Політичні прогнози у постбіполярному світі.

Задовго до завершення «холодної війни» було здійснено перші системі спроби спрогнозувати майбутнє в глобальних масштабах. Якщо залишити поза увагою роботи письменників-фантастів, то першим на думку спадає Римський клуб. Ця впливова неурядова міжнародна організація стала наявним символом прагнень людини до визначення орієнтирів майбутнього розвитку з одного боку, та вдосконалення методологічних засобів для такої роботи – з іншого. Робота Римського клубу, сотня членів якого включає відомих науковців, впливових суспільних діячів, колишніх політиків, активізувалася у 1970-х роках – в цей час до порядку денного світової політики потрапляють проблеми екології, демографії, нерівномірного розвитку та політичного устрою. Результатом цієї роботи стала серія ґрунтовних доповідей, найбільш відомими з яких є «Межі зростання» (The Limits to Growth) 1972 року, «Перегляд міжнародного порядку» (Reshaping the International Order) 1976 року, «Перша глобальна революція» (The First Global Revolution) 1990 року, та ін. В новому методологічному руслі, із використанням системних та формалізованих моделей, дослідники із різним дисциплінарним походженням розмірковували над загальними параметрами майбутнього, звертаючи першочергову увагу на проблеми ресурсних меж для розвитку людства; соціальні та економічні наслідки глобалізації; політичні трансформації міжнародної системи. Доповіді Римського клубу протягом 1970-1990-х років задавали певний формат для всіх подібних робіт. Деякі футуристичні нариси майбутнього й сьогодні продовжують традиції, започатковані Римським клубом.

Завершення «холодної війни» радикально змінило спрямованість, тематику та фокус політичного прогнозування. На початку 1990-х років на перший план виступають проблеми політичних трансформацій глобального масштабу; форм та проявів нових системних конфліктів у світі; перерозподілу сили та повної перебудови світового порядку. Фіаско міжнародно-політичної науки щодо передбачення розпаду біполярного світу нібито спробували компенсувати різноманітними спробами прогнозу. Деякі з них були більш впливовим, інші – більш резонансними. Майже всі носили більше публіцистичний або адаптований, ніж академічний характер. Врешті решт, деякі із цих сміливих прогнозів вже розвінчані історією; деякі ж досі схожі на правду.

В центрі уваги кожної з п’яти найбільш значущих спроб окреслити політичне майбутнє світу стоїть проблематика системної трансформації міжнародних відносин.

1. Одним із перших на розпад біполярної системи міжнародних відносин відреагував «батько» неореалізму Кеннет Уолтц. Системні трансформації лежать в самій концептуальній основі неореалізму; а отже програмна стаття К. Уолтца «Структура міжнародної політики, що зароджується» (The Emerging Structure of International Politics), яку було опубліковано в журналі International Security 1993 року[19], частково є спробою врятувати неореалізм від критики колег-конструктивістів. К. Уолтц виходить із факту перемоги США у «холодній війні» та формування внаслідок цього монополярного світу. Монополярність, однак, тимчасова, оскільки, за К. Уолтцем, в перспективі 10-20 років мають «підтягнутися» інші центри сили, насамперед Німеччина, Японія та Китай. Окрім іншого, К. Уолтц передбачав зміну характеру протистояння великих держав та зміну, внаслідок цього, природи мультиполярності. Основну роль в цьому відіграватиме ядерна зброя, яка знецінює традиційні гонки озброєнь та робить звичні для мультиполярного балансування альянси менш привабливими. Надалі К. Уолтц спрогнозував поступове формування коаліції, яка стримуватиме гегемонії США (при поступовому втрачанні останніми статусу економічного гегемона, а згодом – і політичного). Між іншим, видатний вчений передрік відсутність сенсу в існуванні НАТО на тлі значних системних трансформацій. В цілому прогноз К. Уолтца витримано в класичному дусі realpolitik, а в його основі лежать припущення вченого щодо динаміки трансформації міжнародної системи від моно- до мультиполярної конфігурації.

