Суть економічної глобалізації

Феномен глобалізації, до якого в кінці ХХ на початку ХХІ ст. прикута пильна увага науковців, політиків, широкого загалу, є чи не найбільш контроверсійним у сучасній соціальній науці. Він знаходить прямо протилежні оцінки серед представників різних наукових шкіл, політичних партій і рухів. З одного боку, здійснюються спроби тлумачення глобалізації як об»єктивного закономірного процесу, що охоплює економіку, політику, культуру та інші сфери життя суспільства. З іншого боку, вона розглядається як штучне, насильницьке явище, яке розвивається під тиском розвинутих націй та економічно могутніх держав, особливо транснаціональних корпорацій, з метою вирішення власних проблем та реалізації в глобальному середовищі егоїстичних інтересів

Економічна історія засвідчує, що глобалізаційні процеси, їхнє зародження сягають глибокої давнини. Вони є невід»ємним атрибутом людської цивілізації, починаючи з часів формування міждержавного, міжконтинентального товарного обміну[24]. Однак головною проблемою, яка і дотепер ще залишається невирішеною, є неадекватність, невідповідність форм та механізмів практичного втілення нестримного бажання різноманітних людських спільнот до планетарних комунікацій. Особливо гострого характеру дані процеси набували між метрополіями і колоніями, між центром світ-економіки та його периферією, між економічно розвинутою та слаборозвинутою частинами світу. Тому-то актуальним питанням сьогодення є наукове обґрунтування оптимальних форм, адекватних національних і міжнародних інституцій та гармонійних механізмів реалізації глобалізаційних процесів в інтересах усіх без винятку учасників міжнародного економічного спілкування.

У теоретико-методологічному плані усе розмаїття поглядів щодо економічної глобалізації можна згрупувати у три наукові концепції: структуралістську (структуральну), кон’юнктурну та конструктивістську[25].

Структуральна теорія відштовхується від закономірностей розвитку внутрішніх і міжнародних економічних систем і розглядає глобалізацію як необхідний, неминучий, необоротний, яскраво виражений процес, спричинений економічними, технологічними та політичними чинниками. Згідно з кон’юнктурною концепцією, головні риси глобалізації визначаються окремою логікою та обставинами, що залежать від зміни умов внутрішнього та зовнішнього оточення, їхньої взаємодії у просторі і часі за унікальної конфігурації соціальних сил і історичних передумов. Така глобалізація може мати дискретний, перервний характер, за якої можуть розвиватись і зворотні процеси так звана деглобалізація[26], що і засвідчують окремі епізоди людської історії, коли деякі країни і регіони були тривалий час відгороджені від економічного спілкування з рештою світу. Конструктивістська теорія базується на ідеях та дискурсах як конституюючих елементах глобалізації, що характеризують її як випадковий, стохастичний, непередбачуваний, недетермінований та невизначений процес. Він зумовлюється комунікативним дискурсом політичних агентів, змістом якого виступають мотивації, інтереси, ідеї. Цілком очевидно, що зазначені теорії, як теорії першого рівня абстракції, відображають важливі аспекти економічної глобалізації, почасти розширено трактуючи її природу, акцентуючи увагу чи то на її рушійних силах, чи на структурних характеристиках або на дискурсивному обґрунтуванні шляхів і механізмів практичного втілення ідей глобальної взаємодії у світовому господарському просторі.

Визначальною теорією другого рівня, наближеною до господарської практики, є неокласична економічна теорія, яка, незважаючи на наявні вади і недоліки, залишається провідною у сучасній світовій економічній науці. Неокласичне трактування економічної глобалізації базується на порівняльних перевагах, ринкових силах та економічній конвергенції. Вільна торгівля створює передумови для максимізації як національного, так і світового добробуту на основі спеціалізації країн і регіонів та вилучення ефекту масштабу. Ринкові сили і глобальна конкуренція забезпечують ефективніше виробництво рівноцінних товарів і послуг з меншими затратами. Крім того, ринкова конвергенція сприяє вирівнюванню цін і відсоткових ставок у глобалізованій економіці чи принаймні зменшенні їхніх відхилень. Водночас, нова теорія торгівлі, теорія розміщення та теорія недосконалої конкуренції пояснюють чому неможливе існування досконало конкурентного глобального ринку, чому розвивається ринкова сегментація та поглиблюється структурна дивергенція у світовому господарстві[27].

