тис. найманців.

У соціально-економічних відносинах поновлювалися феодальні землеволодіння, кріпацтва, всі повинності й податки селян і міщан, які існували на 1648 р., лише козаки зберігали всі права й вольності, а по 100 осіб із кожного полку могли отримати шляхетство. У релігійно-культурній сфері проголошувалася свобода православного й католицького віросповідань (греко-католицьке підлягало ліквідації), гарантувалися права православної Церкви; дозволялося відкриття двох академій, середніх шкіл і друкарень без обмежень.

Таким чином, Гадяцький договір зводив нанівець державний суверенітет козацької України й істотно змінював її політичний лад, адміністративно-територіальний устрій і судову систему; унеможливлював досягнення незалежності й соборності, ліквідував соціально-економічні завоювання селян, міщан і нереєстрових козаків. Тому насправді вищою політичною ідеєю українців виступала сформована ще Богданом Великим у першій половині 1646 р. національна державна ідея, що передбачала створення незалежної соборної України.

Протягом липня-серпня 1658 р. відбувалося неухильне погіршення українсько-російських відносин, чому сприяли політика російського уряду, втручання воєвод із внутрішньо політичне життя козацької України, їхнє прагнення контролювати дії гетьмана, а також брутальне ставлення до місцевого населення. Насторожений прибуттям на допомогу гетьманові татар, російський уряд 16 червня 1658 р. відрадив в Україну військо на чолі з Г. Ромадановським. Вступ російських підрозділів на терени України, їх підтримка Я. Барабаша, скарги мешканців зарубіжних міст на вбивства й грабежі, що їх чинили барабашівці та росіяни, надзвичайно стурбували І. Виговського й старшину. Негайно розпочалася мобілізація війська. В кінці жовтня розпочалася українсько-російська війна. До Г. Ромадановського приєднується боярин й намісник козацький Олексій Трубецькой. В квітні 1659 р. вони обложили Конотоп 8 липня відбулася битва під Конотопом росіян і українсько-татарського війська. Чинячи затятий спротив, українців поволі відходили вздовж русла р. Торговиця. Тим часом Мехмед-Гірей завдав сильного удару росіянам у тилу. Росіян охопила страхітлива паніка й лише незначній частині їх вдалося врятуватися. Втрати росіян убитими, пораненими й полоненими становили близько 14-16 тис. осіб. Втрати українців і татар разом сягали близько 3-4 тис. осіб.

Завдяки залізній стійкості захисників Конотопа та блискуче проведеній операції українсько-кримські війська досягли великої перемоги. Вона приголомшила правлячі кола Росії. За визнанням російського історика С.Соловйова, «цвіт московської кінноти, котра здійснила щасливі походи 54-го і 55-го років, загинув протягом одного дня...Ніколи після цього цар московський не був у змозі вивести в поле такого сильного ополчення. В жалобній одежі вийшов Олексій Михайлович до народу й жах напав на Москву».

Безсумнівно, здобута під Конотопом перемога відкрила перспективу для успішного завершення війни й припинення внутрішньополітичної боротьби. Однак реалізувати її гетьманові не вдалося. Основна причина полягала у вкрай негативній реакції переважної більшості старшини на позицію Польщі щодо ратифікації Гадяцької угоди (сейм ратифікував змінений на користь Польщі договір). За таких обставин І. Виговський, по-перше, остаточно втратив підтримку з боку переважної більшості еліти, а по-друге, вважаючи себе обманутими Польщею, старшини, як і сам гетьман, прагнули тепер порозумітися з Москвою. Ускладнила становище гетьмана й позиція хана, якого занепокоїли відомості про напади запорожців під проводом кошового Івана Сірка та козаків на чолі з Ю. Хмельницьким на кримських і нагайських татар. Падінню авторитету І.Виговського сприяла також його політика щодо населення котре добровільно чи з примусу підтримувало опозицію. Замість того, щоб порозумітися з ним і виявити милосердя, він вдався до репресій.

