Транснаціональні відносини

На перший погляд, поняття «транснаціональний» (transnational) нічого суттєво нового не містить. Ним позначається взаємодія міжнародних акторів, що перетинає державні кордони – тобто взаємодія крізь кордони. Однак, детальніший аналіз переконує у принциповій відмінності транснаціональності від відомого і традиційного поняття «міжнародних відносин».

Міжнародні відносини, як це відомо, охоплюють всі прояви взаємодії на світовій арені. З позицій такого підходу, озброєне протистояння між арміями держав та футбольний матч між збірними однаковим чином відносяться до міжнародних відносин, що, звичайно, робить це поняття дещо розмитим та широким. Для внесення ясності та чіткості, політичний реалізм в середині ХХ ст. запропонував вважати міжнародними відносинами виключно відносини між державами. З того часу термін «міжнародні відносини» (international relations) використовується в цьому руслі, й часто доцільніше його перекладати як «міждержавні відносини».

Практичне ототожнення «міжнародних» та «міждержавних» відносин, підсилене багатозначністю англійського слова nation, мало неоднозначні наслідки, одним з яких була невчасна реакція на зміну тенденцій в світовій політиці, серед яких було й поширення різноманітних форм недержавної взаємодії. Із поширенням та поглибленням взаємозалежності в світі ставало очевидним, що термін «міждержавні відносини» потребує альтернативи, яка б допомогла розвести міждержавні війни із футбольними матчами, дослідивши при цьому як перші, так і останні. Необхідність та актуальність такого дослідження обумовлювалася декількома важливими факторами.

По-перше, держави поступово втратили монополію на участь в міжнародних справах. Світова політика дедалі більше стає схожою на багатовимірне спілкування суспільств крізь національні (державні) кордони, за якого держави були лише одним із посередників. Поширення та взаємодія численних ТНК, найбільші з яких є багатшими за переважну більшість держав, активізація різного роду міжнародних організацій, в тому числі й неурядових, стрімкий розвиток технологій спілкування та транспорту зробили саме перетинання кордонів набагато легшим, різноманітнішим та частішим.

По-друге, внаслідок такого розвитку подій частина світу стала взаємозалежною. В ній егоїстичні прагнення та інтереси держав співвідносяться із спільними інтересами, втіленими в діяльності міжнародних режимів. Традиції реалістичного мислення обумовили сприйняття «міждержавних відносин» як постійної боротьби егоїстів із нульовою сумою. Історичні приклади традиційних конфліктів, такі як війни, є свідченням того, наскільки антагоністичними можуть бути міждержавні відносини. Однак, в сучасній світовій політиці, ступінь антагоністичності радикальним чином зменшується.

І, по-третє, значно змінилися цілі, що їх переслідують міжнародні актори. Замість виключного прагнення до військових та стратегічних переваг, сучасні розвинені держави дедалі більше намагаються захищати економічні інтереси, громадянські права, вирішувати демографічні, соціальні проблеми, розвивати технології, науку та культуру. В таких справах монополія держави не додає ефективності. Навпаки – для якомога кориснішої діяльності необхідно зруйнувати таку монополію.

Концепція транснаціональних відносин враховує всі подібні зміни. В її основі лежить усвідомлення змін, що сталися в світовій політиці із зростанням взаємозалежності та руйнацією державної монополії на участь у міжнародних відносинах.

Визначення: Транснаціональними відносинами називаються ті форми міжнародних відносин, що виходять за межі міждержавних, не залежать від державних кордонів або здатні перетинати їх.

Звичайно, такі форми відносин на світовій арені з’явилися давно. Діяльність економічних суб’єктів вийшла за рамки державних кордонів вже у пізньому Середньовіччі; а деякі універсальні інститути на кшталт католицької церкви мають значний історичний досвід «перетинання» державних кордонів. В цьому відношенні до-Вестфальский період розвитку міжнародних відносин був майже повністю «транснаціональним», оскільки принцип державного суверенітету не був тоді основоположною нормою світової політики.

