Конфлікти в контексті глобального розвитку. 2 страница

Сутність цієї концепції полягає в тому, що держави, використовуючи і максимізуючи власні конкурентні переваги, вступають в інтенсивні торгівельні відносини, що є вигідними для всіх учасників. Активізації цій торгівлі і поглибленню розподілу праці сприяє ліберальний торгівельний режим, що встановлюється нормативно-інституціональним шляхом; і поступово набирає глобального масштабу. Наслідком застосування концепції є формування та поширення режиму ГАТТ/СОТ (WTO), створення регіональних зон вільної торгівлі, економічних інтеграційних утворень тощо. Якими є недоліки концепції та її альтернативи?

По-перше, як свідчить практика, поглиблення розподілу праці часто позбавляє технологічно нерозвинені країни підвищити власний рівень розвитку. По-друге, як справедливо зазначають неомарксисти, розподіл спільного прибутку від торгівлі є нерівномірним, тобто не відповідає співвідношенню затрачених ресурсів. Внаслідок цього більша його частина може бути використана на підтримку дисбалансу і є, таким чином, формою прихованого колоніалізму. Нарешті, по-третє, дія подібної схеми, згідно із теорією залежності, посилює дисбаланс в міжнародній системі.

Альтернативними теоріями, що пояснюють економічну взаємодію держав в глобальній системі є, по-перше, неофункціоналізм; по-друге, - неомарксизм. Перший виходить з положення про те, що характер економічної інтеграції у відносинах регіонального масштабу визначатиметься дією т.зв. «ефекту переливу» (spillover effect), поширенням інтеграції з одних сфер на інші і визначальною роллю держави в цьому процесі. Наслідком такої інтеграції є формування системи економік з високим ступенем взаємозалежності і однаковим рівнем розвитку. Експлуатація одних іншими виключається, а якщо має місце, то компенсується.

Неомарксизм розглядає міжнародну систему як засіб експлуатації «центром» «напівпериферії» та «периферії». Можливість такої експлуатації виникає внаслідок нерівномірного розвитку, а наслідком її є консервація такої нерівномірності. Теорія виникла в період біполярної системи і використовується і для аналізу відносин в системі постбіполярній. Зауважимо, що для всіх цих теорій, за виключенням першої, проблема внутрішнього устрою державних економік є другорядною; головним є принцип організації їхньої взаємодії. Тобто перемога капіталізму сама собою не пояснює тенденцій економічних міждержавних відносин.

Крім того, питання місця і ролі держави в цих процесах є важливим, як важливим є й питання про наслідки економічних процесів для держав, що беруть в них участь. Для нас також важливим є вплив цих процесів на прагнення держав вступати в конфлікти. Зв'язок між капіталістичними принципами організації економіки і демократією, який міг би привести нас до висновку про стабілізуючу роль капіталістичних перетворень, не є очевидним, хоча б із урахуванням досвіду латиноамериканських держав.

Суттєві проблеми, з якими стикається концепція глобального лібералізму, не дають підстави стверджувати про стабілізуючу роль економічних відносин, організованих у відповідності до неї. Глобальні фінансові кризи, поглиблення нерівномірності розвитку і поширення бідності є наслідками сучасних економічних відносин. В той же час не можна не відзначити велику кількість проблем, що їх вдалося вирішити за допомогою міжнародної торгівлі і діяльності міжнародних режимів і економічних інститутів. Однак ці досягнення мають місце у відносинах лише між деякими країнами, в яких вони відіграють стабілізуючі функції, збільшують взаємозалежність і т. п.

Протягом 1970-80-х років яскраво проявилася тенденція до лібералізації міжнародної економіки, яка супроводжувалася інтернаціоналізацією фінансового капіталу, інтенсифікацією міжнародного інвестування. Посилення економічних зв'язків в рамках міжнародної системи відбувається як на глобальному, так і на регіональних рівнях. При цьому властивість міжнародної структури є такою, що процеси регіональної інтеграції не призводять до посилення міжрегіонального суперництва. Пов'язане це із тим, що зниження торгівельних перепон між учасниками відбувається швидше, ніж в рамках ВТО, що стимулює подальші процеси зменшення торгівельних бар'єрів.