Юрій Хмельницький (1659-1663 рр.)

У вересні 1659 р. гетьман скликав військову раду, на якій спробував ознайомити присутніх зі змістом Гадяцького договору. Але козаки не захотіли навіть вислухати його тексту до кінця й стали звинувачувати І. Виговського в нехтуванні інтересами Війська Запорозького. Злякавшись розправи, гетьман поспішно залишив раду й подався до А. Потоцького. Після переговорів із представниками опозиції він погодився зректися влади й повернути клейноди. Близько 23-24 вересня генеральна рада обрала Ю.Хмельницького гетьманом козацької України. Так драматично завершилося дворічне гетьманування І. Виговського, що втягнуло суспільство у вир громадянської війни й старшинських міжусобиць.

Перед новим гетьманом стояли складні проблеми: припинити громадянську війну, зміцнити гетьманську владу, покласти край отаманству старшин, запобігти розколу держави та врегулювати відносини із сусідами, насамперед з Росією. На скликаній у Жердовій Долині раді готується проект, спрямований на поновлення конфедеративного союзу; входження до складу козацької України північної Чернігівщини й частини півдня Білорусії, заборону перебування на її теренах воєвод (за винятком Києва) і російського війська; вільне обрання гетьмана; заборону будь-кому без відома гетьмана й старшини посилати листи царю від імені Війська Запорозького; визнання всіх прав і вольностей, які починаючи з руських князів і польських кордонів, були надані усім станам; право на зовнішньополітичну діяльність тощо.

19 жовтня Ю. Хмельницький прибув до Переяслава, де 27 жовтня відбулася генеральна рада, що обрала його гетьманом. О. Трубецькой та інші воєводи відхилили запропонований українцями проект і нав’язали старшині ухвалення Переяславського договору, що склався зі сфальшованих умов договору 1654 р.(українська сторона їх втратила) та додаткових статей. Для козацької України передбачався лише статус автономії в складі Російської держави. Відповідно до цього вона позбавлялася права без дозволу царя переобирати гетьмана; на обох берегах Дніпра перебували по одному судді, осавулу й писарю; гетьман втрачав право призначати й звільняти полковників, карати смертю старшин, виступати в похід без дозволу царя, провадити самостійну зовнішньополітичну діяльність. Щоправда, за козаками (реєстр мав налічувати 60 тис. осіб) зберігалися всі права й вольності. Російські воєводи із залогами мали перебувати в усіх великих містах України. Передбачалося виведення українських підрозділів із Білорусії, а також підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату та ін. Підписання цього договору, який відбивав проросійську орієнтацію лівобережної старшини, стало істотним прорахунком гетьманського уряду й послужило поштовхом до розколу еліти за територіальною ознакою.

Тим часом Ю. Хмельницький намагався зміцнити становище держави. Його перші кроки засвідчували прагнення реалізувати національну ідею. Було вжито певних заходів для повернення до складу держави втрачених земель Поділля й Волині, домагався проходження кордонів з Польщею по ріках Прип’ять і Горинь, підпорядкування київському митрополиту деяких західноукраїнських єпископств; вільного сповідання православної віри на теренах Речі Посполитої; дозволу польським і литовським купцям торгувати в Україні.

З іншого боку, добре освічений і не позбавлений гострого розуму гетьман не мав сильної волі, здібностей політика й полководця. Брак життєвого й політичного досвіду, емоційна неврівноваженість, слабкий вплив на еліту не виключали його перетворення у маріонетку в руках лідерів старшинських угруповань. Усвідомлюючи слабкість здоров’я (хворів на епілепсію й грижу), свої вади й складність ситуації, Ю. Хмельницький у лютому 1660 р. висловив бажання здати гетьманство. На жаль, старшини вчасно не зрозуміли чи не захотіли зрозуміти доцільності його заміни сильнішого постаттю, що згодом обернулося трагічними наслідками для держави.

