Трудова еміграція українців до країн Нового світу

Зазнаючи утисків з боку Австро-Угорської влади, населення Західної України емігрувало до країн Нового світу (США, Канади, Аргентини, Бразилії). Найбільше українців переїхало жити до Сполучених Штатів Америки. Першим емігрантом-українцем, що прибув туди, вважається А. Гончаренко. У 1865 р. він оселився у Сан-Франциско, був ініціатором створення православних церков, друкарні, видання української газети «The Alaska Herald» («Вісник Аляски»). Масовий потік переселенців із західноукраїнських земель почався 1877 р. До 1914 р. у США переїхало жити близько 700 тис. людей. З території Російської імперії емігрантський рух до США не був таким масовим (переїхало близько однієї тисячі українців).

На нових територіях українці стикалися із рядом проблем: налагодження власного господарства, безгрошів’я, акліматизація тощо. Намагаючись заробити, переселенці працювали на найважчих роботах. Це вугільна, металургійна, металообробна, ткацька, швейна промисловість, видобування золота, срібла, олова, залізничне і шляхове будівництво. Умови праці були жахливими, особливо на шахтах і рудниках, де частими були аварії, загибель і травматизм. Українські робітники зазнавали дискримінації. Їхня праця оплачувалася нижче у порівнянні з корінним населенням. Зайнятість українців у сільському господарстві була незначною. Лише третина з них працювала за наймом на чужих господарствах, а близько 0,3% мали власні гомстеди (ділянка землі).

Намагаючись спільно побороти труднощі, українці активно розвивали громадське життя. На зразок організацій Західної України створювали культурно-освітні установи, будівельно-позичкові кооперативні та інші товариства. Найпомітнішу роль у житті українських емігрантів у США відігравав «Руський народний союз», створений у 1894 р. У 1914 р. він був реорганізований в «Український народний союз». Метою його діяльності стало надання допомоги потерпілим від нещасних випадків, хвороби, членам сім’ї померлого та ін. Політичними питаннями, що турбували українців, займалась організація «Гайдамаки», заснована в 1907 р. На початку ХХ ст. національно-культурне життя українців США набуло більш розвинених форм. У 1915-1916 pp. у США почали діяти дві великі суспільно-політичні організації: «Федерація українців у Злучених державах», що мала соціалістичний характер, і «Українська рада в Америці», яка проголошувала необхідність політичної освіти для іммігрантів і задоволення інших громадських потреб.

Переселення до Канади розпочалося пізніше. 7 вересня 1891 р. до порту Галіфанс у провінції Нова Скотіа прибули перші емігранти І. Пилипів і В Єлиняк. З 1896 p. еміграція набула масового характеру. Протягом 1896 р. - 1914 р. туди переїхало близько 170 тис. чол. Відмінною рисою їхнього життя було компактне розселення та орієнтованість на сільське господарство. Найбільше українців проживало у штатах Манітоба, Саскачеван, Альберта. Поселенці отримували від держави гомстед розміром близько 0,4 га, що значно полегшувало їхнє життя. Розселяючись у малолюдних місцевостях і засновуючи свої фермерські господарства, вони намагались створювати етнічні українські поселення зі своїми церквами, школами, поштою тощо.

Така специфіка проживання сприяла швидкому налагодженню суспільно-політичного життя. Чинне місце у ньому посіла освіта. Українці створювали школи, читальні, книгарні, влаштовували театральні вистави й концерти. Так, двомовних шкіл у 1915 р. у Манітобі було 120, в Альберті 130, Саскачевані – понад 200. У Вінніпезі працювало Українське видавництво, яке до сторіччя від дня народження Шевченка видало «Кобзар» і серію книжок «Шевченківська бібліотека». Не забували переселенці і своєї віри. Вони підтримували тісні зв’язки із галицьким митрополитом А. Шептицьким. У 1910 р. він навіть приїздив до Канади на два місяці. Видавалися релігійні газети «Канадійський русин» (греко-католики) і «Український голос» (православні). Зберігався високий рівень політичної активності. Емігранти створили ряд організацій, що не лише захищали їх права (1908 р. – Українське відділення Соціалістичної партії Канади, 1914 р. – Українська соціал-демократична партія Канади), але й допомагали визвольному рухові українського народу в Російській та Австро-Угорській імперіях (1910 р. – товариство ім. Мирослава Січинського, 1914 р. – товариство «Самостійна Україна»).

Найскладніше доводилося емігрантам, що переїжджали до країн Південної Америки – Бразилії, Аргентини. Політика місцевих урядів щодо емігрантів була однією з найкращих. Вони сплачували видатки за переїзд переселенців, надавали їм у власність ділянки землі 25-50 і більше гектарів з десятирічною відстрочкою за їх оплату. Однак клімат ставав найголовнішою проблемою. Багато емігрантів тяжко звикало до спеки, вологості, нових захворювань тощо. Першою на бразильську землю прибула в 1872 р. родина М. Морозовича. Масова ж еміграція українців до Бразилії розгорнулася з 1895 p. До початку Першої світової війни їх кількість сягала близько 45 тис. людей. Більшість із них розселилась у штаті Парана.