Починаючи, однак, із ХVII століття, міжнародні відносини швидко перетворюються на міждержавні. Територіальна організація держави, підсилена моделлю держави-нації, запанувала серед всіх інших форм організації суспільства. Поступово інтереси держави підкорили собі інтереси всіх інших суспільних інститутів, одним із наслідків чого стали жорстокі уроки тоталітаризму, крізь які людство пройшло у ХХ столітті. На периферії політичних процесів опинилися права людей, релігійних та етнічних меншин, а також проблеми, що виходили за рамки держав-націй – екологічні, демографічні, міграційні, інформаційні тощо.

Криза такого державоцентричного устрою, ймовірно, була пов’язана із зменшенням його ефективності у другій половині ХХ століття. Найбільш розвинені суспільства, завдяки розвитку економіки, торгівлі та технологій, постали перед проблемами, які держави не здатні були вирішувати. Так само свого часу католицька церква та, приміром, лицарські ордени поступилися місцем державним формам організації суспільства як більш ефективним. Сьогодні ж держави вступають у конкуренцію із транснаціональними акторами.

Різноманітність таких акторів вражає. До них відносяться не лише вже згадані нами ТНК, але й численні неурядові організації, суспільні групи, благодійні фонди, терористичні мережі, релігійні секти, ідеологічні рухи, засоби масової інформації. Між тисячами транснаціональних агентів в світі виникають і розвиваються найрізноманітніші форми відносин, і ці форми відносин справляють тиск на політичний порядок денний світу та на зовнішню політику держав. Транснаціональні актори переслідують власні цілі, які можуть збігатися, а можуть і розходитися із цілями держав; вони здатні врегульовувати разом з державами або замість них кризи та вирішувати гострі проблеми; але вони також можуть ставати джерелами загроз та небезпеки для самих держав.

Транснаціональні відносини в сучасному світі мають численні форми. Серед них можна виокремити такі основні:

- транснаціональні конфлікти з приводу природних ресурсів;

- відносини в сфері екології;

- проблеми біженців та міграції;

- міжнародний тероризм

Конфлікти з приводу природних ресурсів. Довгий час дослідники вважали природні ресурси прихованим об’єктом будь-яких значних міждержавних конфліктів. Деякі і досі так вважають. Карл Маркс, свого часу запропонувавши формаційний підхід до людської історії, наділив кожну із стадій власними «системами цінностей». Так, в рабовласницьку епоху найціннішим ресурсом були раби, відповідно до чого основною ціллю військових кампаній було захоплення якомога більшої їх кількості. В феодальні часи таким ресурсом була земля, в капіталістичні – ринки збуту та сировини. Сировина й природні ресурси і сьогодні, звичайно, грають не останню роль у формуванні конфліктогенної картини світу; а в деяких регіонах світу стають основними об’єктами жорстоких міждержавних конфліктів. Так, дев’ять із тринадцяти війн, що тривали у 1998 році, відбувалися в Африці і були пов’язані із різноманітними ресурсами – алмазами, нафтою, деревиною та ін.

Однак, вже окреслені нами тенденції перетворюють конфлікти з приводу природних ресурсів із міждержавних на транснаціональні. Проявляється це, по-перше, у втручанні різного роду недержавних акторів у протікання таких конфліктів (а часто навіть їх ініціація) та, по-друге, у трансформації ролі самих держав, яка дедалі більше схиляються до врегулювання таких конфліктів за активної участі міжнародних організацій та застосування багатосторонньої дипломатії.

