Конфлікти в контексті глобального розвитку. 4 страница

Радикальні зміни у політиці Сполучених Штатів щодо нерозповсюдження, що відбулись у перші роки ХХI століття, знайшли своє детальне відображення у документі “Національна стратегія боротьби зі зброєю масового знищення”, оприлюдненому у грудні 2002 р. У документі відзначається, що ЗМЗ у розпорядженні “ворожих держав та терористів являють собою один із найбільших викликів США у сфері безпеки”, що вимагає вироблення “всеосяжної стратегії для протидії цій загрозі у всіх вимірах”.

“Національна стратегія…” протидію розповсюдженню ЗМЗ пов’язує із боротьбою з тероризмом. Серед методів боротьби зі зброєю масового знищення автори документу виділяють: контр-розповсюдження з метою боротьби із застосуванням ЗМЗ, посилення заходів нерозповсюдження для попередження її розповсюдження, подолання наслідків застосування цієї зброї. Така постановка задач та їх послідовність означає рішучий зсув у бік силових методів протидії розповсюдженню ядерної зброї.

У документі відзначається, що США “залишають за собою право відповісти переважаючою силою – включно зі зверненням до всіх існуючих у них можливостей – на застосування ЗМЗ проти США, їх військ за кордоном, а також друзів та союзників”. Фактично, це свідчить про готовність Сполучених Штатів до застосування ядерної зброї проти держав-паріїв.

Зусилля з власне нерозповсюдження, як воно традиційно розумілося, передбачається спрямовувати у кількох напрямках. До методів досягнення цілей нерозповсюдження “Національна стратегія…” відносить активну дипломатію з метою переконати держави-постачальники не співпрацювати з державами-розповсюджувачами та спонукати держави-розповсюджувачі до припинення програм зі створення ЗМЗ.

Документ передбачає дотримання та зміцнення існуючих режимів нерозповсюдження та розробку нових. Зокрема, США ідтримуватимуть

ДНЯЗ і МАГАТЕ, добиватимуться ратифікації Додаткового протоколу МАГАТЕ усіма державами-членами Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та реалізації угод про впровадження всеосяжних гарантій МАГАТЕ усіма державами, збільшуючи фінансування Агентства. Вашингтон прагнутиме зміцнення ГЯП і Комітету Цангера та підписання Договору про заборону виробництва матеріалів, що розщеплюються. До найвищих пріоритетів “Національна стратегія…” відносить програми допомоги у галузі нерозповсюдження та зменшення загрози пост-радянським державам, передбачаючи подовження дії програми Нанна-Лугара.

Документ визнає пріоритетною задачею протидію накопиченню плутонію та мінімізацію глобального використання збагаченого урану, створення “чистих” технологій переробки палива, що знижуватимуть ризики розповсюдження ядерної зброї.

Проголошення “Національної стратегії…” свідчить, що США переходять до більш рішучої протидії розповсюдженню ядерної зброї із використанням широкого арсеналу заходів – від дипломатичних, спрямованих на зміну мотивації потенційних розповсюджувачів, заморожування або зупинку ядерних програм та їх демонтаж, - до силових акцій (можливо навіть із застосуванням ядерної зброї), спрямованих на знищення ядерної зброї та інфраструктури з її створення, якщо розповсюдження вже сталося.

Після терактів 11 вересня 2001 року адміністрація Дж.Буша особливу увагу звертає на розробку політики протидії намірам терористичних організацій набути ЗМЗ, перш за все – ядерну зброю. У “Національній стратегії боротьби з тероризмом”, оприлюдненій у лютому 2003 року, стверджується, що вірогідність застосування терористичною організацією “радіологічної чи ядерної зброї” суттєво збільшилась за минуле десятиліття. У документі вказується, що терористи внаслідок набуття ядерної зброї отримають “потенціал для багаторазового посилення ефекту від їх дій”, а це “змінює природу тероризму”.

