Еволюція поняття "цивілізація" та його використання в дослідженні міжнародних відносин

Можна відокремити декілька підходів до історичного процесу, зокрема цивілізаційний та формаційний.

Теорія формацій у найбільш загальному вигляді була оформлена К.Марксом як узагальнення історичного досвіду країн Європи. У той же час ним розроблялась ідея полілінійності, наявності різних шляхів розвитку людства. Аналізуючи форми, які передували капіталістичному виробництву, він розглядав як паралельні азійський, античний та германський способи виробництва, виокремлюючи суспільства східного та західного типів. На погляд К.Маркса, капіталізму передують три форми: азійська, антична, германська. Кожна з них являє собою самостійну форму переходу до державності.

Ф.Енгельс у праці "Анти-Дюринг" писав про два шляхи становлення держави – східний та західний.

У радянській історіографії домінував формаційний редукціонізм – вульгаризована офіційна інтерпретація марксизму. Всі сторони розвитку людського суспільства розглядались у формаційних характеристиках, тобто аналізі засобу виробництва, співвідношення базису та надбудови.

Під базисом розумівся засіб виробництва. Надбудова – це політика, релігія, мистецтво, мораль. Вони розглядались як вторинні щодо надбудови. Критики цієї тези звертали увагу на те, що зміни у надбудові відбуваються раніше, ніж у базисі. Зокрема, ренесанс передує розвитку капіталістичних відносин, Просвітництво – Великій французькій революції.

Спочатку була висунута теорія наукового соціалізму, а потім розпочалось її втілення у життя.

Формаційний підхід у міжнародних відносинах стає підґрунтям для багатьох теорій – від "перманентної революції" до мирного співіснування як принципу зовнішньої політики соціалістичної держави. У формаційній теорії історичний процес уявлявся як процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій, відмінних одна від одної перш за все за засобами виробництва і відповідних ним соціально-класових структурах. Розвиток світової історії аналізувався як рух від першого безкласового суспільства (первісний лад) через суспільства класові (рабовласницьке, феодальне, капіталістичне) до нового безкласового суспільства. Цей шлях мали пройти всі народи і суспільства. Формаційному підходу були притаманні монолінійність, універсальна модель історії людства, фаталізм, занадто спрощений підхід. Це, зокрема, знайшло відображення в схемі п'яти суспільно-еконо­мічних формацій. Він є неприйнятним як універсальний метод аналізу історичного процесу. На це звертали увагу навіть деякі представники радянської історичної науки. Зокрема, ще в 1925-1931 рр. відбулась дискусія з азійського способу виробництва. Дискусії знову розпочалися в роки відлиги, у 60-х рр. ХХ ст. У них брали участь перш за все сходознавці. Відомий російський сходознавець С.Л.Васильєв вважав, що генеральною лінією соціальної еволюції є процес поступової трансформації автономних общинних утворень у племінні союзи, потім в протодержави та держави. Цей процес відбувається на основі монополізації доступу до управління і контролю над виробництвом та перерозподілом. На підставі цього запроваджувалась наступна періодизація історії:

· епоха розвитку суспільств привласнюючого типу господарства (рання первісність). Наприкінці цього періоду відбувається неолітична революція;

· епоха розвитку суспільств відтворюючого господарства в цілому (пізня первісність та цивілізація).

v Ступінь становлення основ цивілізації:

· стадія родового ладу;

· стадія племінного ладу.

v Ступінь розвитку та інтеграції окремих цивілізацій (ранньокласових суспільств):

· стадія ранніх локальних цивілізацій до "осьового часу";

· стадія зрілих цивілізацій.

v Ступінь всесвітньої макроцивілізаційної системи.

Цілком природним було прагнення відмовитись від формаційного підходу або істотно доповнити його іншою стороною людського буття – культурною та духовною. Прагнення до синтезованого, узагальнюючого підходу знайшло відображення в цивілізаційному підході. Предмет його уваги – не одна, будь-яка сторона людського буття, а сукупність усіх форм життєдіяльності того чи іншого суспільства – матеріальних, моральних, ідейних, культурних, релігійних в їх єдності та неподільності, розвитку та спадкоємності. Така сукупність може розглядатись як цивілізація в глобальному чи локальному розумінні.