Розширення сфери ринкової економіки, економічна лібералізація, збільшення торгівлі і інвестицій, активізація ТНК, інвестиційних груп, банків впливають на світову політику. Вплив цей здебільшого здійснюється шляхом збільшення ролі абсолютних переваг в процесах міжнародної взаємодії, що, в свою чергу стимулює міжнародне співробітництво і збільшує ступінь взаємозалежності. Можна сказати, що розвиток світової економіки сприяє стабілізації тієї частини міжнародної системи, що складається з учасників взаємовигідного співробітництва.

При цьому збільшення розриву між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються виступає дестабілізуючим фактором, що стимулює, зокрема, асиметричні тенденції в системі. При цьому теоретично існують різні прогнози щодо наслідків такого явища – від проголошеного в рамках неомарксизму неминучого конфлікту в будь-якій формі з метою перерозподілу світового прибутку до тих чи інших форм інкорпорації країн, що розвиваються до глобальної економіки шляхом розвитку міжнародних інститутів (інституціоналізм).

На думку ряду дослідників, поєднання лібералізації та глобалізації світової економіки може призвести до дестабілізуючих наслідків, оскільки метою конкуренції в економіці є прибуток, а не збереження стабільності. Лібералізація зменшує обмеження конкуренції, в той час як глобалізація розширює її поле. Протиріччя між прибутками глобального лібералізму та ціною підтримання стабільності світового господарства зберігається. До того ж зростаючий сектор глобальної економіки дедалі менше піддається державному регулюванню. На нашу думку, розвиток світової економічної системи шляхом глобалізації дійсно зменшує можливості її регулювання, збільшуючи її стихійність. Це може призвести до дій принципу lassier-faire, наслідком чого може стати збільшення диспропорцій в системі. Однак в системі зберігаються механізми регулювання, перш за все економічні, при чому не обов'язково державні.

Дослідження системного рівня міжнародних відносин дозволяє зробити висновки щодо причин виникнення міжнародних конфліктів. Аналіз структурних характеристик вказує на те, що міжнародні конфлікти в постбіполярній системі виникатимуть внаслідок протиріч, що існують як між полюсами (горизонтальні), так і між полюсами і периферією системи. Складна дворівнева структура стимулює зсув конфліктного потенціалу із глобального на регіональний та локальний рівень і виникнення структурної асиметрії. Збільшення гетерогенності системи підсилює ефект такої асиметрії. Високий рівень конфліктогенності постбіполярної міжнародної системи є результатом структурних протиріч. Наведена модель постбіполярної системи міжнародних відносин дозволяє дослідити її конфліктогенність саме в цьому контексті.

Аналіз природи елементів постбіполярної системи міжнародних відносин дозволяє конкретизувати попередні висновки. Проблема «вимивання» державного суверенітету внаслідок дії тенденцій глобалізації та регіоналізації, хоча і не призводить до зникнення держави як центрального елементу міжнародної системи, однак суттєвим чином впливає на динаміку конфліктів. Зміщуючи процеси прийняття рішень на наддержавні рівні, ця тенденція вимагає створення на цих рівнях ефективних інститутів врегулювання конфліктів. З іншого боку, активізуючи внутрішньодержавні та позадержавні сили, вона перетворює з об'єктів та обставин конфлікту на його каталізаторів і учасників, що вимагає інших підходів до його врегулювання. Збільшення питомої ваги недержавних акторів в міжнародній системі ускладнює регулювання цією системою. Крім того коло потенційних суб'єктів і об'єктів конфлікту розширюється, а ймовірність його виникнення збільшується. В той же час недержавні елементи здатні сприяти вирішенню і врегулюванню міжнародних конфліктів в тій мірі, в якій їм вдасться взяти участь у формуванні режимів і інститутів міжнародного співробітництва, що сприятимуть виконанню вищезазначеної функції – ефективного врегулювання глобальних конфліктів.