Важлива роль авторами документу відводиться заходам, спрямованим на запобігання можливості потрапляння матеріалів, технологій та ноу-хау, пов’язаних із ЗМЗ, у руки терористичних груп та організацій. США відкрито заявили, що вони “готові діяти рішуче, щоб завадити терористам у надбанні ЗМЗ”, у тому числі і шляхом отримання її від “безвідповідальних урядів”, і “не дозволять найбільш небезпечним режимам світу та терористам загрожувати нам найбільш руйнівною зброєю світу”.

Активізація зусиль у напрямку ядерного розповсюдження з боку т.зв. “держав-паріїв” та поява на світовій сцені недержавних акторів, націлених на набуття ядерної зброї як засобу шантажу та терору, покликали до життя нові методи боротьби із цими загрозами. Для протидії новим викликам пропонується створити “децентралізовану архітектуру нерозповсюдження”, для успішного функціонування якої необхідно переглянути правові принципи, що регулюють перехоплення незаконних вантажів. Cпробою створення нових децентралізованих інструментів боротьби з розповсюдженням стала проголошена президентом Дж. Бушем(мол.) 31.05.2003 Ініціатива безпеки проти розповсюдження (Proliferation Security Initiative - PSI). Вона передбачала створення багатосторонньої основи для перехоплення зброї масового знищення та матеріалів і технологій, необхідних для її виготовлення, в морі, на землі та у повітрі. У червні 2003 р. 11 країн, що підтримали ініціативу Дж.Буша, висунули Мадридську ініціативу, що формально закріпила їх взаємні зобов’язання.

Усі проаналізовані вище документи адміністрації Дж.Буша(мол.) засвідчують, що у загальній безпековій стратегії США внаслідок її перегляду після терактів 11 вересня 2001 року сталися кардинальні зміни. Ті складові цієї стратегії, які пов’язані з загрозою набуття і застосування ядерної зброї державами-паріями та терористичними організаціями, набули рис наступальності та агресивності і явно виходять за межі заходів, передбачених міжнародним правом. Ця проблема, крім суб’єктивного погляду деяких провідних членів адміністрації має під собою і деякі об’єктивні підстави. Вихід на міжнародну арену недержавних акторів є зазіханням на один зі стовпів сучасної системи міжнародних відносин – принцип поваги до держав як суб’єктів цієї системи. Необхідність пошуку адекватної відповіді на загрози режиму нерозповсюдження ядерної зброї, пов’язані із недержавними акторами, та усвідомлення неефективності існуючого інструментарію для протидії цій загрозі і приводять до ставки переважно на силові методи у політиці нерозповсюдження, яку пропонує республіканська адміністрація.

Вихід США з Договору по ПРО 1972 року став ще одним підтвердженням прагнення США до свободи дій у зовнішній політиці. Звільняючись від зобов’язань тридцятирічної давності, що фіксували паритет у стратегічних силах між СРСР та США, Вашингтон розв’язав собі руки щодо подальших кроків у цьому напрямку. На думку А.Кокошина, цей крок США наніс явну шкоду усій системі стратегічної стабільності. Водночас він вважає, що й без цього договору велика кількість стратегічних ядерних боєзарядів забезпечує підтримання “динамічного діапазону” (виникнення якого він відносить до початку 1970-х років) у воєнно-стратегічній рівновазі, але при цьому наростає стратегічна невизначеність у системі міжнародних відносин у цілому.

Договір про Стратегічні наступальні потенціали, підписаний США з Росією у 2002 році, передбачав подальші скорочення стратегічних ядерних боєзарядів двох сторін, але США вирішили складувати “зайві” боєзаряди, а не знищувати їх. На думку Є.Примакова, колишнього міністра закордонних справ і прем’єр-міністра Росії, договір, тим не менш, сприяв утриманню США у рамках міжнародно-правового поля по цій проблемі. А.Кокошин вважає, що договір кодифікував і без того неминуче скорочення стратегічних ядерних сил Росії, яке відбувається внаслідок економічних проблем.

