Базові концепції, які характеризують історичні рамки глобалізації

Ключовою проблемою у визначенні історичних меж і часових відтінків глобалізації є проблема дефінітивно-методологічного плану.Узагальнення її дає змогу виділити чотири базових концепції, що характеризують історичні кордони глобалізації:

1. Концепція глобалізації як зміни форм історичного процесу (концепція «архаїчної глобалізації»).

2. Концепція глобалізації як сучасного економічного феномену.

3. Концепція протоглобалістів.

4. Концепція глобалізації як деякої позачасової властивості, що іманентно притаманна світовому суспільству (концепція Е. Азроянца).

Перша концепція досягла найбільш широкого визнання в працях Р. Робертсона, М. Уотерса, Г. Терборна, Ф. Броделя, Л. Туроу, А. Маслоу, Г. Дилигенського, Ю. Красіна, Ю. Пахомова та інших. Так Р. Робертсон і М. Уотерс вважають, що глобалізація є тривалим історичним процесом, і її початок відносять до рубежу XV – XVI ст.; а Г. Терборн виділяє в історії принаймні шість хвиль глобалізації, найбільш ранньою з яких він вважає експансію світових релігій у III – VII ст. н. е. Білорус О., критикуючи прибічників «архаїчної глобалізації», виділяє низку критичних періодів її особливого прискорення:

– перший етап – створення імперій на основі торговельних інтересів, симбіозу держави і релігії (Рим, Візантія, Китай, Київська Русь);

– другий етап – період великих географічних відкриттів і створення економічних імперій та перших глобальних корпорацій (ХV ст.);

– третій етап – промислова революція (Європа, XVIII ст.) і формування міжнародних ринків;

– четвертий етап – епоха світових війн ХХ ст. (1914 – 1918 рр., 1939 – 1945 рр.), 1948 – 1989 рр. (економічна світова війна);

– п’ятий етап – інформаційна революція (починаючи з другої половини ХХ ст.)

Ці наукові позиції знаходять, хоч і непряму, підтрим­ку в працях російського вченого Ю. Красіна, який інтерпретував глобалізаційний процес, представлений протилежними тенденціями інтеграції. Аргументація прибічників першої концепції є логічною з погляду на глобалізацію як процес, що трансформував певні сфери світового простору.

Найбільш послідовними прибічниками другої концепції є такі вчені: західні – К. Омае, Т. Левітт, Ф. Фукуяма; російські – А. Вебер, А. Неклесса, В. Кузнєцов, В. Ядов, і вітчизняні – Д. Лук’яненко, О. Білорус, А. Гальчинський, А. Геєць та інші. Вони піддають критиці концепцію «архаїчної глобалізації», вважаючи виділення її форм у минулому явним анахронізмом, пояснюючи його появу тим, що контингентний зсув світової економіки покликав до життя не тільки наслідки, але, як це не дивно, власні передумови. Науковці акцентують увагу на зростаючих обсягах міжнародних торговельних операцій; діяльність транснаціональних корпорацій (ТНК) і міжнародних організацій, планетарні комунікаційні мережі та мультикультуралізм створили новий предмет дослідження.

Третю концепцію необхідно розглядати в контексті поперед­ньої. За цією концепцією пропонується виділяти два етапи глобалізації – протоглобальний і сучасний – етап ліберальної глобалізації. Не суперечить цьому підходу і класифікація Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), за якою пропонується розрізняти три етапи процесу глобалізації:

– інтернаціоналізація (починаючи з середини XIX ст.), що відповідає розвитку експортних потоків (протоглобальна фаза світового розвитку);

– транснаціоналізація (особливо з початку 1945 р.), яка пов’я­зана зі стрімким зростанням потоків прямих іноземних інвестицій;

– глобалізація (починаючи з 1980-х рр.). Найбільш видатними ідеологами цього напряму є Р. Кобден, Й. Шумпетер, Н. Ейнджел, А Уткін, Р. Кокс, І. Уоллерстайн.

