Соціально-економічний розвиток

Входження українських земель до складу Литви, а згодом Речі Посполитої також вплинуло на розвиток економіки краю. Основою господарства України було сільське господарство, в якому відбувалося ряд змін: трипільна система обробітку землі поступово витісняє пiдсiчну; стало поширюватись використання органічних добрив (гною). Це сприяло підвищенню врожайності. Слід сказати, що важливе місце займало також городництво, садівництво, розвивалось тваринництво. В Україні збільшилась кiлькiсть орної землі.

Характерним було те, що в своїй основі господарство продовжувало залишатись натуральним, тобто таким, що забезпечувало переважно потреби власника маєтку. Але під впливом капіталістичних відносин, що об’єктивно розвивались, господарство набуває товарного характеру. Починають виникати феодальні господарства, що пов’язані з ринком, але базувались на примусовій пiдневiльнiй праці селян (панщині) – фільварки.

Велике значення в економіці України мали ліси. Західна Європа потребувала багато дерев’яних виробів. Розвивається бортництво, мисливство, рибальство. Як і в попередню добу, значне місце належало соляному промислові. Галицьку сіль вивозили в далекі кутки України та за кордон. Видобували сіль також на лиманах Чорного моря та на Слобожанщині.

Майже по всій Україні, переважно на Правобережжі, видобували з болотяної руди залізо. В ХІV ст. вже існували примітивні печі для її витоплювання, але великого значення рудна промисловість не мала. З ХVІ ст. в панських маєтках починають будувати водяні млини, які стають прерогативою шляхти. Зростанню скотарства сприятиме підвищення цін на худобу у Західній Європі у ХV ст. Починається її експорт.

Погіршується положення в економіці, коли появиться попит на збіжжя. Це призведе до зростання шляхетського землеволодіння, зросту попиту на робочі руки для обробки землі і зростання панщини та кріпацтва селян.

Головними ознаками торгівлі України ХІV–XVІ ст. були зв’язаність її, брак свободи, точна регламентація польською державою. Митні податки на користь державі зростали через привілеї, що їх надавала держава містам та приватним особам – шляхті, на підставі яких вони теж побирали мито на свою користь. Охороняючи інтереси польського купецтва, королі Ягайло і Казімір закривали шляхи до України чужоземним купцям. чужоземні товари спрямовувалися тільки до польських купців, а ті вже мали право торгу в Україні. Чужинці не мали права продавати товарів місцевим купцям ані везти їх далі. Великі, як Краків, Люблін, а пізніше Львів, мали «право складу», де приїжджі купці повинні були продавати весь привезений товар. Це було вигідно для місцевих купців, але гальмувало торгівлю зовнішню і внутрішню.

Необхідно зазначити, що протягом ХІV-ХVІ ст. надзвичайно важливу роль в прогресивному розвитку виробництва відігравали міста – центри ремесел i торгiвлi. Вони були приватновласницькі i державні. В них створювались об’єднання ремісників – цехи з самоуправлінням.

Українські міста – Київ, Львів, Кам’янець-Подiльский, Луцьк, Черкаси та інші стали частиною світової торгової мережі. Торгові шляхи зв’язували всі українські землі мiж собою. Це мало велике значення у справі об’єднання i формування української народності. Купці вивозили iз України сировину, рибу, мед, віск, хутро, шкіряні вироби, а ввозили переважно тканини, вино, прянощі, зброї, коштовності.

Слід сказати, що розвиток міст гальмувався феодальною системою. Багато з них належало феодалам, які зобов’язували міщан платити податки, навіть відробляти панщину. Певну гарантію безпеки розвитку міст надавало так зване Магдебурзьке право – самоуправління за німецьким зразком. При цьому основні адміністративні функції належали виборним органам самоуправління на чолі з бургомістром. Першим українським містом, яке отримало Магдебурзьке право, було місто Сянок. Цим правом в Українi також володіли Львів, Луцьк, Київ, Кременчук, Кам’янець-Подiльський та інші, але широкого розповсюдження не отримало, що пояснюються перш за все існуванням тут панщинно-фiльваркової системи.

Найвищу верству населення в Литовсько-Польській державі становили князі – нащадки українських удільних князів, які, хоч і позбавлені державних прав, зберегли свої великі земельні володіння. На Волині збереглося біля 30 княжих родів, які відігравали велику роль в політичній та культурній історії. Серед них найвизначнішими були, на чолі з князями Острозькими, Заславські, Четвертинські, Ружинські, Порицькі, які в ХVІ ст. володіли понад 1 000 сіл. До них багатством наближалися бояри: Боговитини, Монтовти, Семашки, Сенати, Загоровські, Гуревичі, Немиричі й інші. Про розмір маєтностей магнатів свідчить те, що з усього війська, яке виставляла Волинь, вони давали 3/4.

На Побужжі, Берестейщині і Підляшші було розвинене дрібне володіння. На Київщині і на Брацлавщині не було жодного хоругового роду. Магнати також посідали вищи посади. З них складалася Рада Панів, яка була, як уже зазначалося, співучасницею влади спочатку Великого князя, потім короля. Інші умови склалися на Поділлі, де не збереглися старі українські боярські роди і туди у ХV–ХVІ ст. посунули польські роди: Конецпольські, Потоцькі, Бучацькі, Фредди та полонізовані українські. Найкращі землі захоплювали поляки, найгірші залишалися українцям.

Боярство в Галичині у 1430 р. було зрівняно в правах з польською шляхтою. Польські королі роздавали полякам землі, і значна частина українського боярства потонула в польській масі, а частина емігрувала на Поділля та Волинь. У ХVІ ст. в Галичині не залишилося вже боярських родів, які трималися українських традицій, лише серед дрібної шляхти залишилися вони.

