Модернізація як особлива форма цивілізаційного процесу.

Модернізація є свідомою настановою держави на проведення якісних перетворень у суспільстві. В основі багатьох теорій політичної модернізації лежить обґрунтування загальної моделі глобального процесу розвитку цивілізації. Сутність моделі полягає в описі характеру та напрямів переходу від традиційного до сучасного суспільства внаслідок науково-технічного прогресу, соціально-структурних змін, перетворень нормативних та ціннісних систем.

Аналізуючи питання відносно співвідношення між глобалізацією та модернізацією, потрібно підкреслити, що якщо розглядати глобалізацію як процес, який розпочався недавно, то можна прийти до висновку, що модернізація передує глобалізації, виступає її спонукою .

В той же час висловлюється і точка зору, що глобалізація і модернізація – це процеси соціальної трансформації, при цьому глобалізація - це новий всесвітній процес соціальної трансформації, а модернізація незахідних країн – це локальний процес соціальної трансформації.

На протязі п’ятисот років головною тенденцією світового розвитку був прогрес, який в більшості країн проходив у формі модернізації. Це був виклик Заходу решті світу, її відповідь – модернізація незахідних країн.

Оскільки класична наздоганяюча модернізація є нездійсненою, Захід сам знаходиться в процесі трансформації і незахідні країни здійснюють її власним шляхом, модернізація перестає бути провідним процесом соціальної трансформації на всесвітньому рівні. Її місце зайняла глобалізація. Глобалізація стала провідним процесом соціальної трансформації, а модернізація окремих суспільств – її наслідком.

В умовах глобалізації з’являються нові некласичні теорії модернізації:

- постмодерністська теорія розвитку (модернізація на підставі власної ідентичності). Представником такого підходу є С.Хантінгтон. В межах цієї теорії постмодернізація розглядається як перехід традиційного суспільства в постсучасне шляхом об’єднання їх рис (традицій та інновацій).

- транзітологія, яка виходить з того, що класичну модернізацію складно здійснити, тому потрібно вирішити лише головні завдання – досягнення двох головних параметрів модернізації – демократизації та ринкових відносин).

- теорія сталого розвитку – загроза всесвітньої катастрофи вимагає визнати успішним тільки розвиток, який зменшує її.

- теорія макдональдизації, або спрощеної модернізації. Під модернізацією розуміється вестернізація , тобто розповсюдження західної моделі розвитку на решту регіонів світу. Використовується термін „модерн” в розумінні індустріальної сучасності, відносно стійкого набору комплексних соціокультурних та техніко-економічних особливостей сучасних індустріальних суспільств. Критики цієї теорії зауважують, що в процесі глобалізації не завжди розповсюджуються саме західні цивілізаційно-культурні цінності. В цьому плані вельми характерним є зростання зацікавленості Заходу до східних релігій та культурі.

- національні моделі модернізації, що виходять з того, що наздоганяюча модель не працює внаслідок змін Заходу, тому пропонуються власні моделі (азійські моделі ,корейська модель).

Етапи розвитку теорії політичної модернізації:

Перший етап– 50-60-ті рр. ХХ ст.. Модернізація розглядалася передусім як вестернізація, тобто механічне копіювання західного досвіду. Її базовими засадами були:

– ідея однолінійного поступу (деякі країни відстають від інших, але загалом усі вони прямують одним шляхом модернізації – "ідентичність завдань");

– політична модернізація є демократизацією країн третього світу за західним взірцем;

– політична модернізація країн третього світу є наслідком активної співпраці з провідними країнами Заходу;

– уява про невід'ємність модернізації від культури модерніті.

Між ними подеколи ставлять знак рівності. Так, згідно з поглядами відомого теоретика модернізації Ш.Айзенштадта (Ізраїль), її (модернізацію або модерніті) слід розглядати як особливий тип цивілізації, що зародився в Європі й поширюється після Другої світової війни у своїх політичних, економічних, ідеологічних аспектах майже на цілий світ. Історичне коріння культурологічного комплексу модерніті – в античності, у добі Ренесансу та Просвітництва (Леонардо да Вінчі, Галілео Галілей, Френсіс Бекон, Рене Декарт та ін.), але склався він лише у ХІХ ст. (Шарль Бодлер, Чарльз Дарвін, Герберт Спенсер тощо), й дійшла до сучасності зі суттєвими трансформаціями.

Культурі модерніті притаманні ідеї особистої свободи, індивідуалізму, здатності людини до постійних змін, мобільності в усіх царинах своєї життєдіяльності, удосконалення світу за допомогою Розуму, тяжіння до європейського раціоналізму та сцієнтизму (від лат. – знання, наука), ставлення до природи як до об'єкта власних зусиль і знань.

