Конфлікти в контексті глобального розвитку. 5 страница

Крім того, поява ядерної зброї у фундаменталістського Ірану загрожуватиме, на думку держав Заходу, подальшим розповсюдженням ядерної зброї та можливістю її передачі терористичним угруповуванням, здатним застосувати цю зброю проти Ізраїлю, США та їх союзників.

Саме тому західні держави, у першу чергу – Сполучені Штати, - кілька років поспіль здійснюють інтенсивний тиск на Іран та намагаються ізолювати цю країну, прагнучи примусити її керівництво відмовитись від просунутої ядерної програми, розробка якої відкриває потенційну можливість створення ядерної зброї. При цьому ніяких порушень Іраном ДНЯЗ, гарантійної Угоди з МАГАТЕ встановлено не було. Більш того, вимоги США та їх союзників почасти йдуть врозріз зі ст.IV ДНЯЗ, що декларує право всіх держав на мирне використання ядерної енергії. Але характер ядерної зброї і потенційно катастрофічні наслідки її появи у фундаменталістського Ірану змушують їх до жорсткої політики щодо Тегерану, що не виключає й можливості застосування сили.

Щодо ядерної програми КНДР, яка, попри усі спроби зупинити її, призвела до ядерного випробування у жовтні 2006 року, то її докладний розгляд вимагає багато місця. Коротко мотивація керівництва КНДР може бути названа екзистенціальною, але не стільки з погляду безпеки чи національних інтересів, а як спроба шантажу світового співтовариства, особливо – США, з метою збереження і легалізації правлячого у Пхеньяні уряду. Варто визнати, що досі керівництву КНДР це вдавалось.

Останні роки внесли деякі корективи у мотивацію держав-потенційних розповсюджувачів ядерної зброї. Внаслідок розвитку військово-технічних можливостей провідних держав світу, особливо США з їх здатністю вести війни шостого покоління, посилюється мотивація до здобуття ядерної зброї, як засобу уникнути ролі жертви операцій, подібних операціям проти Іраку у 1991 та 2003 рр., та операціям США та їх союзників по НАТО проти Югославії у другій половині 1990-х років. Найбільш виразно прагнення набуття ядерної зброї виявляється у групи держав, які в США почали називати “державами-паріями”. Це Іран, КНДР, Ірак(до військової операції 2003 року). Зіткнувшись із американською технологічною перевагою, керівництво цих країн почало розглядати створення ядерного потенціалу як “страховий поліс” проти вірогідних спроб Вашингтону силовим шляхом змінити режими, що знаходились у них при владі.

Революція у воєнній справі, поява високоточної зброї породили прагнення потенційних майбутніх упереджуючих ударів до набуття ядерної зброї. Саме ядерна зброя, навіть у вигляді найбільш примітивних зразків, є ефективним засобом нейтралізації воєнно-технологічної переваги армій передових країн. Така ситуація є відображенням об’єктивної тенденції, згідно якої у ХХ ст. володіння ядерною зброєю було привілеєм сильних і розвинутих держав, а у ХХI ст. вона приваблює відносно слабкі держави, які сприймають справжні чи уявні загрози як стимул до її набуття. У літературі почали говорити про концепцію “асиметричного стримування” сильного слабким стосовно цієї ситуації.

З безпекової точки зору, гіпотетичний конфлікт між розвинутою ядерною державою, приміром США, та радикальним режимом із ядерною зброєю нестиме у собі високу вірогідність застосування ядерної зброї, бо у новопосталої ядерної держави немає потенціалу другого удару і вона прагнутиме застосувати ядерну зброю першою. У свою чергу, США також прагнутимуть до нанесення упереджуючого удару високоточною зброєю та ядерною зброєю малої потужності, щоб попередити застосування ядерної зброї проти себе.

Більшість держав-членів ДНЯЗ, що не володіють ядерною зброєю, прагнуть не тільки зниження ризику розповсюдження ядерної зброї, але й поступової зміни привілейованого статусу ядерних держав – тобто, ядерного роззброєння. Саме цей компроміс – відмова від ядерної зброї в обмін на зобов’язання ядерних держав йти шляхом ядерного роззброєння і сприяти усім без’ядерним державам-учасницям Договору у доступі до використання ядерної енергії у мирних цілях, зробив можливим підписання ДНЯЗ. Вихолощення змісту цього компромісу внаслідок небажання держав, що володіють ядерною зброєю, піти принаймні на радикальне скорочення своїх ядерних арсеналів, із наростаючою силою проявляє дискримінаційний характер Договору, а його безумовне і безстрокове подовження у 1995 році на Нью-Йоркській конференції надало настроям розчарування відтінку безвихідності.

Подібні настрої особливо сильно поширені у країнах, що позбавлені юридично зобов’язуючих гарантій безпеки з боку держав, що володіють ядерною зброєю, не входячи до числа учасників військово-політичних альянсів, таких, як НАТО чи Ташкентський пакт, та не належачи до союзників великих ядерних держав.

Ці держави відчувають не тільки свою вразливість з боку держав-паріїв, що прагнуть набути ядерну зброю, та де-факто ядерних держав, але й з тривогою спостерігають за наростаючою тенденцією у політиці ключових ядерних держав віддавати при вирішенні міжнародних проблем перевагу силі на шкоду міжнародно-правовим інструментам.

Стратегічною метою політики недопущення розповсюдження має стати докорінна перебудова міжнародних відносин, що призведе до нейтралізації головних причин розповсюдження, зробить ядерну зброю контрпродуктивною з точки зору забезпечення національної безпеки, а спроби її набуття новими державами надто ризикованим і неефективним шляхом забезпечення національних інтересів. Але така мета поки що виглядає як дуже віддалена у часі.

Безсумнівно, за будь-якого підходу чи їх комбінації усі заходи, спрямовані проти розповсюдження ядерної зброї, вимагають чіткої, узгодженої позиції держав, що володіють ядерною зброєю(вони ж – постійні члени РБ ООН) та широкого міжнародного співробітництва на двосторонній, багатосторонній основі, а також на рівні універсальних та регіональних міжнародних організацій. Відсутність єдиної політики щодо нерозповсюдження нівелюватиме будь-які заходи. Ілюстрацією може бути ситуація, що склалася після індійських та пакистанських ядерних випробувань навесні 1998 року. Декларативне засудження, не підкріплене єдиною, чітко узгодженою політикою великих держав, позбавило міжнародну спільноту і того непевного шансу зупинити розповсюдження ядерної зброї на Індостані, який міг існувати після ядерних випробувань.

Отже, першочерговою й імперативною умовою успіху політики нерозповсюдження ядерної зброї є широке міжнародне співробітництво, що вимагатиме від кожної країни деяких обмежень своєї свободи дій. Стримування розповсюдження ядерної зброї у довгостроковій перспективі вимагатиме незрівнянно більш широкого і глибокого співробітництва ніж сьогодні, створення дієвих міжнародних інститутів для забезпечення більш ефективного глобального режиму.

Ядерна зброя, особливо з появою МБР шахтного базування та розміщенням балістичних ракет на підводних човнах, стала одним із вирішальних чинників, що роблять сучасний світ глобальним. У цьому світі безпека єдина і неподільна для всіх значущих гравців, а порівняння його з одним човном, у якому ми всі знаходимося, справедливе як ніколи.