Велика еміграція і польський національний рух ЗО - 40-х років XIX ст.

Після поразки повстання польська військова, політична та інтелектуальна еліта, а також багато його рядових учасників емігрували на Захід. Спочатку більшість з них опинилася в Австрії та Пруссії. У листопаді 1831 р. цар Микола І оголосив амністію учасників повстання, але вона не поширювалася на урядовців і послів сейму, активних учасників подій 29-30 листопада 1830 р. Австрійська та прусська влади змушували рядових учасників повертатися до Росії, а офіцерам і політикам дозволили виїхати далі на Захід. Частина повстанців повірила цареві і повернулась до Королівства Польського, де вони були забрані до російської армії або вислані у Сибір. Назагал на Заході залишилося близько 10 тис. осіб. Дві третини їх опинилися у Франції, решта розпорошилася по інших країнах Європи і Америки. Польських емігрантів з ентузіазмом зустрічала громадськість на Заході, вітаючи як борців за свободу і демократію проти абсолютизму і тиранії. Французький уряд з недовірою ставився до емігрантів, але під тиском громадської думки надав їм притулок і матеріальну допомогу. Так само вчинили уряди Англії та Бельгії. Хоча кількісно число емігрантів було не таким значним, але за освіченістю і становим становищем (75 % шляхти) вони належали до еліти тогочасного польського суспільства. Тому в літературі щодо них прижилася назва Велика еміграція.Внаслідок цього осердя польського політичного та культурного життя перемістилося на Захід. Тут складалися нові політичні програми і плани, формувалися літературно-мистецькі течії і створювалися наукові розвідки. Еміграція чинила вплив на польські землі, організувала таємні осередки, висилала емісарів, розробляла плани здобуття незалежності Польщі. Упродовж двох наступних десятиріч більшість польських емігрантів надавала переваги політичній діяльності.

Становище емігрантів, незважаючи на прихильність урядів Франції, Англії і Бельгії, залишалося складним. Матеріальна допомога дозволяла лише не померти з голоду. Тому більшість емігрантів змушена була шукати заробітку, стикаючися при цьому з життям нижчих верств суспільства. Це сприяло поширенню серед них лівих політичних ідей, які нав'язували до потреби революційних дій з метою більш справедливого влаштування суспільного устрою. Саме в еміграції розпочалася тривала дискусія щодо причин поразки повстання і майбутньої долі Польщі. Поширеною стала думка про те, що еміграція зобов'язана продовжити місію боротьби за державну незалежність Польщі. Один з перших еміграційних часописів писав: "Мовчання краю повинно змінитися голосом еміграції, зусиллям братів на рідній пригніченій землі повинні відповідати зусилля безпритульних, через відсутність національного уряду повинні постати еміграційні влади". Більшість емігрантів мріяла про своє повернення на батьківщину.

Уже вперші місяці еміграції робилися спроби політичного об'єднання сил.У листопаді 1831р. голова останнього повстанського уряду Б. Немойовський створив у Парижі Тимчасовий комітет польської еміграції. Однак більш радикальних колишніх членів ПТ не задовільнили ліберальні ідеї колишніх опозиційних "братів-калішан". У грудні 1831 р. вони створили Польський національний комітет (ПНК), на чолі якого став Й. Лелевель. Історик прагнув поєднати польську справу з революційним рухом в Європі, для чого встановив контакт з таємною міжнародною організацією Демократичне Масонство, якою з Парижа керував Ф. Буонаротті. Ця організація ставила за мету повалення монархічних режимів в Європі і запровадження демократично-республіканського устрою. У порозумінні з нею ПНК передбачав піднести повстання в трьох частинах поділеної Польщі, встановити демократичний устрій, скасувати панщину. Голова ПНК намагався об'єднати більшість еміграції. У ході гострих політичних