Уклавши в травні 1660 р. мирний договір із Швецією та заручившись підтримкою Криму, польський уряд зірвав переговори з Росією і розпочав підготовку до нового наступу на теренах Білорусії й України. Головним командувачем російсько-української армії був призначений київський воєвода В. Шереметьєв. Але затримка походу й нескоорденованість дій обох частин армії відразу ж поставили на межу зриву долю всієї компанії. Російсько-українські війська були заблоковані під Чудновим. Становище українського війська було далеко не безнадійним, оскільки польський гетьман не мав ні сил, ні можливостей тримати його в облозі. Інше питання, що група впливових старшин явно схилялася до порозуміння з поляками, а приголомшений бурхливим розвитком подій гетьман розгубився й самоусунувся від виконання своїх обов’язків. Ніяких дій українське військо не робило. А отримавши звістку про невдачу В. Шереметьєва, старшина надіслала до С. Потоцького посольство, яке 17 жовтня 1660 р. погодилося на укладення угоди. Вона відновлювала чинність Гадяцького договору, за винятком статті про перетворення козацької України в князівство Руське. Інші статті передбачали розрив договору з Росією, надання двох полків на допомогу полякам для звільнення українських міст від російських залог, унеможливлення козацьких нападів на порубіжні кримські міста та ін. Прибувши до польського табору, гетьман присягнув на умовах Чуднівського договору.

Політичні наслідки Чуднівської кампанії виявилися для козацької України несприятливими, бо умови Чуднівського договору й згода на розташування на постій в українських містах і селах Жовнірів приховували в собі загрозу нового спалаху громадянської війни.

Відомості про відновлення чинності Гадяцької угоди, захоплення татарами частини козаків лівобережних полків, розташування польських підрозділів на постій, повернення шляхти до маєтків викликали обурення лівобережних козаків і старшин, котрих очолив переяславський полковник Я. Сомко. Зібравши в Переяславі раду, він домігся проголошення себе наказним гетьманом. До середини травня 1660 р. майже все Лівобережжя присягнуло на вірність царю. Розпочалися бої опозиції з Ю. Хмельницьким.

На перебіг цієї громадянської війни важливий вплив окрім Росії, що ввела в Україну свої війська, справили взаємини гетьманського уряду з Польщею і Кримом.

Брак відчутної воєнної допомоги з боку Польщі й ненадійність татар не дозволяли Ю. Хмельницькому зламати спротив опозиції, підтримуваної російським військом.

Чергова невдача Ю. Хмельницького утвердитися на Лівобережжі надломила його остаточно. Всім стала очевидною його неспроможність керувати державою. Після боротьби за булаву декількох претендентів, завдяки підтримці Криму, резидента Польщі й значної частини старшин на Чигиринській генеральній раді, ймовірно, 13 січня 1663 р. гетьманом проголошується Павло Тетеря (правобережного терену). Ю.Хмельницький постригається в ченці й під іменем Гедеона влаштовується в Ірдинському монастирі в Корсуні.

5.2 Боротьба за возз’єднання козацької України (1663-1668 рр.)

Лівобережний гетьман Іван Брюховецький (1663-1668 рр.)

Зречення Юрія не зумовило вщухання громадянської війни. Лівобережна старшина й Запорожжя, підтримувані російським урядом, прагнули привести до влади свого ставленика. Після обрання в кінці вересня 1661 р. запорозького полковника І. Брюховецького кошовим гетьманом, між Я. Сомком, В. Золотаренком та І. Брюховецьким розгорнулася боротьба за булаву, що супроводжувалася взаємними доносами в Москву.