Глибока системна криза, яку Росія переживала з 1991 року, скорочення промислового виробництва країни привели до ситуації, коли російські стратегічні арсенали приречені на скорочення. Росія неспроможна довший час утримувати застаріваючі ядерні стратегічні комплекси у боєздатному стані і не може, з фінансових причин, провести їх адекватну заміну новітніми комплексами. В такій ситуації проблема розповсюдження ядерної зброї, можливість появи її у країн, розташованих поблизу Росії, виходять в ряд першочергових загроз безпеці країни. Водночас, країна все більше розраховуватиме на ядерну зброю як гарантію власної безпеки.

Для ядерної безпеки, однак, ці кроки несуть загрозу на перспективу. Односторонні дії США, спрямовані на створення особливих умов безпеки для себе та союзних держав, підривають принцип рівної безпеки для всіх, не сприяють зміцненню режиму нерозповсюдження, шкодять досягненню однієї з головних цілей нерозповсюдження – універсального характеру членства у ДНЯЗ. Для сфери нерозповсюдження ядерної зброї подібний односторонній підхід ведучої держави сучасності до вирішення міжнародних проблем, вибіркова підтримка діючих договорів та режимів матиме вкрай негативні наслідки.

Роль Сполучених Штатів у стримуванні розповсюдження завжди була виключно великою. США, які стояли біля витоків процесу нуклеаризації світу, першими усвідомили загрози, які несе світовій безпеці безконтрольне розповзання ядерної зброї по планеті, і доклали найбільше зусиль до розробки і впровадження міжнародного режиму нерозповсюдження ядерної зброї та його основи – ДНЯЗ. Сполученим Штатам належали і ключові ініціативи у сфері нерозповсюдження ядерної зброї на протязі 1990-х років. Значною мірою їм належить заслуга у вирішенні проблеми ядерної спадщини СРСР, у подовженні ДНЯЗ, ліквідації чи згортанні військових ядерних програм Іраку, Бразилії, Аргентини, ПАР, “заморожуванні” воєнної ядерної програми КНДР, стримуванні ядерних амбіцій Ірану, розробці та підписанні ДВЗЯВ тощо.

Сьогодні ж, коли США залишились єдиною світовою наддержавою, від їх політики у галузі нерозповсюдження, без перебільшення, залежить успіх цієї важливої для всього людства справи. Ця політика матиме, у випадку її успішного здійснення, стати основою майбутніх зусиль із радикального роззброєння і знищення усіх видів зброї масового знищення. Інакше самому режиму загрожуватиме реальна небезпека, що несе загрозу широкомасштабної дестабілізації у світі й різке зростання ризику застосування ядерної зброї у регіональних конфліктах. Наочний приклад – індо-пакистанське протистояння, в якому все більш загрозливо проглядає небезпека застосування ядерної зброї із катастрофічними наслідками. Будь-яка непослідовність Вашингтона, дії з оглядкою на внутрішньополітичні чинники, ігнорування інших важливих гравців у цій галузі дуже болісно відбиваються на ефективності режиму нерозповсюдження ядерної зброї та на перспективах його існування у майбутньому. Яскравий приклад такої непослідовності – відмова сенату США від ратифікації ДВЗЯВ восени 1999 року.

Жертвою такої політики може стати загальносвітова тенденція до маргіналізації ядерної зброї, що проявилась у 1990-х роках. Відповідно, знову може збільшитись привабливість набуття ядерної зброї неядерними державами, що посилить мотивацію до її розробки та виробництва не тільки так званими “державами-паріями”, але й більш широким колом держав. Результатом стане серія нових загроз режиму нерозповсюдження ядерної зброї, що може виходити також і від держав-членів ДНЯЗ.

