Утворення Кримського ханства

У XIV ст. Кримський півострів називався Тавридою (Таврією), можливо, за іменем одного з народів, що населяв його в давнину, – таврів. Нова назва півострова з'являється у XIII ст. і походить від адміністративного центру Золотоординського намісництва (тумену) м. Кирим (Солхат, нині – Старий Крим). З IX ст. півострів потрапляє у сферу впливу Русі, й наприкінці наступного століття тут виникає Тмутараканське князівство, в якому правили чернігівські князі. З початку XII ст. половці відокремлюють його від Русі, і згодом воно припиняє існування.

Монгольське завоювання Криму розпочалося з нападу в 1223 р. на м. Судак та його пограбування й завершилося у 1238-1239 рр. створенням окремого улусу, або намісництва. Проте до його складу потрапили лише степові терени півострова, заселені половцями. Гірські й південно-бережні райони з містами Судак і Херсонес перебували в залежності від Візантії. Протягом XIII ст. відбувалися помітні зміни у національному складі населення краю. Сюди переселялися турки-сельджуки, вірмени й італійці, а монголи, осідаючи та змішуючись з половцями, започаткували формування кримськотатарського етносу. З кінця XIII ст. серед них поширюється іслам.

Золотоординська адміністрація сприяла розвитку міст, торгівлі й ремесел. З її згоди генуезці заснували у 60-х рр. XIII ст. м. Кафу (сучасна Феодосія), а пізніше ними й венеціанцями створюються торгові й промислові поселення на узбережжі Чорного моря біля річок Дунаю, Дністра, Дніпра, Дону, Кубані та в Керчі. Захоплення монголами Криму іі Північного Причорномор'я не призвело до економічного занепаду краю, а започаткувало процес формування кримськотатарського народу.

Гаджі Гірей домігся влади в Кримському намісництві й протягом 1428-1430 рр. заснував на Кримському півострові нову державу – Кримський улус, що займав південно-східну частину півострова. У 1449 р. за підтримки найвпливовіших родів Ширінів і Баринів Гаджі Гірей проголошує себе правителем Криму, утворюючи Кримське ханство. В 1455 р. держава виборює самостійність і набуває статусу «великого улусу».

В 1475 р. турецьке військо захоплює Кафу та інші міста Південного узбережжя. Утворюється турецька провінція – Кафський санджак, до якої приєднуються захоплені пізніше міста Північного Причорномор'я (Копа, Кілія та ін.).

Визнавши васальну залежність від Османів, Менглі Гірей призначається у 1478 році володарем Кримського улусу. Титул хана він отримує в 1502 р. після розгрому Великої Орди й захоплення «тронного улусу». Відтоді Кримський улус стає ханатом. Кримський ханат не зумів вибороти самостійність і вимушений був визнати васальну залежність від Османської імперії.

Терени держави розширювалися і в середині XVI ст. уже становили 200 тис. кв. км. Крім власне території Криму (майже 27 тис. кв. км), до неї входили землі від гирла Дніпра до гирла Дону й р. Кубані аж до Грузії. Столицею ханату був Кирим, а згодом став Бахчисарай. Політичний устрій держави копіював золотоординський. За формою правління ханат був монархією, яку очолював хан. Формувалися адміністративні й судові органи влади. Знать складали князі (беї), котрі очолювали роди, темники (воєначальники), керівники військових підрозділів, що налічували по 1 тис. вояків, та ін. Хан мав заступників: калгу (правитель східної частини держави) й нуреддіна (правитель західної частини держави). Його влада суттєво обмежувалася князями чотирьох, а пізніше шести родів, котрі мали право збирати з'їзд родів – курултай, що розв'язував найголовніші питання, і входили до державної ради дивану. Вони ж командували значними військовими силами, могли здійснювати без відома хана військові походи і вступати в самостійні відносини з іноземними володарями. Привілейовані члени інших родів (усіх близько 60) називалися мурзами.

Стан господарства в ханаті мав архаїчний характер і, як правило, не забезпечував матеріальних потреб більшості населення, що постійно жило в злиднях і часто голодувало. Тому, аби поліпшити своє становище, татари часто вдавалися до грабіжницьких нападів на сусідні землі, насамперед українські, масово забираючи людей у ясир, щоб потім продавати як рабів на невільницьких ринках. Кримськотатарське суспільство було ранньофеодальним, у ньому лише зароджувалися феодальні відносини.

Перший напад у 1474 р. кримські татари вчинили па Поділля й Галичину. Особливо великих утрат зазнало населення в околицях Кам'янця-Подільського, Галича й Збаража. Через кілька років загони кримських татар спустошили поселення Східного Поділля. Менглі Гірей 1 вересня 1482 р. напав на Київ і розгромив місто. У 1489 р. вони пограбували Київ і дуже спустошили Київщину, а взимку наступного року – Волинь. Під час повернення неподалік Заслава татари зазнали нищівної поразки від руських і польських вояків.

