Вступ України до Болонського процесу та основні напрямки реформ у вищій освіті.

Офіційний вступ України відбувся під час роботи четвертого самміту Болонського процесу 19–20 травня 2005 року в Бергені (Норвегія).

Україна не одразу приєдналась до Болонського процесу. Враховуючи його незворотність, необхідно було усвідомити, що для нашої системи вищої освіти він є дуже непростим. Нам важче, ніж будь-якій іншій країні, яка не має таких глибинних традицій у галузі фундаментальної природничої й інженерної освіти, приєднатися до багатьох загальноєвропейських рішень, нівелюючи власні багатовікові наробки у цій галузі. Тому нові виклики необхідно було прийняти не тільки переносячи на наше підґрунтя досвід інших держав, але й пропонуючи європейському співтовариству свої доробки, досягнення, пропозиції, своє бачення проблем. Тобто, потрібно досягти гармонійного поєднання європейських нововведень і кращих вітчизняних традицій.

Одночасно необхідно було відверто визнати, що за останні роки у сфері вищої освіти України, особливо технічної, накопичилися складні проблеми, розв’язання яких залишається на порядку денному, навіть незважаючи на наявність чи відсутність таких факторів, як Болонський процес. Серед найсуттєвіших «проблемних зон» української вищої освіти ректор Національного технічного університету «Київський політехнічний інститут» М. З. Згуровський напередодні вступу України до Болонського процесу виділяв, зокрема, такі:

Надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76 та 584. Кращі ж світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше.

Недостатнє визнання у суспільстві рівня «бакалавр» як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою. Як правило, прийом до ВНЗ здійснюється не на бакалаврат, а на спеціальність.

Загрозлива у масовому вимірі тенденція до погіршення якості вищої освіти, що наростає з часом.

Збільшення розриву зв’язків між освітянами і працедавцями, між сферою освіти і ринком праці.

Невиправдана плутанина у розумінні рівнів спеціаліста і магістра. З одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста і магістра, їхня еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з іншого – вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV.

Нехтування передовими науковими дослідженнями у закладах освіти, які є основою університетської підготовки. Наша система наукових ступенів складна у порівнянні з загальноєвропейською, що ускладнює мобільність викладачів і науковців в Європі.

Неадекватно до потреб суспільства і ринку праці вирішується доля такої поширеної ланки освіти, як технікуми і коледжі, це при тому, що їхня чисельність в державі у чотири рази більша, ніж ВНЗ III та IV рівнів акредитації разом узятих.

Відійшла в минуле колись добре організована для централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, в Україні не створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип «освіта через усе життя» поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі реалізований.

Університети України не беруть на себе роль методологічних центрів, новаторів, піонерів суспільних перетворень, за якими має йти країна. Рівень автономії ВНЗ у цих питаннях значно нижчий від середньоєвропейського. Не виконують роль методологічних керманичів заклади освіти, що мають статус національних, у той час, коли їхня кількість досягла близько 40 % від загальної кількості ВНЗ III та IV рівнів акредитації.

Слід зазначити, що всі ці проблеми добре усвідомлювалися як освітньою громадськістю, так і на адміністративному та політичному рівнях керування вищою освітою. Свідченням цього стало прийняття 17 лютого 2004 року Указу Президента України «Про заходи щодо вдосконалення системи вищої освіти України», яким була передбачена низка заходів, спрямованих на подальший розвиток національної вищої школи, адаптацію її до ринкових умов та інтеграцію в європейський освітній простір. Серед іншого, Указом було передбачено розробити Державну програму розвитку вищої освіти на 2005–2007 роки, визначивши, зокрема, заходи щодо вдосконалення системи управління вищою освітою, впорядкування мережі вищих навчальних закладів з урахуванням загальнодержавних та регіональних потреб у фахівцях з вищою освітою.

Щодо підготовки до вступу України до Болонського процесу, слід згадати також організацію Міністерством освіти і науки України педагогічного експерименту з кредитно-модульної системи організації навчального процесу, який проводився з 2003 року у майже 60 вищих навчальних закладах. Була затверджена також Програма дій щодо реалізації положень Болонської декларації в системі вищої освіти і науки України на 2004–2005 роки. Передбачалося, що реалізація цієї Програми надасть можливість провести системну модернізацію системи освіти в цілому; наблизити якість освіти до вимог стандартів, що напрацьовані європейською спільнотою для впровадження до 2010 р.; запровадити в Україні загальноєвропейську систему наукових ступенів; запровадити систему кредитів сумісну із Європейською кредитно-трансферною системою навчання; сприяти мобільності громадян України, які здобувають освіту або надають освітні послуги.

Отже, реформування вищої освіти і науки в Україні передбачає:

– перехід до динамічної ступеневої системи підготовки фахівців, що дасть змогу задовольняти можливості особистості в здобутті певного освітнього та кваліфікаційного рівня за бажаним напрямом відповідно до її здібностей та забезпечити її мобільність на ринку праці;

– формування мережі вищих навчальних закладів, яка за формами, програмами, термінами навчання і джерелами фінансування задовольняла б потреби кожної людини і держави в цілому;

– підвищення освітнього і культурного рівня суспільства, створення умов для навчання впродовж усього життя;

– запровадження в системі вищої освіти і науки України передового досвіду розвинутих країн світу та її інтеграція у міжнародне науково-освітнє співтовариство;

– пошук рівноваги між масовою фундаментальною та елітарною освітою, з одного боку, та вузькою спеціалізацією і професіональною досконалістю, з іншого.

