Національна державність в епоху глобалізації. Трансформація національного суверенітету в умовах глобалізації.

Ближче за все до ідеального загального зовнішнього суверенітету міжнародні відносини перебували одразу після виникнення цієї концепції, тобто в перший період існування Вестфальської міжнародної системи. Переважання класичних війн, відсутність універсальних ідеологічних принципів, «чистота» геополітичних розрахунків свідчать про намагання держав дотримуватися по можливості ідей суверенітету.

Однією з причин цього могла бути подвійна природа державного суверенітету. Окрім суверенітету зовнішнього, як захищеності від впливу інших держав, він передбачає внутрішній суверенітет – як абсолютизацію державних інтересів, їхнє повне панування над інтересами суспільства, людини чи соціальних груп. Ця ідея найбільш ефективним чином реалізовувалася під час панування в Європі абсолютизму. Це пояснює тріумф принципу суверенітету в XVII-XVIII ст., але не його подальше застосування.

Надалі Європа, а потім і весь світ відчували зростання впливу ідеологічних чинників, включаючи націоналізм, зменшення ступеню абсолютизму та послаблення внаслідок цього внутрішнього суверенітету. Міжнародна система збільшувала ступінь власної організованості, і суверенітет в його класичній інтерпретації ставав анахронізмом. Підтримання миру або стабільності вимагало втручання, виникнення нових держав ставило проблеми визнання чи невизнання, зокрема таке питання: чи виникає суверенітет внаслідок визнання держави іншими, або ж він є наслідком володіння певним набором ресурсів та якостей? Частина цих питань вирішувалися в рамках міжнародного права. Однак саме його, міжнародного права, існування ставило під сумнів концепцію суверенітету, оскільки передбачало вироблення та впровадження спільних норм поведінки, вищих за суверенну волю держав.

Протягом XVII-XIX ст. державний суверенітет, тобто верховенство влади держави на певній території, був ефективним засобом організації економічного простору та його захисту; пізніше – із розвитком концепції нації – також і ефективним засобом експансії. Суверенітет став основою міжнародних відносин, дозволяючи виробити стандартні правила та процедури взаємодії між державами, створити механізми забезпечення системної стабільності, до яких, зокрема, можна віднести політику силової рівноваги.

Однак теоретичні проблеми, такі як, приміром, згадана вже проблема місця й ролі міжнародного права в системі суверенних начебто держав, накопичувались, «розмиваючи» концепцію державного суверенітету та загострюючи питання про зміну ролі та місця держави в політичній системі світу. Особливо актуальними ці проблеми стали в контексті посилення та поглиблення транснаціональних зв’язків, глобалізації, посилення інтеграційних тенденцій, а також деяких внутрішніх перетворень в державах. Управління (або ж самоорганізація) міжнародної системи в цій ситуації дедалі менше покладається на суверенну державу як основний елемент.

Державний суверенітет зазнає впливу з двох боків: з одного боку, внаслідок процесів глобалізації та переміщення центрів прийняття рішень на нові, над-, між- та позанаціональні рівні; з іншого – в результаті процесів регіоналізації. В той же час дія цих тенденцій не означає автоматичного зникнення державного суверенітету; іноді – навіть протилежне. Якщо процеси глобалізації в її технічному розумінні є незалежними від волі держав, то політичні процеси взаємодії державами регулюються, ініціюються і взагалі безпосередньо пов'язані із державною політикою. Особливо поширені в постбіполярній системі, вони не в останню чергу є засобом її адаптації до нових типів загроз.

Висновок про смерть державного суверенітету видається передчасним. Він залишається в свідомості політиків та в міжнародно-правових документах чимось фундаментальним, своєрідною основою світо устрою, принаймні політичного. Постмодерністські тенденції охоплюють лише частини світу, і приклад ЄС, де створені суттєві обмеження національним суверенітетам, все ще є швидше виключенням.

В той же час, наявність відносин, що виходять за межі міждержавних, не підлягає сумніву. Транснаціональні стосунки, інтеграційні тенденції, розвиток регіоналізації та глобалізації «відривають» від суверенітету держав важливі частини. Як наслідок, всі сучасні теорії визнають наявність інших, недержавних механізмів регулювання міжнародної системи. Для неореалістів таким механізмом виступає сама структура міжнародної системи, яка аж ніяк не може бути зведена до державних суверенітетів; неоліберали наділяють регулюючими функціями міжнародні режими та інститути.