9.4. Ядерний чинник глобальної безпеки.

Ядерна зброя як чинник міжнародних відносин

Перше ядерне випробування, здійснене США 16 липня 1945 року та застосування ядерної зброї проти Японії 6 та 9 серпня 1945 року ознаменували вступ людства в ядерну еру. Ця подія мала величезні наслідки для формування повоєнної міжнародної системи у цілому та архітектури міжнародної безпеки, зокрема. Характер ядерної зброї та наслідки її можливого застосування наклали відбиток на новостворювану міжнародну систему. В результаті появи ядерної зброї силова складова системи міжнародних відносин зазнала змін. Відомий російський політолог і спеціаліст з ядерних озброєнь А.Кокошин вважає, що ядерну сферу взаємодії суб’єктів світової політики можна розглядати як підсистему міжнародних відносин зі специфічними рисами взаємовідносин між відповідними “дієвими особами”. На зміну системі “балансу сил”, характерної для Версальсько-Вашингтонської системи, прийшла система “балансу страху”.

Початок ядерної ери справив визначальний вплив на формування біполярної структури світу та Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин. Набуття ядерної зброї Радянським Союзом призвело до прискореного формування військово-політичних блоків на чолі з двома ядерними наддержавами і кристалізації біполярної архітектури світу.

Ядерна зброя внесла якісно нові елементи у міжнародні відносини, бо загрожувала знищення сотень мільйонів людей і незворотними екологічними змінами на планеті, ставлячи під загрозу власне можливість виживання цивілізації.

В Ялтинсько-Потсдамській системі міжнародних відносин ядерна зброя виконувала роль стабілізатора, попереджаючи ескалацію конфліктів, переростання їх у фронтальне зіткнення двох військово-політичних блоків. Водночас ця стабільність була нестійкою, бо базувалась на рівновазі страху та досягалась через низку конфліктів, криз, гонку озброєнь.

Припинення протистояння періоду холодної війни породило очікування, подекуди перебільшені, щодо зниження ролі ядерної зброї у міжнародних відносинах, аж до без’ядерного світу. Про ядерну зброю західні, перш за все американські політологи, почали говорити, як про “зброю слабких”. Реальність, однак, виявила, попри скорочення ядерних арсеналів Росії, США, Британії та Франції, їх небажання відмовитись від ядерної зброї. КНР продовжує нарощувати свої ядерні арсенали. Росія відмовилась від радянського зобов’язання щодо незастосування ядерної зброї першою і на доктринальному рівні залишила за ядерною зброєю роль головного засобу забезпечення національної безпеки. Індія та Пакистан провели серію ядерних випробувань і кілька разів опинялись на межі застосування ядерної зброї у ході загострення застарілого протистояння між ними. КНДР та Іран використовували свої ядерні програми (а Пхеньян для переконливості підірвав і ядерний вибуховий пристрій) для шантажу світового співтовариства. Ядерний потенціал Ізраїлю та непримиренна ворожість до нього Ірану потенційно посилюють роль ядерного чинника на Близькому та Середньому Сході.

Перспектива появи ядерної зброї у країн з антидемократичними, диктаторськими режимами, у радикальних та терористичних організацій ставить міжнародну систему, що формується, перед небаченими викликами.

Роль та місце ядерної зброї тісно пов’язана з еволюцією системи міжнародних відносин у цілому і системи міжнародної безпеки, насамперед. Ядерна зброя є системоутворюючим і багато в чому визначальним чинником щодо системи міжнародних відносин.

Специфіка побудови постбіполярного світоустрою полягає в тому, що демонтаж біполярної системи не супроводжувався масштабними війнами та їх підсумком – мирними договорами та угодами, які б визначали та легалізували нові правила гри на міжнародній арені. Стара система зникла внаслідок самоліквідації одного із центрів біполярності – СРСР - із союзами, створеними навколо нього. Нова міжнародна система розбудовується поступово, відбиваючи зміну співвідношення сил у світі.