Ця теорія значною мірою враховує і може включати методики інших шкіл і напрямів, має порівняльний (компаративістський) характер – історія окремих цивілізацій розглядається порівняно з історією інших.

Переваги та характерні риси цивілізаційного підходу до дослідження міжнародних відносин можна узагальнити наступним чином:

· універсальність, його принципи можна використовувати для аналізу історії будь якої країни або групи країн;

· за цивілізаційним підходом історія є багатоваріантним процесом. Цивілізаційного підходу притаманні полілінійність, цивілізаційна дискретність;

· можливість використання методик різних шкіл та напрямів;

· історія окремих народів розглядається не сама по собі, а порівняно з іншими народами, цивілізаційна теорія має компаративний характер.

Відмінності між окремими цивілізаціями, які віддзеркалюються у відмінностях в їх зовнішньополітичному курсі, передбачають не тільки їх порівняння – компаративний аналіз, але і з'ясування причин цих відмінностей та їх витоків.

Початок історії у всіх був однаковий, не відрізнявся ні в економічному, ні в соціальному плані. З погляду українського дослідника Ю.Павленка, можна виокремити наступні стадії розвитку людства:

Стадія первісного суспільства–стадія формування передумов ранніх цивілізацій, що починається з "неолітичної революції" (перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства – від збиральництва, мисливства та рибальства до землеробства та скотарства). На цій стадії у світовому масштабі спостерігаються дві паралельні лінії. В одних регіонах зі сприятливими для спеціалізації на рибальстві та мисливстві умовами лінія привласнюючої економіки досягає максимуму своїх можливостей (рибалки, ловці морського звіра, землероби коренеплодів). Друга лінія пов'язана з розвитком відтворюючої економіки.

За типами розвитку виокремлюються непрогресивні форми існування (природні суспільства), пов'язані з відсутністю розвитку, статичністю суспільства. До нього відносяться народи, які живуть в межах природного річного циклу, в єдності та гармонії з природою (аборигени Австралії, африканські племена, малі народи Сибіру). У 1915 р. таких спільнот налічувалось близько 650, на сьогодення їх кількість значно зменшилась.

Там, де люди перейшли до відтворюючого господарства, формуються дві його основні лінії, що є свідченням полілінійності соціокультурного процесу на стадії неолітичної революції:

· скотарсько-кочівницька лінія (деякі дослідники розглядають її як безвихідну).

· землеробсько-скотарські суспільства, орієнтовані на злакові культури.

Виокремлюються дві лінії еволюції землеробсько-скотарських суспільств: перша лінія – орієнтація на іригаційне землеробство, до ознак якої можна віднести посилення ролі раньополітичних органів у системі виробництва та розподілу, іригаційне землеробство, ієрархічну структуру суспільства, у зовнішній політиці – зростання експансіонізму; друга лінія – суспільства індивідуально-родинного господарства, в якому не потребується зрошення.

За типами розвитку виокремлюються цивілізації циклічного розвитку (цивілізації Сходу) та цивілізації лінійного типу розвитку . Під Сходом мається не увазі не географічний Схід, а Схід як символ особливого світосприймання та образу життя, як антитеза Заходу. До цього типу цивілізації відносять також групу цивілізацій, які мають лінійно уповільнений розвиток – арабо-мусульманську, середньовічну цивілізацію Європи. Цивілізації Сходу – це тип циклічного розвитку. Уява про історичний час має свої особливості: минуле, сучасне та майбутнє існують нібито одночасно. Душа вважається безсмертною, змінюються тільки форми її існування. Ці цивілізації побудовані на принципах колективізму. Особисті інтереси підпорядковані спільним: общинним чи державним. Суспільство побудовано на особливому типу зв'язків, які мають виключно вертикальний характер (відносини підданства), тобто всі зв'язки в суспільстві пов'язані на владних структурах. Горизонтальні, незалежні від влади зв'язки (економічні, культурні, політичні) в общині майже відсутні. У такому суспільстві дуже важливу роль відіграє централізована держава. Зміни в таких суспільствах відбуваються дуже повільно. Кілька поколінь можуть існувати практично в одних і тих самих умовах, використовувати однаковий соціальний досвід, зберігати стійкі стереотипи поведінки.

