Стратегії та моделі глобальних взаємодій

У сучасних умовах важливого значення набуває проблема взаємодії цивілізацій та характеру її впливу на міжнародні відносини, виявлення потенції та перспектив позитивного діалогу культур та цивілізацій, встановлення механізмів стійкої взаємодії між цивілізаціями як основи для регуляції міжнародних відносин та плідного розвитку.

Різноманітні процеси, пов'язані з дихотомією єдності та плюралізму цивілізацій і культур складають соціальне (інтрасоціетальне) середовище, яке здійснює істотний, постійний вплив на еволюцію і характер міжнародних відносин.

Відмінності між окремими цивілізаціями, які знаходять відображення у відмінностях їх зовнішньополітичного курсу, передбачають не тільки їх порівняння – компаративний аналіз, але і з'ясування причин та витоків цих відмінностей.

Для цивілізаційного підходу характерна наявність кількох парадигм взаємодії цивілізацій, які можна узагальнити так:

· самобутність, неможливість конвергенції;

· тимчасовий характер різниці між цивілізаціями;

Таким чином, можна виокремити наступні рівні взаємовідносин:

· у межах єдиної цивілізації або суперсистеми між її окремими частинами;

· між різними цивілізаціями або суперсистемами.

Відносини між цивілізаціями пройшли кілька етапів. На першому етапі, приблизно на протязі 3000 років після виникнення цивілізацій, контакти між ними, за деякими виключеннями, або не існували, або мали обмежений характер. Основними виявами цих контактів були обмін /торгівля і війни та конфлікти. Цивілізації були розподілені простором та часом.

На другому етапі почала формуватись особлива західна цивілізація. Вона активно засвоювала здобутки інших цивілізацій. Із ХVI ст. починається широкий, поступовий та цілеспрямований вплив Заходу на всі інші цивілізації, джерелом якого стали його технічні переваги. Йде процес формування євроцентриського світу.

На третьому, сучасному етапі висловлюються різні погляди на проблеми взаємодії цивілізацій. Можливі майбутні конфлікти між цивілізаціями розглядаються як завершальна фаза еволюції глобальних конфліктів в сучасному світі.

На протязі майже двох століть після Вестфальського миру в західному ареалі конфлікти відбувались головним чином між государями – королями, імператорами, абсолютними та конституційними монархами. Починаючи з Великої Французької революції головні конфлікти відбуваються не стільки між правителями, скільки між націями.

Унаслідок Першої світової війни та російської революції на зміну конфліктам націй приходить конфлікт ідеологій. Міжнародна система набуває більш гетерогенного характеру. Сторонами такого конфлікту були спочатку комунізм, нацизм та ліберальна демократія, потім – комунізм та ліберальна демократія. Під час "холодної війни" цей конфлікт знайшов відображення в боротьбі двох наддержав, жодна з яких не була державою-нацією в класичному розумінні цього терміну. Їх самоідентифікація формувалась в ідеологічних категоріях.

Із закінченням "холодної війни" на перший план висуваються цивілізаційні розбіжності. Як пише С.Хантінгтон, "якщо говорити про нову світову політику, що формується, то на локальному рівні – це політика етнічності, а на глобальному рівні – це політика цивілізацій. І вперше за світову історію глобальна політика є насправді багатоцивілізаційною".

У цьому контексті важливого значення набуває висунута в 1998 р. ініціатива Ісламської Республіки Іран, делегація якої виступила на Генеральній Асамблеї ООН з пропозицією про внесення до порядку денного ГА ООН нового пункту – діалог між цивілізаціями. Ця ініціатива знайшла підтримку серед держав – членів ООН.

4 листопада 1998 р. ухвалено Резолюцію ГА ООН 53/22, згідно з якою 2001 рік оголошено Роком діалогу між цивілізаціями під егідою Організації Об'єднаних Націй. У резолюції запропоновано всім урядам Організації Об'єднаних Націй, ЮНЕСКО та іншим відповідним міжнародним і неурядовим організаціям розробляти і здійснювати відповідні культурні, освітні й соціальні програми з метою реалізації концепції діалогу між цивілізаціями, у тому числі шляхом організації конференцій та семінарів, поширення інформації та навчальних матеріалів. Для виконання цієї резолюції 9 грудня 1998 р. під егідою Президента Ірану був створений Міжнародний центр діалогу між цивілізаціями. Основною метою центру є поглиблений аналіз концепції діалогу між цивілізаціями з погляду філософії, теології, науки, літератури та мистецтва, а також координація діяльності різних урядових установ, спрямованих на її виконання резолюції.

У листопаді 1998 р. в Греції було проведено зустрічі представників Єгипту, Греції, Ірану та Італії. Під час зустрічей відбулася дискусія на тему "Спадщина давніх цивілізацій: наслідки для сучасного світу". За підсумками роботи Афінської групи було підписано декларацію "Спадщина давніх цивілізацій: наслідки для сучасного світу". Особливо підкреслювалося, що ця тема не обмежується лише чотирма сторонами, які підписали Декларацію, а охоплює всі давні та сучасні цивілізації.

У квітні 1999 р. у Литві було проведено Міжнародну конференцію з питань діалогу між цивілізаціями. Метою конференції було зібрати глав держав, видатних вчених у сфері цивілізаційної компаративістики і діячів мистецтв з різних континентів для обговорення питань у контексті контактів між цивілізаціями у сучасному світі, обміну думками щодо існуючого стану відносин між ними, а також пошуку більш оптимальних шляхів для підвищення рівня взаєморозуміння між різними цивілізаціями. Під час конференції було звернено увагу на такі основні напрямки розвитку діалогу між цивілізаціями:

· взаємна поінформованість та взаємодія (питання щодо зміцнення довіри у продуктивному зв'язку між різноманітними ланками цивілізацій, роль взаємної поінформованості та взаємодії між людьми у XXI ст.);

· глобалізація і розмаїття культур (вивчення та оцінка впливу глобалізації на цивілізаційні процеси взаємодії між людьми, самоусвідомлення і спілкування);

· ідентичність та спільні цінності (аналіз позитивних та негативних аспектів феномену взаємопроникнення різноманітних культур на прикладі досвіду двох географічне близьких і водночас відмінних культур);

· торгівля, науковий і культурний обмін (сучасна роль торгівлі в контактах між народами, зокрема сприяння науковому і культурному обміну);

· несхожість (вивчення причин і шляхів демонізації інших культур та цивілізацій; аналіз ксенофобії, расизму і антисемітизму);

· концепції цивілізацій XXI ст. (вивчення існуючих концепцій цивілізацій, перспектив їх порівняльного аналізу).

Делегація України активно підтримала ініціативу Ірану щодо розвитку діалогу між цивілізаціями. Виступаючи, зокрема, на міжнародній конференції "Діалог між цивілізаціями" у Вільнюсі 22-24 квітня 2001 р., Президент України Л.Кучма зазначив, що проголошення Генеральною Асамблеєю ООН 2001 р. Міжнародним роком діалогу між цивілізаціями стало важливим кроком на шляху перетворення поодиноких дій на планомірний, безупинний процес, який став би результатом наших спільних зусиль у справі досягнення стабільного розвитку та зміцнення миру і безпеки на Землі". Президентом також було підкреслено важливу роль процесу глобалізації, який охоплює досить широкий діапазон життя суспільств і набуває все більш динамічного характеру. І найважливішим є те, що одна окрема нація чи навіть цивілізація не може розв'язати глобальні проблеми сучасності й запропонувати універсальні шляхи їх розв'язання.