Відповідальне рішення необхідно прийняти стосовно освітньо-кваліфікаційного рівня “спеціаліст”. Очевидно, поки спеціалісти затребувані нашою економікою, цей рівень варто зберігати. Доцільніше паралельно вводити за формулою 4+2 освітньо-кваліфікаційний рівень “магістр” відповідної галузі. Магістр інженерії, магістр права, магістр з бізнес-адміністрування та інші. Реальна ж доля рівнів “спеціаліст” і “магістр” в нашій країні вирішиться з часом у відповідності до їхньої затребуваності на ринку праці, який також поступово буде інтегруватися у загальноєвропейський.

Аналогічний підхід можна було б застосувати до системи наукових ступенів в Україні. Згідно з Берлінським комюніке 2003 року нам було б вигідно додатково до наявної системи “кандидата та доктора наук” ввести науковий ступінь “доктора філософії” у відповідності до міжнародних стандартів. Для багатьох науковців були б зняті перешкоди у мобільності на європейському науковому й освітянському просторі. Традиційна ж система наукових ступенів була б, як і раніше, затребувана на внутрішньому ринку праці до того часу, поки доля як першої, так і другої систем остаточно не вирішиться у майбутньому.

Усі документи Болонського процесу та пов’язані з ними задачі, в першу чергу, пов’язані із студентами. Вони є центром, навколо якого вибудовується вся система. Лісабонська конвенція та Сорбонська і Болонська декларації визнали, що основною метою підписаних документів є полегшення доступу мешканцям кожної держави Європи і студентам навчальних закладів до освітніх ресурсів та ринків праці інших країн.

Тут формулюють три необхідні та достатні принципи Болонського процесу, які, на жаль, є найважчими для виконання в нашій державі. Це – мобільність членів освітянського простору, в першу чергу студентів; привабливість освітянських послуг та можливість працевлаштування. Об’єднує ці три принципи те, що вони, по суті, виходять за рамки суто системи освіти, вони – прерогатива держави, і в наших вітчизняних умовах вони можуть бути виконані в процесі соціоекономічного інтегрування нашої країни в європейський простір.

Мобільність – важлива якісна особливість європейського простору, вона передбачає мобільність людей між вищими навчальними закладами та між державами. В Україні їй заважають системні невідповідності, візовий режим, економічні характеристики нашої країни, зрештою різниця між рівнем життя в Україні та країнах ЄС. Але, коли йдеться про інтернаціоналізацію освіти, що є освітянським крилом глобалізації, зусилля держави мають бути ексклюзивними.

Привабливість ВНЗ для студентів – це великої ваги комплексна компонента, яка включає перспективу для кар’єри, що надає університет, якість та вартість навчання, вартість проживання, доступність побутових послуг, наявність стипендіальних програм, повага до європейських та світових цінностей, відсутність міжнаціональних та релігійних конфліктів, відповідність європейським освітянським стандартам тощо.

Працевлаштування – це третій принцип, що лежить в основі забезпечення прав молодої людини на транснаціональну освіту. Болонська декларація підтвердила, що можливість влаштування на роботу – це основне питання для вищих закладів у всій Європі; це стратегічна мета, яка не має альтернативи. Працевлаштування – це індикатор успіхів всього Болонського процесу в цілому. Він настільки важливий, що в дискусіях про доцільний термін навчання на будь-якому рівні учасники дійшли висновку, що навчатися, використовуючи принцип “навчання через усе життя”, треба доти, поки не знайдеш роботу.

Таким чином, Болонський процес – це процес розпізнавання однієї освітньої системи іншою в європейському просторі. Якщо майбутнє України пов’язане з Європою, то не можна надалі стверджувати, що Болонський процес має для нас лише просвітнє та пізнавальне значення. Надання високої оцінки національній системі освіти не має заспокоювати нас і стримувати глибинне її реформування.

Всесвітнє визнання нашої освіти та висока якість навчання – це досягнення попередньої епохи, попередньої системи влади, попереднього покоління. Нині можна з жалем констатувати, що незважаючи на природні досягнення освіти, які забезпечує нова соціополітична система (демократичність, гнучкість, незаідеологізованість), в масовому вимірі освіта стала менш якісною, а переважна більшість випускників вищих навчальних закладів (особливо нових) не конкурентоспроможна на європейському ринку праці. Це зобов’язує менше говорити про власні досягнення, а все більше аналізувати світові та європейські тенденції реформування освіти і відповідно до цього напружено і послідовно вдосконалювати нашу професійну сферу діяльності.

Водночас участь системи вищої освіти України в болонських перетвореннях має бути спрямована лише на її розвиток і набуття нових якісних ознак, а не на втрату кращих традицій, зниження національних стандартів її якості. Слід, очевидно, прислухатись й до голосів тих фахівців, які закликають не квапитись надмірно з прийняттям необґрунтованих та непродуманих рішень. Орієнтація на Болонський процес не має призводити до надмірної перебудови вітчизняної системи освіти. Навпаки, її стан треба глибоко осмислити, порівнявши з європейськими критеріями і стандартами, та визначити можливості її вдосконалення на новому етапі. При цьому еволюцію системи освіти не слід відокремлювати від інших сфер суспільства. Вона має розвиватися в гармонійному взаємозв’язку з суспільством в цілому, беручи на себе роль його провідника.