Таким чином, на пізньопервісній, передцивілізаційній стадії соціокультурної еволюції спостерігається два основних шляхи розвитку землеробсько-скотарських суспільств:

Східний, пов'язаний з посиленням ролі раньополітичних органів племен у системі виробництва та перерозподілу, і західний, де відповідні тенденції не набувають значного поширення, і господарство ґрунтується на системі автономних, хоча і об'єднаних в общини, родин.

Перший шлях розвитку характеризується забезпеченням зростання ефективності економіки за рахунок удосконалення її організації, редистрибутивною формою концентрації додаткового (а значною мірою і необхідного) продукту та його трансформацією у престижні цінності (володіння якими символічно-магічним чином засвідчує високий соціальний статус) . Колективізм виробництва та редистрибутивна система блокують приватизаційні тенденції та зумовлюють тотальне панування влади-власності над працею (ділянкою землі, де ведеться господарство), що відбувається в усіх аспектах соціально-політичного та культурно-культового життя. Цей шлях завдяки високій мірі акумуляції енергетичних витрат, їх інформаційно-культурного забезпечення, накопичення вражаючих техніко-технологічних, адміністративно-політичних, символічно-проективних здобутків спричиняє вихід на створення цивілізацій давньосхідного типу Близького, Середнього та Далекого Сходу та доколумбової Америки.

Другий, західний шлях до початку залізного віку був нездатний забезпечити вихід суспільств, що його представляють, на цивілізаційний рівень і розкриває свої продуктивні можливості пізніше – з І тис. до н.е.

Стадія ранніх цивілізацій давнини (ІІІ – І тис. до н.е.)

Основні передумови виникнення раньоцивілізаційних систем можна узагальнити наступним чином:

· перехід до міцної осілості;

· якісне збільшення приросту, чисельності та щільності населення, що стимулювало як інтенсифікацію виробничої діяльності, так і міграцію надлишкового населення з центрів на периферію;

· освоєння і кінцева переорієнтація на відтворюючі форми господарства;

· забезпечення можливостей постійного збільшення виробництва додаткового продукту;

· виникнення складної ієрархічно організованої соціально-політичної системи, в основі якої лежить принцип суспільного розподілу праці й неоднакове ставлення різних соціальних груп до засобів виробництва, перш за все до землі.

Стадія традиційних цивілізацій (від початку 1 тис. до н.е. та осьового часу)

На зламі II та I тис. до н.е. освоюється технологія виготовлення та використання заліза. Це стало поштовхом до важливих змін у соціальному житті. Починається перехід від стадії ранніх цивілізацій давнини до стадії цивілізацій традиційних, ознаками якої є:

· десакралізація влади, політика відокремлюється від релігійного культу;

· дія етносу як політичної сили – народу;

· формування політичного аспекту світової історії.

· "осьовий час" (VІІІ-V ст. до н.е.).

У цей період відбувається виділення духовної історії у відносно самостійний компонент. "Осьовому часу" притаманні революційні зміни в духовній культурі всіх цивілізацій того часу – грецькій, іудейській, іранській, індійській, китайській. З'являються такі релігії, як індуїзм, буддизм, зороастризм, конфуціанство, даосизм, твори давньогрецьких філософів.

Стадія індустріального суспільства та виникнення макроцивілізації у планетарному масштабі.

У межах цивілізаційного підходу сучасне розуміння історичного розвитку людства та історії міжнародних відносин передбачає поєднання кількох парадигм, які доповнюють одна одну. Це стадійність, полілінійність, поліциклічність та цивілізаційна унікальність розвитку людства. Моделювання історичного руху суспільства та розвитку взаємовідносин між його складовими являє собою спроби побудови людською свідомістю абстрагованих моделей розвитку людства у просторі та часі.