2. Професор Йєльського університету Пол Кеннеді запропонував куди песимістичніший прогноз. У своїй книзі «Готуючись до ХХІ століття»[20] він змалював картину поступової деградації світової інституціональної та ціннісної систем. Зростання населення Землі, технологічні зміни та економічний розвиток створюють численні демографічні, екологічні та соціальні проблеми, до яких сучасні політичні інститути виявляються неготовими. За цих умов в міжнародній системі поступово формуватиметься «гра», в якій всі зазнають поразки. П. Кеннеді вбачає справжню політичну кризу у міжнародній системі на глобальному рівні. Виходи з цієї кризи невідомі, але зрозуміло те, що традиційні політичні механізми неефективні. Такий прогноз має дещо есеістичний характер – своєрідні роздуми про можливі негаразди. В певному сенсі, прогноз П. Кеннеді продовжує традиції комплексних досліджень, в рамках яких політичний фактор поєднується із іншими важливими для життя суспільства процесами.

3. Політичний прогноз Самуеля Хантінгтона здобув, ймовірно, найбільше слави. У своїй книзі «Зіткнення цивілізацій та перебудова світового порядку»[21] він намалював світ, сповнений ворожнечі між сьома-вісьмома новими акторами – цивілізаціями. Основною рушійною силою світової політики, таким чином, стане культурна ідентичність, на основі якою формуватимуться альянси, розпадатимуться та виникатимуть держави. С. Хантінгтон запропонував, фактично, новий базовий елемент світового порядку, яким досі беззаперечно була держава. Прогноз С. Хантінгтона передрікав зникнення/розпад мультикультурним утворенням; а також виникнення нових союзів навколо т.зв. «держав-ядер» (core states) нових культурних спільнот. Західна цивілізація – переможець у «холодній війні» - деякий час зберігатиме свої лідируючи позиції, але поступово занепадатиме. Модернізація не призводитиме до вестернізації; а поширення ліберальних цінностей здебільшого обмежиться ареалом самого Заходу. При цьому інші цивілізації поступово схилятимуться до стратегії балансування проти гегемонії Заходу. С. Хантінгтон визначає два механізми можливої ініціації глобального конфлікту: безпосередньо між державами-ядрами та шляхом ескалації локальних суперечок.

Культурний механізм, який С. Хантінгтон поклав в основу власного прогнозу, зробив своє діло: сьогодні будь-які конфлікти здаються сповненими «цивілізаційних відмінностей», хоча далеко не всі вони містять культурний фактор в якості основного. Прогноз «зіткнення цивілізацій» належить до тих, які неможливо спростувати. Цим пояснюється його одночасна популярність та наукова недосконалість.

4. Френсіс Фукуяма екстравагантно назвав власний прогноз запозиченим у Гегеля терміном «кінець історії»[22]. На думку американського вченого, «історія» триває доти, доки існує боротьба ідеологій. Закінчення «холодної війни» означало тріумф лібералізму, тріумф приголомшливий та остаточний. Модель ліберальної демократії довела, на думку Ф. Фукуями, свою найвищу ефективність, принаймні у своєму «ідеальному» варіанті. Всі проблеми, що можуть виникати в таких суспільствах, є наслідком недосконалого втілення майже ідеальних принципів. Політичні глобальні конфлікти у традиційному вигляді більше не матимуть сенсу – оскільки остаточно розв’язано конфлікт ідеологій. Прогноз Ф. Фукуями почав заперечуватися фактичним розвитком подій вже у першій половині 1990-х років, зокрема з огляду на численні конфлікти, вмотивовані радше ідейними розходженнями, ніж матеріальними проблемами; а також на неоднозначні соціальні наслідки четвертої хвилі демократизації.