Унікальність системи, що формується, полягає у постійно зростаючому рівні взаємозалежності між окремими її елементами та підсистемами. Водночас, рівень розвитку різних підсистем та окремих їх країн-елементів сильно різниться. Контраст між рівнем розвитку країн т.зв. “золотого мільярду” та переважною більшістю людства не може не породжувати гострих протиріч як усередині регіональних підсистем, так і між окремими підсистемами та країнами трансатлантичного регіону, перш за все – США. Протиріччя, що йдуть корінням у соціально-економічну нерівність, проявляються й у формі конфліктів чи загроз безпеці на регіональному та глобальному рівні, не виключаючи і ядерний чинник. Серед таких загроз подальше розповсюдження ядерної зброї займає особливе місце, бо являє собою не тільки виклик стабільності, але й породжує можливість переростання існуючих конфліктів у ядерну фазу. Останніми роками до цих тенденцій додається ще й чинник недержавних акторів світової сцени, що у поєднанні із можливим їх доступом до ядерної зброї створює якісно нову загрозу – загрозу ядерного тероризму, сама боротьба з яким викликає необхідність розробки докорінно відмінних методів.

Формування постбіполярної системи багато в чому визначається ядерним чинником. На відміну від біполярної системи, яка створювалась в результаті взаємодії двох силових полюсів – США та СРСР, сучасна система формується за переважаючого впливу єдиної наддержави. Однак наявність ядерного арсеналу у п’яти офіційно визнаних і трьох де-факто ядерних держав значно ускладнює цей процес, надаючи йому рис внутрішньої асинхронності. Ідеальною для створення монополярної структури міжнародних відносин була б наявність ядерної зброї у єдиної держави-гегемона, однак така перспектива не видається реальною, та й результати такого практично безконтрольного переважання навряд чи стали б позитивними для людства.

Посилення тенденції до формування багатополярного світу, яке стало очевидним останніми роками, визначальним чином пов’язано з ядерною зброєю. Природа ядерної зброї така, що її наявність автоматично виводить таку державу на інший рівень взаємодії з оточуючим світом, вимагає вироблення особливих підходів до неї, іноді – нетривіальних кроків, а великий ядерний арсенал створює основу для формування нового центру сили, потенційно – нового полюсу у багатополярному світі, модель якого знаходить підтримку ряду впливових держав як альтернатива монополярності.

Посилення вже існуючих центрів сили та формування нових відбувається навколо існуючих чи потенційних ядерних держав. Особливо яскраво ця тенденція проявилась на прикладі Індії. Проведення Індією ядерних випробувань у 1998 році було обгрунтовано сприйнято у світі як заявка на статус наддержави майбутнього. Створення суттєвого індійського ядерного арсеналу йшло паралельно із розробкою країною балістичних ракет середнього радіусу дії як носіїв ядерної зброї та ракет, здатних виводити на орбіту штучні супутники Землі, що несе із собою потенціал для створення міжконтинентальних балістичних ракет. Ці здобутки вже перетворили Індію на провідного гравця у сфері безпеки на регіональному рівні, а в осяжному майбутньому створять передумови для набуття нею статусу однієї з провідних світових держав.

Досвід другої економічної потуги світу – Японії, - свідчить про те, що без військової сили, базованої на ядерному потенціалі, навіть такій розвинутій державі не вдалось набути провідну роль у світі. Водночас, оцінюючи технологічний потенціал цієї країни та допускаючи теоретичну можливість її відмови від без’ядерності у випадку радикальної зміни безпекової ситуації у регіоні, її місце у світовій табелі про ранги, не кажучи вже про її роль у підтриманні безпеки на регіональному рівні, безумовно за таких обставин підвищиться.

На відміну від Японії, КНР, яка стала третьою економічною потугою світу, володіє ядерною зброєю, має міжконтинентальні балістичні ракети та розгалужену й амбітну космічну програму. Тому цю країну розглядають як таку, що рухається по шляху до перетворення на другу світову наддержаву, що матиме величезні наслідки не тільки для регіональної, але й для глобальної безпеки.