Особливо страхітливих масштабів набуло руйнування України наприкінці XV ст. Окрім татар, у 1498 р. вперше на Галичину напали турки, які дощенту її спустошили, забравши до полону десятки тисяч людей. У 1500 р. чамбули (загони) синів Менглі Гірея пройшли «вогнем і мечем» Брацлавщиною, Волинню, Берестейщиною, Галичиною, Люблінщиною й Сандомирщиною, спаливши багато міст і захопивши 50 тис. українських і польських бранців. Походи татар тривали і в наступні десятиліття. В цілому з 1450 по 1556 р. вони вторглися в Україну не менше 86 разів. Татари руйнували й обезлюднювали поселення, грабували майно, захоплювали ясир (рабів), гальмуючи розвиток економіки й культури. Напади татар були величезним лихом для населення українських земель, яке стало заручником неспроможності урядів Литви й Польщі організувати захист кордонів своїх держав.

Люблінська унія (1569 р.)

На середину ХVІ ст. українські князі та верхівка панства втрачають роль виразника й провідника політичних прагнень України. Замкнувшись у сфері соціально-економічних інтересів своїх удільних володінь і маєтків, вони остаточно відмовляються від планів розбудови національної держави, зрікаються ідеї поновлення українських князівств. Яскравим свідченням цього стала їхня позиція під час Люблінського сейму, робота якого розпочалася 10 січня 1569 р. Він мав розв’язати питання унії Королівства Польського і Великого князівства Литовського, Руського та Жемантійського.

Які фактори штовхали уряди обох держав до створення єдиного державного утворення? Правлячі кола Литви були вкрай стурбовані невдачами у війні з Московією й реальною загрозою втрати незалежності. Дедалі важче (через послаблення держави) ставало захищати південні рубежі від агресивного Кримського ханства. Всередині країни, за умов проведення політико-адміністративних реформ 1564-1566 рр., серед значної частини представників литовської, білоруської й української шляхти зросли симпатії до Польщі, оскільки її суспільні порядки видавалися їм ідеальними. Саме вони й виступили найпослідовнішими і найпалкішими прихильниками унії.

Щодо Польщі, то її уряд і панівна верства домагалися унії ще з кінця ХІV ст. На середину ХVІ ст. Польща була такою ж агресивною державою, як і Московія, і, попри всі відмінності в культурному та політичному житті, стосовно до українських земель обидві держави дотримувались однакової позиції: прагнули ними заволодіти. Польща керувалася ідеєю давньої приналежності українських земель до Польщі, від якої вони начебто були відірвані.

Робота сейму, який розглядав унію, від самого початку набула гострого характеру, бо литовські посли домагалися створення федеративної держави, а польські – інкорпорації (включення) Литви до складу Польщі. Не зважаючи на всі суперечності 1 липня унія була укладена. Вона передбачала об'єднання двох держав «в одне нерозривне тіло» – федеративну державу «двох народів» Річ Посполиту (дослівно «спільна справа»).

Новостворена держава мала управлятися єдиним загально обраним володарем, котрий коронувався у Кракові як польський король і великий князь литовський. Литва втрачала право на власні сейми й зовнішні відносини, і хоча окремі державні інституції існували й далі (армія, уряд, законодавство, адміністративна й фінансова системи), фактично її роль у політичному житті об’єднаної держави була зведена нанівець. Домінувала у всьому Польща.

Офіційно ні Польща, ні Литва під час переговорів не розглядали політичний статус українських земель в об’єднаній державі. Інкорпорувавши українські землі до складу цієї держави, польська політична еліта зробила все можливе, щоб запобігти розвиткові національної самосвідомості в українських князів, магнатів і шляхти, а відтак – зародженню в їхніх колах державної ідеї. Крім того в унії було записано, що «міські справи магдебурзького права» в українських містах мали вестися «письмом польським, відповідно до звичаю коронного».

Доцільно звернути увагу на те, що Люблінська унія стала подією величезної політичної ваги, але для долі України мала суперечливі наслідки. З одного боку негативними наслідками були:

· посилення польської експансії на етнічні українські землі i посилення національного гноблення;

· закріпачення селян (Литовський статут 1588 р.);

· руйнівний наступ католицизму;

· наростання соціальної напруги;

· впровадження польської мови в установах;

· переслідування української мови i православної вiри;

· полонізація тогочасної еліти.

А з другого боку позитивними наслідками унії були:

· возз’єднання українських земель, хоча і в межах іншої держави;

· залучення їх до західноєвропейської культури;

· могутній спалах національно-визвольного та культурно-освітнього рухів усіх станів.

