Контрреформи. Еволюція політичного руху наприкінці ХІХ ст.

Реакція влади на терористичну діяльність народників була миттєвою. У 80-90-х рр. в імперії було проведено низку контрреформ, які значною мірою погіршили ситуацію:

· новим університетським статутом було ліквідовано автономію вищих навчальних закладів (1884 р.);

· у 1887 р. виходить циркуляр про «куховарчиних дітей». Тепер представникам нижчих станів заборонялося здобувати освіту на рівні з іншими;

· «Положення про земських начальників» (1889 р.). Тепер земські начальники, якими могли ставати тільки вихідці з дворянських сімей, мали безліч повноважень, адміністративні та поліцейські функції на місцях включно;

· «Положення про губернські та повітові земські установи» (1890 р.). Держава зміцнювала свою владу та посилювала контроль над земствами. Обмежувалося їх фінансування, скорочувалося представництво селян у цих установах.

Проте досягнути бажаного результату владі так і не вдалося. Контрреформи не могли зупинити переходу до нового буржуазного суспільства, а тиск влади викликав лише невдоволення мас. Найбідніші верстви обурювалися жахливими умовами праці та життя, а інші вбачали краще майбутнє країни в швидкому переході на буржуазні засади. Тому не дивно, що і сам політичний рух переставав бути однорідним. У політичному просторі України виокремились три напрями: соціал-демократичний, ліберальний та український національно-визвольний.

Не знайшовши належної підтримки серед селянства, поступово частина громадівців почала звертатися до марксистської ідеології – основи соціал-демократичного руху. Марксистська ідеологія була близькою до громадівської, оскільки сповідувала ті ж цінності – справедливість, рівність, свободу. Майже однаковими були форми та методи досягнення поставленої мети – народна революція. Проте головним рушієм революції в марксизмі був пролетаріат, а в громадах – селянство. Переорієнтовуючись у своїй роботі на міста та пролетаріат, колишні громадівці почали використовувати нові форми протестів – страйки. Перший страйк на території України було проведено у 1869 р. на Грудецькому цукрозаводі в Подільській губернії. Учасники як катеринославського, так і київського «Союзів» нелегально друкували й розповсюджували на заводах і фабриках агітаційні прокламації. Київський «Союз» видавав «Рабочую газету», з якою пов’язував підготовку першого з’їзду російських соціал-демократів. Він відбувся 1-3 березня 1898 р. в Мінську. Серед дев’яти його делегатів четверо прибули з України. З’їзд проголосив створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), яка стала першою політичною партією загальноросійського спрямування, що поширювала свій вплив на території України.

Суттєво відрізнявся від соціал-демократичного руху ліберальний. Його підтримували здебільшого представники земської ліберальної опозиції. Тому не дивно, що в його основі лежала ідея побудови ринкової економіки на основі вільного ринку та конкуренції. Російська імперія мала перетворитись на демократичну державу, базуючись на принципах конституційної монархії. Уся влада мала належати уряду, а не цареві. В основу діяльності лібералів було покладено дипломатичні методи, головним з яких був пошук компромісів з чинним урядом. За таких умов земства просто перетворювалися на арену їхньої боротьби. Такі ліберальні угрупування існували у Київському, Харківському, Полтавському, Ніжинському повітах. Ліберальний рух мав гарні цілі, однак обмеженість його соціальної бази, відсутність широкої верстви середнього класу передрікали йому відставання від соціал-демократичного та національно-визвольного рухів.

Нарощував сили і національний рух. У його рамках з’являлися нові гуртки та громади. Найбільш відомою організацією стало Братство тарасівців, утворене влітку 1891 р. Біля його витоків стояли І. Липа, Б. Грінченко, М. Міхновський. Вони займалися організацією лекцій, таємних сходок, постанов, створювали бібліотеку нелегальних видань та ін. У 1893 р. були проведені арешти Братства тарасівців, внаслідок чого організація припинила своє існування. Та наслідки її діяльності були вагомими. У 1878 р. відбувся Всеукраїнський з’їзд громад, на якому було засновано непартійне об’єднання «Загальна українська організація». Це сприяло подальшому розвитку громадівського руху та політичної системи України.