З приходом до влади Дж.Буша(мол.) зформувався новий підхід у ядерній політиці та політиці нерозповсюдження, окремі елементи якого були помітні вже у роки правління Б.Клінтона. Об’єктивною основою змін стало нове співвідношення сил у світі, яке суттєво впливало на політику США вже у 1990-х роках. Каталізатором цих змін стали теракти 11.09.2001, які поставили на порядок денний боротьбу із загрозою ядерного тероризму. Унілатералізм, опора на силу, вибіркове ставлення до міжнародного права ведуть до більш жорсткої політики нерозповсюдження, що проявилось у ході війни з Іраком, головним приводом до якої стали звинувачення режиму С.Хусейна у розробці ЗМЗ. Цей курс, однак, у перспективі загрожує зруйнувати той компроміс, на якому базується ДНЯЗ і режим нерозповсюдження у цілому.

Внаслідок тієї ведучої ролі, яку Сполучені Штати відіграють у сучасних міжнародних відносинах, без їх лідерства і постійної співпраці з усіма зацікавленими державами режим нерозповсюдження ядерної зброї ризикує бути послабленим або й припинити своє існування, що призведе до дестабілізації безпеки у світі.

Як вказує А.Кокошин, ядерна політика Росії зазнала суттєвих змін порівняно з радянською. За час незалежного існування Російської Федерації її ядерна політика та політика нерозповсюдження еволюціонували. На першому етапі, що тривав з кінця 1991 до початку 1994 року, Росія підписала Договір СНО-2 зі США, в основному активно координувала свою діяльність у галузі нерозповсюдження з провідними країнами Заходу, перш за все – зі США.

Другий етап характеризується поступовим відходом від прозахідного курсу у зовнішній політиці і відновленням або розширенням зв’язків з КНР, Індією, Іраном. Це супроводжувалось активізацією співробітництва в ядерній галузі з деякими із цих країн та випадками ядерних крадіжок на Північному флоті, тощо, що свідчило про недооцінку внутрішніх загроз розповсюдження. Водночас, Росія підтримала, після деяких коливань, курс США та їх союзників на безстрокове і безумовне подовження ДНЯЗ у 1995 році. Вельми активну позицію Російська Федерація займала і щодо розробки ДВЗЯВ, який підписала 24 вересня 1996 року. Суперечки і взаємні звинувачення не дали можливість Росії та США адекватно відреагувати на дуже серйозний виклик режиму нерозповсюдження ядерної зброї, яким були ядерні випробування, проведені Індією та Пакистаном навесні 1998 року. До того ж, Росія не бажала зашкодити своїм відносинам з Індією.

Зміни геополітичного характеру і послаблення російської безпеки, розповсюдження ядерної зброї у регіонах поблизу Росії (ядерні випробування Індії та Пакистану, нарощування ядерних можливостей Ізраїлю) підштовхували її до більшої опори на ядерну зброю та посилювали інтерес до нерозповсюдження.

Зміни у зовнішній політиці Росії, що відбувались за президентства В.Путіна, відбились також на ядерній політиці країни. При її формулюванні Росія виходила із реалій сучасного світу – існування єдиної наддержави та обмежених можливостей Росії впливати на глобальні процеси, що йдуть у світі, збереження суттєвої ролі силового фактору у міжнародних відносинах, появи нових акторів на світовій сцені – нових ядерних держав, міжнародних терористичних організацій тощо.

У Концепції зовнішньої політики, схваленій указом президента Росії В.Путіна від 28 червня 2000 року, підкреслюється, що Російська Федерація “підтверджує незмінність свого курсу на участь спільно з іншими державами у попередженні розповсюдження ядерної зброї”.

У військовій доктрині Росії, затвердженій указом президента Російської Федерації 21 квітня 2000 року, встановлювалось, що “Російська Федерація залишає за собою право на застосування ядерної зброї у відповідь на використання проти неї та її союзників ядерної та інших видів зброї масового знищення, а також у відповідь на великомасштабну агресію із застосуванням звичайної зброї у критичних для національної безпеки Російської Федерації ситуаціях”. Це означає суттєві зміни у військовій доктрині Росії, відображає реалії сучасного світу і можливість виникнення нових за характером і масштабами загроз її безпеці.