У травні 1999 р. у Тегерані відбувся Ісламський симпозіум з питань діалогу між цивілізаціями, на якому було ухвалено Тегеранську декларацію про діалог між цивілізаціями. Зазначене питання було розглянуто і під час проведення 26 травня 1999 р. 54 сесії Генеральної Асамблеї ООН.

На початку травня 1999 р. Постійним представництвом Ірану при ООН спільно з державним управлінням Колумбійського університету було проведено в Центральних установах ООН групову дискусію "Діалог між цивілізаціями: нова парадигма". Під час обговорення розглянуто питання релігійного аспекту у процесі розвитку діалогу між цивілізаціями. Особливу увагу було приділено ролі ООН та індивідуума в зазначеному процесі. Також у 1999 р. за ініціативою ЮНЕСКО та делегації Ірану в Нью-Йорку напередодні Саміту Тисячоліття ООН було проведено нараду за "круглим столом", присвячену підготовці діалогу між цивілізаціями. У Резолюції 55/23, ухваленій Генеральною Асамблею на 55-й сесії, зокрема, зазначалося, що скликання "круглого столу" сприяло розвитку діалогу між цивілізаціями.

Слід звернути особливу увагу на участі України в розбудові процесу діалогу між цивілізаціями. У ході пленарного засідання 55-ї сесії ГА ООН представник України, виступаючи від імені групи ГУУАМ, привітав зусилля делегації Ірану та підтримав пропозицію стосовного того, щоб така нарада проходила в одній з країн ГУУАМ, нагадавши про відповідну ініціативу Президента Грузії Е.Шеварднадзе – провести її в Грузії.

Делегація України впродовж останніх сесій ГА ООН продовжувала підтримувати ініціативи діалогу між цивілізаціями і щоразу при розгляді цього питання виступала співавтором відповідної резолюції ГА ООН.

Згідно з резолюцією 55-ї сесії ГА ООН "Рік діалогу між цивілізаціями" було вирішено присвятити цьому питанню два дні пленарні засідання під час 56-ї сесії ГА ООН та рекомендовано, щоб країни-члени і спостерігачі взяли у них активну участь на якомога вищому політичному рівні.

В резолюції 55/23 ГА ООН (2001) зазначалось, що визначення "цивілізація" не зводиться до окремих національних держав, а скоріше за все охоплює різноманітні культури в межах однієї цивілізації, і досягнення цивілізацій є колективною спадщиною людства – джерелом натхнення та прогресу для всього людства. Було також звернено увагу на особливості кожної цивілізації. В Декларації тисячоліття ООН від 8 вересня 2000 р. (резолюція 55/2) відмічається, що терпимість є однією із фундаментальних цінностей, які мають суттєво важливе значення для міжнародних відносин у XXI ст., й має включати активне сприяння ідеям культури миру і діалогу між цивілізаціями, який має базуватися на різноманітті віросповідань, культур і мов. Глобалізація характеризується закріпленням взаємозв'язку між культурами і цивілізаціями і саме проведення діалогу між цивілізаціями під егідою ООН на початку XXI ст. надає можливість підкреслити, що глобалізація є не тільки економічним, фінансовим і технологічним процесом, який може принести велику користь, але і являє собою гуманітарну проблему, яка змушує визнати взаємозалежність людства і його велике культурне різноманіття.

Заклик Генеральної Асамблеї ООН про проведення діалогу між цивілізаціями викликав позитивні відгуки у всьому світі. На початку нового тисячоліття було проведено низку семінарів, конференцій, на яких активно обговорювалась зазначена тема. У різних країнах світу проходило обговорення першого варіанту "Декларації глобальної цивілізації". У 2001 р. в Австралії під керівництвом Організації просування глобальної цивілізації було проведено Першу всесвітню конференцію з глобальної цивілізації, на якій було прийнято "Декларацію глобальної цивілізації".

Основною метою діалогу є перехід від теорії до практики. І якщо дійсно можливо за допомогою діалогу визначити нову парадигму міжнародних відносин, то цей перехід від теорії до практики може стати реальним.

Приходимо до висновку, що цивілізації не були і не будуть єдиними, незважаючи на домінуючий вплив процесів глобалізації. Гострота проблем, які постають перед людством, в тому числі і проблема взаємодії цивілізацій, підкреслює необхідність їх раціонального рішення, сполучення різних систем та цивілізацій, їх коеволюції . Шлях до стійкої прогресивної коеволюції, вирішення міжцивілізаційних конфліктів передбачає організацію глобального діалогу цивілізацій у вигляді ноосферної концепції єдиної системно-цивілізаційної безпеки, по вертикалі – військової, економічної, інформаційної тощо, по горизонталі – інтегруючу безпеку всіх цивілізацій. Це дозволить виявити елементи спільності окремих локальних цивілізацій, спільно використовувати переваги окремих компонентів локальних цивілізацій, з’ясувати витоки та попередити конфлікти між ними, налагодити діалог цивілізацій.

11.4. Хронотопічне моделювання цивілізаційної динаміки України.

У зв'язку з фундаментальними зрушеннями, які відбуваються в сучасному світі, посилюється увага до їх теоретичного осмислення. Формування і розвиток політологічних ідей в Україні тісно пов'язані з пошуками визначення цілей української держави, її місця в світовому цивілізаційному просторі. Незавершеність її самоіндентифікації пояснюється наявністю довгих етапів в її історії, коли була відсутня власна державність, належність окремих частин території України до різних геополітичних просторів (зокрема, середземноморського, західноєвропейського та євразійського).

В світі, що глобалізується, ідентичність,якпевна сума індивідуальних, соціокультурних, національних або цивілізаційних параметрів стає основним дискурсом як науки, так і повсякденного життя . Проблема ідентичності в процесі глобалізації включає визначення свого місця в транснаціональному економічному просторі, цивілізаційну, культурну ідентичність. Під ідентичністю розуміємо суб’єктивне відчуття власної самототожності, яке стає джерелом спадкоємності, що визначає необхідність її аналізу як цілісності або сукупності. Вирішуючи проблему самоідентифікації, країни, як правило, відповідають на це питання в контексті своїх головних цінностей, їх відповідь обумовлюється як минулим, так і сьогоденням, релігією, мовою, історією, традиціями та суспільними інститутами. Люди приєднують себе до певної культурної, етнічної групи, релігійних громад, націй або ( в широкому розумінні) до цивілізацій.

Для того, щоб максимально об’єктивувати уяву про ідентифікацію України, цю проблему доцільніше досліджувати за допомогою цивілізаційної теоретико-методологічної парадигми, з якої ми виокремлюємо певний набір наукових методологій і методів. Їх застосування уможливлює поглиблене розуміння особливо складних явищ і процесів на тлі постійно наростаючої взаємозалежності. Саме складність та багатогранність проблеми зумовлює те, що її аналіз та визначення шляхів її розв’язання формуються у межах декількох суспільних наук, тобто як наслідок дослідження тих чи інших її аспектів і складових. Відтак, події і процеси за такого підходу виступають у якості емпіричної основи дослідження явища.

Унікальність сучасної ситуації в світі полягає в тому, що прискорена глобалізація багатьох процесів в планетарному масштабі супроводжується одночасним посиленням рис своєрідності в розвитку регіональних людських спільнот.

Домінуюча роль цивілізаційного типу ідентифікації викликає необхідність розв’язання наступної сукупності взаємопов’язаних завдань: на підставі з’ясування ролі цивілізаційної парадигми в контексті міжнародно-політичного дискурсу визначити структуру цивілізаційного простору та місце України в системі міжцивілізаційних відносин, дослідження української ідентичності як продукту взаємодії цивілізацій, що передбачає хронотопічне моделювання цивілізаційної динаміки України, яке відображає єдність просторово-часового континуума. Під міжцивілізаційними відносинами (Cross-Civilizational Sphere) розуміємо ареал постійної і стійкої взаємодії цивілізацій в певних територіальних межах і в визначені періоди часу.

