Виникнення козацтва і утворення Запорізької Січі. Повстання 90-х років ХVІ ст.

В XIV–XV ст. виникає нова верства українського населення – козацтво. Основними причинами утворення козацтва були тi соціально-політичні умови, якi склалися на українських землях у другій половині XV–XVI ст., коли Литва i Польща все більше обмежували автономію цих земель аж до ліквідації їхнього самоврядування:

· нестача власної орної землі, народна колонізація вільних земель Подніпров’я та Дикого поля (степів поза Дніпровськими порогами);

· посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських та польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала;

· цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на службу по охороні південних рубежів від татарської небезпеки;

· постійна небезпека з боку Кримського ханства;

· політика полонізації українського населення та наступ католицької церкви на права православної.

Слово «козак» тюркського походження i означає «вільна людина», «воїн-вершник». Сам термін «козак» вперше згадується у Початковій монгольській хроніцi 1240 р. Перша писемна згадка про українських козаків міститься у хроніці м. Бєльського від 1489 р. У 1489 р. козаки супроводжували польське військо у поході проти татар а у 1492 р. – вчинили напад на турецький корабель у руслі Дніпра. Джерелами утворення козацтва були: уходництво, втечі, масові переселення селян i міщан i освоєння Наддніпрянщини. Соціальний склад козацтва був неоднорідний: збiглi селяни, представники міських низів, декласовані елементи шляхти. Козацтво поділялось на городове, низове, заможне та голоту.

Козаки проживали на хуторах і в містах Корсунь, Канів, Черкаси, Чигирин. Основним осередком помешкання козаків було Запоріжжя або Низ (територія Дніпровських порогів). Цих козаків називали запорожцями або низовими козаками. Вони засновували на Дикому Полі укрiпленi табори – сiчi.

Реєстрові козаки служили у польського короля і були внесені до особливого списку – реєстру. У 1572 р. польський король Сигізмунд ІІ Август прийняв на службу 300 козаків. Але офіційно список (реєстр) було укладено у 1578 р. польським королем Стефаном Баторієм.

Основними заняттями козаків були: полювання, рибальство, бджільництво, скотарство, згодом i землеробство.

У 1475 р. Кримське ханство стало васалом Османської імперії й активізувало свою боротьбу із сусідніми християнськими державами. Першими жертвами татарських погромів стали жителі півдня Київського й Брацлавського воєводств. Нечисленні гарнізони в місцевих замках не могли зупинити нападників.

Важливо сказати, що центром козацтва в Україні стала Запорізька Січ, яка виникла у пониззі Дніпра на південь від Дніпровських порогів. Перше укріплення близько 1552 р. (за іншими даними 1554 р., 1556 р.) збудував на о. Мала Хортиця канівський та черкаський староста Дмитро Байда Вишневецький.

Необхідно зазначити, що на Сiчi склався своєрідний суспільний устрій. Козаки об’єднувалися у громади. Всі важливі питання громадського життя вирішували на радах. Тут же обирали старшину: кошового отамана, писаря, суддю, осавула. На Раді обирали й гетьмана, командуючого козаками під час походів. Таким чином, Верховна влада на Сiчi належала козацькій Раді. Кожен мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звірів. Вище викладена система народного самоврядування в Сiчi дає підставу називати деяким історикам Запорізьку Сiч – християнською козацькою республікою.

Запорізька Січ мала свій адміністративний поділ, окремі райони тут називались паланками. Основними населеними пунктами у паланках були слободи, зимівники, хутори. Тут жили займались сільським господарством козаки й селяни.

Характерним було те, що українське козацтво створило струнку військову організацію, яка проіснувала до кінця XVIII ст. Козацьке військо називалось «Військо Запорізьке». Кожен козак називався «Товариш війська Запорізького». Усе козацтво поділялось на полки по 500 – 1 000 чол. на чолі з полковниками, полки – на сотні на чолі з сотниками, сотні – на курені на чолі з курінними отаманами. Все козацьке військо очолював гетьман, а запорожців – кошовий отаман.

Умовами прийому в Сiч були:

· знання тогочасної української мови;

· православна віра;

· вміння володіти зброєю;

· бути неодруженими;

· дотримуватися традицій товариства та клятви вірності йому.

Козаки мали свою символіку – червоний (малиновий прапор) iз зображенням на одній стороні святого архангела Михаїла білим кольором, а з другої – зображення білого хреста; герб – із зображенням козака зi зброєю, гетьманська булава – символ влади. Запорожці мали свій власний флот – «чайки», човни на 50-70 осіб, з гарматами, якими вони випливали у море.

Протягом свого існування Січ міняла своє місцезнаходження. Причини до цього були різними. Дві перші Сiчi – Хортицька i Томакiвська – були зруйновані татарами; три – Чортомлицька, Кам’янська, Покровська або Нова – російськими військами при Петрі I та Катерині II. Решта – Базавлуцька, Микитинська, Олешкiвська – були знищені самими козаками внаслiдок змін у мiжнароднiй обстановці.

Запорізька Січ на чолі з Кошем стала зразком української державності. З нею встановлювали та підтримували дипломатичні відносини монархи та уряди багатьох країн – Кримське ханство, Молдавське царство, Московське царство, Австрійська імперія та інші.

Значення Запорозької Сiчi:

· козаки освоїли пустинні степні землі;

· охороняли пiвденнi кордони держави i вели боротьбу з татарами;

· приймали участь в антифеодальних повстаннях;

· козацтво стало початком нової української державності;

· козацтво зробило головний внесок у звільнення українських земель від Речі Посполитої в ході Визвольної війни.

Таким чином, козацтво в Україні – явище самобутнє, національне, суте народне. Воно виникло i сформувалось як форма соціального процесу та прояву національної самосвiдомостi українства. Воно було важливим фактором європейської історії та міжнародних відносин у Центральній i Схiднiй Європі.

Запорізька Січ стала продовженням державотворчих пошуків українського народу, виявом його національної самосвiдомостi i волелюбносте, прагненням до самостійного державного життя.