В постбіполярному світі принцип державного суверенітету є обмеженим як географічно, так і функціонально. Географічно за ним залишаються країни т.зв. «третього світу», рівень розвитку яких не дозволяє створювати системи комплексної взаємозалежності. В таких регіонах захист власного суверенітету є правильною стратегією, оскільки там діють закони політичного реалізму. Міждержавні коаліції – це максимум обмежень, передбачений для ролі та місця держави. В регіонах з високим рівнем взаємозалежності (який вимірюється розвитком торгівлі, взаємних інвестицій, міграцією капіталу, товарів, послуг та робочої сили) суверенітет стає символічним, а його захист – навіть небезпечним. Натомість корисним стає вміння обмінювати власний суверенітет на участь у системах колективної безпеки, економічного та соціального розвитку.

Функціональні обмеження суверенітету здебільшого проявляються в тому, що держави дедалі меншим чином контролюють порядок денний як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Вони залишаються монополістами в питаннях військової та стратегічної взаємодії, але втрачають позиції в економічній, інформаційній сферах, в попередженні екологічних проблем та нетрадиційних загроз. Обидва фактори обмеження суверенітету в постбіполярній міжнародній системі зберігатимуть та, ймовірно, підсилюватимуть свій вплив.

Характерна для постбіполярного світу активізація міжнародного тероризму демонструє вплив обох вищезазначених факторів. Виникнення та розповсюдження терористичних груп в Саудівській Аравії, Афганістані, Судані, Сирії, Лівані відбувається внаслідок послаблення державних інститутів; а перетворення їх на акторів світової політики свідчить про виникнення таких форм та інститутів в міжнародних відносин, які існують поза принципами класичного державного суверенітету.

Іншим характерним процесом, що демонструє зміни ролі і місця суверенітету, є, звичайно, інтеграція в міжнародних відносинах. За визначенням, інтеграція неможлива без обмеження суверенітету держав, і інтеграційні процеси в Європі, Північній Америці та Східній Азії демонструють різні форми таких обмежень. Але, з іншого боку, процеси інтеграції дозволяють визначити межі десуверенізації, які поки що неможна подолати. Для кожного регіону вони виявляються різними: в Західній Європі держави захищають власний суверенітет в галузі зовнішньої політики та політики безпеки; в Східній Азії проявляється ще економічний націоналізм; в Північній Америці інтеграційні процеси протікають таким чином, що можуть виглядати як розширення державного суверенітету США.

Широкі простори решти світу меншим чином охоплені процесами інтеграції. Однак тут діють інші фактори, що об’єктивно зменшують вплив та роль держави. До них відносяться поширення екологічних проблем, боротьба із незаконною міграцією, активізація транскордонних викликів. Кожна з цих проблем вимагає виходу за межі державоцентричного мислення, зусиль міжнародного співтовариства в широкому сенсі; а у вузькому – співпраці різних груп інтересів, лобістів, неурядових організацій та інших інститутів громадянського суспільства.

Висновок про послаблення суверенітету держав в постбіполярному світі може здаватися перебільшеним, але не передчасним. Політичні процеси, що протікають в міжнародній системі, вимагають такого послаблення; симптоми, які існують вже сьогодні, свідчать про його неминучість. Під питанням залишаються лише масштаби процесу десуверенізації.

Наслідки трансформації ролі державного суверенітету у світовій політиці важко переоцінити. Саме послаблення позицій держави відкриває шлях розвитку альтернативним формам відносин, які майже не розвивалися в період домінування відносин міждержавних. Сукупність таких відносно вільних від державної монополії політичних зв’язків часто називають «світовою політикою». В більш широкому розумінні цей термін включає в себе як міждержавні, так і транснаціональні форми відносин, що мають прояви або проекцію у політичній сфері.

Природа елементів міжнародної системи в епоху постбіполярності зазнає змін, коло державних її учасників доповнюється транснаціональними корпораціями, міжнародними фінансовими інститутами, міжнародними організаціям. Економічна десуверенізація впливає на політичні аспекти світових процесів. Таким чином, процес передачі частини суверенітету міжнародним організаціям і інтеграційним утворенням, характерний і для Ялтинсько-Потсдамської міжнародної системи і, загалом, традиційний, доповнюється глобальною процесом дифузії сили (power diffusion). Внаслідок цього постбіполярна система характеризується значною питомою вагою недержавних елементів.