Двома основними метафізичними просторовими моделями історичного часу є циклічна та лінійна. Циклічність (від гр. "коло" – сукупність взаємопов'язаних процесів, явищ, які утворюють завершене коло розвитку, струнку систему) – це парадигма сприйняття історичного часу. Вона розглядається як поліциклічність та моноциклічність (заперечення існування локальних цивілізацій з власною динамікою розвитку).

Лінійність – це парадигма сприйняття історичного часу, що передбачає полілінійність (багатоваріантність шляхів розвитку) та монолінійність (визнання наявності єдиного шляху розвитку людства). Лінійна парадигма стала провідною в релігіях, що прийшли до уявлення про свідому дію божої волі, яка спрямовує рух людства до певної мети – зороастризм, індуїзм та ін. Землеробським племенам була більш притаманна циклічна модель, для скотарських – лінійна.

Історична думка Стародавнього світу розвивалася у формі опису історичних подій, а історичний процес уявлявся як вияв волі божеств та діяльності окремих особистостей. На Сході арабські історики висунули теорію циклічності в історії.

Антична модель історії мала циклічний характер. Увага зосереджувалась не стільки на історичному розвитку людства в цілому, скільки на циклах розвитку окремих суспільств. Зокрема, Гесіод у праці "Роботи і дні" виокремлює золотий, срібний, мідний та залізний віки. Платон на цій парадигмі розробляє власну філософію історії. Він виокремлює дві фази історичного руху: перша – гармонійна, спрямована богами (до Атлантиди), друга - деградація природи і людства. Вони у своїй сукупності становлять повний цикл.

Демокрит розглядає історичний розвиток як нагромадження корисних досягнень та зростання комфортності життя.

У східній моделі домінувала лінійність, але в той же час були присутні й елементи циклічності.

Отже, в кожній з моделей містились по дві парадигми, але домінувала одна – циклічна – греко-римська та лінійна східна.

Історична думка Середньовіччя поєднує циклічність та лінійність, висуває концепцію провиденціоналізму, тобто розвитку історичного процесу за волею Провидіння. Історичний процес розглядався як циклічний (цикли утворення, кульмінації могутності й падіння Великих царств) та лінійний (від створення світу до Страшного Суду).

Оріген (180-253) писав, що Бог по-різному вчить народи. Євреїв – через пророків та Закон, греків – через філософію. Він доходить висновку, що люди прийдуть до Бога принаймні двома шляхами (полілінійність): Звідси він виводить концепцію двох етапів історичного процесу:

· до Христа, коли історія проходила певні цикли;

· після приходу Христа.

Це являло собою синтез циклічної та лінійної моделі. За своєю суттю історія лінійна (виокремлюється початок, кульмінація, кінець), за формою може бутициклічною. Звідси двочленний поділ історії – на зміну "Ізраїлю во плоті" – єврейському народу приходить "Ізраїль у дусі" – християнська церква. Таким чином, Оріген визначав принаймні дволінійність історичного руху.

Далі розповсюдження набуває тринітарна модель поділу історії:

· Старий Завіт, правлять страх та закон, царство Бога-отця.

· Новий Завіт, правлять віра та любов, царство Бога-сина.

· царство Вічного Євангелія, правлять любов і розум, Царство Святого Духа.

Ці ідеї висловлювали такі вчені, як Іоахім Флорський (ХІІ), ідеологи гуситського руху, реформації, російський монах Філофей, автор концепції "Третього Риму".

Використовуючи тринітарну модель, німецький дослідник К.Келлер в останній чверті ХVІІ виокремив епоху давнини, середньовіччя та епоху нового часу.

В епоху Нового часу традиції циклізму, притаманні античній філософії, відновлюються на Сході. Італійські гуманісти, зокрема Н.Мак'явеллі, теж запроваджують циклічну парадигму бачення історичного процесу (уявлення про історію як циклічну зміну форм правління в окремих соціумах).

Наукова думка Нового часу розробила новий підхід до історії. Історія розглядається як зміна циклів історичного розвитку. Провідну роль в історичному розвитку відіграють зміни в людині, її менталітеті, культурі, науці. Розповсюджуються ідеї щодо культурно-історичних типів локальних цивілізацій, які переживають подібні етапи історичного розвитку, ідеї щодо поліциклічності історичного процесу.