Об’єктами таких конфліктів частіше за все стають вода (дефіцит питної води провокує конфлікти як міждержавні, так і всередині держав); нафта та природній газ (суперечки навколо видобутку цих ресурсів призводять до встановлення авторитарних режимів, порушення прав людини урядами та ТНК, внутрішніх та міжнародних конфліктів); алмази (традиційне джерело транснаціональних конфліктів в Південній Африці); ліс (наприклад, суперечки навколо експорту та вирубки лісів довгий час знаходяться на порядку денному американо-канадських відносин, в яких беруть участь не стільки уряди країн, скільки різноманітні лоббі, суспільні організації, профспілки та ін.); та мінерали (золото, мідь, кобальт).

В транснаціональних конфліктах держава виступає лише одним із учасників. В більшості випадків активну роль в них відіграють ТНК, злочинні угруповання, в тому числі ті, що займаються контрабандою ресурсів, різноманітні зацікавлені організації. Власне тому такі конфлікти перетворюються на транснаціональні: вони вже не точаться вздовж державних кордонів і не інституціоналізуються у формі війни. Натомість, тривають всередині держав, протікають часто у формі партизанської або напіввійськової боротьби. Сторони прагнуть не встановити чи поширити власний суверенітет, а максимізувати свої прибутки. Доступ до ресурсів часто є для них шляхом до закупівлі зброї та ескалації своїх претензій і конфлікту в цілому.

Врегулювання траснаціональних конфліктів з приводу ресурсів вочевидь не може бути обмежене міждержавними заходами, оскільки держави просто не можуть повною мірою контролювати суб’єктів таких конфліктів. Внаслідок цього управління такими конфліктами зводиться до створення й управління соціоекономічними умовами, в яких виникає конфлікт. Тут можуть бути задіяний широкий арсенал засобів – від демократизації політичних режимів та впровадження соціальних програм до оптимізації податкового законодавства та регулювання тарифів та мита. Однак практика свідчить про те, що остаточного розв’язання таких конфліктів майже не вдається досягти. А транснаціональні конфлікти виникають з приводу не лише доступу до, але й використання природних ресурсів.

Відносини в сфері екології. Середовище, в якому живе людина або суспільство, визначає транснаціональний характер відносин. На це середовище прямо ніхто не зазіхає, лише в крайніх випадках свідомим наміром якогось із міжнародних акторів може бути погіршення екологічних умов існування суперників. Тим не менш, екологічні проблеми, навіть коли вони є побічними ефектами різного роду процесів, можуть становити загрозу для держав.

Людство, незалежно від державних кордонів, живе в рамках спільної екосистеми, залежність від якої є одним із вимірів глобалізації. Внаслідок антропогенного впливу екосистема змінюється, адаптуючись до нових умов. Викиди діоксиду вуглецю у повітря, наприклад, спричиняють потепління клімату, яке, в свою чергу, має цілий ряд важливих і відчутних наслідків, таких як, скажімо, підвищення рівню океану. Подібні процеси погіршують умови життя окремих суспільств, викликаючи дефіцит ресурсів. Конфлікти, в яких об’єктом виступає «природне середовище», справляють вплив на конфліктогенність двома основними шляхами. Перший з них - це створення дефіциту певних ресурсів, який провокує регіональний або локальний конфлікт. Найбільш повно цей механізм розгортання екологічних конфліктів вивчає т.зв. «Торонтська група» з Університету Торонто. Поряд із цим, екологічні проблеми створюють принципово нові загрози для безпеки держав і суспільств в глобальному масштабі – тобто не просто провокують конфлікти вже знайомих форм, але виступають самостійною формою конфлікту.

Управління екологічними конфліктами зводиться до подолання дефіциту ресурсів. Часто це вимагає зовнішньої допомоги, впровадження нових технологій або пошуку альтернативних джерел ресурсів. Глобальні ж екологічні проблеми переважно вирішуються виробленням міжнародних норм та спробами створення міжнародних режимів, які тримали б в певних рамках негативні наслідки діяльності людини для екосистеми Землі. Найбільш відомим з таких проектів є відкритий 1997 року для підписання Кіотський протокол, що регулює викидання в повітря діоксиду вуглецю та п’яти інших газів, що спричиняють глобальне потепління. Протокол ініційовано в рамках Конвенції ООН із кліматичних змін, до нього станом на 2005 рік приєдналося 55 держав, і він вступив в силу. З великих держав не підтримують Протокол Австралія та США, які хоча й підписали, але не ратифікували його.