5. Глобальний прогноз Іммануїла Уоллерстайна, так само як і у випадку прогноза К. Уолтца, став результатом попередньої наукової роботи вченого. Розроблений в дусі світо-системного бачення і викладений в основному в роботі «Мир, стабільність та легітимність: 1990-2025/2050»[23], прогноз І. Уоллерстайна спирався на системну теорію, зокрема на концепції циклічного розвитку, детермінізму та точок біфуркації. Міжнародна система була проаналізована на шести різних рівнях, інтегрований огляд яких підштовхував до висновку до наближення міжнародних відносин до ери нестабільності. В основі такої нестабільності лежить дія довгострокових тенденцій розвитку, які у сукупності створили для системи ряд точок біфуркації. Проходячи такі точки, система «забуває» всі детермінуючі принципи, а отже її траєкторія багато в чому визначається дією випадкових факторів. Тим не менш, довгострокові тенденції теж матимуть вплив на розвиток подій. Найважливішою з них стане занепад гегемонів та боротьба за домінування. В процесі такої боротьби, на думку І. Уоллерстайна, на початку ХХІ століття сформуються два альянси; американо-японо-китайський та російсько-європейський, які й сперечатимуться за гегемонію. На цей же період припадає й активізація економічного суперництва між всіма великим державами; а надалі – знайомий вже цикл суперництво-велика війна-переділ світу. Прогноз І. Уоллерстайна побудовано на експлуатації ідеї структурного насильства, що робить «великий конфлікт всіх проти всіх» неминучим приблизно за такою ж логікою, за якою В. Ленін вважав неминучою світову капіталістичну війну. Основна проблема такого прогнозу, як і у випадку із класичним марксизмом, - в тому, що будь-яку подію можна підігнати під його вимоги.

Глобальні прогнози на кшталт розглянутих зіграли важливу роль: вони стали свого роду орієнтирами для науковців, а тим більше – політиків-практиків у світі, де політичні події, здавалося, змінюються надто швидко. Кожен із прогнозів став своєрідним засобом розуміння дійсності, шаблоном, який можна було накладати на реалії світової політики. Тому й сьогодні одні й ті самі події одні розуміють у дусі зіткнення цивілізацій, інші – як прояв «кінця історії», а треті – як результат одвічного структурного насильства.

Але жоден із цих прогнозів не витримав випробування часом навіть в цілому, не кажучи вже про деталі. Світ політичного виявився значно складнішим за запропоновані моделі його розуміння. Тому потреба у створенні науково достовірних та обґрунтованих прогнозів залишається на порядку денному.

Контрольні запитання та завдання

1. Визначте основні фактори, що стоять на заваді точним прогнозам у світовій політиці.

2. Що саме у міжнародних відносинах, на Ваш погляд, найбільше потребує точного передбачення?

3. Наведіть приклади вдалих, на Вашу думку, довгострокових прогнозів у науці про міжнародні відносини.

4. Критично проаналізуйте відомі Вам спроби спрогнозувати розвиток світової політики за останні п’ятнадцять років.

Література

1. Браун М. Посібник з аналізу зовнішньої політики. Пер. з англ.. – К.: Основи, 2000.

2. Капітоненко М. Концепція раціональності в дослідженні міжнародних відносин // Актуальні проблеми міжнародних відносин – Вип. 47, ч. 1. - К.: ІМВ, 2004. – С. 54-60.

3. Капітоненко М. Міжнародні відносини: проблеми наукового дослідження // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: міжнародні відносини. – Вип. 29-30. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2004. – С. 94-97.

4. Кеннеди П. Вступая в XXI век / Пер с англ. – М.: Весь мир, 1997.

5. Кортунов С. О механизме принятия внешнеполитических решений // Вестник аналитики. 2005. №3.

6. Косолапов Н. Анализ внешней политики: основные направления //Мировая экономика и международные отношения. 1999. N 2.

7. Хантингтон С.Столкновение цивилизаций. // Полис. 1994. N 1 .

8. Allison G. Conceptual Models and the Cuban Missile Crisis // The American Political Science Review, Vol.63, No.3, 1969. – P. 689-718.

9. CarlsnaesW. The Agency-Structure Problem in Foreign Policy Analysis // International Studies Quarterly, Vol.36, 1992. – P 245-270.

10. Fukuyama F. The End of History and the Last Man. – New York: Free Press, 1992.

11. Hermann M. How Decision Units Shape Foreign Policy: A Theoretical Framework // International Studies Review, Vol.3, No.2, 2001. – P. 47-81.

12. Ikenberry J. The Myth of Post-Cold war Chaos // Foreign Affairs. Vol.75, No 3, 1996. - P. 79-91.

13. Kissinger H. Does America Need a Foreign Policy? – New York: Simon&Schuster, 2001.

14. Mearsheimer J. Back to Future. Instability in Europe After the Cold War // International Security, Vol.15, No 1, 1990 – P. 5-56.

15. Waltz K. The Emerging Structure of International Politics // International Security, Vol.18, 1993. – P. 44-79.