Ідея стадійності є традиційною для європейської філософії історії із середини ХVII ст. (стадійність від гр. "одиниця виміру відстані в стародавніх системах мірил багатьох народів"). Теорія стадійного розвитку виходила з того, що процеси розвитку проходять послідовними, якісно відмінними етапами – стадіями. Теорія стадійного розвитку – це вчення про закономірності індивідуального розвитку людських спільнот. Вона передбачає наявність певних визначених стадій історичного розвитку людства. У той же час ідея стадійності розвитку людства має бути доповнена баченням його полілінійності та унікальності окремих цивілізаційних систем.

Засновником цивілізаційного підходу до історичного процесу став російський вчений, історик, біолог, соціолог Н.Я.Данілевський, автор книги "Росія та Європа", який вважав, що головні суб'єкти історичного процесу – не держави або нації, а культурно-релігійні спільноти (культурно-історичні типи) і підкреслював принципові цивілізаційні розбіжності Росії та Європи. Головне завдання зовнішньої політики Росії – розвиток "слов'янського культурно-історичного типу". Пізніше цей принцип – зона впливу однієї цивілізації – здобуває назву "великого простору". Ці принципи розвивали К.Н.Леонтьев, О.Шпенглєр, П.Н.Савицький, Л.Н.Гумільов, А.Тойнбі (див. Додаток 1).

Сучасна наукова думка розробила новий підхід до історії. Історія розглядається як зміна циклів історичного розвитку. Провідну роль в історичному розвитку відіграють зміни в людині, її менталітеті, культурі, науці. Серед сучасних концепцій розвитку цивілізацій можна виокремити циклічні, лінеарні, коваріантну та постмодерністські концепції.

У межах циклічних концепцій розповсюджуються ідеї щодо культурно-історичних типів локальних цивілізацій, які переживають подібні етапи історичного розвитку, ідеї щодо поліциклічності історичного процесу. Отже, локальні цивілізації відображають культурно-історичні, етнічні, релігійні, економіко-географічні особливості країни або групи країн.

Лінеарні концепції розвитку були засновані на уяві, що людство розвивається від старого до нового, від нижчого до вищого з послідовним збільшенням досконалості суспільства на основі прогресу. Її підвалини закладені ще в ХVI-ХVIII ст. Американський дослідник Ф.Фукуяма поділяє історію людства на два періоди – історія і постісторія, коли знайдено оптимальні шляхи розвитку людства – ліберальна демократія та ринок. Після цього припинився процес утворення локальних цивілізацій.

Теорії стадіального розвитку людства досліджують цивілізацію як єдиний процес прогресивного розвитку людства, в якому виокремлюють визначені стадії – локальні цивілізації.

У межах цих теорій міжнародні відносини досліджуються на кожному окремому етапі, на структурному рівні – між групами синхронних цивілізацій, між окремими елементами цивілізаційної системи.

Згідно з коваріантною теорією К.Ясперса, історичний час обмежений початком і кінцем і поділяється на чотири періоди. К.Ясперс починає відлік історичного часу з III тис. до н.е., виокремлюючи "осьовий час" (приблизно 500 років), коли сформувалась сучасна людина з усією повнотою її духовного світу. На підставі цього розвиток суспільства проходить наступні етапи:

· доісторія (передісторія);

· стародавні культури. Історія окремих локальних та регіональних цивілізацій розпочинається, коли майже одночасно виникають стародавні культури – шумеро-вавілонська, єгипетська, егейський світ, доарійська культура долини Інду, культура Китаю;

· осьовий час. 800 – 200 р. до н.е. На цьому етапі відбувається розділення на Схід та Захід, світ Передньої Азії та Європи починає протистояти двом іншим світам – Індії та Китаю;

· технічний вік.

Відповідно до цього ним виокремлюється наступні чотири зрізи в історії:

· виникнення мов, винайдення знарядь праці;

· виникнення високих культур Єгипту, Месопотамії, Індії, Китаю (V-III тис. до н.е.);

· духовне основоположення людства, становлення історії людства.