Проблеми біженців та мігрантів. Історія проблем біженців розпочинається, ймовірно, дуже давно. Вже в VII ст. до н.е. в результаті походів асирійського царя Синнахериба на Іудею тисячі людей стали біженцями – тобто покинули батьківщину та опинилися поза захистом будь-якої з держав. Наступні масштабні конфлікти – Велике переселення народів, падіння Західної Римської імперії, Хрестові походи, Столітня війна або монголо-татарська навала – майже завжди супроводжувалися переселенням, міграцією або примусовим переміщенням біженців. Будучи, так би мовити, «результатом» війни, ці біженці різних епох ставали подальшим джерелом регіональної дестабілізації.

До закріплення в міжнародних відносинах принципу державного суверенітету проблема біженців не була настільки гострою. Як ми пам’ятаємо, міжнародні відносини до XVII століття взагалі були значно більшою мірою «транснаціональними», ніж після. Конфлікти, які в них виникали, також носили транснаціональний характер, а тому тисячі переселених або просто мігруючих осіб не становили собою системної загрози для світового порядку. Держави вміли пристосовуватися до втручання різного роду недержавних акторів у свої справи.

Як тільки ж держави стали основними суб’єктами світової політики та усвідомили захист власних кордонів основним своїм завданням, будь-яке несанкціоноване перетинання цих кордонів стало загрозою. Тому біженці, породжені Тридцятилітньою війною, війнами Наполеона або, тим більше, Першою світовою війною, перетворилися на значну транснаціональну загрозу для держав.

Проблема біженців ставала тим гострішою, чим важливішою були демографічні та соціально-економічні елементи в комплексі безпеки держави. Біженці самі собою не несуть безпосередньої загрози для існування держави, за винятком тих випадків, коли їхні потоки порушують надчутливу рівновагу всередині етнічно розділених суспільств. Але біженці завжди створюють виклики для соціального устрою держави, її економічної стабільності; провокують неоднозначну суспільну реакцію, аж до ксенофобії та шовінізму. Відчувши на собі вплив майже 1,5 мільйонів біженців після Першої світової війни, європейські держави постали перед необхідністю вироблення принципово нових шляхів вирішення цієї проблеми. Основним таким шляхом стало залучення міжнародних організацій, зокрема Ліги Націй, в якій було створено інститут Верховного комісару у справах біженців. Першим Верховним комісаром став відомий норвезький мандрівник Фрітьоф Нансен. Він запропонував запровадити спеціальний документ, т.зв. «паспорт Нансена», який видавався біженцям по всій Європі. За ті масштабні зусилля, що їх здійснив Нансен для врегулювання цих важливих транснаціональних проблем, його було вшановано Нобелівською премією миру у 1922 році.

Ліга Націй систематично звертала увагу на проблеми біженців в Європі, а після Другої світової війни цю естафету було перехоплено Організацією Об’єднаних Націй. Вже на першій сесії новоствореної організації, у 1946 році, було прийнято спеціальну резолюцію, що підтримувала права біженців. Після цього в рамках ООН було створено Міжнародну організацію у справах біженців, а у 1949 році – Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, яке теж ставало лауреатом Нобелівської премії миру. У 1951 році було прийнято Конвенцію у справах біженців, до якої у 1967 році було додано Протокол. Розширення нормативної бази було необхідним у зв’язку із змінами географії потоків біженців. Якщо до 1960 року більшість біженців були європейцями, то пізніше сумнівну пальму першості вибороли африканці.