Четвертаконцепція «глобалізації як деякої позачасової власти­вості, що притаманна світовому суспільству» обґрунтована в термінах філософської науки у працях та доповідях російських вчених Е. Азроянца та М. Чешкова. Головним завданням власної концепції Е. Азроянц вважає зближення трьох попередніх. У них він вбачає дві ключові розбіжності: одна – у визначенні часових параметрів глобалізації, друга – в трактовці самого поняття, яке може розумітися або як тенденція, або як наслідок (продукт) ряду тенденцій. Історичний процес, котрий можна представити як розвиток соціальної системи, спрямований на досягнення межової її цілісності. Саме таку цільову функцію історичного процесу російський вчений і пропонує назвати глобалізацією.

З метою точного визначення історичних кордонів глобалізації слід чітко визначити основні категорії, що часто ототожнюються з нею, тобто побудувати понятійний ряд «інтернаціоналізація – регіоналізація – єдиний і цілісний світ – глобалізація», який проводить межу між схожими, але методологічно різними поняттями. Процеси, що відображаються подібним рядом, поєднані тим, що всі вони, по суті, реалізують вихід множини раніше внутрішньодержавних процесів за межі кордонів окремо взятої держави. Розбіжності ж полягають в умовах і часі виникнення відповідних явищ, в їхньому змісті, конкретних і соціально-історичних функціях, у масштабах, глибині та інтенсивності, в наборі суб’єктів, а також у безпосередніх і довготермінових результатах цих процесів.

Інтернаціоналізація є в принципі універсальною за суб’єк­тами і простором, які охоплюються нею, хоч і не обов’язково втягує до сфери власного впливу всіх чи навіть більшу частину учасників міжнародної економіки. У деяких випадках вона здатна досягати (і досягала) таких масштабів. Але найчастіше й ефективніше цей процес демонструє розвиток на локальному рівні і/або як супроводження окремих сфер, видів, напрямів діяльності. Інтернаціоналізація, як явище, повинна була історично з’явитися досить рано, по суті, одночасно з появою перших чітко оформ­лених соціально-териториальних структур. Головна її функція – забезпечення стійких міжнародних зв’язків у реально функціо­нуючій світовій економічній системі. Інтернаціоналізація є історико-еволюційною підготовкою глобалізації.

Регіоналізація часто розглядається як характерна ознака сві­тової економіки кінця XX століття. Але такий процес як фактор державотворення спостерігався ще в Середньовіччі. Це під­тверджує тезу про те, що історія являє собою послідовність циклів «стягування» і руйнування держав, інших суб’єктів світової економіки, а регіоналізація є однією з форм стадій «стягування», сутність якої – у формуванні нових, більш великих інтеграцій (соціально-територіальних систем) – союзів, конфедерацій тощо на основі та завдяки розвитку інтенсивних і глибоких для свого часу інтернаціональних зв’язків. Регіоналізація – це можливий, але не кінцевий результат розвитку процесів інтернаціоналізації в різні історичні епохи.

Глобалізація принципово відрізняється від інтернаціоналізації тим, що провокує нівелювання національних кордонів, підриває підґрунтя національного суверенітету, закладає фундамент деякої нової, глобальної спільноти. За умов володіння багатьма спільними рисами, глобалізація і інтернаціоналізація є все ж таки якісно різними процесами. З певної точки зору їх можна розглядати як стадії, що наслідують одна одну. Проте, судячи з того, що ми знаємо про глобалізацію, це є якісно новим рівнем економічного розвитку у новій площині. Країни, що розвиваються в полі інтернаціоналізації і глобалізації, знаходяться ніби в різних діапазонах. Звичайно, що між інтернаціоналізацією і глобалізацією немає нездоланного бар’єра. Якщо прийняти точку зору, котра акцентує увагу не на стадіальній, а на якісній розбіжності, то можна погодитися з таким відомим дослідником, як В. Рамзес, який стверджує, що глобалізація виглядає, скоріше, категорією – конкурентом інтернаціоналізації, її антитезою, ніж її логічним продовженням, розвитком, хоча наочні прояви глобалізаційного процессу мають місця і в ході інтернаціоналізації, що виділяється посиленням взаємозалежності окремих держав.