Друга радянсько-українська війна. Утворення УРСР

Переможцями у боротьбі за право контролювати українські території стали більшовики. Суттєво потіснивши УНР, 6 січня 1919 р. декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України вони проголосили створення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) зі столицею у Харкові. 29 січня 1919 р. було сформовано й новий український радянський уряд – Раду народних комісарів (РНК), яку очолив Х. Раковський (так вирішили спір Артема і П’ятакова за право очолювати український уряд). У лютому 1919 р. до УСРР приєднали Донецько-Криворізьку республіку, а в квітні цього ж року створено окрему Кримську СРР. Однак враховуючи складність політичної ситуації та розгортання громадянської війни, було прийнято рішення створювати місцеві Ради лише в губернських містах, а на місцевому рівні формувати надзвичайні органи влади – військово-революційні комітети (ревкоми).

Ревкоми були опорними пунктами більшовизму, які зміцнювали диктаторський режим в Україні. На селі цю функцію виконували комітети бідноти. Вони активно створювалися радянською владою і були покликані внести розкол у найчисленнішу верству українського суспільства – селянство, ізолювати заможних селян і цим сприяти реалізації більшовицьких планів.

Остаточне формування радянської України відбулося 10 березня 1919 p., коли III Всеукраїнський з’їзд рад прийняв першу Конституцію УСРР. У ній зазначались основні завдання щодо розбудови комунізму та переходу до нового життя. Прокламувалися скасування приватної власності, влада робітничого класу, свобода слова, зібрань і союзів тільки для трудового народу. Центральними органами проголошувалися Всеукраїнський з’їзд Рад, Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК) та РНК, до їх компетенції входили всі загальнодержавні питання.

Важливість ІІІ з’їзду полягала також у запровадженні політики «воєнного комунізму». Затверджуючи її, більшовики апелювали громадянською війною та необхідністю координувати усі сили задля перемоги. З цією метою проводилася націоналізація промисловості, мілітаризація народного господарства, вводилася загальна трудова повинність, карткова система, заборонялися вільна торгівля, гроші, ринок. Враховуючи гостроту продовольчого питання, запроваджувалася державна диктатура на торгівлю та заготівлю хліба. З цією метою 12 квітня 1919 р. було введено продовольчу розкладку (продрозкладку). Згідно з нею, усі селяни мали здавати державі надлишки зерна. Однак якщо на перших етапах норми цієї постанови діяли, то із загостренням продовольчої кризи держава перейшла до ручного керування процесом хлібозаготівлі. Її план на 1919 р. для України становив 139 млн. пудів хліба, з яких було заготовлено 10,5 млн. пудів. В одному з листів ЦК РКП(б), адресованому всім губкомам партії, цинічно заявлялося: надлишки – це не те, що насправді залишилося в селянському господарстві, понад потреби сім’ї, а те, що потрібно в неї взяти.

Для більш ефективного виконання норм хлібозаготівлі створювалися комітети незаможних селян, формувалися продзагони. На початку липня 1919 р. в Україні діяло 46 загонів, що налічували у своїх лавах 1 500 осіб. Одночасно брався курс на форсування переходу від одноосібного господарства до товариського і державного землеробства. У 1919 р. в Україні було створено 1 685 радгоспів, 283 колгоспи і 204 комуни.

Такий розвиток подій був негативно сприйнятий частиною українських комуністів. У березні 1919 р. вони вийшли зі складу КП(б)У і створили власну партію – Українську партію лівих соціалістів-революціонерів (боротьбистів). Підтримуючи гасла більшовиків, боротьбисти вимагали зрівняти у правах селян і робітників. Невдовзі у січні 1920 р. на основі УСДРП була створена Українська комуністична партія (УКП). Ці партії вирізнялися більшою поміркованістю та намаганням задовольнити інтереси простого населення.

Утім найбільше невдоволення у цій ситуації виявило селянство. Повстанські виступи, що охопили Україну навесні 1919 р., почали швидко переростати у громадянську війну. Розцінюючи це як акції «куркульської контрреволюції», «політичного бандитизму», влада вдавалася до застосовування регулярних військових частин. На початку 1919 р. для боротьби з «контрреволюцією», спекуляцією та посадовими злочинами було організовано Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК) – своєрідний політичний каральний орган з широкими повноваженнями. Незважаючи на це, повстанський рух продовжував набирати сили. Якщо в квітні 1919 р. було зареєстровано 98 виступів, то в липні – 328. Часто на бік селянства переходили військові, колишні союзники більшовиків з армії УНР чи підрозділів отаманів. Боєздатні селянські армії успішно діяли під керівництвом отамана Зеленого (Д. Терпило), Соколовського, Гончаря (Батрак), Орловського, Н. Махна, М. Григор’єва. Останній 9 травня 1919 р. очолив велике селянське повстання, що сильно підірвало позиції більшовизму на території України. Опозиціонери закликали селян брати владу у свої руки та встановлювати диктатуру працюючого народу, а не більшовиків.