Військова кампанія 1920-1921 рр. Поразка національно-визвольних змагань українського народу

На початок 20-х рр. більшість території України знову опинилася під владою більшовиків. Кримський півострів залишався під контролем Добровольчої армії Врангеля. Західна Україна була окупована польськими військами, хоч вважалася підконтрольною Паризькій мирній конференції, яка мала остаточно вирішити її долю.

Однак до припинення громадянської війни було ще далеко. В окупованому поляками Кам’янці-Подільському у грудні 1919 р. було засновано Українську національну раду, яку очолив есер М. Корчинський. Вона була опозиційною до Директорії та виступала за її ліквідацію і реорганізацію. 24 грудня 1919 р. у Вінниці була досягнута домовленість про злуку Наддніпрянської і Галицької армій під командуванням М. Омеляновича-Павленка. Але розлад у лавах Галицької армії та зволікання з практичною реалізацією підписаної злуки призвели до того, що представники Галицької армії 1 січня 1920 р. уклали угоду з більшовиками про перехід УГА під радянське командування. За таких умов 29 січня 1920 р. в Кам’янці-Подільському проходить нарада ЦК УСДРП, що не увійшла до Національної ради, за участю голови уряду УНР І. Мазепи. 14 лютого нарада ухвалила «Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР» – засадничий для скликання передпарламенту.

Політичний безлад, що охопив залишки українського війська та політичних сил, остаточно переконав С. Петлюру в необхідності домовитися про лінію державного кордону з Польщею (грудень 1919 р.), а також підписати «Варшавський договір» (21 квітня 1920 р.). Він складався із підписаних 21 і 24 квітня 1920 р. політичної та воєнної конвенцій. Згідно з ними, Польща визнавала Директорію УНР верховною владою в Україні на чолі з С. Петлюрою, а Директорія погоджувалася передати Польщі західноукраїнські землі до річок Збруч і Горинь. Директорія мала відновити права польських землевласників у межах самої УНР та гарантувати національно-культурні права поляків в Україні, а Польща, в свою чергу, українців у Польщі. УНР зобов’язувалася ввести спільну з Польщею валюту та передати залізницю й українські збройні сили під польський контроль. Поляки мали озброїти українське військо та оголосити війну більшовицькій Україні. Усе командування військовими операціями повинно було відбуватися під контролем польських офіцерів, до того ж український уряд зобов’язувався утримувати польські війська на своїй території. У міжнародній політиці Варшава обіцяла не укладати міжнародних угод, спрямованих проти УНР.

Підписавши цю угоду без будь-яких погоджень з урядом УНР, С. Петлюра спричинив чергову політичну кризу. Згода на пожертвування території ЗУНР задля захисту УНР була з осудом зустрінута багатьма українськими політиками. У травні 1920 р. І. Мазепа відмовився формувати новий Кабінет міністрів. Проти цього договору виступили уряд ЗОУНР, політичні діячі – М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал та ін.

Реалізація досягнутих домовленостей розпочалася 25 квітня 1920 р. Польські (20 тис.) та українські (15 тис.) війська форсували р. Збруч і почали блискавичний наступ у глиб контрольованої більшовиками території України. Вже до кінця квітня від більшовиків було звільнено значну частину Правобережжя, а 6 травня – Київ. Мета поляків захопити Правобережну Україну та частину Білорусії була досягнута. Під приводом втомленості армії та необхідності підтягнення обозів вони припиняють бойові дії. Цим швидко скористалася Радянська Росія, що перекинула на радянсько-польський фронт 40 тис. добірного війська (І Кінна армія, 25-та Чапаєвська дивізія та ін.), передала командування О. Єгорову і перейшла 14 травня у контрнаступ.

Як результат, на початку червня об’єднані війська УНР і Польщі мусили залишити Київ, 17 червня – Вінницю, 19 червня – Жмеринку та відступити в Західну Україну за р. Збруч. Наприкінці червня почався наступ Червоної армії під керівництвом М. Тухачевського в Білорусії. 26 липня було взято Тернопіль. 18 серпня 1920 р. армія УНР відійшла за Дністер.

Країни Антанти, налякані успіхами більшовиків, 12 липня 1920 р. звернулись до Радянської Росії з вимогою припинити наступ («нота Керзона») і встановити радянсько-польський кордон відповідно до запропонованої міністром закордонних справ Великобританії Керзоном демаркаційній лінії («лінія Керзона»). Її проходження приблизно збігалося з етнічним кордоном розселення українців та поляків.

Упевнені у перемозі, радянські війська продовжили наступ. 23 липня Троцький наказав арміям Західного та Південно-Західного фронтів просуватися в напрямку Варшави і Львова. На захоплених територіях запроваджувалися радянські порядки, формувалися нові органи влади. 1 серпня було проголошено Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку. На початку серпня 1920 р. радянські війська наблизилися до Варшави. У Любліні було проголошено Польську Радянську Соціалістичну Республіку.