Окрім документів ООН, в сучасному міжнародному праві існують і численні регіональні режими, націлені на вирішення проблеми біженців. В Африці у 1969 році прийнято Конвенцію Організації африканської єдності стосовно біженців, в Європі цілий ряд документів прийнято в рамках Ради Європи та НБСЄ/ОБСЄ. Латиноамериканські держави присвятили проблемі біженців Декларацію держав Центральної Америки у 1984 році.

Сьогодні в світі налічується до 22 мільйонів біженців. В сучасній світовій політиці поряд із проблемою біженців поширення набуває також проблема міграції, а особливо – незаконної міграції. Проблема мігрантів демонструє взаємозалежність сучасного світу, однак, поряд із цим, привертає увагу до дисбалансів, які існують та посилюються в системі такої взаємозалежності. Потоки мігрантів прямують із найбідніших країн до розвинених, в яких люди сподіваються знайти краще життя. Намагання розв’язати цю проблему здебільшого зводяться до спроб обмежити обсяги незаконної імміграції. США, приміром, до яких щоденно потрапляє до 4000 незаконних іммігрантів, половина з яких займаються контрабандою, після тривалого суспільного обговорення зміцнюють свої кордони із Мексикою; ЄС запроваджує цілий ряд ініціатив для попередження імміграції з Африки та Азії. Україна вже є частиною таких ініціатив, оскільки безпосередньо межує із Європейським Союзом. На власному досвіді ми можемо переконатися у комплексному характері та складності врегулювання міграційної проблеми.

Збільшення міграційних потоків свідчить про зростаючу взаємозалежність різних суспільств, а також відчутно впливає на здатність держав виконувати свої функції. На думку деяких дослідників, міграція здатна стати ще одним джерелом підривання суверенітету, оскільки сприяє становленню та розвитку форм економічної та соціальної активності, що не спираються на чітко визначені державні кордони. Окрім цього, зростання міграції має наслідком створення та поширення т.зв. «мультинаціональних ідентичностей», що змінюють традиційні; збільшує вплив різного роду діаспор. Це якщо і не підриває безпеку держав, то принаймні змінює її форми та прояви.

Міжнародний тероризм асоціюється останнім часом із головною та найнебезпечнішою формою транснаціональних асиметричних загроз. Ажіотаж навколо нього, який можна спостерігати чи не щодня, не є безпідставним. Структурна перебудова міжнародних відносин, що триває, зачепила фундаментальні принципи світової політики та зруйнувала деякі звичні інститути та механізми, в результаті чого ефективність тероризму – традиційно маргінального і далеко не нового засобу досягнення власних цілей – різко підвищилась. Все частіше саме він, а не конвенційна війна, обирається етнічними меншинами, політичними та соціальними групами для резонансного декларування та обстоювання власних прагнень та цінностей. Виявилось, що міжнародна система в цілому, а також системи безпеки найпотужніших держав світу не можуть ефективно протидіяти терористичним викликам. Це становить серйозну загрозу.

Прояви міжнародного тероризму в постбіполярній системі є одним з найнебезпечніших конфліктогенних факторів, не в останню чергу тому, що вони найменше з усіх інших піддаються попередженню та врегулюванню. У спробах їм протидіяти з усією очевидністю проявляється криза традиційних механізмів стабілізації міжнародної системи і недостатня готовність нової структури ці фактори стримувати. Хоча міжнародний тероризм існував і в попередніх міжнародних системах, його значення рідко виходило за рамки локального. Тероризм міг відігравати епізодичну роль в протіканні окремих міжнародних конфліктів, але не претендував на загальносистемне значення.

Особливості тероризму в постбіполярному світі полягають у розширенні кола суб'єктів терористичної діяльності, набору їхніх стратегій та систем мотивацій, організаційних структур та цілей; вдосконаленні технологічних засобів, які можуть використовуватися терористами: від тактичної конвенційної зброї до зброї масового знищення. В результаті сучасний тероризм являє собою значно більш складне комплексне явище в порівнянні з попередніми історичними аналогами.

Терористична діяльність характеризується наступними основними ознаками.