Економічна складова глобалізації пов'язана насамперед з джерелами, факторами, формами господарського поступу. Йдеться про інвестиції й технології, робочу силу, інтелектуальні та фінансові ресурси, менеджмент і маркетинг тощо. Формами прояву цих процесів є:

· зростання міжнародної торгівлі та інвестицій, лібералізація та дерегуляція руху капіталу;

· небачена досі диверсифікація світових фінансових ринків і ринків технологій;

· відчутне зростання ролі ТНК у світових господарських процесах;

· загострення глобальної конкуренції;

· поява систем глобального, стратегічного менеджменту;

· підвищення ролі інформаційних і комунікаційних технологій в економічному розвитку.

· усе більша цілісність і єдність світового господарства, в основі чого – посилення відкритості національних ринків;

· поглиблення міжнародного поділу і кооперації праці[28].

Узагальнюючи існуючі визначення даного поняття, яке набуло найбільшого поширення в 90-і роки ХХ ст., слід наголосити, що глобалізація у своїй розвинутій, зрілій формі є продуктом епохи постмодерну, переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку, формування засад ноосферно-космічної цивілізації.

Її суть полягає в посиленні єдності, системної цілісності світового господарства на основі ринкової парадигми та поглиблення планетарних інтеграційних процесів[29]. Звідси випливають і якісні та кількісні ознаки, показники і критерії, що характеризують розгортання економічної глобалізації.

Макроекономічний рівень глобалізації проявляється в утворенні ліберальної міжнародної торгової системи, у розвитку інновацій у транспортній і логістичній сферах, а також у помітному зниженні комунікаційних та трансакційних витрат.

Мікроекономічні виміри глобалізації полягають у стрибкоподібному зростанні міжнародних фінансових трансакцій, у виникненні нових індустріальних держав, у скороченні технологічних відмінностей між країнами та в поглибленні інтернаціоналізації виробництва[30].

Існує три групи індикаторів, які відображають різноманітні аспекти глобалізаційного процесу в економічній сфері:

ü головні;

ü додаткові;

ü експериментальні[31].

Головні індикатори мають найбільше розповсюдження; вони стосуються усїх країн світового співтовариства і використовуються в національній статистиці як пріоритетні для вимірювання економічної глобалізації. Найповніше дані індикатори імплементовані в статистику країн ОЕСР. Додаткові індикатори спрямовані на отримання ширшої інформації, яка теоретично є бажаною, але практичне її отримання зіштовхується з труднощами (наприклад, показники зарубіжної діяльності багатонаціональних корпорацій та ін.). До експериментальних індикаторів відносяться показники, що відображають важливі сторони процесу економічної глобалізації, але не мають належного теоретичного та практичного обґрунтування, як нові явища господарської діяльності.

Індикатори, як важливий статистичний механізм, дозволяють відслідковувати кількісні та якісні складові економічної глобалізації, визначати її рівень і масштаби.

У рамках трьох груп базових індикаторів, виділяють шість індикаторів, що відображають найважливіші риси економічної глобалізації.

По-перше, це прямі іноземні інвестиції, розраховані як частка фінансових потоків ПІІ у ВВП; питома вага доходів від ПІІ у ВВП; позиції ПІІ як відсотка від ВВП.

По-друге, доходи інвестора та приймаючої країни в економічному секторі. На основі порівняльного аналізу визначається частка прямих інвестицій країни – партнера в загальному обсязі залучених ПІІ та позиція ПІІ як відсоток від загального фонду інвестицій. Аналогічні показники розраховуються також щодо економічного сектора.

По-третє, дохід від вивезених та ввезених інвестицій як частка доходу в загальних ПІІ економічного сектору чи країни-інвестора в цілому (дохід від ПІІ як відсоток від позиції ПІІ). Крім того, в даній сукупності індикаторів розглядається економічна діяльність міжнародного підприємництва, яка передбачає визначення питомої ваги зарубіжних філій у створенні доданої вартості, у загальному випуску продукції та у формуванні валового фіксованого капіталу. Вираховується частка співробітників зарубіжних філій в структурі зайнятих та в сукупному фонді оплати праці. Усі попередні показники стосуються також материнських компаній та країн, що здійснюють багатонаціональне підприємництво. Окрема позиція стосується міжнародного розповсюдження технологій.

По-четверте, рівень інтернаціоналізації досліджень і розробок транснаціональних фірм в досліджуваній країні включно з питомою вагою: витрат на дослідження і розробки та кількості дослідників в зарубіжних філіях; витрат на дослідження і розробки в промисловості, що фінансуються з-за кордону; доданої вартості, обсягу випуску продукції і зайнятих в зарубіжних філіях, в контексті діяльності, пов”язаної переважно з дослідженнями і розробками; материнських компаній в дослідженнях і розробках та в кількості дослідників.