Розпочата в Європі науково-технічна ера набула всеосяжного характеру. Світова історія пов'язана з розвитком новоєвропейської науки і техніки та загальною інтеграцією людства.

Існуючі розбіжності в поглядах щодо існування єдиної світової цивілізації слід узагальнити наступним чином:

· заперечення самого факту існування єдиної світової цивілізації, розгляд історії людства як історії існування окремих цивілізація, які розвиваються за своїми власними законами;

· визнання процесу формування єдиної світової цивілізації.

Ритми розвитку локальних цивілізацій синхронізуються с ритмами розвитку єдиної світової цивілізації як етапами в розвитку історії людства (наддовгостроковими історичними циклами). Їх ознаками є визначений рівень потреб, здібностей, знань, навичок та інтересів людини; відмінні технологічні та економічні засоби виробництва; устрій соціальних та суспільних відносин; рівень розвитку духовного відтворення.

Матеріалістичний підхід до дослідження цивілізацій представлений французькою школою Анналів, яка сформувалась навколо журналу "Аннали економічної та соціальної історії", заснованого в 1929 р. М.Блоком та Л.Февром. Найвищими досягненнями є праці Ф.Броделя, зокрема "Середземномор'я та сучасний світ в епоху Філіпа ІІ", "Матеріальна цивілізація, економіка та капіталізм, ХV-ХVIII ст.", де дано опис регіональної економіки як мережі відносин, висловлений погляд про те, що матеріальна основа, економічна історія визначає розвиток суспільств. Ф.Бродель вважає, що відносини людей в процесі виробництва визначаються її економічною та соціальною історією.

Цивілізація визначається як цілісна історична система, яка утворюється із сукупності взаємодії соціальної, економічної, політичної та культурно-психологічної підсистем. Вона є взаємозв'язком низки факторів, які створюють великомасштабну взаємодію різних елементів. Соціальна (біосоціальна) підсистема об'єднує все, що має відношення до існування людей, засобу життя, відтворенню населення. Економічна підсистема включає виробництво, обмін, регулювання економіки, техніку, систему комунікацій. Культурно-психологічна підсистема включає всі вияви духовного життя – цінності, норми, знаково-комунікаційні системи, які забезпечують взаємодії людей.

Головну увагу Ф.Бродель приділяє матеріальній діяльності людей, аналізує її через технологічну сторону. Він не бачив циклічності в динаміці цивілізацій; запроваджував категорію "велика тривалість" – тривалий історичний час, на протязі якого існує цивілізація і зберігається накопичений досвід.

З погляду М.Вебера, господарча етика світових релігій формує соціально-політичний світ сучасних цивілізацій.

На стику неомарксизму та школи Анналів виникла школа світ-системного аналізу, творцем якої став американський учений І.Уоллерстайн, автор праці "Сучасна світова система"( 1980). Становлення цього напряму відбувається в 60 рр. ХХ ст., паралельно з виникненням глобалістики та усвідомленням глобальних проблем і процесів взаємозалежності різних країн та народів.

Основа світ-системного підходу – розгляд регіонів світу або світу в цілому як системи взаємодій, які складаються історично, де окремі держави, спільноти або цивілізації розглядаються тільки як тимчасовий результат з'єднання тих чи інших системних факторів. Світ є історичною системою, світоекономікою, заснованою на розподілі праці. Її центр – капіталістичний Захід. Ця світосистема виникає в Європі й розповсюджується всім світом. Рушійна сила світоекономіки – накопичення капіталу. Світ-системному підходу притаманний розгляд та розуміння сучасного людства як взаємопов'язаної спільноти, яка формується через взаємодію різних господарських та політичних структур. Це відрізняє світ-системний підхід від цивілізаційного.

Світова система визначається як утворення з єдиним поділом праці та великою кількістю культур. У межах категорії "цивілізація" виокремлюється два підтипи: світові імперії, в яких поділ праці між суспільствами здійснюється в межах єдиної імперської спільноти; світ-економіки, в яких політична система складається з багатьох держав, конкуруючих одна з одною в межах міждержавної системи.