Маючи добрі відносини із рядом “проблемних” країн (Ірак, Іран, КНДР, тощо), а також із де-факто ядерною Індією, Росія була здатна успішно доповнювати зусилля США у галузі нерозповсюдження. Тому однією із необхідних умов збереження і зміцнення міжнародного режиму ядерного нерозповсюдження є активне співробітництво і тісна координація діяльності двох держав у цій галузі. На протязі 1990-х років таке співробітництво мало місце не тільки щодо проблеми ядерного наступництва після розпаду СРСР, але й з інших ключових питань нерозповсюдження.

Прагматизм у зовнішній політиці змушував розглядати питання нерозповсюдження ядерної зброї як вельми важливий фактор, що пов’язував національні інтереси Росії та Заходу, перш за все – США. Внаслідок важливості позицій, які продовжує займати Росія в галузі стратегічних озброєнь та ядерних технологій, США вважають Росію пріоритетним партнером для взаємодії у галузі ядерних озброєнь та нерозповсюдження. У "Спільній російсько-американській заяві щодо стратегічних наступальних та оборонних озброєнь та подальшого зміцнення стабільності", прийнятій у червні 1999 року, вказувалося: "Росія і США, нагадуючи про свою стурбованість у зв'язку із розповсюдженням у світі зброї масового знищення та засобів його доставки, ... підкреслюють спільне прагнення повернути у зворотній бік цей процес, використовуючи у цих цілях наявні та можливі нові міжнародно-правові механізми".

Співпадіння або паралельність стратегічних інтересів Росії та КНР базується значною мірою на їх зацікавленості у розбудові багатополярного світу. Саме крізь призму цієї спільної мети слід розглядати і їх співробітництво у галузі нерозповсюдження. Наміри співпраці з проблем нерозповсюдження були підтверджені і в тексті Пекінської Декрарації РФ та КНР, підписаної за результатами офіційного візиту президента Росії В.Путіна до Китаю 17-19 липня 2000 року. В ході цього візиту було також підписано Спільну Заяву РФ та КНР з питань ПРО. В ній Росія і КНР, виступаючи за посилення “міжнародних зусиль з попередження розповсюдження зброї масового знищення і засобів її доставки”, висловились проти створення національної протиракетної оборони території США.

За контрастом, у підходах США до КНР, як вважає А.Кокошин, буде набирати силу курс на стримування і ця політика буде мати все більш рельєфний ядерний вимір.

Видається, що і у майбутньому Росія, виходячи зі своїх національних інтересів, може розвивати співробітництво у ядерній галузі з різними країнами. Але маловірогідно, що це співробітництво буде здійснюватись на порушення міжнародних зобов’язань Росії із країнами, що можуть у перспективі створити загрози безпеці Російської Федерації. Єдиним виключенням вони вважають можливе співробітництво зі стратегічним партнером Росії – Індією, хоча і її Росія не визнає державою, що володіє ядерною зброєю.

Росія залишатиметься ключовим гравцем у ядерній галузі, оскільки вона не тільки має другий у світі за потужністю ядерний потенціал, але й накопичила величезну кількість матеріалів, що розщеплюються. До того ж, Росія має власні родовища природного урану, величезний науково-технічний та виробничий потенціал у ядерній галузі, багато тисяч спеціалістів, що працюють у військовій ядерній програмі країни, або були причетні до цих робіт у радянські часи, потужну школу ядерної фізики. Від її політики та готовності координувати цю політику з іншими ключовими гравцями сфери ядерного нерозповсюдження, перш за все, - зі Сполученими Штатами, - значною мірою залежить доля режиму нерозповсюдження ядерної зброї, роль ядерного чинника у світовій політиці у цілому.

Ядерні держави “другого рівня” та ядерний чинник

Слідом за “ядерними гігантами” – США та СРСР, до “ядерного клубу” приєдналися Великобританія (1952 р.), Франція (1960 р.) та КНР(1964 р.).