Концепції модернізації розрізняють як за хронологічною періодизацією, так і за змістовою специфікою.

Так, зокрема, американський дослідник Е.Роджерс вважав, що модернізація є процесом зміни індивідуумами традиційного способу життя на складніший, технологічно розвиненіший. К.Блек розглядав модернізацію як пристосування традиційних інституцій до нових функцій, поява яких обумовлюється безпрецедентним зростанням людських знань, що дозволяє контролювати оточення й процеси наукової революції. Д.Лернер вбачав у модернізації передусім секулярну революцію, тобто звільнення від релігійного впливу. Б.Леві вважав модернізацію за соціальну революцію, яка заходить так далеко, як це можливо без руйнування самого суспільства. С.Ліпсет піддає науковому аналізу передусім принципові зміни в культурі суспільства. У.Ростоу вважав, що модернізація базується на спільності стадій економічного зростання, через які проходять усі країни.

Приходимо до висновку, що наявні різновиди модернізаційних теорій 50-60-х рр. ХХ ст. у концептуальному плані мають спільні тези, серед яких головною є універсальність процесу модернізації. Слово "універсальність" тут має значення різноплановості, багатофункціональності, всеосяжності (а не тотожності чи схожості, як найчастіше тлумачиться це поняття вченими країн "третього світу").

Універсальність модернізації базується:

· на культурі модерніті;

· на соціологічній теорії Т.Парсонса, що розглядає еволюцію суспільства як перехід від примітивного та архаїчного стану до складного й узгодженого системного;

· на спільності стадій економічного зростання, через які проходять усі країни (У.Ростоу). У.Ростоу виділяє наступні етапи модернізації:

– доіндустріальний – ХVІ-ХVІІ ст. (перехід від індустріально-аграрного й ремісничого до суспільного мануфактурного виробництва);

– ранньоіндустріальний (перехід від мануфактурного до машинного виробництва);

– пізньоіндустріальний (США проходять цю стадію у 1914-1929 рр., Західна Європа – у 1930 – 50-х рр., Японія – у 50-60-х рр.)

– постіндустріальний (провідну роль мають теоретичні знання).

Перший етап розпочався у ХVІ-ХVІІ ст. у країнах Західної Європи як реакція на кризу попереднього розвитку. Це був доіндустріальний етап модернізації, який відзначався змінами у суспільній свідомості, спрямованими на пошук шляхів виходу з кризи; зародженням соціальної сили, здатної зруйнувати стару систему та втілити нові ідеї. Здійснився перехід від індивідуально-аграрного й ремісничого виробництва до суспільного з виникненням різних форм відчуження (людей один від одного, від власності на засоби виробництва, від процесу праці тощо).

Другий, раньоіндустріальньний етап, охоплював перехід від мануфактурного до машинного виробництва.

Третій, пізньоіндустріальний, етап модернізації позначений принциповими змінами у процесі праці на основі наукової, інженерної організації, характеризується виникненням конвеєрного виробництва, орієнтованого на масовий випуск стандартної продукції; зростанням особистого споживання; збільшеними масштабами людського спілкування; поглибленням міжнародного поділу праці завдяки новим засобам зв'язку та сполучення; подоланням одних форм відчуження людини (від засобів існування, соціальних гарантій, освіти, культури) й появою нових його форм (формалізація стосунків між людьми, стандартизація предметів споживання, способу життя тощо).

Четвертий, постіндустріальний, етап модернізації, або постмодернізація, за Д.Беллом відзначається провідною роллю теоретичного знання як стрижня, навколо якого розбудовуються нові технології, економічне зростання й нова стратегія суспільства. У цьому аспекті виразніше постають певні риси даного етапу модернізації:

– революція свідомості, спрямована на зміну системи цінностей європейської, західної цивілізації – від прагнення матеріальних благ до праці як засобу реалізації своїх здібностей;

– виникнення двосекторної економіки, яка містить виробництво матеріальних благ, послуг при формуванні ринкових відносин та "виробництво людини", що дедалі активніше впливає на динамізм економіки та конкурентоспроможність країни у світі. В історичній перспективі це суспільство – постекономічне, оскільки в ньому долається панування економіки над людьми й пріоритет здобуває нагромадження "людського капіталу", здатного до самореалізації;

– індивідуалізація процесу праці, формування нової якості робочої сили для "мікроелектронної революції";