Нижче від магнатів стояла шляхта, яка жила на господарських землях, одержаних за військову службу. Шляхта давала головну масу постійного війська. За це уряд щедро надавав шляхті різні привілеї, які звільняли її від податків, підлеглості місцевій адміністрації тощо. Шляхта не була замкнутою верствою: до неї могли переходити селяни, поповичі.

Нижче стояли службовці, які виконували різні повинності: розвозили пошту, виконували «подорожну» службу тощо. Ще нижче стояли «панцерні слуги», які теж жили на землях, одержаних від уряду. Вони служили у війську персонально, не маючи обов’язку приводити своїх людей.

Міське населення України цього періоду було організоване на німецький взірець, поділяючись на корпорації, в яких привілейоване положення мало купецтво. Всі категорії населення були об’єднані в цехи: лікарів, аптекарів, адвокатів тощо. В Україні цехова організація з’являється ще в ХІV ст. В ХV ст. цехи поширюються по всій території. Цех був самоуправною громадою з власним статутом, судом і виборним «цехмістром» на чолі. Члени цеху були зв’язані суворою дисципліною, приймали участь у сходах на яких обговорювали поточні справи. Цеховим майстрам підлягали підмайстри та учні. В цілому цехова організація захищала інтереси виробника і не рахувалася з інтересами споживача. Але на свій час вона мала позитивне значення, бо підносила якість продукції, вводила контроль над нею і об’єднувала ремісників певного фаху. Негативною стороною була надмірна регламентація і позбавлення свободи молоді.

Селянство було антиподом шляхти: чим більше шляхта здобувала прав і багатств, тим більше зубожіле селянство. Цей процес відбувається увесь перший період литовсько-польської доби й закінчується Люблінською унією – закріпленням селян усіх категорій, що найшло певне оформлення у ІІ Литовському статуті.

На початку доби серед селянства України були ті самі три великі категорії, що і за княжої доби: вільні селяни – смерди; невільники, раби і челядь; селяни напіввільні – закупи.

Вільні селяни мали власні землі, господарства. Спочатку вони зберігали свої права, і їх називали «тяглими», бо вони виконували тяглу повинність, або «перехожими», бо мали право переходити з місця на місце. Закон боронив права вільних селян. В селах існували сільські громади.

З ХVІ ст., під впливом польського права, відбувається еволюція права землеволодіння селян. Селянську землю починають вважають належною державі або панам. Бажання держава обмежити розмір селянського землеволодіння та збільшити тягла селян викликало встановлення в 1528 р. «Устави на волоки». Нова система визначила точний розмір селянських «волок» – 19,5 десятин. Решту землі, «зайву» , переведено на шляхту. На цих землях пани влаштовували свої фільварки, уважаючи відібрані землі за свою власність. Крім того «Устави на волоки» значно обмежили права переходу селян. Також вони встановлювали для селян низку натуральних повинностей. Залежність селян від панів не обмежувалась виконанням повинностей: держава наділила панів правом суду над селянином, що стало їхнім новим джерелом прибутків.

Залежно від характеру повинностей, селяни поділялись на три категорії:

· тяглі селяни, які працювали у пана на полі зі своєю худобою. Таких було найбільше. Спочатку працювали вони 8-10 днів на рік, а далі по 3-4 дні на тиждень. Така робота називалася панщиною. Пани платили з населення державі податок натурою.

· ремісники й службові селяни. Були села колісників, ковалів, пекарів. Вони об’єднувались в сотні, якими керував сотник.

· чиншові селяни, або данники платили чинш із своєї власної землі медом, збіжжям, шкірою тощо. Чиншовики переважали там, де пани не потребували праці на своїх полях.

Але з ростом фільваркової системи всі ці категорії зникають, стаючи селянами кріпаками. Колишні холопи, челядь також приєднуються до них.

Напіввільні люди – закупи – це були ті особи, що взяли гроші в позику і не повернули. Вони залишалися в такому стані до часу, поки не повертали борг. Ця категорія теж зникала в ХVІ ст. приєднуючись до єдиної категорії селян-кріпаків.

Значно погіршилось положення селян після Люблінської унії. ІІІ Литовський статут 1588 р. встановив, що селяни, які прожили на землі феодала 10 років, ставали його кріпаками. Так поступово завершувався процес закріпачення селян. Кріпацтво виявилося насамперед у позбавлені селянина права на землю: вся земля вважалася власністю шляхти або церкви. Землі, якими ще не володіли шляхтичі, вважалися за нічиї, і все одно роздавалися з часом шляхті. Повинності, що їх платили з землі, стали платити з особи селянина. Панщина в ХVІІ ст. зросла в два-три рази і доходила до 200 днів на рік Вона тривала від сходу сонця до заходу. Без дозволу пана «холоп» – як стали називати селян – не міг одружитися, а за дозвіл мусив платити, купувати щось міг лише в панському шинку, молоти збіжжя – на панському млині. Щороку кріпак повинен був сплачувати, ще й натуральні повинності (давати вола, баранів, гусей, мед тощо). Селян позбавляли права виступати на суді i свідчити проти пана.

Зростання повинностей, погіршення загального стану селянства викликали різні форми протестів: активні – збройні повстання та пасивні – втечі. Селянські повстання почалися ще в ХV ст. Перше значне повстання вибухнуло у 1490 р. під проводом Петра Мухи в Галичині. Воно охопило значну частину краю і було придушене військовою силою.

Таким чином, соціально-економічне положення України у ХVІ ст. характеризувалось закріпаченням селян, поряд iз зародженням буржуазних відносин, посиленням дискримінації українського населення в економiчнiй, полiтичнiй, релiгiйних сферах.