Ядерна політика Великобританії

Ядерна політика Великобританії ділиться на два етапи: до набуття ядерної зброї та після ядерного випробування, здійсненого у 1952 році. На першому етапі Лондон намагався здобути власну ядерну зброю, послуговуючись при цьому безпековими та статусними мотивами, прагнучи зберегти провідну роль на світовій арені та зміцнити свої позиції в рамках стратегічного союзу зі США.

Після створення ядерної зброї Великобританія у 1954 році відновлює тісне співробітництво зі США у ядерній галузі. Ядерна стратегія Великобританії розроблялась і реалізувалась у тісній координації з ядерною стратегією Сполучених Штатів. Основою британських ядерних сил стали американські стратегічні системи “Посейдон”, а пізніше – “Трайдент”, розміщені на підводних човнах.

Маючи обмежені можливості у створення звичайних збройних сил, Великобританія розглядала ядерні сили як головний інструмент стримування СРСР. Характеризуючи роль ядерної зброї у міжнародних відносинах, прем’єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер відстоювала у 1980-х роках позицію, згідно якої ядерна зброя зберегла мир у Європі в роки холодної війни.

У 1990-х роках британські ядерні сили було скорочено на одну третину і реструктуризовано. Великобританія повністю відмовилась від авіаційних носіїв ядерної зброї, залишивши лише “мінімальні сили стримування” у вигляді підводних човнів з балістичними ракетами “Трайдент”. Боєголовки, розміщені на них, не націлені. Ядерна доктрина Великобританії передбачає можливість застосування ядерної зброї в “крайніх умовах самооборони”, або ж для “стримування і попередження ядерного тиску”. У перспективі Великобританія готова підключитись до переговорів з ліквідації ядерної зброї за умови “прогресу в глобальному знищенні ядерної зброї”.

Великобританія з 1960-х років ХХ сторіччя брала активну участь у переговорному процесі, спрямованому на обмеження гонки ядерних озброєнь та проти розповсюдження ядерної зброї. Великобританія стала, разом зі США та СРСР, депозитарієм Московського договору 1963 року щодо заборони ядерних випробувань у трьох середовищах та Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. У 1995 році британська дипломатія грала активну роль у безумовному та безстроковому подовженні ДНЯЗ на Нью-Йоркській конференції, здійснюючи вплив на країни Співдружності. У 1996 році Великобританія підписала, а у квітні 1998 року - ратифікувала Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ). Великобританія послідовно виступала за заходи зі зміцнення режиму нерозповсюдження ядерної зброї, зокрема – за договір, що забороняв би виробництво матеріалів, що розщеплюються (збройового урану та плутонію). Лондон зіграв важливу роль у формуванні міжнародного режиму контролю за експортом товарів та технологій, пов’язаних з ядерною зброєю та товарів подвійного призначення.

Політика Франції щодо ядерної зброї

Французький підхід до ролі й місця ядерної зброї у підтриманні світової безпеки був специфічним і відбивав бачення світоустрою та місця Франції у ньому як політичного керівництва(на чолі з де Голлем), так і стратегічних планувальників. Президент де Голль розглядав володіння ядерною зброєю як один із основних атрибутів національної незалежності, що забезпечує країні абсолютний суверенітет, свободу прийняття рішень і дій як у політичному, так і у воєнному плані. Голлістська доктрина виходила з того, що проблема національної безпеки мала вирішуватись шляхом створення ядерного потенціалу і реалізації незалежної національної стратегії ядерного стримування.

Безпекова політика Франції, що спиралась на ядерну зброю, тісно пов’язана із традиційною для країни політикою балансування й ідеєю міжнародної рівноваги. Фактично, голлістська ідея світової рівноваги, що спиралась на незалежні ядерні сили, була спрямована проти біполярної структури світоустрою, що склалась після II світової війни. Франція, спираючись на ядерний чинник, фактично пропонувала відійти від “ядерної біполярності” і перейти до “багатосторонньої рівноваги страху” між багатьма ядерними державами, розглядаючи її як більш сталу форму світової рівноваги.