– зрушення людського буття у бік культури, освіти, науки, що є не альтруїзмом, а звичайним прагматизмом, адже тільки культурна й духовно багата людина здатна до високоякісної праці у нових умовах постіндустріальної цивілізації;

– зміна старих соціальних конфліктів іншими, зумовленими як зовнішніми проблемами (наприклад, конфлікт між різними культурами, цивілізаціями), так і внутрішніми (наприклад, конфлікт між носіями цінностей постіндустріалізму та частиною суспільства, яка не встигає пристосуватись до цих цінностей);

– принципове коригування способу створення суспільного багатства, який в постіндустріальній цивілізації ґрунтується на інформаційних технологіях, тобто на використанні розумових здібностей людини, а не її фізичної сили; виникнення нової, символічної форми капіталу – знання; одиницею обміну стають не металеві або паперові гроші, а інформація (кредитні картки, електронні гроші); трансформується саме розуміння праці

– праця залишається економічним поняттям, але поступово зникає із соціальної сфери, більше не визначає соціальний статус.

Американський вчений Ф.Блок визначає постіндустріальне суспільство як історичний період, що починається тоді, коли поняття індустріального суспільства перестає бути адекватним поясненням соціальних змін. Він базується:

- на ідентичності завдань, які мають бути розв'язані у конкретних сферах (наприклад, в економіці – розвиток і застосування прогресивних технологій, які ґрунтуються на науковому знанні; поглиблення суспільного й технічного поділу праці; розвиток ринків товарів, грошей і праці; поява й розширення вторинного (індустрія, торгівля) й третинного (послуги) секторів господарства, скорочення частки аграрного виробництва за умови його вдосконалення; поєднання галузей, що випускають засоби виробництва та предмети споживання тощо);

- на раціональності соціальної дії.

Універсалізм, що є істотною рисою як теорії, так і політики модернізації, водночас спричинив до розбіжностей серед цих теорій. Розмежування відбувається у двох напрямах: критики модернізації та пошуку її нових моделей.

Другий етап розвитку теорії політичної модернізації–з 70-х років ХХ століття. Відоміші вони як теорії постмодернізації. Їх відрізняє синтез універсалізму й партикуляризму (тобто зорієнтованості на незалежність від жорсткого нав'язування суспільству "цінностей на замовлення" – духовних, технологічних та ін.). Вони ґрунтуються на досягненнях світової суспільної думки та національних культурних традиціях, на засадах як раціональних, так і волюнтаристських (вірі людей у власні сили й можливості). По-новому бачиться зв'язок між модернізацією та розвитком; досліджуються політичні процеси з урахуванням специфічних історичних та національних умов.

У межах другого етапу можна відокремити два головні напрями. Перший, ліберальний (О.Тоффлер, З.Бжезінський, Г.Алмонд, Л.Пай тощо), для представників якого головним критерієм політичної модернізації є ступінь залучення населення до впливу на характер і динаміку модернізації; наявність конкуренції політичних еліт; забезпечення взаємної безпеки конкуруючих політичних угрупувань; наявність міцної виконавчої влади, що залежить від демократичних інститутів.

Другий, консервативний або радикальний напрям (С.Хантінгтон, А.Турен, Ж.Фурастье тощо), прихильники якого за головне вважають забезпечення політичного ладу за допомогою централізованих інститутів, а модернізованість політичних інститутів пов'язують не з рівнем їхньої демократизації, а з міцністю та організованістю. Авторитарність політичної влади для них є необхідною умовою модернізації. Для цього потрібна компетентність політичних лідерів, розрізнення етапів модернізації, кожен з яких має конкретні цілі та пріоритети.

Основними засадами критиків теорії модернізації є тези про те, що модернізація веде до знищення національної культури; гальмує створення національно-спеціфічних суспільних цінностей, методів, стилю; вона безпосередньо торкається меншості населення, а для решти – економічне зростання, підприємництво, індустріальне виробництво, модерністська культура є далекою.

Розрізняють наступні типи модернізації:

· первинна (Західна Європа, США, Канада) охоплює епоху першої промислової революції, руйнування традиційних спадкоємних привілеїв та проголошення рівних громадянських прав, демократизацію суспільства;

· вторинна, головним фактором якої виступають соціокультурні контакти країн, що відстають в своєму розвитку, із вже наявними центрами індустріальної культури.

За характером модернізації розрізняють органічні та неорганічні модернізації.