І.Брюховецький, наділений аналітичним розумом, здатністю інтуїтивно відчувати настрої мас, хистом актора, даром оратора й публіциста, відзначався цілеспрямованістю, енергійністю, волею. Водночас був спритним інтриганом і цинічним демагогом. Крім того, постійно підкреслював свою вірність Росії, пропонував ліквідувати гетьманство й створити «князівство Українське», конфіскувати старшинські маєтки та млини, а прибутки з них направити до військового скарбу. Тому російський представник підтримував його кандидатуру.

У березні 1663 р. російський уряд повідомив полковників про скликання Чорної ради у червні в Ніжині. Ця рада відбувалася дуже драматично, зі сутичками прихильників різних кандидатів. Новообраним гетьманом став І. Брюховецький. Пізніше він стратив Я. Сомка, В. Золотаренка та багатьох їхніх прихильників.

Громадянська війна завершилася торжеством запорожців, незаможного городового козацтва й поспільства, котрі вперше за час революції спромоглися досягти для свого висуванця булави. Її політичні наслідки виявилися вкрай трагічними. Вона призвела до страхітливого спустошення козацької України й обезлюднила цілі райони, що істотно підірвало військову потугу держави, а відтак різко послабило її спроможність протистояти агресії з боку сусідніх держав. Сама громадянська війна розколола державу на два гетьманства (Лівобережне й Правобережне), породила тривалу боротьбу за її цілісність і створила сприятливі умови для реалізації планів Росії й Речі Посполитої щодо поділу між собою козацької України. Це була Руїна.

Деякі дослідники встановлюють хронологічні межі Руїни 1657-1687 рр., інші 1663-687 рр. чи 1657-1676 рр.

Правобережний гетьман Павло Тетеря (1663-1665 рр.)

Обрання правобережним гетьманом Павла Тетері припало на апогей Руїни. Потрапивши в її вир, він не спромігся (забракувало таланту й удачі) переломити перебіг подій і став спочатку їхнім заручником, а згодом-жертвою. Надмірні честолюбство й жадоба збагачення, складні взаємини з родичами та соратниками, помножені на трагічні наслідки провалу політичного курсу, стали підґрунтям для витворення сучасниками різко негативного образу правобережного гетьмана (інколи безпідставно).

Він народився на початку 20-х рр. XVII ст. в сім’ї шляхтича на Овруччині чи Переяславщині. Добру освіту отримав у Мінській уніатській школі, вільно володів польською і латинською мовами, вишуканих манер набув при дворі майбутнього канцлера Польщі. Був мужнім, енергійним; володів здібностями політика, адміністратора, дипломата, промовця, інтригана. Потаємний, хитрий, із холодним розумом, він добре розумівся на людях, у разі необхідності умів діяти швидко й рішуче. Прихильник твердої влади, П. Тетеря не загравав ні з старшиною, ні з козацькими низами.

Особливе місце в діяльності гетьмана посідали відносини з Річчю Посполитою. Він добивався зрівняння в правах православної Церкви з римо-католицькою; залишення Війська Запорозького при всіх вольностях; права розпочати переговори з Росією, гарантій надання допомоги Криму, підтримки козацької України в поході її армії на Лівобережжя, якому належало возз’єднатися з Правобережжям під його булавою.

Гетьман прагнув відновити провідну роль інституту гетьманської влади в політичному житті держави. Велику увагу приділяв згуртуванню навколо себе найвпливовіших представників еліти. На жаль, досягти політичних успіхів в цьому йому не вдалося. Значна частина старшини, вражена «вірусами» отаманства, корупції й тупого особистого чи групового егоїзму, щораз більше відходила від національної ідеї й залишилася в сфері особистих інтересів.

Найбільшою небезпекою для збереження соціально-політичної стабільності було відновлення феодального землеволодіння й дореволюційних форм визиску поспільства. Сотні тисяч селян, міщан і нереєстрових козаків виявляли невдоволення встановленням польсько-шляхетських порядків. Ненависть до них та їхніх носіїв (шляхтичів, урядників, орендаторів) стала обертатися й проти П. Тетері, в якому вбачали польського прислужника. Поза сумнівом, розв’язання комплексу соціально-економічних питань належало до завдань першорядних. Однак П. Тетеря, як свого часу І. Виговський, знехтував ними. У полках посилився рух козацьких низів. Прокотилася низка повстань.