Таким чином, Люблінська унія законодавчо оформила перерозподіл українських земель між Польщею та Литовською державою на користь першої. Хоча з формально-правового погляду цей акт справді виглядав «вповні парламентарним» та був схвалений представниками української шляхти, все ж, за своєю суттю, він становив загарбання Польщею чужоземної території. Унія відкрила Польщі шлях до використання природних багатств цієї території для нарощування своєї економічної та воєнної потужності, наділення чисельної верстви панівного стану родючими землями. Українському населенню вона принесла різке посилення визиску, що супроводжувалося національно-релігійною дискримінацією, полонізацією й покатоличенням і викликало грандіозний вибух 1648 р.

Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм, українські землі, що опинилися у складі Польщі, було поділено на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Спочатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовський статут і урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному праву та латинській і польській мовам.

Новоприєднані території відрізнялися між собою за економічним становищем. Процвітаючими вважалися Волинь, Північна Київщина, Південно-Східне Поділля було менше заселене і Лівобережжя було дуже спустошене. На півдні найсильнішими містами були Канів і Черкаси. Переяславщина почала швидко відроджуватися з монгольської руїни у другій пол. ХV ст., але її процвітання тривало недовго. Спустошливі набіги кримських татар починаючи з 1482 р. знову перетворили цей край у пустелю. Сіверщина менше терпіла від набігів кочівників Ще коли вона була у складі Великого князівства Литовського, тут розвивалися сільське господарство, різні промисли.

Берестейська унія (1596 р.)

Люблінська унія опосередковано вплинула на визрівання процесів, які призвели до Берестейської унії православної та католицької церков у 1596 р. Відомо, що в середині ХVІ ст. Польща залишалася країною, якій була притаманна певна свобода віросповідання. Внаслідок цього набули поширення реформаційні рухи та ідеї; протестантизм став помітним фактором конфесійного і культурного життя Речі Посполитої в цілому та на Україні зокрема.

З 70-х рр. ХVІ ст. зростає інтерес Риму до православного Сходу, щоб навернути його населення в лоно католицизму. Порушується питання унії церков – відповідно до рішень Флорентійського собору 1439 р. Особливу активність у зміцненні підвалин католицизму в Україні став виявляти орден єзуїтів (чернечий орден « Товариство Ісуса» , заснований у 1534 р. Ігнатієм Лойовою для боротьби з Реформацією), який приділяв велику увагу організації шкільного навчання, критиці православ’я й протестантизму, а з 80-х рр. – пропаганді ідеї унії.

Тим часом українське православ’я переживало тривалу й глибоку кризу. Її зумовили дії кількох чинників. По-перше, надзвичайно негативну роль відігравало право королівського патронату над Церквою, зокрема право «подання хлібів духовних». Усупереч звичаям православної Церкви, король призначав ( замість затверджувати) на кафедри єпископів, що поставило вищу церковну ієрархію в залежність від світської влади. Окрім того, можливість легкого збагачення штовхала далеких від християнських чеснот осіб різними шляхами добиватися кафедр і архімандрій, що морально розкладало верхівку духівництва. Ситуація ускладнювалася тією обставиною, що таке ж право патронату мали магнати і шляхта. Останні стали розглядати церкви й монастирі в своїх маєтках як свою власність: призначали та скидали священиків без відома єпископів, розпоряджалися на свій розсуд церковними маєтками тощо. Усе це вносило безладдя і хаос у церковну організацію. По-друге, через названі вище причини серед священиків виявилося мало осіб освічених, тямущих, відданих святій справі служіння Богу і громаді. По-третє, брак національної держави не дозволяв Церкві знайти опору в підтримці офіційної влади. Навпаки, польський уряд спрямовував неабиякі зусилля на її послаблення.

У 80-х рр. ХVІ ст. з’явилися перші ознаки можливого подолання згаданої кризи. Так помітно зростає роль братств (громадські організації українських і білоруських міщан, які виникали для захисту станових, національно-релігійних інтересів та традицій культурного життя), що створювалися в різних містах і виступали з вимогами реформування церковного життя, піднесення культурно-освітнього рівня духівництва, відродження його морально-духовного призначення в суспільстві. Братства рішуче обстоювали рідну віру від нападів католицького духівництва й, особливо, єзуїтів. Дещо поліпшилася обстановка з освітою, в чому важлива заслуга належала братствам. Створюється вища школа князем Костянтином Острозьким, відкривається Львівська братська школа. Братства відкривали школи і в інших містах. Все це підготувало шлях для підвищенню освітнього рівня українського духівництва.