Україна розглядається в якості персоніфікації особливої цивілізаційної системи. Констатуючи сам факт її існування, необхідно визначити специфіку, динаміку і особливості цієї системи. В умовах наявності тенденції до плюралістичного визначення власної ідентичності, вважаємо, що це невірно було б вважати свідченням її відсутності.

Виходячи з цього, особливого значення набуває проблема визначення місця України в світових цивілізаційних процесах.

Сучасна наука має різні погляди на цивілізаційну ідентифікацію України. Цілком погоджуючись з точкою зору, що в контексті проблеми суб’єктності міжнародних відносин концепція цивілізації стає домінуючою історико-соціологічною категорією, яку по значенню можна порівняти з домінуючою раніше концепцією нації, а мислення в національних термінах змінюється на мислення в термінах цивілізаційних, вважаємо помилковим надмірне роздрібнення цивілізацій за національною ознакою, виокремлення, як пропонується деякими дослідниками, української цивілізації. В цивілізаційному підході основна увага має зміщуватись від держав на більш великі структури та процеси в масштабах цивілізацій. В усіх цивілізаційних теоріях роль держави так чи інакше обмежується або визнається вторинною, залежною від цивілізаційної динаміки.

Такий підхід має певні аргументи на свою користь. По-перше, цивілізації існують довго, є динамічними, еволюціонують, адаптуються, є найбільш стійкими з усіх людських асоціацій. Політичні системи є недовготривалими засобами для досягнення мети на поверхні цивілізацій і доля кожної спільноти, об’єднаної лінгвістично та духовно, залежить в кінцевому випадку від виживання певних фундаментальних ідей, навколо яких об’єднувались безліч поколінь і які, таким чином, символізують спадкоємність суспільства. Цивілізаційний суперетнічний світогляд базуються на відчутті спільності, а не тільки на належності до єдиної держави, інколи навіть не на наявності спільних релігійних вірувань.

Звідси приходимо до висновку, що цивілізація ширше будь-якого етносу і утворюється декількома етносами. Під цивілізацією розуміємо системну сукупність етнічних (національних), культурно-історичних, територіальних (просторових) а також економічних підвалин, найчастіше об’єднаних загальною приналежністю до єдиної релігійної конфесії. Це дає підстави розглядати українську ідентичність як продукт взаємодії цивілізацій. Вирішення проблеми цивілізаційної ідентифікації України неможливо без дослідження взаємодії з іншими цивілізаціями, характеру міжцивілізаційних взаємодій на різних етапах історії України спираючись на концепцію чотирьох етапів української державності, тому що українська політична цивілізація існувала лише в періоди повноцінної державності України.

В Європі завжди взаємодіяли народи, які належали до різних цивілізацій. Як державне утворення Україна в основі своїй ніколи не була соціокультурно ідентичною і завжди відзначалась мозаїчністю з точки зору цивілізаційних характеристик.

Виходячи з того, що суміжні цивілізації синхронізуються в своїй динаміці, констатуємо, що на етапі другого суперциклу – періоду зрілості суспільства (до 70-х років ХХ ст.), епіцентрами якого стали Західна Європа та Північна Америка, Київська Русь була важливою складовою середньовічної цивілізації Європи. Для України історично цей суперцикл характеризується спробами відновлення державності в період Української національної революції 1648-1667 рр. втратою незалежності та входженням до складу різних держав (передіндустріальна цивілізація), спробою відновити незалежність після розпаду Російської імперії.

Після проголошення незалежності проблема ідентифікації України серед інших цивілізацій світу набуває актуального значення завдяки двом аспектам: внутрішньому – Україна стала незалежною і почала проводити власну зовнішню політику і зовнішньому – змінам у ситуації на міжнародній арені на межі тисячоліть.

Спроби знайти відповідь на питання відносно походження та джерел української ідентичності здійснювались в історичній, філософській та міжнародно-політичній науці. Фундаментальність цивілізаційної ідентифікації України пов’язана і базується на всьому обсязі історичної пам’яті, неповторному шляху розвитку. В переліку культурно-історичних типів М.Данілевського виокремлюється слов’янський, до якого він відносив і Україну як складову частину Російської імперії, але не враховуючи, що деякі її території входили на той час до складу інших держав, які він відносив до західного типу. А.Тойнбі нарахував сорок сім локальних цивілізацій трьох поколінь, „п’ять” живих цивілізацій початку ХХ століття – західну, православно-християнську (куди від відносив і Україну) , ісламську, індуїську, далекосхідну, за основу класифікації взявши перш за все приналежність до тої чи іншої релігії.

Здобуття Україною незалежності співпадає з формуванням нової конфігурації цивілізацій. Точка зору дослідників відносно цивілізаційної структури ХХІ століття часто відрізняється. Висловлюється припущення щодо формування дванадцяти цивілізацій четвертого покоління (північноамериканська, західноєвропейська, японська, євразійська, китайська, індійська, латиноамериканська, мусульманська, буддійська, африканська, океанічна, східноєвропейська) частина з яких ще знаходиться в стадії становлення, а частина вже у фазі кризи. Посилюється диференціація у порівнянні з цивілізаціями третього покоління (наприклад, західна цивілізація поділяється на материнську-західноєвропейську та - північноамериканську). Євразійська цивілізація знаходиться на стадії розпаду. Східноєвропейська цивілізація (до складу якої деякі дослідники відносять Росію, Україну та Білорусь) ще остаточно не сформувалась, дрейфує від євразійської до західноєвропейської.

В цивілізаційному просторі ХХІ століття зростає як значення цивілізаційної спільності, так і міжцивілізаційних розбіжностей; посилюється диференціація економічного та військово-політичного потенціалу окремих локальних цивілізацій, нарощується потенціал партнерства локальних цивілізацій, формується новий тип відносин між ними.

Сучасна Україна є результатом складної взаємодії різнорідних цивілізаційних пластів. Домінуючу роль в міжцивілізаційних взаємодіях грали як західна, так і російська цивілізація. Саме вони стали визначальними факторами становлення української культурно-історичної спільноти.

Місто зустрічі культур та цивілізацій має стати не ареною їхнього „зіткнення”, а сполучення і взаємодії. Визнання цього факту дозволяє нам погодитись з точкою зору відносно характеру української ідентичності, яка сформувалась внаслідок взаємодії європейських і неєвропейський традицій, а цивілізаційний фундамент складається з декількох якісно різнорідних частин, тому цивілізаційна конструкція є нестійкою. Само по собі поєднання західних та східних начал характерно для багатьох сучасних цивілізацій.

Розглянувши цивілізаційну ситуацію навколо України, можна зробити висновок, що ключовим є визнання її поліетнічності та полікультурності. Оскільки Україна не знаходиться в епіцентрі жодної з цивілізацій, то відповідно вона не може повністю належати до жодній з них. Інша справа, що Україна розташована в напівпериферії східноєвропейської (слов’яно-православної) цивілізації, в периферійній зоні західної(західноєвропейської) і у віддаленій зоні периферії ісламської цивілізації. Тому логічно зробити висновок, що спорідненість з слов’яно-православною та західною цивілізацією більша, ніж з ісламською, а якщо взяти до уваги недалеке минуле і ступінь залежності від Росії, стає повністю зрозумілим, чому значна частина території України тяжіє до слов’яно-православної цивілізації.

