Становище українських земель

Що стосується стану українських земель у складі іноземних держав, необхідно зазначити, що для населення українських земель влада литовських князів була більш лояльною, ніж жорстоке панування монголо-татар i руйнівні міжусобні сутички місцевих князів.

Наприкінці правління Ольгерда у Литовському князівстві українські та білоруські землі становили 9/10 його території. Це було підкреслене навіть у офіційній назві князівства – «Велике князівство Литовське, Руське та Жемантійське». Більшість земель увійшла до цього князівства шляхом мирних переговорів. Ольгерд та інші князі в грамотах оголошували, що «старовини не рушають, новини не вводять», і це здійснювали на практиці. Навіть система князівського управління не змінилася, тільки місце князів Мономаховичів посіли князі Гедеминовичі. Руські бояри йшли до литовського війська, вступали на службу до нового уряду. Українська культура, вища, ніж литовська, перемагала в усіх галузях. Литовці переймали українську військову організацію, систему будування фортець, валів, переймали адміністрацію, господарство. «Руська Правда» стала джерелом права. Про це свідчать Литовські статути 1529 р., 1566 р. В державній практиці збереглися українські терміни – «тіун», «намісник», «ключник» і т.д. Тому історики називають Велике князівство Литовське – Литовсько-Руською державою. У князівстві залишився характер «удільних» князівств, і за кожною частиною збереглася значна автономія. Князь не мав права судити поза межами своєї землі. На війну Великий князь закликав удільних князів з їх військами. Територія поділялась на волості. У Великому Литовському князівстві панувала руська мова, перемогла також і православна віра.

Таким чином, князівство було конгломератом майже самостійних напівдержав, пов’язаних між собою наявністю єдиного сюзерена та єдністю зовнішньополітичних інтересів (боротьба з золотоординським пануванням).

Аналізуючи суть державного ладу в ВКЛ, слід зазначити, що на чолі Литовсько-Руської держави стояв великий князь, якому належала законодавча, виконавча i судова влада. Він був начальником збройних сил. Проводив дипломатичні відносини з іншими державами. Другим чинником Центральної влади була Пани – Рада.

Важливо сказати, що в останні роки ХIV ст. до середини ХV ст. вся влада зосереджувалась в руках великого князя i з Пани-Радою він радився лише з своєї волі. З кінця ХV ст. за привілеями 1492 р. i 1506 р. поділяє владу великий князь з Пани-Радою. Князь був позбавлений права вести самостійно дипломатичні відносини, видавати закони, призначати уряд. Після Люблінської унії влада належить Сейму.

Значне місце у структурі держави належало удільним князям, які були суддями, адміністраторами, командуючими військами i т.д. Вони мали біля себе Раду. З ХV ст. удільні князі втрачають свої права. У центральний адміністрації першою особою був маршалок земський (за відсутності князів), який головував на зборах Пани-Ради. Його заступником був маршалок двірський. Державною канцелярією відав канцлер, а заступником його був підскарбій. Фінансами завідував земський підскарбій, та його заступник – двірський підскарбій. Командували військом гетьман земський (пізніше великий) та гетьман двірський.

Місцева адміністрація з’явилась після ліквідації удільних князівств у ХV ст. Так, Волинь, Київщина i Поділля після скасування місцевої автономії, були перетворені на воєводства, очолювані намісниками-воєводами. Землі воєводства поділялися на повіти, в яких головували старости. Помічниками його були тіуни, хорунжі, воїни, городничі, мостовничі. Вищі державні уряди стали в руках магнатів спадковими.

Наприкінці ХV ст. могутність Великого князівства Литовського стала слабнути, а сила Московського царства зростала. Перша половина ХVI ст. була відзначена війнами між ними. Москва заявила про свої права на землі південно-західної Русі.

Необхідно звернути увагу на те, що можновладці Польщі на загарбаних українських землях проводили двояку політику. Після приєднання Галичини у 1349 р. Казімір вів там обережну політику, намагаючись не викликати супроти себе ворожнечі. Він залишив декого з бояр на їх посадах, не забороняв вживати української мови, не переслідував Православної Церкви, хоч вимагав від папи допомоги в боротьбі з «схизматиками» – так почали називати православних. Найбільш змін внесено в економічне життя: Казімір щедро роздавав землі полякам, угорцям, німцям, зобов’язуючи їх до військової служби, надавав Магдебурзьке право старим великим містам, таким як Львов, а одночасно будував і нові. У 1370 р. були засновані католицькі єпископства у Галичі, Перемишлі, Холмі, Володимирі.

У 1434 р. польський король Владислав II Ягайло остаточно скасував будь-які автономні права уніатських земель у складі Польського королівства (Галичини та Волині), поширив на них польське право, суд та адміністрацію. На українських землях впроваджувалась польська мова i католицька віра. Край був поділений на воєводства. Король роздавав землю польським панам i ополяченим українцям. Тут вводились кріпосницькі порядки. В містах торгівля i промисел були захоплені іноземними купцями i ремісниками. Хоча в деяких містах вводилося Магдебурзьке право (місцеве самоуправління), але до органів самоуправління допускалися лише католики. Мiсцевi жителі були обмежені в правах. В той же час католицькому духовенству щиро роздавались землі в Галичині. Заохочувалось переселення сюди угорських, чеських, німецьких дворян. У 1431 р. українські дворяни отримали рівні з польськими права за умови прийняття католицизму. Відбувалося масове ополячення українських феодалів.

Після Люблінської унії почалася денаціоналізація i полонізація українців. В установах панувала польська мова, українські звичаї, православна віра переслідувались, проводилось насильницьке насадження католицької вiри.

Слід звернути увагу також на те що, Буковина, в середині ХІV ст. була завойована Угорщиною, а з 1359 р. входила до складу Молдавського князівства під назвою Шипiнської землі, спочатку на правах автономії, а з середини ХV ст. як звичайна адміністративна одиниця Молдавії (на її території утворилася Чернівецька i Холенська області Молдавії). У I половині ХVІ ст. Буковина разом з Молдавією потрапила під владу Туреччини.

На захопленій території Закарпаття (II половина ХІІІ століття) залишився минулий адміністративний устрій – жупи (згодом комітети, райони), на чолі яких стояли великі угорські феодали, які проводили політику посилення феодального гніту, роздачі українських земель угорським феодалам, введення з 1351 р. кріпосного права, безконтрольного панування феодалів над селянами (суд, покарання i т.д.). А з ХІV ст. - наступ католицизму: роздача землі, збирання податків – десятини, будівництво костьолів i монастирів. Проводилось також переселення в Закарпаття угорських селян i витіснення українців в гірські необжиті райони. В результаті – загострення класової боротьби, виступи населення за національну мову i культуру, віру.

Таким чином, на початок ХVІ ст. українські землі були подiленi мiж сусідніми державами: Литвою (до її складу ввійшли Волинь, східне Поділля, Середнє Подніпров’я, Київщина), Польщею (Галичина, Холмщина, захiдне Подiлля), Угорщиною (Закарпаття), Молдавським князівством, що з ХV ст. перебувало пiд турецьким протекторатом (Буковина), Московською державою (Чернігово-Сіверщина). В результаті цього відбулося розчленування українських етнічних територій, розрив між ними зв’язків, втрата політичної незалежності і були перервані державотворчі пошуки. Позитивним фактором розвитку українських земель цього періоду було прилучення їх бiльшостi до терену західноєвропейської культури.