Органічна модернізація відзначається спадковістю соціального розвитку, природністю, самостійною ініціативністю виходу з надр старого суспільства з метою подолання існуючої там кризи, безперервністю реформаторського процесу (що не виключає певних зворотних відступів) та його здійсненням як "знизу", так і "згори" за допомогою держави й права. Такий характер модернізації притаманний, зокрема, країнам Західної Європи та Північної Америки.

Неорганічна модернізація також починається під впливом комплексу чинників, але вже іншого ґатунку. Це можуть бути дедалі гостріша конкуренція на світових ринках, утрата старих ринків збуту, можливість військового втручання, загроза цілковитої економічної залежності від інших країн, вплив позитивного прикладу країн, що модернізуються. Неорганічним модернізаціям притаманні злиття модерніті й традицій (передусім таких, як патріотизм, віра у себе та власне майбутнє); "колективна мобілізація" для осучаснення суспільства; невідповідність одне одному темпів змін у різних сферах тощо.

Неорганічні модернізації поділяють на прискорені, спонтанні, такі, що наздоганяють, запізнюються, повторюються, випереджають. Процес і результати цих модернізацій залежать від поставлених цілей і суспільних сил, що їх здійснюють. Подолати проблеми неорганічних модифікацій модернізації, використавши їхній позитивний соціальний потенціал, вдається суспільствам, якы тяжіють до випереджувальної моделі (наприклад, Японія, нові індустріальні країни "азійські тигри"). Тут послідовно реалізують і чітко відмежовують модернізаційні процеси від простого розвитку, властивого усім без винятку суспільствам. Випереджувальна модель зорієнтована на один, найвищий тип модернізації – постіндустріальний.

Можна відокремити кілька моделей модернізації:

Перша модель (Велика Британія, континентальна Європа, США, Австралія, Канада) характеризується тривалістю, поступовістю, синхронністю визрівання процесу перетворень усіх сфер суспільного життя.

Друга модель (Японія, Туреччина, Греція, Південна Корея, Тайвань, деякі латиноамериканські держави) більше наближена до європейського стандарту. Вона має такі визначальні риси, як тиск трансформаційного досвіду інших країн, опанування прогресивних іноземних "зразків", наявність "модернізації, що запозичує" на національному ґрунті, проникнення модерніті в усі сфери суспільного життя через канали освіти, нові стандарти споживання, впровадження західних технологій, техніки, нових економічних відносин.

Третя модель (Колумбія, Венесуела, Перу, Індія, Пакистан), як правило, передбачає лише створення економічної інфраструктури, зорієнтованої на первинну переробку сільськогосподарської продукції, видобуток корисних копалин, що, з одного боку, змушує принципово ламати традиції й усталені суспільні структури, а з іншого – консервує відсталість, не сприяє поширенню модерніті. Для цієї моделі притаманний розвиток західним шляхом частини населення, але збереження внутрішньої традиційної структури для значної частини населення.

З моделями модернізації взаємопов'язанімеханізми її здійснення, які залежать від обраних способів виникнення модернізації, серед яких розрізняють:

· поступове нагромадження необхідних передумов у певних сферах суспільного життя, поєднання яких дає якісне трансформаційне зрушення;

· соціальні зусилля щодо опанування досвіду інших країн – "запозичена модернізація";

· тиск, нав'язування традиційному суспільству досвіду модерніті ("імітаційна модернізація").

Французький вчений А.Турен вводить ще два важливих терміни (і відповідні явища) – "антимодернізація" та "контрмодернізація". Перший термін означає відкриту протидію модернізації. Антимодернізація, на думку вченого, – це зведення процесу розвитку країни лише до відродження її цивілізаційної, культурної та історичної специфічності. Цього прагнуть, як він вважає, певні правлячі групи й люмпен-інтелігенція, понад усе занепокоєні збереженням (здобуттям) своїх привілеїв, влади, соціального статусу.

Контрмодернізація є альтернативним варіантом соціальних перетворень відповідно не до західного, апробованого зразку, а іншого особистого шляху, який передбачає форсований суспільний розвиток виключно за ініціативою "згори", за колосальної централізації влади, пріоритету соціальної системи, а не людини (приклад – країни Східної Європи у 50-ті рр. ХХ ст.).

Вибір шляхів модернізації та культурно-цивілізаційні блоки. Щодо країн третього світу сталим було використання дещо спрощеного, з нашої точки зору, визначення модернізації. Модернізація розглядалась як процес відтворення змін в соціальній, економічній та політичній системах, що відбулись у Західній Європі і Північній Америці у ХVI-ХІХ ст. і зрештою розповсюдилися на інші європейські країни, а у ХІХ-ХХ ст. – на південноамериканський, азіатський та африканський континенти.