Інший представник школи світ-системного аналізу А.Франк, вважав, що накопичення капіталу – рушійна сила історії завжди, не тільки на сучасному етапі. Воно існує більше 1500 років. У світовій історії існувало декілька світ-систем, сучасна світ-система розвивається на протязі 5000 років.

Типологія локальних цивілізацій Принцип поліциклічності знаходить відображення у виокремленні локальних цивілізацій. Початок історії людства був всюди однаковий, характеризувався наявністю однотипних соціальних структур, однотипних форм ведення господарства, засобів трудової діяльності.

Потім з'являються цивілізаційні розбіжності. Історичний досвід свідчить про плюралістичний розвиток світу. У той же час в цивілізаційному різноманітті простежуються певні закономірності, для узагальнення яких доцільно ввести укрупнену одиницю аналізу – тип цивілізації.

Існують наступні критерії виокремлення локальних цивілізацій:

· національний;

· регіональний;

· релігійний;

· системний.

Фактори, які визначають сутність цивілізацій, їх властивості, можна узагальнити наступним чином:

· природне середовище;

· система ведення господарства;

· соціальна організація;

· політична система;

· релігія, або ідеологія, яка відіграє роль релігії.

Цивілізація – це спільнота людей, які мають спільні фундаментальні основи ментальності, основоположні духовні цінності та ідеали, стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі.

Під ментальністю в даному контексті розуміється наявність у людей того чи іншого суспільства спільного розумового інструментарію, психологічної основи, яка дає їм змогу по-своєму сприймати та усвідомлювати світ і самих себе.

Локальні цивілізації відображають культурно-історичні, етнічні, релігійні, економіко-географічні особливості країни, або групи країн. Існує кілька варіантів типології локальний цивілізацій.

Перший варіант передбачає дихотомний поділ на західні та східні цивілізації. До західних цивілізацій відносяться майже всі розвинені країни. Їх історичні коріння формувалися під впливом античності, християнства, індивідуалізму та демократичних традицій.

Східні цивілізації сформовані під впливом мусульманства та буддизму, провідної ролі держави, домінування колективізму та бюрократії над правами особистості.

За типами розвитку виокремлюють:

· непрогресивні форми існування (природні суспільства), якім притаманні відсутність розвитку, статичність суспільства. До цього типу відносяться народи, які живуть в межах природного річного циклу, в єдності та гармонії з природою.

· цивілізації циклічного розвитку (цивілізації Сходу);

· цивілізації прогресивного типу розвитку (греко-латинська, західна цивілізації).

Із самого початку західний світ розвивався в межах внутрішньої полярності Схід-Захід. Західній цивілізації притаманна початковість, що виникає як безперервне продовження минулого далеких йому народів, минуле, яке вона засвоює, переробляє та перетворює. Від іудеїв вона запозичила релігійні імпульси, від греків – філософію та мистецтво, від римлян – римське право та високу ступінь організованості держави.

На протязі всієї своєї історії європейці планомірно засвоювали життєвий простір. Саме в Європі формується поняття "цивілізація", яке поступово набуває значення основної типологічної (розмежувальної) одиниці історії.

Вимірювання ритму світової історії та окремих цивілізацій вимагає критерію, за яким йде підрахунок історичного часу. Для кожної світової цивілізації виокремлюють епіцентр (країну, або групу країн, за якою ведеться еталонний підрахунок тривалості цивілізації, її фаз, перехідних періодів). Навколо епіцентру розташована периферія та напівпериферія – перша та друга зони впливу. Історичний час в них все більше відстає від історичного часу лідера.

Циклічний тип (циклічна часова ритміка) є характерним для цивілізацій східного типу розвитку. Час обертається за колом, хоча насичений певними подіями.

Лінійний тип (лінійна часова ритміка) є розвитком шляхом прогресу. Західна цивілізація першою засвоїла цей шлях розвитку. Лінійність політичного часу надала можливості Заходу швидко розвивати свій потенціал. У той же час дискусійним є питання щодо його переваг. Лінійність стає можливою завдяки інструментальному ставленню до світу. Захід зміг набрати високі темпи розвитку в усіх сферах культури, які наближаються до матеріального виробництва. Але в ціннісній сфері Захід спирається на примітивний ідеал "суспільства, яке споживає". Звідси симптоми лінійного часу – моральна втомленість, екологічна криза, коли цивілізація не здатна витримати набрані темпи розвитку.