Політика Франції у галузі нерозповсюдження не була відповідальною у період з другої половини 1950-х до початку 1990-х років. Найбільш промовистою була допомога Франції Ізраїлю у створенні ядерного потенціалу. Офіційний початок співробітництву двох країн у ядерній галузі поклала угода 1956 року, що передбачала будівництво потужностей зі збагачення урану та плутонію, підписана на базі угоди про військово-політичний союз, спрямований проти Єгипту. Відмовляючись підписати Московський договір 1963 року про заборону ядерних випробувань у трьох середовищах та ДНЯЗ, Франція мотивувала це несприйняттям цих угод як таких, що вигідні переважно СРСР та США.

Ця політика з деякими модифікаціями існувала (здійснювалась ) впродовж 60-80-х років ХХ ст. і спиралась на консенсус основних політичних сил країни відносно стратегії ядерного стримування. На думку французьких спеціалістів і політиків, трансформація світосистеми від біполярної через нинішню стадію фактичної монополярності до багатополярної значною мірою визначається опорою на ядерні арсенали (офіційно визнаних і де-факто) ядерних держав. Вони вважають, що розпад біполярного світоустрою не змінив, а навпаки, - підвищив роль ядерної зброї у світі і посилив значення французького ядерного потенціалу для забезпечення безпеки країни.

Основою французької ядерної доктрини є мінімальна модель “стримування слабким сильного”. Незважаючи на зближення французьких ядерних планувальників із атлантичними підходами до забезпечення безпеки, що відмічалося у 70-ті рр. та ще більше посилилось із приходом до влади Н.Саркозі, Франція зберігає специфіку у своїх підходах до ролі ядерної зброї й забезпеченні світової безпеки.

Розпад СРСР та Варшавського договору, біполярної структури світу призвели до серйозних змін у ядерній політиці Франції. 3 серпня 1992 року Франція приєдналась до ДНЯЗ як держава, що володіє ядерною зброєю. Під час Нью-Йоркської конференції 1995 року щодо подовження ДНЯЗ Франція представляла спільну позицію країн ЄС, які виступали за безумовне та безстрокове подовження договору і активно впливала на позицію колишніх французських колоній.

В рамках реструктуризації своїх ядерних сил Франція прийняла рішення відмовитись від балістичних ракет наземного базування, розміщених на плато Альбіон, і крім основи ядерних сил стримування – ядерних підводних човнів з балістичними ракетами, - залишила серед носіїв ядерної зброї бомбардувальники.

Дисонансом цій політиці стало рішення президента Франції Ж.Ширака від 13.06.1995 про проведення серії ядерних випробувань на атолі Муроруа. Це рішення, прийняте відразу після подовження ДНЯЗ, наразилось на жорстку критику світової спільноти і кількість випробувань було зменшено, а після їх завершення Франція у 1996 році підписала ДВЗЯВ та ратифікувала його. Проведення цих випробувань президент пояснював необхідністю перевірки надійності ядерних боєзарядів, щоб уможливити приєднання країни до ДВЗЯВ.

КHР

Після першого ядерного випробування у жовтні 1964 року КНР заявила, що ніколи не застосує ядерну зброю першою. ЇЇ арсенал, який оцінюється до 500 ядерних боєзарядів, не є співставним ані за якісними, ані за кількісними параметрами з арсеналами США та Росії. Приблизно 20 МБР, здатних досягнути території США, початкова стадія будівництва підводного ядерного флоту, відсутність системи раннього попередження, тощо не дозволяють їй поки що претендувати на звання ядерної наддержави.