За умови реалізації радикального сценарію, поява нових ядерних держав може перешкодити не тільки утворенню сталої монополярної системи, але й значно ускладнити формування системи багатополярної, вносячи у процес формування нового світоустрою елемент непередбачуваності.

Можливість появи ядерної зброї у терористичних та радикальних організацій несе із собою загрозу “ядерного хаосу”, що ускладнює формування нової структури міжнародних відносин.

Усе це свідчить, що на початку ХХI ст. роль ядерної зброї у міжнародних відносинах має тенденцію до зростання.

Ядерна зброя як чинник міжнародної безпеки

Загострення відносин США з СРСР після II світової війни та початок холодної війни також найтіснішим чином пов’язані з ядерним чинником, який надав протистоянню нової якості, потенційно загрожуючи самому існуванню людства, водночас стримуючи прихильників найбільш радикальних методів боротьби.

Протистояння часів холодної війни, в основі якого лежала боротьба двох наддержав, що представляли антагоністичні соціальні системи, які базувались на протилежних ідеологічних платформах, загрожувало вилитись у нову світову війну. Але поява ядерної зброї попередила автоматичне переростання регіональних конфліктів у глобальний. Характер ядерної зброї та катастрофічні наслідки її застосування, продемонстровані при бомбардуванні японських міст Хіросіма та Нагасакі, приводили з часом до висновку про нераціональність її застосування, що об’єктивно робило нову зброю потужним засобом стримування військового протиборства НАТО та ОВД.

Під час радянської блокади Західного Берліна 1948-1949 років ядерний чинник був одним із аргументів, що примусив СРСР, який ще не мав ядерної зброї, зняти блокаду. Ядерний чинник зіграв ключову роль у роки війни у Кореї 1950-1953 років, попередивши можливість її переростання у пряме зіткнення США з СРСР. Остаточно усвідомити, що ядерна війна матиме катастрофічні наслідки для обох сторін, допомогла Карибська криза, коли СРСР та США опинились на грані термоядерної війни. Процес адаптації до нових реалій, які не дозволяли розглядати ядерну зброю просто як більш потужний новий її різновид, був болісним і зайняв певний час. Спочатку політологи й військові експерти, а потім і політики визнали, що ядерна зброя є радше зброєю стримування, ніж засобом ведення збройної боротьби.

Однак повноцінний стабілізуючий ефект виник не в результаті появи ядерної зброї як такої, навіть у другої ядерної держави, а із досягненням двома наддержавами здатності до взаємного гарантованого знищення. Стратегічна стабільність, базована на взаємному гарантованому знищенні, стала результатом протистояння двох систем з антагоністичними інтересами і була притамана бі-полярній системі міжнародних відносин.

Відносна стабілізація пов’язана із досягненням стратегічного паритету між СРСР та США на рубежі 1960-70-х років та підписанням ОСО-1, особливо Договору по ПРО, та ОСО-2 у 1972 та 1979 роках. Суть її полягала у тому, що країна, яка завдала б перший ядерний удар, не мала шансів уціліти в результаті неминучого удару у відповідь. Здатність до гарантованого взаємного знищення спиралась на спроможність кожної зі сторін завдати неприйнятно високої шкоди противнику за допомогою балістичних ракет, розміщених на підводних човнах, що були найменш вразливим компонентом стратегічних ядерних сил сторін.

Ще одним наслідком накопичення величезних ядерних арсеналів у двох наддержав стала висока вірогідність ескалації конфлікту із використанням звичайних озброєнь у термоядерний конфлікт із катастрофічними наслідками. Численні моделі розвитку кризової ситуації незмінно приводили до висновку, що сторона, яка програватиме конфлікт із використанням звичайних озброєнь, практично невідворотно застосує ядерну зброю (можливо, спочатку тактичну, а потім – стратегічну, проти території противника). Та й характер відносин між двома коаліціями і всередині них робив неминучою ескалацію будь-якого серйозного збройного зіткнення сторін у ядерний конфлікт. Здатність кожної з наддержав до удару у відповідь нівелювала будь-які переваги від першого удару і вело до раціонального висновку про необхідність уникнення прямого зіткнення збройних сил НАТО та ОВД.