Дізнавшись про обрання Лівобережним гетьманом І. Брюховецького, він почав активно схиляти польську еліту до організації воєнного походу на Лівобережжя. Восени 1663 р. цей похід було розпочати. Успіхи польського командування спочатку стали можливі завдяки гнучкості П. Тетері по відношенню до місцевого населення. Однак наприкінці 1663 р. в настроях більшості мешканців та вставленні до поляків окреслився поворот від настороженої недовіри до відвертої ворожнечі. Цьому сприяли свавілля розташованих на постій жовнірів. Зрештою, українська компанія короля закінчилася поразкою і засвідчила неспроможність Речі Посполитої відновити панування над Лівобережжям. Це був крах програми П. Тетері домогтися возз’єднання козацької України в межах Речі Посполитої. Ця компанія обернулася черговим спустошенням багатьох районів Лівобережної України, поглибленням розколу еліти й посилила втручання Росії у внутрішні справи Лівобережного гетьманства.

Восени 1663 р. формується група діячів, яка вирішила усунути від влади П. Тетерю, очолив її І. Виговський. Повстання було придушено, І. Виговського страчено, почалися масові розправи, але це не припинило розгортання національно-визвольної, конфесійної та соціальної боротьби. Повстання спалахують в Поліссі, Умані, Ставиці та інших містах Правобережжя.

Втративши будь-яку опору, П. Тетеря в другій половині червня 1665 р., прихопивши клейноди, корогви й рештки архіву, подався до Польщі. Хоча офіційно гетьманства він не зрікся, але фактично його втратив. Більше йому не судилося повернутися до політичного життя в Україні. Наштовхнувшись на недоброзичливе ставлення польської еліти, влітку 1670 р. він покинув Польщу й виїхав до Порти, де був доброзичливо прийнятий султаном. Побоюючись повернення екс-гетьмана до влади в Україні, правлячі кола Польщі, пішли на його ліквідацію. У кінці березня 1671 р. П. Тетерю отруїв польський агент. Так трагічно обірвалося життя політика, котрий прагнув забезпечити національні інтереси України в складі Речі Посполитої.

Правобережні козацтво й старшина не визнавали легітимності влади І. Брюховецького, тому після від’їзду П. Тетері боротьба за булаву спалахнула з новою силою. Першим спробував прибрати її до рук Степан Опара. Однак утриматися при владі новий гетьман не зумів. Козаки погодилися прийняти кандидатуру П. Дорошенка. Була проведена рада, яка й обрала його гетьманом.

Правобережний гетьман Петро Дорошенко (1665-1676 рр.)

Народився новий гетьман в 1627 р. в родині спадкового козацького старшини (дід Михайло був гетьманом, а батько Дорофей - полковником Війська Запорозького),що мала глибокі корені служіння матері - Україні. Мав п’ятеро братів і сестру; навчався, можливо, в Києво-Могилянській колегії, володів польською і латинською мовами. Перебував серед не багатьох козаків, котрі разом із Б. Хмельницьким восени 1647 р. втекли на Запорожжя, а тому став учасником подій з перших днів. До літа 1657 р. обдарована молода людина пройшла всі щаблі військової служби: від рядового до полковника. Талановитий політик, полководець та адміністратор, гнучкий дипломат, він вирізнявся серед інших діячів революції бистрим і глибоким аналітичним розумом, гарячим патріотизмом широким розумінням завдань і перспектив боротьби за об’єднання всіх земель України в межах соборної й незалежної держави, несхитною послідовністю й залізною волею в діях, спрямованих на досягнення поставленої мети, високорозвинутим почуттям власної гідності.

