Стан сільського господарства. Столипінська аграрна реформа

Переходом на капіталістичний шлях розвитку характеризувалось і сільське господарство. Його головними ознаками стало широке застосування в поміщицьких і заможних селянських господарствах вільнонайманої праці, машин, багатопільної системи землеробства; спеціалізація районів. Так, Південь України був лідером у виробництві товарного хліба.

Однак сільське господарство обтяжували напівкріпосницькі пережитки, найбільшим з яких було збереження великого поміщицького землеволодіння. В Україні на 1905 р. в руках 32,5 тис. поміщиків було зосереджено 10,9 млн. десятин землі – в середньому 334 дес. на маєток. 97 найбільшим поміщикам належало майже 2 млн. дес.

У той же час 3 млн. селянських господарств України мали 20 млн. дес. землі (в середньому по 7 дес. на двір). При цьому, бідняцькому двору належало лише 3,7 дес., середняцькому – 8,2 дес., а заможному – 15,5 дес. 44 % селянських господарств мали не більше 5 дес. надільної землі кожне. У заможного селянства зосередилася більша частина купленої та орендованої землі, інвентарю, худоби. Селяни були зв’язані общиною і круговою порукою (до 1903 p.), придушені податками й викупними платежами, позбавлені політичних прав.

Кардинальні зміни у сільському господарстві відбулися після проведення столипінських реформ. І хоча вони здебільшого торкалися суспільно-політичної сфери, їх важливим аспектом стало питання землекористування. Саме воно було однією з головних причин революції 1905 р. В основу аграрної реформи, що була розпочата 1906 р., П. Столипін поклав три ідеї: руйнування селянської общини; дозвіл селянину отримати землю у приватну власність, переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Таким чином реформатор хотів підвищити ефективність сільського господарства; зміцнити соціальну опору самодержавства на селі в особі заможних селян; вирішити проблему аграрного перенаселення.

У 1907 р. комплекс реформ було розширено до невідкладних заходів щодо придушення революційного руху; проведення аграрної, низки адміністративних реформ (суди, поліція, місцеве самоврядування); військової та економічної реформ (розширення мережі залізниць, нова система оподаткування); збільшення політичних свобод населення (зрівняння у правах старообрядців, євреїв); соціальні реформи, що передбачали поступове введення обов’язкової освіти, утворення системи страхування і пенсійного забезпечення.

У 1909 р. П. Столипін зазначав: «Двадцять років спокою внутрішнього і зовнішнього, і ви не впізнаєте нинішньої Росії». Незважаючи на яскраві промови і сміливі проекти, Друга Державна дума не підтримувала П. Столипіна. Лише в Третій думі у нього з’явилися союзники – октябристи. У народі своєю опорою П. Столипін обирає селянство. Саме тому аграрне питання стає найголовнішим об’єктом реформи. У 1903 р. ліквідується кругова порука на селі. Відтепер усі селяни самі відповідали перед державою за сплату податків чи виконання повинностей. Указ від 9 листопада 1906 р. надавав право приватизації общинної землі. Якщо до цього земля перебувала у розпорядженні сільської общини і купувати чи продавати її заборонялось, то тепер земля передавалася селянам у приватну власність, також селянам надавалось право продавати і купувати свої наділи, зводити їх у єдиний масив: хутір чи відруб.

Основою столипінського аграрного законодавства був новий тип сільського господарювання – хутір. Його вважали оптимальною формою дрібного сільського господарства як найбільш доступну і поширену форму оновлення сільськогосподарського виробництва. На хутори виходили заможні селяни, які використовували нову техніку, сільськогосподарський реманент і орієнтували свої господарства на ринок. Тим, у кого не вистачало землі для ведення власного господарства, пропонувалося переселитися за підтримки держави до Сибіру чи на Далекий Схід.

Указ 9 листопада 1906 р. про приватизацію землі був схвалений Державною думою і Державною радою. Цей документ спричинив структурні зміни селянського суспільства. Приватна власність на землю руйнувала сільську общину, право селян продажу-купівлі землі сприяло соціальному розшаруванню, зміцненню заможних селянських господарств, розоренню середніх і дрібних. В Україні з 1907 по 1911 рр. на відруби і хутори вийшли 227 тис. господарств, що становило 14 % від їх загальної кількості. У допомогу новим господарствам держава створила Селянський земельний банк. Він купував у поміщиків землю, а потім перепродавав її дрібними ділянками селянам. З 480 тис. десятин землі, що була продана банком селянам України, майже 83 % доводилося на хутірські і відрубні господарства. У 1917 р., напередодні революції, у власності селян перебувало 65 % усієї землі в Україні. Столипінська аграрна реформа пришвидшувала модернізаційні процеси на селі і в місті. Фермерські господарства сприяли інтенсифікації сільськогосподарського виробництва. Так, з 1910 по 1913 рр. в українських губерніях посівна площа збільшилася на 900 тис. десятин, а в 1913 р. був досягнутий найвищий врожай зерна в Україні – 1,200 млн. пудів. Ті селяни, що не змогли пристосуватися до нових умов життя, поповнювали лави робітників, посилюючи темпи урбанізації, або переселися у слабо заселені райони Росії.

Основні потоки переселенців виїжджали з Полтавської та Чернігівської губерній, де процеси приватизації були інтенсивнішими. У 1906-1912 рр. з України до Сибіру виїхало близько 1 млн. селян, а вже у 1911 р. 70 % переселенців повернулися. Причинами програшу переселенської стратегії П.Столипіна були важкі кліматичні умови, епідемії, відсутність житла, невміння налагодити власне господарство. Соціально-психологічний фактор невдалої еміграційної політики уряду пов’язаний з тим, що більшість переселенців були з найбідніших верств, у свідомості яких переважала споживацька мінімалістська етика, орієнтована на задоволення скромних життєвих потреб сім’ї, а не організацію і розбудову власного господарства.

Реформи П. Столипіна мали як прихильників, так і опонентів. Найбільшого супротиву вони зазнали з боку влади. Зростання авторитету прем’єр-міністра серед населення, економічний ефект призвели до того, що 18 вересня 1911 р. П. Столипіна було вбито у Києві агентом царської охранки Д. Багровим.