Приходимо до висновку, що застосування цивілізаційної парадигми дає Україні методологічну основу для пошуку поля рівновагі інтересів у складному світі міжнародних відносин. Для України, як географічного центра Європи, через територію якої традиційно проходили трансконтинентальні торгові шляхи, зближення з ЄС вважається пріоритетним напрямом її стратегії поступового входження до західної (західноєвропейської) цивілізації.

Суттєвою компонентою залишається розвиток відносин з Росією, з якою її пов’язує спільні цивілізаційні парадигми. Метою розвитку відносин з кримськотатарським населенням як перехідною зоною до ісламської цивілізації має стати розробка моделі діалогу з цією цивілізацією.

Щодо типу розвитку російської локальної цивілізації, то різноманіття підходів можна узагальнити наступним чином: Росія належить до цивілізацій західного типу розвитку; протилежна позиція – тип розвитку східний; і нарешті – Росія не належить до жодного типу розвитку цивілізацій, являючи собою конгломерат народів, які відносяться до різних типів розвитку. Це суспільство, яке за визначенням Л.І.Семеннікової, „цивілізаційно дрейфує” між Сходом та Заходом. Ця точка зору російської дослідниці, яка відстоювала належність Росії до „слов’яно-православної” цивілізації, стає більш зрозумілою, якщо згадати. що під цивілізаційними дрейфами традиційно розуміється штучні стрімкі відхилення окремих країн чи груп країн від власних цінностей та ідеалів у бік іншосистемних.

Такі видатні російські вчені, як Н.Трубецькой, К.Леонтьєв, Н.Бердяєв, Г.В.Фроловський, Г.В.Вернадський, П.Н.Савицький Л.М.Гумільов та ін. розвивали ідеї євразійства. Російський дослідник українського походження Ю.Яковець вважає, що Україна разом з Росією та Білоруссю утворює самостійну цивілізацію, яка має індивідуальні риси як цивілізація локальна і родові риси як цивілізація західного типу розвитку. Їх об’єднує самобутність історичної долі, спільний економічний та культурний простір, менталітет, релігія та культура. У цьому контексті не можемо не згадати і точку зору російського дослідника Л.І.Медведка, який вважає, що Росія являє собою приклад тих синкретичних цивілізацій, які узагальнили та систематизували риси культур різних народів. На цьому шляху вона довела можливість народження нової етно-цивілізаційної спільноти і подолання бар’єрів між расами, мовами, релігіями та духовними світами.

Перехід до багатополюсного світу в сучасних умовах за наявності домінанти – США, а також низки потенційних центрів тяжіння різної політичної, економічної, військової ваги, очевидно можливий лише через системну інтеграцію континентальних та трансконтинентальних державних угрупувань. Іншими словами, жодна з країн сучасного світу (за винятком США) не може отримати статус світової держави, не виступаючи складової певного інтегрованого цивілізаційного утворення. Це стосується як України, так і інших європейських країн, Росії, Китаю, держав ісламського світу.

Виходячи з цього, особливого значення набуває проблема визначення місця України в світових цивілізаційних процесах. Цілком погоджуючись з точкою зору, що в контексті проблеми суб’єктності міжнародних відносин концепція цивілізації стає домінуючою історико-соціологічною категорією, яку по значенню можна порівняти з домінуючою раніше концепцією нації, а мислення в національних термінах змінюється на мислення в термінах цивілізаційних, вважаємо помилковим надмірне роздрібнення цивілізацій за національною ознакою, виокремлення, як пропонується деякими дослідниками, української цивілізації. В цивілізаційному підході основна увага має зміщуватись від держав на більш великі структури та процеси в масштабах цивілізацій. В усіх цивілізаційних теоріях роль держави так чи інакше обмежується або визнається вторинною, залежною від цивілізаційної динаміки.

На порозі ХХІ ст. геополітична ситуація у світі зазнає стратегічних змін. Спостерігається тенденція до визначення міжнародного статусу держав відповідно до рівня їх економічного та інформаційно-технологічного розвитку, а також ступеня доступу до енергетичних та стратегічних ресурсів. Разом з тим з боку економічно відсталих або політично нестабільних держав фактор військової могутності та володіння зброєю масового знищення продовжує розглядатись як основний засіб впливу у міжнародних відносинах.

Глобальний характер змін, які безпосередньо позначились на міжнародному статусі України і визначають теперішнє її місце у світовому співтоваристві, обумовлюється основними факторами:

· руйнацією системи балансу сил, що існувала за часів холодної війни;

· домінуванням США як єдиної світової супердержави після розпаду Радянського Союзу й Організації Варшавського Договору;

· збереженням та посиленням НАТО як системи колективної безпеки трансконтинентального характеру і водночас слабкими механізмами врегулювання конфліктних ситуацій, якими володіють Європейський Союз та ОБСЄ;

· тенденцією до оформлення багатополюсного контуру, зокрема з метою створення противаги політичному та економічному впливу США, з відмінними за політичною, економічною, військово-технічною могутністю центрами тяжіння; намаганнями побудови загальноєвропейської – трансатлантичної – євразійської системи колективної безпеки.

Перехід до багатополюсного світу в сучасних умовах за наявності теперішньої домінанти – США, а також низки потенційних центрів тяжіння різної політичної, економічної, військової ваги очевидно можливий лише через системну інтеграцію континентальних та трансконтинентальних державних угрупувань. Іншими словами, жодна з країн сучасного світу (за винятком США) не може отримати статус світової держави окремо, не виступаючи складовою певного інтегрованого цивілізаційного утворення. Це стосується як європейських країн, так і Росії, Китаю, Індії, держав ісламського світу.

На межі тисячоліть геополітична ситуація в світі кардинально змінилась. Розпався Радянський Союз, відбулися кардинальні зміни в колишніх соціалістичних державах Центральної та Східної Європи, закінчилася "холодна війна". У "холодній війні" зі Сходом перемагає Захід. Морська сила святкує перемогу над Сушею.

На міжнародній арені з'явився ряд нових держав, які свого часу входили в зону сухопутної могутності, серед них і незалежна держава – Україна. За своїми геополітичними складовими (площею, населенням, природними запасами) Україна відразу стала помітним державним утворенням у світовому розкладі сил. Вона є європейською державою, що зумовлене її історичним минулим, географічним становищем, належністю до культурних традицій західної цивілізації, демографічним складом населення. В Україні розташований географічний центр Європи. Її площа в сучасних кордонах становить 603,7 тис. км². За цим показником вона посідає друге місце в Європі, поступаючись лише Росії. Україна займала шосте місце в Європі (після Росії, Німеччини, Італії, Великої Британії та Франції) за кількістю населення.

Сучасне геополітичне становище України характеризують різнопланові та суперечливі чинники. На даному етапі Україна виступає в світі як середня за величиною і рівнем розвитку держава. Вона має в своєму розпорядженні майже половину всіх світових ресурсів родючих чорноземних ґрунтів, могутній промисловий і науково-технічний потенціал, розвинену інфраструктуру й водночас відчуває гостру потребу капіталомісткої структурної перебудови економіки, слабкість експортних можливостей, втрату традиційних ринків, розрив зовнішньоекономічних зв'язків. З одного боку Україна межує з Росією, з якою її об'єднують спільність долі, багато в чому загальні стратегічні інтереси й непокоїть непередбачуваність дій деяких сучасних російських політиків, їхні імперські амбіції; з іншого – Україна межує з цивілізованою Європою з її традиціями парламентаризму, економічної стабільності й традиційною байдужістю до стану нашої держави.