Діяльність гетьмана розпочиналась у вкрай несприятливій внутрішньо – і зовнішньополітичній обстановці. Окрім того, що держава виявилася розчленованою на два гетьманства, а Запорожжя також де-факто становило окреме державне утворення, вона була надзвичайно розорена та обезлюднена воєнними діями, епідеміями, голодом, бранням ясиру та переселеннями. Особливо потерпіло Правобережжя, яке втратило на середину 60-х рр. близько 70% свого населення.

На перших порах П. Дорошенко, спираючись на підтримку татар, повів боротьбу за поширення своєї влади на все Правобережжя. Це йому вдалося, а головні конкуренти були усунуті. Після цього гетьман вдався до суворих заходів щодо ліквідації анархії, отаманства, розбоїв став налагоджувати функціонування місцевих органів влади.

Встановлювалися контакти з лівобережною старшиною та козаками, вживалися заходи для обмеження польської воєнної присутності звільнення України на рік від жовнірських стацій і забезпечення залог провіантом.

С приходом до влади П. Дорошенка чітко окреслилася тенденція до полегшення відносин з Кримом. Геополітична ситуація сприяла тому, щоб в боротьбі за возз’єднання козацької України опертися на воєнно-політичний союз із ним, а за його посередництва - на підтримку Порти. П. Дорошенко, вирішивши скористатися нею, пішов на встановлення приязних відносин із ханом та на відновлення дипломатичних відносин із Портою.

У липні 1666 р. П. Дорошенко дізнався про переговори між Росією і Польщею в Андрусові й не приховував гіркоти та обурення. Тим часом правлячі кола Речі Посполитої схиляються до думки про доцільність розподілу України по Дніпру. Зрозумівши, що, по-перше, ідея возз’єднання держави під верховенством Польської корони не підтримується більшістю українців, а по-друге, що Річ Посполита нічого не зробить для її реалізації, П.Дорошенко вирішив не допустити розташування на теренах України польських підрозділів. Восени 1666 р. українці і татари стали витісняти поляків. Але татари на превеликий жаль, не дотримувалися пунктів договорів і постійно спустошували українські, південноросійські, польські землі, і це перетворило відносини з Кримом і Портою у незбориму стіну ненависті. Найбільш непримиренні позиції посів кошовий Іван Сірко.

На початку 1667 р. істотно погіршилося міжнародне становище України. Наприкінці січня 1667 р. укладається російсько-польський Андрусівський договір. Він передбачав встановлення на 13,5 років перемир’я; закріплення за Росією на 2 роки Києва, Сіверщини, Лівобережної України, а за Річчю Посполитою-Білорусії та Правобережної України. Запорожжя потрапляло в спільне володіння володарів обох країн. Таким чином Російська і Польська держави досягли компромісу через розподіл Української держави, який обернувся трагедією для української нації. Адже фактично створювалися незборимі перешкоди на шляху об’єднання козацької України та возз’єднання в межах незалежної держави всіх етноукраїнських земель.

Українська громадськість висловила свій протест проти умов договору. П. Дорошенко не визнав його чинність.

Яку ж політику у цей час проводив Лівобережний гетьман І. Брюховецький? Гетьман у 1663 р. пішов на деякі поступки Росії і підписав Батуринські статті як додаток до Переяславського договору 1659 р. Вони передбачали утримання російських залог коштом українського населення, впорядкування козацького реєстру, повернення російським поміщикам втікачів, заборону українським купцям вивозити з України й продавати в Росії горілку та тютюн.

У вересні 1665 р. український гетьман на чолі великої місії (понад 500 осіб) уперше прибув до російської столиці для укладення нового договору. Російська еліта стала на шлях ліквідації самостійності козацької України, різкого обмеження прерогатив її уряду та місцевих органів влади. Понад місяця І. Брюховецький разом із більшістю старшин обстоював національні інтереси. На жаль, гетьман був змушений поступитися й 1 листопада підписав Московські статті. Поступливість була щедро винагороджена: І. Брюховецький отримав титул боярина, став власником сіл і міст шептаківської сотні й одержав дозвіл одружитися з дочкою князя Дмитра Долгорукого. Генеральні писарі, військовий суддя та 8 полковників одержали дворянства й маєтки.

