Світова економічна криза 1900-1903 рр. Утворення монополістичних об’єднань в Україні

На початку ХХ ст. економіка України перетворилась на велетенський вугільно-металургійний центр. Її підприємства на 1900 р. давали близько 53 % чавуну, майже 65 % кам’яного вугілля, 58 % сталі, 77 % поташу, 55 % виробництва сільськогосподарських машин Російської імперії. Цьому сприяла наявність значних покладів природних копалин, вигідне географічне розташування, підтримка влади, іноземні інвестиції. На 1910 р. частка іноземного капіталу в Україні сягала 80-90 %, іноземці становили більшу частину адміністративного апарату, інженерно-технічного складу, кваліфікованих робітників. За рівнем концентрації промислового виробництва Україна посідала перше місце у світі. Найвищого рівня концентрація виробництва досягла в Луганську, Харкові, Києві, Миколаєві, Юзівці, Одесі.

Бурхливий розвиток економіки не тільки перетворював Україну на важливий суб’єкт економічної діяльності, а й сприяв посиленню урбанізаційних процесів, появі нових міст, початку трансформації України з аграрної в індустріальну країну. Українські землі – база постачання сировини чи ринок збуту готової продукції – тепер ставали безпосереднім її виробником. Складалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас перетворився на центр вугільної промисловості, Нікополь – марганцевої, Кривий Ріг – залізорудної та ін. Частка промислового виробництва в українській економіці дорівнювала 48,2 %, тоді як еквівалентний загальноімперський показник становив лише 40 %.

Однак успішний розвиток економіки перервала світова економічна криза. В Україні її ознаки проявилися ще наприкінці ХІХ ст., а найбільш виразної форми набули в 1900-1903 рр. Перевиробництво спричинило скорочення попиту на продукцію і, як результат, спад темпів економічного зростання та закриття багатьох підприємств. Найбільшої гостроти криза набула у важкій промисловості, зокрема в залізорудній і металургійній. У Криворіжжі в 1902 р. з 79 рудників діяв лише 41. У 1903 р. на Півдні з 56 доменних печей працювали лише 23. У цілому за роки кризи в Росії було закрито близько 3 тис. великих та середніх підприємств, звільнено з роботи понад 200 тис. робітників.

Серйозним наслідком таких економічних коливань стало посилення концентрації виробництв і створення монополістичних об’єднань. Криза супроводжувалася поглинанням слабких підприємств сильними, зменшенням кількості дрібних фабрик і заводів та збільшенням великих. Підприємства зазвичай організовувались у формі акціонерних товариств і не належали одному власнику. Найбільш розповсюдженою формою монополії стали синдикати (об’єднання підприємців, що домовлялися про спільний збут товару за спільними цінами). Одним із перших в Україні у 1887 р. виник синдикат цукрозаводчиків. У 1900-1903 рр. процес створення синдикатів значно активізувався. У 1902 р. було засновано синдикат для продажу виробів російських металургійних заводів («Продамет»), синдикат південних підприємств для продажу спеціальних чавунів, синдикат для продажу залізних труб («Трубопродаж»), синдикат для торгівлі виробами російських вагонобудівних заводів («Продвагон»). Всього напередодні революції 1905 р. в Росії діяло 30 синдикатів. Вони зосереджували у своїх руках 60-80 %, а то й 100 % збуту продукції відповідних галузей, встановлювали монопольно високі ціни на внутрішньому ринку, діставали надприбутки.

Укрупнення виробництва супроводжувалося злиттям фінансового і промислового капіталів. Так, у руках лише п’яти найбільших банків Росії зосереджувалося понад 55 % усіх банківських капіталів Росії і контролювалось 50 % капіталів металургійної та 60 % вугільної промисловості. На території України значний вплив мав Азово-Чорноморський монопольний банк. Від початку ХХ ст. економіка почала поступово виходити з кризи. На порозі світової війни різко зріс попит на промислові вироби. Підготовка до війни вимагала багато металу, вугілля. Усе це сприяло зростанню виробництва чавун, металу, видобутку вугілля.

Умови праці та життя робітників були тяжкими. Через світову економічну кризу та закриття підприємств вони змушені були працювати за мізерну платню, що становила 22 % від заробітної плати робітників Західної Європи. При цьому робочий день тривав по 12-13 годин на добу. Пролетарів було усунено від участі в політичному житті, вони залишалися безправними. Були відсутні охорона праці, медична допомога, належні житлово-побутові умови, зросли штрафи. Як наслідок, робітничий клас дедалі більше політизувався та ставав опорою революціонерів.