Становище промисловості та сільського господарства

Становище західноукраїнських земель на початку ХХ ст. залишалося складним. Вони вважалися внутрішньою колонією Австро-Угорщини, що мала постачати сировину і одночасно виступати ринком збуту готової продукції. Такий стан справ гальмував прогрес українського народу, але сприяв активізації його суспільно-політичного життя.

Вагомими змінами можна вважати завершення формування основних галузей фабрично-заводської промисловості. Ці процеси супроводжувалися технічним переоснащенням підприємств, запровадженням нових технологій, підвищенням професійного рівня працівників. Лише в нафтовидобувній галузі, що залишалася основою економіки регіону, було ліквідовано старі шахти-криниці і запроваджено методику буріння свердловин до 1 тис. і більше метрів. Це не лише полегшувало роботу простих робітників, але й збільшувало обсяги видобутої нафти. Якщо наприкінці ХІХ ст. в Прикарпатті видобувалося близько 95 тис. т нафти на рік, то на початку ХХ ст. цей показник сягав понад 2 млн. т. Бурхливому зростанню галузі сприяло надходження іноземних інвестицій: англійських, німецьких, американських, французьких. Найбільш масово був представлений капітал Великобританії та Німеччини. У 1912 р. провідні фірми цих країн об’єдналися у великий концерн, що зміг контролювати до 78 % нафтовидобутку. Окрім нафтової промисловості, розвивалися деревообробна, цегляна, швейна, килимарська та ін. Проте більшість підприємств були дрібними і не відігравали значної ролі в житті регіону. Залишали бажати кращого умови праці та її оплата. З 1905 р. робочий день працівника сягав 10-12 годин на день.

Не кращим було становище і в сільському господарстві. Основною проблемою, яка гальмувала його розвиток, було малоземелля чи безземелля українців. Понад 90 % населення Західної України були задіяні у цій галузі, однак 40 % усіх орних земель належало польським поміщикам. 90 % селянських господарств відносилися до розряду дрібних чи бідних. Не маючи змоги прогодуватися зі своїх наділів, селяни часто брали позики, розраховуватись за які доводилося продажем власних ділянок. Намагаючись протистояти цьому, в краї розгортається новий рух – бойкот. У 1902 р. відбувся масовий бойкот жнив, який охопив понад 100 тис. сільськогосподарських робітників і мав позитивний результат (поміщики були вимушені підняти заробітну плату).

Ефективно протистояти існуючим проблемам допомагав кооперативний рух. На початок ХХ ст. нараховувалося близько 600 кооперативів. Вони об’єднувались у великі спілки, найбільшою з яких був «Сільськогосподарський крайовий союз торговельних спілок», заснований у 1911 р. Центральне керівництво кооперативним рухом здійснював заснований у 1904 р. «Ревізійний союз українських кооперативів».