Статті договору передбачали можливість обрання гетьмана лише в присутності царського представника, заборону українському урядові підтримувати зносини з іншими країнами, а також підпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові. Збільшувалася численність російських залог там, де вже перебували воєводи (Київ, Чернігів, Переяслав і Ніжин), воєводи із залогою направлялися ще в 13 міст. Оскільки, за умовами договору, податки та збори йшли до російської скарбниці, розширювалися права воєвод, які контролювали їх надходження. Некозацьке населення міст і сіл підпорядковувалося не гетьману, а цареві та воєводам. Отже, укладений договір істотно змінював правовий статус козацької України, перетворюючи її з держави в автономну область Росії. Реалізація його статей вела до ліквідації не лише самостійності внутрішньополітичного життя держави, а й соціально-економічних завоювань, а отже-до реставрації феодальних відносин, загострення соціальної та національно-визвольної боротьби.

У квітні 1666 р. російські чиновники розпочали перепис селян і міщан, з’ясовуючи їхні сімейний і майновий стани, кількість тяглої худоби, площу оброблюваної землі, й визначали норми оподаткування. Все це (договір, перепис, зловживання воєвод) викликало обурення багатьох прошарків населення політикою гетьмана та Росії. Починаються зворушення, спалахують масові повстання. Ці події призводять до змін в політиці гетьмана у першій половині 1667 р., окреслюється його відхід від курсу на безумовну підтримку Росії, від умов укладеного з нею договору.

На зібраній раді у січні 1668 р. в Глухові І. Брюховецький ошелешив присутніх заявою про необхідність розриву з Росією й вигнання воєвод із залогами. Мабуть, не всі відразу повірили в її щирість. Але гетьман зумів переконати старшину і вони підтримали його задум. На початку лютого відбуваються мобілізація полків та воєнні приготування. Почалося повстання. До середини березня повстання в Лівобережному гетьманстві завершилася перемогою.

В цей час (наприкінці січня-на початку лютого 1668 р.) П. Дорошенко скликав старшинську раду, яка ухвалила розпочати боротьбу проти російських залог, щоб об’єднати Ліво-і Правобережну Україну. Заручившись підтримкою Криму, у кінці травня 1668 р. правобережний гетьман переправився через Дніпро. В червні він надіслав до І. Брюховецького делегацію з 10 сотників, пропонуючи зректися влади й віддати йому гетьманські клейноди. За наказом І. Брюховецького їх побили. Лівобережний гетьман, покладаючись на значну чисельну перевагу свого війська, вирушив до П. Дорошенка. Однак, коли війська зблизилися, в полках І. Брюховецького вибухнуло заворушення. За одними даними, негайно відбулася спільна козацька рада, під час якої було вбито І. Брюховецького й обрана гетьманом возз’єднаної козацької України П. Дорошенка. Так трагічно обірвалося життя державного діяча, котрий спромігся переосмислити політичні погляди й набратися мужності виступити за незалежність України. П. Дорошенко велів одвезти тіло покійного гетьмана до Гадяча, де його з почестями поховали в Богоявленській церкві.

Возз’єднання козацької України стало тріумфом політики П. Дорошенка, великою перемогою національно-патріотичних сил. Але уряди Росії, Польщі та Криму виступили проти возз’єднання України. Крім того частина старшини почала боротьбу за владу. Запоріжці висунули свого претендента на гетьманство – Петра Суховія. П. Дорошенко 18 червня повертається на Правобережжя, залишає на Лівобережжі наказним гетьманом Дем'яна Многогрішного, який у грудні 1668 р. обирається гетьманом. Україна знову поділилась на дві частини.