Не можна недооцінювати значущості для українського православ’я друкарства та видання в 1581 р. Острозької Біблії. Зростання освітньокультурного рівня інтелігенції дозволило прийняти виклик, зроблений єзуїтами, й вступити в полеміку для захисту православ’я. Першою «ластівкою» в ній став опублікований у 1587 р. твір Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного», що започаткував етап українського полемічного письменства.

Занепад православної Церкви непокоїв також вищих православних ієрархів і духівництво Київської митрополії. Вони виступають за викоренення пороків церковного життя. Отже, поволі закладалися підвалини для подолання кризи православ’я , оздоровлення церковного життя. Для остаточного успіху потрібні були мудрість і воля вищого духівництва, його взаємодія і спільність дій з братствами під час проведення реформи. Але розпочату справу не було доведено до кінця.

Перша згадка в джерелах про наміри окремих єпископів погодитися на унію припадає на 1588-1589 рр. Весною 1590 р. в Белзі відбулася таємна нарада. львівського православного єпископа Гедеона Балабана, луцького єпископа Кирила Терлецького, холмського єпископа Діонісія Збіруйського та туровського єпископа Леонтія Пелчицького, що завершилася згодою домагатися укладення унії. Потім приєдналися – Михайло Копистенський, з Перемишля, Іпатій Потій з Володимира і навіть сам митрополит Михайло Рогоза.

У першій половині 90-х рр.XVI ст. визначилися три програми проведення унії. Римо-католицька передбачала не об'єднання церков, а приєднання православ’я в Україні та Білорусії до католицької Церкви. Друга, витворена К.Острозьким, пропонувала канонічно рівноправне об'єднання обох церков, реформування православної Церкви, гарантії збереження православного обряду, порозуміння в справі унії зі східними патріархами, московським царем та молдавським господарем. Третя програма, яку напрацювали українські й білоруські єпископи, спрямовувалася на досягнення лише регіонального об'єднання церков у межах Речі Посполитої без участі патріархів та без реформування церковного життя України й Білорусії. Оскільки основні пропозиції К.Острозького були відхилені єпископами, котрі не погоджувалися на відкрите обговорення умов унії на соборі, а продовжували готувати її таємно, князь відкрито виступив проти їхніх намірів.

Узгодивши до 1595 р. з представниками короля та католицької церкви основні питання про збереження традиційної православної літургії та обрядів, право священиків брати шлюб тощо, вони погодилися на об'єднання своєї церкви з католицькою. Наприкінці 1595 р. папа Климент VIII проголосив офіційне визнання унії та гарантовані права і привілеї української церкви.

Відомості про підготовку єпископами унії та її прийняття збурили все українське суспільство. Проти неї виступила переважна більшість шляхти, нижчого духівництва, міщан і селян. Відмовилися підтримати її Г.Балабан і перемишльський єпископ Михайло Копистянський. Рух проти унії очолив К.Острозький, котрий пропонував протестантам виступити разом проти уряду й погрожував останньому провести збройну акцію. В середині червня 1596 р. король видав універсал про скликання 16 жовтня собору в Бересті для вирішення питання прийняття унії Київською митрополією.

Із самого початку він розколовся на два непримиренні табори, які провели фактично два собори. Православні засудили унію й ухвалили рішення про усунення з посад митрополита та єпископів-відступників. Уніатський собор проголосив об'єднання з католицькою церквою, визнавши її догмати й зверхність Папи Римського, але зберігши православні обряди й церковнослов'янську мову в богослужінні. Відповідну грамоту підписали митрополит, п'ять єпископів і три архімандрити. Уніати діставали значні привілеї: духовенство звільнялося від податків, шляхтичам відкривався доступ до державних посад, міщани зрівнювалися у професійних правах із католицьким міщанством. Уніатським єпископам обіцяли місця в сенаті, але це ніколи не було виконано.

Отже, Берестейська унія не тільки не подолала розколу 1054 р., а й збільшила його: до двох досі існуючих церков – католицької та православної – додалася ще й третя – уніатська, або греко-католицька, як її згодом стали називати. Не принесла вона єдності й українському суспільству, розділивши його на дві часини: з одного боку – православна більшість відмовилася від унії, з іншого – уніатська меншість разом із митрополитом та рештою єпископів. Обидві сторони повели між собою затяту боротьбу у всіх напрямках. Польський уряд цілковито підтримав уніатів, схвалив їхню декларацію про об`єднання з католиками, проголосив уніатську церкву обов’язковою для всього православного населення, поставив православ'я поза законом, насаджуючи унію силою. Усі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Проти унії виступили відомі полемісти, зокрема зі своїми “посланнями” Іван Вишенський, запорізьке козацтво. Берестейська унія спричинила великий духовний розкол української нації. З часу Берестейського собору 1596 р. почалась багатолітня боротьба мiж православними та уніатами. Так розколоте територіально українство розкололось ідейно.