У новому статусі незалежної держави Україна мала визначити стратегію свого політичного та економічного розвитку, пріоритети у світі, з'ясувати, в чому полягають її реальні національні інтереси та розробити стратегію й тактику їхньої реалізації. У теоретичному плані це зумовлює необхідність визначення відповідного місця держави у світовій глобальній політичній і економічній системах; у практичному – створення механізму реалізації національних інтересів політичного і економічного характеру на регіональному і глобальному рівнях.

Визначаючи роль і місце України у новому геополітичному просторі, слід враховувати тяжіння України як до Росії – великої держави, стратегічного партнера, насамперед в економічних взаємовідносинах, так і до західних країн, зокрема Німеччини – сучасного економічного гіганта, нового полюсу сил, Північно-Атлантичного альянсу, а також до країн Центральної та Східної Європи.

Стратегічною метою України є інтеграція до європейських та євроатлантичних структур. Природно, що Україна зацікавлена у прихильності до неї США як великої наддержави, статус якої визначається військовою могутністю, рівнем економічного розвитку, незаперечним лідерством у розробці й запровадженні найсучасніших високих технологій в усіх секторах економіки, притягальною силою американського способу життя. Об'єктивно Сполучені Штати Америки зацікавлені в тому, щоб Україна розвивалась як демократична країна, увійшла до європейських структур як держава-партнер. Позитивним фактором Сполучені Штати вважають збереження незалежності України, адже без України Росія втрачає статус імперії. Що стосується економічних взаємовідносин, то український ринок цікавить США настільки, наскільки американський капітал вважає його привабливим. США посідають перше місце за рівнем інвестицій в економіку України, хоча цей рівень є незначним порівняно з американськими капіталовкладеннями в Польщу й Угорщину, причини цього – несприятливий інвестиційний клімат в Україні. В українській ситуації слід брати до уваги надзвичайну взаємозалежність між внутрішніми й зовнішніми чинниками розвитку, що створює політичну непевність й розглядається західними бізнесменами як елемент ризику. У такому випадку недостатньо заручитися принциповою підтримкою, скажімо, з боку Сполучених Штатів як держави, просто необхідно створити умови для реального розгортання американського бізнесу в Україні. Категоричне пов'язування характеру й темпів економічних реформ в Україні зі ставленням США до неї як тривкої й постійної учасниці життя міжнародного співтовариства сприяло розумінню цих проблем, але на практиці ще й досі зроблено небагато.

Розвиток відносин зі Сполученими Штатами не виключає необхідності підтримки й усебічного розвитку рівноправних взаємовигідних відносин з РФ. Переслідуючи у відносинах з РФ інтереси зміцнення внутрішнього становища, не треба забувати про зворотній вплив українсько-російських відносин (та навіть самого факту існування України як незалежної держави) на процеси у Росії.

"Американський" вектор політики України не може не пов'язуватися з політикою щодо НАТО. Сьогодні Північноатлантичний Альянс перетворюється на загальноєвропейську систему безпеки. Супротивників – СРСР і Варшавського договору – вже не існує. Не викликає сумніву, що й програма Партнерства Заради Миру й розширення Альянсу на Схід була ініційована й стимульована Сполученими Штатами, оскільки альтернативою для НАТО було її згортання. США пішли на розвиток НАТО насамперед заради того, щоб утриматися в Європі в політичному сенсі за умов, коли зміцнення Європи, що інтегрується, створює для Сполучених Штатів ефект відштовхування. Таким чином, Північноатлантичний Альянс відіграє сьогодні роль "якоря" для політичної (у тому числі і військової) присутності США в Європі. Якщо це так, то зближення України з НАТО є рівнозначним її зближенню зі США.

Отже, основні критерії геополітичного положення України детерміновані її розташуванням між кількома полюсами тяжіння, які характеризуються різним ступенем політичної, економічної та військової могутності.

У субрегіональному вимірі (у просторі найближчого оточення) за Україною залишається статус великої регіональної держави зі значним потенціалом, що надає їй шанс для активної політики щодо реалізації власних інтересів. Україна як спадкоємиця частини інтересів, цілей і проблем колишнього СРСР у Центральній і Південно-Східній Європі, у Чорноморському регіоні має відігравати тут значну роль в організації нової системи порядку. Для неї життєво важливим є розв'язання конфліктних ситуацій на Балканах, у Придністров'ї, у Кавказькому регіоні, формування моделей рівноправного партнерства з Польщею, Туреччиною, Росією як потужними регіональними лідерами у цій частині світу.

З погляду українських вчених, основні геополітичні пріоритети України можна визначити наступним чином:

· виживання України як суверенної незалежної держави, зростання ролі фундаментальних цінностей і зміцнення інституцій, що забезпечують добробут, безпеку і соціокультурний прогрес;

· повернення України в європейський цивілізаційний простір, всебічна інтеграція до європейських і євроатлантичних політичних і соціальних структур, а також структур безпеки;

· посилення економічного й політичного потенціалу і "дієздатності" України в широкому розумінні цього терміну за рахунок прискорення внутрішнього розвитку, участі в європейських структурах безпеки, укладання двосторонніх і багатосторонніх договорів, отримання відповідних гарантій безпеки тощо;

· пріоритетна орієнтація на інтеграцію до ЄС і ЗЄС, поглиблення спеціального партнерства з НАТО, курс на приєднання;

· зміцнення стратегічного партнерства зі США і зв'язків з країнами Західної Європи;

· підтримка і розвиток рівноправних, взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних відносин з Росією;

· зміцнення та консолідація особливих відносин із стратегічно важливими сусідами, насамперед Польщею, країнами Балтії, Туреччиною, Грузією, Азербайджаном;

· сприяння формуванню "поясу стабільності" та регіональних структур безпеки від Балтійського і Чорного морів до Закавказзя і Центральної Азії;

· активна участь у створенні європейських і євразійських транспортних коридорів як за "Балто-Чорноморсько-Близькосхідній" віссю, так і за віссю "Західна Європа – Україна – Закавказзя – Центральної Азія – КНР", використання цих коридорів для створення надійної альтернативної системи постачання енергоносіїв і стратегічно важливої сировини;

· протидія неконтрольованому іноземному економічному проникненню і всебічній захист економічного суверенітету, недопущення встановлення будь-яких форм економічної й політичної залежності;

· блокування поточних спроб односторонньої іноземної соціально-культурної та інформаційної експансії й домінування;

· цілеспрямоване формування в масовій свідомості універсальних європейських і євроатлантичних цінностей і соціокультурних орієнтацій.

Ми живемо в світі, який швидко змінюється не тільки технологічно, науково-технічно, а й економічно і навіть цивілізаційно. При цьому на планетарному просторі діють дві протилежні взаємодоповнюючі один одного процеси: перший з них характеризується відродженням націй та ренесансом цивілізацій; другий – протилежний і взаємодоповнюючий планетарний процес, процес глобальної інтеграції.

За часів "холодної війни" світ був розділений на ідеологічні групи. Сучасна глобальна політика є більш складною, багатоцивілізаційною. Проблема ідентифікації України серед інших цивілізацій світу набула актуального значення завдяки двом аспектам: внутрішньому – Україна стала незалежною і почала проводити власну зовнішню політику і зовнішньому – змінам у ситуації на міжнародній арені на межі тисячоліть. ХХ ст. – це століття ідеології, яке характеризувалося боротьбою між ідеологіями комунізму, фашизму та ліберальної демократії. Ця епоха вже завершилась. Світ вступає в епоху, де культура та культурні фактори відіграватимуть найважливішу роль у формуванні світової політики.