Циклічність являє собою найбільш природний часовий ритм. Циклічний характер спостерігається в багатьох процесах історичного розвитку соціальних систем. Циклічність властива будь якій просторовій динаміці. Як правило, вона містить в собі еволюційну складову (розвиток за спіраллю).

Концепція циклічного розвитку в процесі коеволюції природи і суспільства розроблялась на протязі ХХ ст.

Російський дослідник Ю.В.Яковець виокремлює світові цикли цивілізацій, об'єднані в три суперцикли.

Перший суперцикл – період становлення суспільства. Його епіцентри – Єгипет, Месопотамія, Греція, Рим, Індія та Китай. Це неолітична цивілізація (до V тис. до н.е.), ранньокласова цивілізація (до другої половини II тис. до н.е.), антична цивілізація ( до середини V ст. н.е.).

Другий суперцикл – період зрілості суспільства. Його епіцентри – Західна Європа та Північна Америка. Це середньовічна цивілізація (до сер. ХIV ст.), передіндустріальна цивілізація (до кінця ХVIII ст.), індустріальна цивілізація (до другої пол. ХХ ст.).

Третій суперцикл – постіндустріальна цивілізація, розпочинається з другої половини ХХ ст. Його епіцентри – Японія, США, Китай, нові індустріальні країни.

Кожна локальна цивілізація має свій ритм розвитку. У той же час існує і інший підхід, згідно з яким цей ритм більш-менш синхронізований з ритмом світових цивілізацій. Локальні цивілізації не є чимось нерухомим. Вони проходять кілька стадій розвитку – зародження, розквіт, розклад та загибель. Тривалість існування цивілізації різними вченими визначаються по-різному, але приблизно в межах 1,0-1,5 тис. років.

Здобувають розповсюдження ідеї щодо поліциклічності історичного процесу – кожна цивілізація, кожен період її розвитку мають рівну тривалість, яка періодично повторюється. Локальні цивілізації мають свій, відмінний від загальносвітового, ритм розвитку.

Суміжні цивілізації синхронізуються в своїй динаміці. Виокремлюються наступні групи синхронних цивілізацій: середземноморсько-близькосхідна, азійська ( до неї належать Індія, Китай, Японія, Середня Азія. Вони були епіцентром цивілізації на початку другого суперциклу); захїдноєвропейська( до цієї групи належать Іспанія, Британія, Франція, які були колоніальними імперіями. Наприкінці індустріальної епохи вони починають втрачати свої позиції); східноєвропейська та північноазійська група локальних цивілізацій. африканська група синхронних цивілізацій;

Історія поліциклічна – на кожну фазу більш тривалого циклу накладається кілька коротких циклів. Між двома суміжними історичними циклами лежить перехідний період, який характеризується кризою системи, що відмирає; невпорядкованістю історичного процесу. В цей період розпадаються імперії, йдуть війни, відбувається розклад моралі, ідеологічна криза. У розвитку різних країн та народів існують подібні етапи – загальноісторичні закономірності циклічної динаміки та генетики, які регулюють процеси спадкоємності, змін та відбору в розвитку людства, цивілізацій, окремих країн та народів.

Аналіз історичних циклів вимагає з'ясування закономірностей історичної генетики. Біосоціальні генотипи окремих людей та їх спільноти формують спадкоємний матеріал, генотип. Генотип передається від покоління до покоління і характеризується єдністю головних рис, елементів, які характеризують зміст спадкоємності:

· збіжності та розбіжності індивідуумів та їх колективів;

· визначений рівень знань та навичок;

· технологічний та економічний засоби виробництва;

· устрій соціальних, національних, державно-правових, політичних відносин;

· духовне життя.

Генотип є стабільним на протязі тисячоліть, але постійно доповнюється досвідом поколінь.

У періоди криз збільшується кількість мутацій – відхилень від домінуючого стереотипу мислення та дії. Деякі мутації внаслідок відбору закріплюються в суспільному генотипі, поповнюючи історичний досвід.