Але ситуація у світі характеризується високою динамікою. Бурхливе економічне зростання КНР на протязі останніх десятиліть вивело країну на 3 місце у світі за розмірами ВВП. Економічну міць країна підкріплює модернізацією збройних сил, нарощуванням і розвитком ядерного потенціалу, космічних технологій. Країна націлилась на здобуття світового лідерства у XХI столітті і ядерний чинник відіграватиме в цьому одну з провідних ролей.

Видається, що саме перехід КНР до радикального нарощування ядерного потенціалу, який може бути спровокований, зокрема, розгортанням США системи ПРО, стане рішучим кроком до ствердження Пекіном статусу світової наддержави. На думку А.Кокошина, КНР здатна швидко збільшити кількість боєзарядів на стр атегічних носіях до 200-300 одиниць, що підвищить її статус як ядерної держави. Коли це відбудеться, невідомо, але наслідком може стати відновлення гонки ракетно-ядерних озброєнь із вірогідним її поширенням на космічний простір, де США мають технологічну перевагу, і загальна дестабілізація безпекової ситуації у світі.

“Нові” ядерні держави та “порогові” держави

Після того, як у 1995 році під тиском Заходу було безумовно і безстроково подовжено ДНЯЗ, на ядерну сферу світової політики чекали нові випробування. Індія, яка після першого “мирного” ядерного вибуху 1974 року утримувалась від проведення ядерних випробувань і розгортання ядерного арсеналу, гостро критикувала ДНЯЗ, як дискримінаційний, політику ядерних держав, у 1998 році провела серію ядерних випробувань і проголосила себе ядерною державою. Її прикладу наслідував сусідній Пакистан, із яким вона перебуває у перманентному конфлікті 60 років. Наслідки для режиму нерозповсюдження ядерної зброї були катастрофічними. Режим “підвис” і його майбутнє є непевним.

Про те, що Ізраїль є де-факто ядерною державою, експерти говорили ще з 1970-х років. При створенні ядерної зброї для всіх 3-х держав головним був екзистенціальний мотив, а для Індії його доповнював ще й статусний.

Наслідки появи кількох де-факто ядерних держав для безпеки у ХХI столітті прогнозують невтішні. Зростає вірогідність ядерної війни на регіональному рівні, особливо у зонах неврегульованих конфліктів. Найбільш небезпечною є ситуація на Індостані, де у неврегульований індо-пакистанський конфлікт було внесено ядерний елемент. Небезпека застосування ядерної зброї посилюється низкою чинників: пряме протистояння збройних сил двох держав вздовж протяжного кордону, відсутність ефективної системи раннього попередження, відносна слабкість Пакистану, для якого перший ядерний удар може стати єдиним шансом застосувати ядерну зброю, висока вірогідність несанкціованованого застосування ядерної зброї, бо більшість боєзарядів – тактичні, і ступінь контролю над ними з боку політичного керівництва викликає сумніви.

У випадку Пакистану існує потенційна загроза приходу до влади ісламістського режиму або потрапляння ядерної зброї у руки “Аль-Каїди” чи їй подібних терористичних організацій.

Існує ще одна група країн, які підозрюють у прагненні створити ядерну зброю. Їх називають “пороговими”. Це перш за все – Іран та КНДР. Показовим, з погляду впливу ядерного чинника на безпеку, є казус Ірана. Саме ядерна програма Тегерана і підозри щодо можливості створення країною ядерної зброї породили гостру політичну кризу навколо Ірану. Можливість створення ядерної зброї фундаменталістським Іраном створить, на думку керівництва провідних країн Заходу, не тільки загрозу регіональній стабільності (йдеться, зокрема, про можливий напад на Ізраїль і загрозу переростання близькосхідного конфлікту в ядерну стадію), але й потенційну загрозу безпеці на глобальному рівні. Це пов’язувалось як із можливістю створення Тегераном ядерної зброї, так і розробкою в Ірані балістичних ракет, що розглядалось як вірогідна загроза не тільки для країн Південно-Східної Європи, але, у більш віддаленій перспективі, - навіть для США.