1. Її суб’єктами виступають недержавні утворення: терористичні мережі, рухи опору, угруповання екстремістів і т.п. Держави можуть підтримувати, відкрито чи таємно, терористичну діяльність подібних суб’єктів або отримувати користь з неї. Держави також можуть застосовувати тактику залякування та терору у внутрішній політиці, як це часто відбувається під час громадянських війн, коли державний апарат ніби-то «запозичує» терористичні методи діяльності своїх противників. Але принципи організації сучасного світового порядку не дають змоги державам вдаватися до терористичних дій в зовнішній політиці, оскільки тероризм виходить за рамки інституціональних та нормативних засад, на яких цей світовий порядок ґрунтується. Іншими словами, сучасній державі вигідніше вести звичайну або партизанську війну, ніж вдаватися до систематичного використання тероризму. Тому держав-терористів в постбіполярному світі немає; є лише «держави-спонсори міжнародного тероризму».

2. Об’єктом терористичної діяльності є не стільки безпосередні жертви терактів, скільки спостерігачі. На відміну від звичайного насильства, тероризм має «подвійний ефект»: разом із постраждалими його об’єктами стають суспільна думка, механізми та процедури прийняття рішень та системи цінностей. Причому останні є більш важливими об’єктами терористичної активності, в той час як перші – засобом викликання належного ефекту. Сучасне суспільство побудовано так, що воно в цілому не може залишитися байдужим до масових жертв серед мирного населення. Засоби масової інформації, цінності гуманізму та, часто, ідеологія конформізму відіграють помітну роль в житті сучасного суспільства. Тероризм має на меті максимальним чином експлуатувати ці особливості.

3. Безпосереднім засобом досягнення мети є діяльність, що виходить за межі звичної раціональності. Система цінностей, яка існує в уяві безпосереднього виконавця терористичних актів, здається цілком ірраціональною, оскільки звичний для нас принцип співвідношення цілей та засобів цілковито порушено. Це ще одна із причин, чому тероризм не береться на озброєння державами, механізм прийняття рішень в яких побудовано так, щоб звести вплив ірраціональних елементів до мінімуму.

4. Нарешті, міжнародний тероризм характеризується наявністю політичного підтексту. Від звичайної злочинності його відрізняють політичні інтереси терористичних агентів: прагнення незалежності, автономії, виведення військ, звільнення лідерів тощо.

Таким чином, можемо підсумувати:

Визначення:Міжнародний тероризм – це політично вмотивована діяльність недержавних міжнародних акторів, спрямована на виклик страху, паніки або інших емоцій, здатних вплинути на процес прийняття рішень; з метою чого здійснюється насильство проти цивільного населення.

Сукупністю розглянутих форм різноманітність транснаціональних відносин не обмежуються. Для них загалом характерно наступне:

По-перше, суб’єктами транснаціональних відносин виступають не тільки держави.

По-друге, об’єктами таких відносин поряд із традиційними ресурсами та цінностями, стають часто нетипові, нові – такі як екологічна безпека, правила та режими міграції, проблеми біженців тощо.

І, нарешті, по-третє, зміни в колі суб’єктів та об’єктів транснаціональних відносин трансформують шляхи управління ними. Воно (управління) стає переважно багатостороннім, із залученням широкого кола недержавних учасників. В ньому простежується тенденція до створення міжнародних режимів, а значить – до зростання ролі правових норм. Управління такими відносинами вимагає комплексності та регіоналізації.

Поступова трансформація міжнародних відносин, зокрема збільшення питомої ваги транснаціональних їхній форм, безперечно змінює всю структуру світової політики. Нерідко ці зміни вважаються драматичними; такими, що тягнуть за собою перегляд всього того, що було нам відомо про світ міжнародного життя. Але не дивлячись на це, як практики, так і теоретики міжнародних відносин продовжують тримати в основі концептуальних моделей декілька базових понять. До них в першу чергу відносяться «національний інтерес» та «сила».