Опинившись перед загрозою втрати власної державності, польське суспільство згуртовується до боротьби. Суттєву допомогу у цьому, зброю та боєприпаси, надали країни Антанти. Далася взнаки і виснаженість радянських військ та їх віддаленість від баз постачання. 14 серпня під час Варшавської битви польські війська завдали поразки Червоній армії та перейшли у контрнаступ по всій лінії фронту. До кінця серпня поляки оволоділи територіями до Західного Бугу, а у вересні досягли лінії Житомир – Бердичів. У середині вересня цей наступ підтримала армія УНР, яка форсувала Дністер і 19 вересня звільнила Тернопіль, а 27 вересня – Проскурів. Однак цей успіх був недовготривалий.

Останні битви засвідчили неможливість подальшого продовження війни через втомленість армій та виснаженість самих країн. У зв’язку з цим, 9 листопада 1920 р. між воюючими сторонами було укладено договір про перемир’я, а 18 березня 1921 р. – Ризький мир, за яким Польща визнавала УСРР, припиняла бойові дії, розривала відносини з УНР і анулювала Варшавський договір 1920 р., радянсько-польський кордон встановлювався по р. Збруч. Досягши своєї мети, Польща припинила подальшу підтримку Директорії.

У такій ситуації війська Директорії роблять спробу самостійно підняти селянське повстання. У листопаді вони тримали оборону проти наступу переважаючих більшовицьких сил по лінії Дністер – Бар – Волковинці. 11 листопада війська УНР зробили останню спробу контрнаступу, намагаючись оволодіти Жмеринкою та Вінницею, але 19-20 листопада були розбиті і 21 листопада 1920 р. відійшли за р. Збруч. Роком пізніше за підтримки Польщі з них була організована ударна група, яка у жовтні 1921 р. вирушила у рейд радянськими тилами. Це був 2-й Зимовий похід військ УНР. Сформовані з вояків армії УНР Подільська і Волинська групи перейшли з Галичини на Волинь і рушили на Схід. Волинська група під керівництвом Ю. Тютюнника прорвала радянську оборону, заглибилася у територію України та захопила ряд міст, зокрема Коростень. Але 17 листопада ця група потрапила в оточення під с. Малі Міньки. У бою загинули 400 вояків, 100 вирвались з оточення, а 500 потрапили в полон. Подільська група також невдовзі припинила свою діяльність.

Після укладеного перемир’я з Польщею радянські війська під командуванням М. Фрунзе перекидаються на радянсько-білогвардійський фронт. Він виник 6 червня 1920 р., коли «Руська армія» під керівництвом Врангеля (він очолив її 4 квітня 1920 р.) перейшла у наступ і захопила частину південно-східних територій України. Проте наступ виявився не тривалим і 7 серпня 1920 р. був змінений контрнаступом більшовиків. Намагаючись втримати позиції хоча б на території Кримського півострова, білогвардійці організовують на Перекопі потужну лінію оборони. Її неприступність змусила більшовицькі війська 7 листопада 1920 р. перейти через затоку Сиваш і розпочати наступ на Кримський півострів з іншого напрямку. Не маючи достатніх сил для боротьби, 15-17 листопада 1920 р. Врангель віддає наказ про евакуацію, що знаменувало поразку білогвардійського руху. Здолавши останню загрозу більшовизму в Радянській Росії, влада вирішує позбутися непотрібних союзників, особливо Н. Махна. 25 листопада 1920 р. його загони зазнають серйозних втрат у результаті раптового нападу радянських військ і фактично припиняють своє існування.

Отже, революційні події 1917-1920 рр. відіграли важливу роль в українській історії. Після тривалого періоду русифікації, національного і соціального гноблення український народ, створивши власну незалежну державу і кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє одвічне прагнення до волі й незалежності. Українці отримали змогу особисто переконатися в тому, що без власної держави не можливе поліпшення життя кожного окремо і процвітання України в цілому. На жаль, ціна такого досвіду була занадто високою. Сформувавши державність, українці з перших днів її існування вимушені були захищатись від посягань сусідніх держав. Складність міжнародної обстановки стала однією з головних причин поразки національно-визвольної боротьби українців. Проте зовнішні причини багато в чому були обумовлені внутрішньою політичною кризою. Різні погляди на майбутнє України лідерів національного руху призвели до його розколу, ослаблення та програшу.

Питання для самоконтролю

1. Який був склад Центральної Ради за політичними ознаками?

2. Чим було зумовлено прийняття ІІІ Універсалу?

3. Яку зовнішню політику провадила Центральна Рада?

4. Чим була обумовлена військова боротьба за Київ під час першої війни УНР та Радянської України?

5. Які причини того, що під час правління Гетьманату П. Скоропадського Україна переживає економічне піднесення?

6. Які досягнення та прорахунки Гетьманату П. Скоропадського можна виокремити?

7. Які причини виступу Директорії проти П. Скоропадського?

8. Чому після об’єднання УНР і ЗУНР створення єдиної держави фактично не відбулося?

9. За яких умов виникла Радянська Україна в м. Харкові?

10. Чому УНР не підтримала Антанта?

11. Які головні причини поразки української національно-демократичної революції?