Україну відносять до розряду так званих "розірваних" країн. Розглядаючи лінії розлому між цивілізаціями, очевидно, що найбільш важливою лінією поділу в Європі є східний кордон західного християнства. І він пролягає за сучасними кордонами між Росією і Фінляндією, між прибалтійськими країнами і Росією, розсікає Україну, повертає на захід, відокремлює Трансільванію від іншої частини Румунії, а потім, проходячи Югославією, майже точно збігається з лінією, яка відокремлює Хорватію і Словенію від інших частин Югославії. Таким чином, Україна опинилася "розірваною" між двома цивілізаціями: слов'яно-православною і західною.

Щодо цивілізаційної належності України існує багато точок зору. Єдиного погляду немає, та й бути не може, оскільки Україна не може на даний момент остаточно самоідентифікуватись. З погляду цивілізаційного фактору, Україна посідає унікальну позицію, вона є свого роду містком між Заходом та Сходом. З погляду глобального розподілу сил, Україна також має унікальну позицію для того, щоб бути важливим гравцем в забезпеченні ефективної рівноваги сил в Євразії.

У ХХІ ст. історія залишила людству єдиний шлях. Він полягає в тому, щоб виходячи з глобалізації та модернізації, подолати вузькість регіональних цивілізацій, побудувати сучасну за своєю природою цивілізацію – цивілізацію глобальну. Це дозволить виявити елементи спільності окремих локальних цивілізацій, спільно використовувати переваги окремих їх компонентів , з'ясувати витоки та попередити конфлікти між ними, налагодити діалог цивілізацій.

Література

1. Альтернативные пути к цивилизации: Кол. моногр. / Под ред. Н.Н.Крадина, А.В.Коротаева, Д.М.Бондаренко, В.А.Лынши. – М.: Логос, 2000.

2. Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм в ХVI-ХVІІІ вв.: Пер. с франц. – М., 1988-1992. –Т.1-3.

3. Ерасов Б.С. Цивилизации: Универсалии и самобытность. – М.: Наука, 2002.

4. Ионов И.Н. Хачатурян В.В. Теория цивилизаций от античности до конца Х1Х века –СПБ.: Алетейя, 2002.

5. Кузык Б.Н., Яковец Ю.В. Цивилизации: теория, история, диалог, будущее. В двух томах. – М., Институт экономических стратегий, 2006.

6. Моисеев Н.Н. Судьба цивилизации. Путь раз ума. –М.; МНЭПУ, 1998.

7. Павленко Ю. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства. – К.: Либідь, 1999.

8. Сравнительное изучение цивилизаций: Хрестоматия.: Учеб. пособие для студентов вузов / Сост., ред. и вступ. ст. Б.С.Ерасов. – М.: Аспект Пресс, 1999.

9. Тойнбі А.Дж. Дослідження історії: У 2 т. – К.: Основи, 1995.

10. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. М.: ООО ”Издательство АСТ”, 2003.

11. Яковец Ю.В. Глобализация м взаимодействие цивилизаций. М., “Єкономика, 2003.

12. Macro-sociology theory // Ed. By S.N. Eisenstadt. – L., 1985.

13. Civilizations and world systems: studying world-historical change /Stephen K. Sanderson, editor. 1995.

14. The World System five hundred years or five thousand // Ed. By Andre Yonder Frank and Barry K. Gill // Routledge, 1993.

15. Wallerstein I. The Modern World System. – N.Y., 1974.

Таблиці

Таблиця 1.Данілевський

Таблиця 2. Шпенглер

Таблиця 3. Тойнбі

Таблиця 4. Леонтьєв

Таблиця 5. Евразійство

Таблиця 6. Хантінгтон

Таблиця 7. Арон

Частина 12. Політичне прогнозування в умовах глобалізації.

Передбачення політичних процесів нагадує прогноз погоди: у кращому випадку Вас повідомлять про те, що вже й так очевидно; в гіршому – змусять пошкодувати про залишену вдома парасольку. Схоже, однак, що суттєві пробіли у виконанні політичної наукою прогностичної функції зустрічають вельми поблажливу реакцію: стратегічні дослідження та моделювання – основні «стовпи» прогнозування глобальних політичних процесів – займають провідне становище серед інших царин дослідження міжнародних відносин. До того ж, останнім часом значно зросло прагнення до всебічного вдосконалення арсеналу подібних досліджень. Наукові роботи в цій галузі характеризуються зростанням методологічного рівня, застосуванням кількісних методів, формальних моделей та інтердисциплінарних запозичень. Приклад, що став вже класичним – про повну неготовність академічного середовища міжнародників до раптових геополітичних змін наприкінці 1980-х років, розпаду ОВД та СРСР і закінчення «холодної війни» - свідчить про серйозні проблеми теоретичного та методологічного характеру в самій науці. Однак, з іншого боку, цей приклад не зупинив тих систематичних зусиль, які здійснювалися вченими ще з початку «ери» стратегічних досліджень у 1940-х роках. Як узгоджуються між собою такі тенденції та деякі фундаментальні риси політологічних досліджень? Якими є принципові труднощі, що стоять перед спробами передбачити політичне майбутнє? Спробуємо окреслити відповіді на ці питання, послідовно зосередивши увагу на: 1) об’єкті; 2) методах; 3) практичних наслідках академічної діяльності сукупності наукових дисциплін, що ставлять за мету передбачення тенденцій глобального політичного розвитку.

12.1. Об’єкти політичного прогнозування: трансформація

Міжнародна політична наука як сукупність дисциплін вивчає багато речей. Наприклад, вона досліджує поведінку держав як ключових міжнародних акторів. Вона також вивчає поведінку тих, хто приймає рішення від імені держав, тобто враховує психологію окремих людей. Поза її увагою не можуть залишитися структурні фактори світової політики як сукупності умов, які впливають на такі процеси прийняття рішень. З іншого боку, можна сказати, що наука ця досліджує міжнародні ситуації, які змінюють одна одну й формують у безперервній сукупності ансамблі міжнародно-політичних наслідків. Одним з найважливіших та, водночас, найскладніших завдань, є конкретизація об’єкту дослідження, яка дає змогу визначити, які факти є першорядними, а якими можна знехтувати. В достатньо широкому сенсі об’єктом прогнозування у міжнародних відносинах є політичні процеси на різних рівнях міжнародної системи.

Ці процеси є достатньо складним об’єктом дослідження, як з методологічної, так і з фактологічної точок зору. Вони є наслідками дії численних різноманітних факторів; і будь-який дослідник скоріше рано, чим пізно, постає перед проблемою вибору емпіричного базису для своєї роботи з безлічі фактів, що так чи інакше відносяться до проблеми, а також підбору адекватних методів для розв’язання складних завдань. Уявіть, що Ви намагаєтесь дослідити, наприклад, процес розширення Європейського Союзу. Де закінчиться джерело фактологічного матеріалу для Вашої роботи: на офіційних заявах європейських чиновників, статистичних показниках економічного розвитку, діяльності неурядових організацій, даних соцопитувань? Подібні проблеми змушені розв’язувати всі вчені, що досліджують політичні процеси у сучасному світі. Методологічні аспекти цієї ситуації ми детальніше розглянемо нижче; а в царині поточних справ у світовій політиці спостерігаються деякі зміни, що впливають на можливості політичного прогнозування.

По-перше, світові політичні процеси стають складнішими. Починаючи із хвилі деколонізації часів «холодної війни» у світі постійно зростає кількість держав, а отже збільшується мережа відносин між ними. Відносини ці стають інтенсивнішими під впливом процесів глобалізації; охоплюють нові сфери; вимагають нових груп ресурсів. В цілому можна сказати, що навіть світ міждержавної політики відчутно, якісно змінився протягом останніх п’ятдесяти років.