По-п’яте, рівень інтернаціоналізації і розповсюдження технологій в певній країні в цілому та в індустріальному секторі окремо, включаючи вартість технологій та виручку від їх продажу як відсоток від ВВП, а також дані показники у співвідношенні з затратами на дослідження і розробки.

По-шосте, рівень інтернаціоналізації торгівлі високотехнологічними товарами в розрізі країни та її промислового сектора. Особлива увага звертається на питому вагу високотехнологічного промислового експорту зарубіжних філій в загальному випуску високотехнологічної продукції, а також на частку високотехнологічного експорту і імпорту зарубіжних філій і материнських компаній в загальному (сукупному) високотехнологічному експорті та імпорті.

Перелічені індикатори дають можливість розкрити найбільш суттєві економічні аспекти глобалізаційного процесу, його різноманітні виміри. Поглиблений аналіз здійснюється з допомогою додаткових та експериментальних індикаторів, які застосовуються щодо окремих сфер і напрямів економічної глобалізації[32].

Проте слід зауважити, що економічна глобалізація розвивається суперечливо, нерівномірно, її вплив на розвиток окремих країн і регіонів набуває як позитивної, так і негативної спрямованості.

Результати глобалізації більшою мірою використовують розвинуті країни, в той час як країни, що розвиваються, особливо найбідніша частина, часто-густо потерпають від її наслідків.

Окремі нації та держави частково поступаються своїми функціями суб'єктів міжнародних відносин і міжнародного права зовнішньому контролю, який здійснюється наднаціональними органами. Формування т.зв. єдиного глобального села (англ. global village) мало б сприяти більшій прозорості господарських трансакцій, але поки що відбувається зворотній процес. Особливо відчутно це проявилось під час розгортання світової фінансової кризи в 1997 р. - 1998 р.

Зростають світові комунікативні мережі за рахунок упровадження новітніх інформаційних технологій, систем електронного зв'язку, що, знову ж, спонукає до здійснення багатьох із них поза державним контролем.

Науково-технічні досягнення зумовлюють скорочення витрат на здійснення міждержавних і міжфірмових господарських контактів. Так, якщо вартість трихвилинної телефонної розмови між Нью-Йорком та Лондоном коштувала в 1930 р. 300 дол. (в дол. 1996 р.), то нині – лише 1 дол.

Помітно збільшується кількість країн і народів, що долучаються до процесу глобалізації. Особливим динамізмом характеризувались до останнього часу нові індустріальні країни Азії та окремі держави Латинської Америки. Розвивається тенденція до формування глобальної цивілізації зі спільними уподобаннями, цінностями й суспільною свідомістю. Зароджуються основи міжнародного громадянського суспільства, визріває плюралізм у середовищі глобальних еліт; вестернізується світовий культурний простір, проте спостерігається і протистояння цьому процесові з боку різноманітних політичних, релігійних , профспілкових, неурядових організацій[33].

На авансцену світового економічного життя виходять нові актори, які поряд із традиційними стають нині головними законодавцями мод у світогосподарських процесах.

В даний час виділяють вісім нових головних суб'єктів, що вирішальною мірою впливають на світогосподарські процеси:

ü міжнародні організації:

§ Міжнародний валютний фонд (МВФ),

§ Світовий банк,

§ Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД),

§ Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО),

§ Міжнародна організація праці (МОП),

§ Світова організація торгівлі (СОТ);

ü країни «великої вісімки»;

ü регіональні економічні і фінансові організації;

ü багатонаціональні корпорації ;

ü інституціональні інвестори (пенсійні та інвестиційні фонди, страхові компанії);

ü неурядові організації;

ü великі міста;

ü окремі видатні особистості (науковці, лауреати Нобелівської премії, університетські професори, відомі фінансисти, підприємці та ін.).

Підкреслюючи значення великих міст, слід зауважити, що, наприклад, в одному лише Токіо виробляєтьтся товарів і надається послуг удвічі більше, ніж у всій Бразилії.

Економіка глобалізується внаслідок виникнення нових форм конкуренції, коли зростаюча кількість акторів світогосподарських зв'язків не має певної державної приналежності.

Отже, глобалізація стає постійно діючим фактором внутрішнього й міжнародного економічного життя.