Загроза ескалації будь-якого серйозного конфлікту до обміну ядерними ударами і задіяння всього арсеналу накопиченого ядерними наддержавами фактично блокувала використання ними військової сили одна проти одної.

Ситуація “взаємного ядерного стримування” означала, що воєнна сила фактично втратила для них роль інструмента досягнення конкретних політичних цілей у світовій політиці. Вона була радше засобом попередження можливого нападу з боку потенційного противника. Не випадково зони прямого протистояння СРСР і США, НАТО і ОВД, особливо Європа, Далекий Схід, Північна Америка не знали після завершення війни в Кореї серйозних конфліктів.

Однак ситуація, яку іноді називали “ядерним глухим кутом”, була характерною лише для зони прямого протистояння СРСР та США. У тих же регіонах, де вірогідність прямого зіткнення ядерних держав, відповідно, його переростання в обмін ядерними ударами була низькою, військова сила використовувалась не тільки регіональними учасниками локальних конфліктів, але й наддержавами, як це мало місце під час війни США в Індокитаї та СРСР – в Афганістані.

Ще однією загрозою стабільності була потенційна можливість порушення ядерного паритету. Це могло статись або внаслідок досягнення значної чисельної переваги у ядерних озброєннях однієї зі сторін, або в результаті набуття якісних переваг, як-от: створення ефективної системи ПРО. В результаті кожна зі сторін, відчуваючи глибоку недовіру до потенційного противника, прагнула до створення нових видів ядерних озброєнь і нарощування потенціалу, що дасть відчуття безпеки.

Це “порочне коло” кількісної та якісної гонки ядерних озброєнь було характерним для всього періоду холодної війни і призвело до створення непомірно великих ядерних арсеналів наддержав та зростання загрози ядерного конфлікту внаслідок випадкового чи несанкціонованого застосування ядерної зброї.

Багаторічна гонка ядерних озброєнь стала однією з характерних рис міжнародних відносин періоду холодної війни. Максимального рівня ядерний арсенал США (35 тис. боєзарядів) досяг у середині 1960-х років, а СРСР (40 тис. боєзарядів) – у другій половині 1980-х. До витрат на ядерний арсенал слід також включати і кошти, що направлялись на створення систем доставки ядерної зброї (балістичних ракет, літаків, підводних човнів, крилатих ракет, тощо), а також відповідної інфраструктури і систем управління.

Розростання ВПК та збільшення військових витрат призвели до величезного навантаження на найпотужнішу у світі економіку США, а для радянської економіки під кінець існування СРСР цей тягар став непосильним.

Взаємне ядерне стримування характеризувалося низкою контроверсійних рис. Зокрема, намагання переконати противника у неминучості нищівного ядерного удару у відповідь змушувало кожну зі сторін до диверсифікації ядерних озброєнь для різних сценаріїв можливого конфлікту, а також стимулювало прагнення суперників до набуття переваг у ключових видах ядерних озброєнь. Такі дії інша наддержава автоматично трактувала як заходи із підготовки до можливої агресії, що могло в умовах швидкоплинної кризи спровокувати перший ядерний удар. Така ситуація була постійним стимулом для продовження гонки ядерних озброєнь

Водночас, безконтрольна гонка озброєнь, що призвела до створення колосальних ядерних арсеналів, які перевершували усі розумні потреби, несла із собою не підвищення рівня безпеки, а збільшення ризиків несанкціонованого її застосування.

Отже, біполярний характер системи міжнародних відносин та стратегічний ядерний паритет трансформували функції застосування військової сили, зробивши її головним засобом стримування потенційної агресії. Ядерна зброя, що була головним засобом стримування, зіграла вирішальну роль у попередженні глобального конфлікту між двома протилежними системами.