Але цим справа не обмежується. Міждержавні відносини дедалі активніше доповнюються транснаціональними, такими що виходять за межі юрисдикції держав, і стають, фактично, відносинами між суспільствами. Із 1970-х років картина світової політики змінюється радикальним чином: множаться та активізуються неурядові міжнародні організації, транснаціональні корпорації, численні рухи та об’єднання. Це не просто розширює мережу міжнародних відносин, але робить їх багаторівневими, при чому всі рівні пов’язані між собою. За таких умов прогнозування стає набагато важчим завданням. На початкових етапах існування Вестфальського світу міжнародні відносини фактично були сукупністю зовнішньополітичних практик декількох великих держав. В основі цих практик лежали схожі цілі, достатньо вузькі; державами використовувалися стандартні прийоми для їх досягнення. Основні зовнішньополітичні дилеми вирішувалися або на полі бою, або на дипломатичних конгресах. В першому випадку прогнозування наслідків зводилося майже виключно до простого математичного прорахунку співвідношення сил сторін, втіленого у кількості армій. В іншому – вимагало аналізу декількох «універсальних принципів», якими час від часу керувалися великі держави: як-то легітимізм чи силова рівновага.

Однак еволюція міжнародних відносин кардинально змінила цю картину. Вже у ХХ столітті в сферу порівняно простих силових розрахунків втручаються ідеологія, масова культура, економічна взаємозалежність та глобалізація. Їхній вплив робить непередбачуваними результати та наслідки міжнародних процесів, а також нівелює значення традиційних методик аналізу. З цієї точки зору, як Перша, так і Друга світові війни можуть розглядатися як величезні за масштабами одночасні стратегічні прорахунки основних міжнародних акторів. Вони продемонстрували, що передбачення та сподівання, які ґрунтуються на застарілих уявленнях про світову політику, не виправдовуються. На сьогоднішній день цей висновок залишається актуальним, навіть більше. В світі діють тенденції, які ускладнюють міжнародні взаємодії настільки, що результат навіть рідкісного сьогодні прямого військового протистояння не може бути передбаченим; не кажучи вже про його стратегічні або політичні наслідки. Глобалізація, під якою можна розуміти узагальнену назву цих тенденцій, перетворює окремі події міжнародного життя на переплетіння безлічі інтересів, мотивів та факторів. Окрім того вона ускладнює світову політику тим, що «пришвидшує» всі процеси, що в ній відбуваються. Комунікації та розповсюдження інформації стають оперативнішими, час на прийняття рішень скорочується, і вимоги до прогнозу значно зростають.

По-друге, світові політичні процеси стають «системнішими» - зростає кумулятивна системна якість всього, що відбувається у світовій політиці, тобто її дедалі складніше звести до суми окремих процесів. Зростання системності проявляється, наприклад у тому, що телеглядачі в Україні майже щовечора спостерігають новини, скажімо, з Близького Сходу; формують на основі цього суспільну думку; яка впливає на державну політику України на Близькому Сході, в міжнародних організаціях та двосторонніх відносинах. Тобто події у віддалених один від одного регіонах мають безпосередній або опосередкований взаємний вплив. Така системність давно вже властива світовій економічній системі, де зміни на біржі у Нью-Йорку швидко змінюють ситуацію в Європі та Південно-Східній Азії; а для політичної системи ця риса стала притаманною із закінченням «холодної війни». Пов’язане це із двома обставинами: «технологічною» та структурною. Перша – результат зростання взаємозалежності світу з, так би мовити, «технічних» причин, що загалом лежать в основі зростання торгівлі, транспортних можливостей та зв’язку. Під впливом зростання такої взаємозалежності «системність» світових політичних процесів збільшувалася починаючи ще із епохи Великих географічних відкриттів. Структурні ж трансформації по закінченню «холодної війни» знищили перепони, що стояли на шляху розповсюдження універсалістських принципів всією міжнародною системою. Результатом стало швидке зростання «системності» міжнародних відносин.

Зростання системної якості міжнародних відносин також має наслідком ускладнення політичного прогнозування. Відомий «ефект метелика» можна тепер спостерігати у політичному світі так само, як і у світі метеорологічному.

По-третє, світові політичні процеси стають у постбіполярному світі менш детермінованими та, у певному сенсі, менш стабільними. Пов’язано це передусім із особливостями перехідного періоду динаміки міжнародної системи, і є явищем тимчасовим. Але ця тимчасовість не заважає нестабільності бути однією із головних рис глобальних політичних процесів у сучасному світі.

Необхідно зауважити, що недетермінованість політичних процесів дещо відрізняється від нестабільності міжнародної системи. Остання здебільшого віддзеркалює (не)сталість основних структурних параметрів; в той час як перша свідчить про значну роль випадкових факторів у визначенні результатів будь-якої взаємодії. Періоди, коли міжнародні процеси розвиваються за усталеними шаблонами і визначаються законами системного розвитку змінюються періодами, коли такі закони не можуть однозначно задати траєкторію розвитку, завдяки чому на перший план виступають випадкові фактори, такі як, приміром, особистості політичних лідерів. В цьому сенсі постбіполярна система міжнародних відносин, хоча й достатньо стабільна, ймовірно, знаходиться саме у фазі недетермінованості глобальних політичних процесів.

Зростання ролі випадкових факторів ставить перед прогнозуванням принципові перешкоди. Процес, в якому результати визначаються непередбачуваними подіями, неможна точно змоделювати; для його вивчення недоцільно використовувати історичні аналогії та досвід минулого; в цілому прогноз розвитку такого явища може бути лише імовірнісним.

По-четверте, міжнародна система має більш складні й менш чіткі зв’язки із зовнішнім середовищем. Інакше кажучи, сьогодні важче відокремити міжнародні відносини від всього іншого, ніж це було ще тридцять років тому. «Класичні» міжнародні відносини – це відносини між державами насамперед у політичній та військово-стратегічній сферах. З цієї точки зору, решта – економічна взаємозалежність, взаємодія інститутів та режимів, суспільна думка та інше – зовнішнє середовище для таких відносин. Такий чіткий розподіл дає змогу звузити фокус теоретичних досліджень, виокремити основні параметри та, між іншим, заохочує застосування системної методології.

Сучасні ж міжнародні відносини – це величезний комплекс найрізноманітніших зв’язків, який важко відокремити від будь-чого. Політичні процеси зазнають впливу широкого кола факторів – від суспільної думки та релігійних цінностей до корпоративних інтересів чи спортивних змагань. Світові політичні процеси «розчиняються» у безлічі інших. Отже, вести мову про можливість знаходження чітких механізмів взаємодії між системою та середовищем можна лише із долею умовності.

Узагальнюючим підсумком вищеназваних процесів є ускладнення світової політики як об’єкту дослідження. Вона стає більш різноманітною, взаємопов’язаною та швидкозмінною. Для політичного прогнозування це джерело постійних викликів. Єдиний шлях адекватної відповіді є постійне вдосконалення методології дослідження.

12.2. Методи політичного прогнозування: вдосконалення

Загальні методологічні проблеми.

Методологія науки – це вчення про організацію, методи, цілі та засоби наукової діяльності; система форм, принципів та прийомів науково-пізнавальної активності людини. Методологія науки дає характеристику всіх компонентів наукового дослідження: його об'єкту, предмету, завдання дослідження (наукова проблема), системи засобів його вирішення (і не лише його, але й всіх завдань подібного типу), а також послідовності аналітичного руху дослідника при вирішенні завдання.

