Позиції українських політичних сил Наддніпрянської України та західноукраїнських земель щодо війни

Перші роки війни характеризувались не лише запеклими битвами, але й розгортанням ідеологічного та інформаційного протистояння сторін. Намагаючись виправдати свої дії, кожен з блоків прагнув обґрунтувати власну правоту. Водночас у країнах посилювався монархічний режим. Це негативно відбивалося на становищі українців, що проживали в обох імперіях. Так, з початком війни, австрійський уряд і особливо місцева адміністрація Галичини, де переважали поляки, розгорнули антиукраїнську пропаганду, що невдовзі переросла у політичні арешти, висилки. Статистичні дані свідчать, що 36 тис. цивільних українців, у тому числі людей похилого віку, жінок, було розстріляно і повішено. Приблизно стільки ж українських в’язнів загинуло в австрійських концентраційних таборах.

З метою покращити своє становище українські політичні сили поспішили висловити підтримку і лояльність до монархій. Українська інтелігенція розпочала створення організацій, діяльністю яких стала пропаганда та агітація дій Російської чи Австрійської імперій. На західноукраїнських землях лідери українського руху вирішили, що нарешті настав сприятливий момент для практичного здійснення ідеалу самостійної України. Користуючись цим, 1 серпня 1914 р. у Львові вони утворили Головну Українську Раду, що вбачала майбутнє України в межах Австрії. Це був міжпартійний блок, до складу якого увійшли представники радикальної, соціал-демократичної та націонал-демократичної партій на чолі з К. Левицьким. За її ініціативи 3 серпня 1914 р. було видано маніфест, у якому зазначалося: «Ненаситність царської імперії загрожує також нашому національному життю,… яке знайшло охорону в конституційному ладі австрійської держави». 4 серпня вона прийняла рішення створити на добровільних засадах легіон Українських січових стрільців (УСС), який мав стати фундаментом майбутньої української армії. Керував цією роботою відомий діяч товариства «Січ» К. Трильовський. Протягом двох тижнів до легіону записалося 30 тис. українців, але налякана австрійська влада обмежила кількість його учасників до 2,5 тисяч вояків, які 3 вересня присягнули на вірність цісареві Францу Йосифу.

Іншою політичною організацією, що критикувала Російську імперію, був Союз визволення України (СВУ). Він був створений у Відні відомими українськими діячами Д. Донцовим, В. Дорошенком, О. Скоропис-Йолтуховським, М. Залізняком та А. Жуком. Головні завдання своєї діяльності вони виклали у друкованій відозві СВУ від 25 серпня 1914 р.:

· утворення самостійної Української держави;

· створення національної політичної організації на землях, звільнених від російського гноблення;

· підготовка українського національного конгресу;

· захист інтересів українського народу перед урядами держав-учасниць війни й під час проведення міжнародних конференцій;

· встановлення конституційної монархії;

· панування демократичного устрою;

· рівні права і свободи для представників усіх національностей;

· самостійність і незалежність української церкви.

Надалі поставлені цілі були розширені. Взявши на себе представницькі повноваження, Союз визволення України розпочав діалог із західноєвропейськими країнами щодо створення в майбутньому єдиної України. З цією метою він видав звернення «До українського народу в Росії» та «До громадської думки Європи». У першому документі члени СВУ характеризували австрійців і німців як визволителів і закликали українців до відкритого виступу проти ненависного «московського ярма». У другому зверненні Союз намагався довести урядам європейських країн, що самостійна Україна могла б бути форпостом проти експансії Росії в Європі. Однак звернення Союзу визволення України не дістали підтримки серед українського населення Росії. Навпаки, найвпливовіша організація «Товариство українських поступовців» оцінила його негативно.

Активне гноблення українського руху відбувалось і на українських територіях, підвладних Російській імперії. Усі українські політичні видання, просвіти, клуби було закрито. У Києві припинено випуск газети «Рада», місячників «Літературно-науковий вісник» і «Українська хата», популярного тижневика «Село». У проведенні такої політики певну допомогу надали і представники української інтелігенції. Москвофіли – В. Дудикевич, С. Бондасюк, Ю. Яворський та інші, які втекли до Росії та створили у Києві 29 липня 1914 р. «Карпато-русский освободительный союз», що інформував царську владу про стан справ у Галичині.

Незважаючи на це, українські суспільно-політичні організації виступали на підтримку Росії. Одним з перших про це заявило Товариство українських поступовців (ТУП). У своїй газеті «Рада» члени організації закликали підтримати Російську імперію. О. Лотоцький (один з найвідоміших діячів ТУПу) пізніше написав: «Ми ділили долю з Росією…ми стояли на тому, що перемога демократичних сил Росії – це заразом і наша перемога».

Проросійську позицію підтримувала і частина членів УСДРП на чолі з С. Петлюрою. В «Украинской жизни» вони закликали українців виконати «свій обов’язок громадян Росії». Київська газета «Рада» також писала, що українці мають боронити Російську державу. У 1916 р. С. Петлюра вступив до Земської спілки й був призначений помічником уповноваженого цієї організації на Західному фронті. Українські ліберали відкрили й утримували своїм коштом приватні лазарети для поранених воїнів.

У той же час більшість соціал-демократів за участю В. Винниченка взагалі виступала проти війни. Їхніми головними гаслами були: «Геть війну!» та «Хай живе автономія України!». Особливе місце посіли й українські соціал-демократи, які перебували в еміграції. Серед їх активістів варто виділити Л. Юркевича (Л. Рибалка), П. Дятлова, В. Левинського, О. Лола. Ця група з лютого 1915 р. по вересень 1916 р. видавала в Женеві щомісячник «Боротьба». У статтях «Війна і українська соціал-демократія», «Українське міщанство і війна», «Союз визволення України» вони підтримували гасло поразки імперіалістичних урядів і виступали як проти русофілів із журналу «Украинская жизнь», так і германофілів із «Союзу визволення України».