Методологія, що може виступати в нормативній або дескриптивній формах, в обох випадках відіграє принципово важливу роль в процесі внутрішньої організації та регулювання пізнання або практичного перетворення будь-якого об'єкту. Виключно важливою є методологічна задача формулювання наукової проблеми та співвіднесення її з об'єктом та предметом наукової дисципліни. В широкому розумінні методологія виконує функції з організації дослідження. Це означає, між іншим, що окремі наукові дисципліни, особливо теоретично-абстрактного характеру, виконують методологічні функції по відношенню до інших дисциплін, забезпечуючи не лише допомогу в процесі формулювання наукового завдання, але й надаючи власне методологічні засоби для її вирішення – методи, методики та алгоритми. В загальному розумінні, завдання методології полягає у відповіді на запитання «що?» і «як?» досліджувати.

Методологія науки у вузькому значенні терміну являє собою комплекс методологічних підходів та методів, що ними користується окрема наукова дисципліна для вирішення поставлених завдань. Ступінь інтеграції та широта комплексу методів може суттєво різнитися – для сучасної науки характерний взаємний вплив окремих галузей та дисциплін, який найбільш яскраво проявляється саме в сфері методології – тобто у використанні методів, розроблених в рамках інших дисциплін. Із виникненням діалектичної логіки та системного підходу інтеграція науки відбувається прискореними темпами, хоча поряд із тенденцією наукової інтеграції існує і посилення тенденції поглиблення та диференціації наукового знання. Останнє обумовлено збільшенням обсягу наукової проблематики, викликаним наслідками науково-технічних революцій, а також посиленням взаємного зв'язку між теоретично-пізнавальною та практичною діяльністю людини. Дія обох вищезазначених тенденцій призводить до збільшення питомої ваги методологічних досліджень. З одного боку, поширення наукового аналізу на надалі складніші та абстрактніші об'єкти дійсності загострює питання про найбільш загальні принципи підходу до об'єкту a-priori, оскільки не завжди результати наукової діяльності носять конкретний характер і піддаються емпіричній верифікації. З іншого – виникнення нових дисциплін, що свідчить про функціональне поглиблення всередині самої науки, вимагає іноді створення принципово нових методів та методик дослідження, які, в свою чергу, під впливом інтегративної тенденції, можуть здійснювати методологічний вплив і поза рамками «рідної» дисципліни.

Одним з варіантів класифікації методів наукового дослідження є його поділ на змістовну та формальну методологію. До першої відносять проблеми структури наукового знання та наукових теорій, закони виникнення, функціонування та еволюції/революції наукових теорій, категоріальний апарат науки, принципи, підходи до об'єкту дослідження (редукціоністський, системний, ін.), структура методів науки, критерії та обмеження їх використання, принципи науковості та ін. Формальна частина методології містить проблеми формальної структури наукового пояснення, мови науки, типології системи знань, формального опису методів дослідження та ін.

Одним з елементів структуризації методологічного знання є його поділ на загальнофілософську та спеціальну наукову методологію – т.зв. рівні методологічного аналізу. Не вдаючись до подробиць складної системи взаємодії цих рівнів, зазначимо, що в той час як філософська частина методології в основному створює світоглядні та найбільш абстрактні передумови для проведення дослідження, наукова її частина безпосередньо пов'язана із специфікою об'єкту і предмету та містить конкретні методи та методики наукового дослідження (з цією проблемою пов'язана, але не тотожна ній, проблема рівнів методології в структурі окремої дисципліни, в тому числі і теорії міжнародних відносин).

Для теорії міжнародних відносин актуальними є як проблеми, пов'язані із конкретизацією та структуризацією методологічного знання (адже використання досягнень окремих дисциплін як методологічних постулатів є характерним для цілого ряду міжнародно-політичних теорій, і в свою чергу, висновки теоретичного характеру щодо природи та закономірностей міжнародних відносин є основою проведення спеціальних наукових досліджень), так і проблеми взаємодії методологічних рівнів.

Фундаментом методології сучасного політичного прогнозування виступає концепція раціонального вибору; а основними її складовими – т.зв. «стратегічні дослідження» та моделювання.

Стратегічні дослідження ближче за інші напрями дослідження міжнародних відносин підходять до проблем оборони, війни та національної стратегії. В центрі їхньої уваги опиняються проблеми еволюції військових доктрин, технологічного прогресу озброєнь, адаптації держав та міжнародних організацій до динаміки стратегічної обстановки. Пріоритет розвитку стратегічних досліджень належить англосаксонській конфліктології. Американські вчені, такі як, приміром, Анатоль Рапопорт та Томас Шеллінг, стояли у витоків прикладних досліджень міжнародних конфліктів в 1950-60-х роках. Так, Рапопорт розробив шляхи впровадження математичних моделей в конфліктологію. За їх допомогою він моделював стратегічні ситуації, відкривши, доречи, важливі нюанси відомої стратегічної гри «дилема в’язня», за допомогою якої часто моделюються ситуації двостороннього суперництва з неповною інформацією. Шеллінг використав розроблений в математиці та пристосований для вирішення економічних проблем апарат теорії ігор для дослідження окремих нормативних аспектів міжнародних конфліктів. Роботи цих вчених поклали початок тривалій традиції рутинного та уважного дослідження кожного аспекту стратегічної взаємодії для формулювання оптимальної стратегії поведінки. Розробки вчених стосувалися здебільшого ядерного протистояння, ситуацій «балансування на грані війни» та ставили за мету максимізувати можливий виграш в таких ситуаціях. Застосування математичних моделей стало «фірмовою відзнакою» якісних стратегічних досліджень.

Одним з перших прикладів використання досягнень математики в суспільних науках стала книга Августіна Корнота «Дослідження математичних принципів теорії багатства» (1838). В ній подаються математичні основи економіки, зокрема аналізується математичними методами випадок т.зв. «дуополії» (змагання двох монопольних виробників) і наводиться математичне рішення такого протистояння. У 1881 році виходить книга Френсіса Еджворта «Математична психіка: есе щодо впливу математики на суспільні науки».

Наступними етапами еволюції методології є роботи, пов'язані із основами теорії ігор, безпосередньо на той час пов'язаної із шахами. Модель гри в шахи являє собою систему, гомоморфну (із схожою структурою) системі війни, вона добре пристосована до математичного моделювання. В 1921-27 роках виходять праці Еміля Бореля, присвячені стратегічним іграм (іграм із взаємозалежними діями гравців), де вперше дається поняття змішаних стратегій та мінімаксного рішення для деяких типів двосторонніх ігор . У 1928 році Джон фон Нойманн довів теорему про мінімакс, яка стверджує, що будь-яка кінчена двостороння гра з нульовою сумою має математичне рішення. В 1944 році виходить книга Джона фон Ноймана та Оскара Моргенштерна «Теорія ігор та економічна поведінка», що стає «катехізисом» використання математичних методів в соціальних дослідженнях. Системного характеру ці методологічні зміни набувають наприкінці 1950-х років. В 1950-1953 роках Джон Неш в двох працях «Точки рівноваги в N-сторонніх іграх» (1950) та «Безкоаліційні ігри» (1953) доводить існування стратегічної рівноваги для безкоаліційних ігор («рівновага Неша») .

Після публікації праць Неша в цілому завершується етап початкового накопичення теоретичного матеріалу для математичних методів дослідження суспільних процесів. З цього часу ці методи здебільшого розвиваються на основі теорії ігор, із використанням її категорій і математичних методів обробки інформації.

Одним з перших прикладів використання теорії ігор в дослідженні міжнародного конфлікту є праця Томаса Шеллінга «Стратегія конфлікту» (1960). Ауманн та Машлер видали в 1966 році книгу «Теоретико-ігрові аспекти поступового роззброєння». Ця книга містить аналіз ігор з неповною інформацією, що повторюються. На цей час вже було доведено теорему про існування мінімаксного рішення для бу

<41 42 434445 46 47 >

Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 4207;