Міжнародна та регіональна безпека: сучасні загрози та виклики

Після падіння Берлінського муру, розпаду Радянського Союзу і руйнації Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин світ зазнав цілої низки кардинальних змін. Перша половина 90-х років ХХ ст. позначилася початком зовсім нової реальності, на яку майже ніхто не очікував, і до якої мало хто з політиків чи науковців був готовий як психологічно, так і практично. Комплексний процес глобалізації прискорив інтеграцію капіталів, інформації, технологій, ідей, а також об'єднання людей по різні сторони державних кордонів, суттєвим чином вплинули на глобальну безпеку економічні та технологічні зміни. Крім того, XXI століття фактично закріпило в якості постійно діючих викликів глобальній безпеці низку загроз, що мають свої витоки ще в останньому десятилітті ХХ ст. До них, зокрема, можна віднести міжнародний тероризм, поширення зброї масового знищення, зростання економічного розриву між розвиненими країнами та країнами сьогоднішнього "третього світу", нелегальну міграцію і торгівлю людьми, а також поширення нових смертоносних захворювань, таких, як ВІЛ/СНІД.

Наприкінці ХХ ст. світ став свідком того, як у стосунках між Сходом та Заходом розпочався процес суттєвих політичних змін. Міжнародні відносини переживали період так званого "декларативного партнерства", коли колишні супротивники запевнювали один одного в готовності до співробітництва в інтересах повного подолання наслідків "холодної війни". Крім того, відбулася фундаментальна дезорганізація існуючого світового порядку, на поверхню вийшли проблеми та фактори, які змусили переглядати підходи до завдань забезпечення глобальної безпеки.

Трансформація всієї системи міжнародних відносин, що склалася після Другої світової війни, супроводжувалася посиленням політичного екстремізму та агресивного націоналізму, релігійної нетерпимості, зростанням кількості та інтенсивності конфліктів на етнічному та етноконфесійному ґрунті, зростанням міграційних потоків. Трансформувалося і саме по собі поняття "безпека", змінилося його сприйняття. До традиційного "збройно-силового" наповнення, додалися такі не менш важливі у новітній час аспекти як політичний, економічний, екологічний, культурний, та інформаційний фактори безпеки на сучасному етапі.

Міжнародну безпеку можна розглядати як стан міжнародних відносин, при якому створюються умови, необхідні для існування та функціонування держав при забезпеченні їх повного суверенітету, політичної та економічної незалежності, можливості опору військово-політичному тиску та агресії, їх рівноправних відносин з іншими державами. Разом з тим, міжнародна безпека - це політика, яка сприяє ефективному створенню гарантій миру як для окремої держави, так і для системи в цілому.

Характерною рисою підходів до забезпечення безпеки у новітній період є відхід від традиційного її сприйняття виключно у військово-політичному вимірі. За протистояння по лінії Схід-Захід політика безпеки включала в себе такі аспекти як оборона, стримування, формування блокової політики, розбудова засобів довіри спільно з потенційними противниками тощо. У забезпеченні безпеки у теперішніх умовах увага здебільшого стала зосереджуватися на таких компонентах як економічна, соціальна, екологічна та інформаційна безпека.

По завершенні "холодної війни" світ стикнувся з близько 140 збройних конфліктів та локальних сутичок, під час яких понад 90% втрат складає цивільне населення (для порівняння - під час першої світової війни співвідношення між цивільними та військовими жертвами становило 5% до 95%, під час другої світової війни - 75% до 25%).

Сучасній світовій практиці відомі такі три основні способи забезпечення міжнародної безпеки:

· стримування потенційної агресії або інших небажаних дій за допомогою різноманітних засобів тиску;

· покарання агресора або порушника міжнародної безпеки застосуванням проти нього тих чи інших практичних засобів впливу або комплексного їх поєднання (йдеться про необхідність дати відсіч агресору, призупинити небажані процеси та, в решті-решт, повернути міжнародну систему в стан стабільності та безпеки);

· політичний процес, який передбачає сукупність будь-яких політичних зусиль, дій або переговорів, спрямованих на досягнення стабільності та запобігання виникненню будь-яких конфліктних ситуацій.

Для сьогоднішнього – "перехідного" – періоду можна виділити два основних характерних підходи до забезпечення стабільності та попередження конфліктів: конфронтаційний та кооперативний. Конфронтаційний підхід передбачає застосування індивідуальної чи колективної самооборони від противника, що знаходиться за межами сфери впливу і базується на обороні в традиційному розумінні та стримуванні. У більшості випадків союзи для колективної оборони були спрямовані проти досить конкретного потенційного противника (приміром, НАТО проти загрози з боку СРСР та ОВД та навпаки). Колективна безпека виглядає дещо складнішим засобом, адже вона не спрямована проти якогось чітко визначеного ворога, але проти потенційного, дещо абстрактного агресора в межах самої системи, як, наприклад, в рамках ООН. На практиці це веде до використання об’єднаних сил усіх учасників системи проти одного можливого "вигнанця" - агресора. Звичайно цей засіб має на меті підтримання мирних відносин, включаючи мирне вирішення спорів між суб’єктами системи, відтак міжнародні організації колективної безпеки поєднують елементи конфронтаційної та кооперативної безпекової політики.

Структури колективної безпеки та колективної оборони з одного боку, і кооперативної безпеки, з іншого, відрізняються за декількома параметрами у їхній здатності попередити війну. Перші спрямовані на стримування запланованої агресії через погрозу жорстокою реакцією. Їх превентивний ефект є непрямим, адже вони не здатні запобігати "випадковим" війнам, які є результатом "незапланованої агресії", непорозумінь, прорахунків. Натомість кооперативна безпека не загрожує репресивними заходами, а закликає до співробітництва, і, таким чином, є дійсно превентивною, оскільки націлена на запобігання "випадковим" війнам. При цьому кооперативна та конфронтаційна політики безпеки не є такими, що абсолютно суперечать одна одній, будучи взаємодоповнюючими інструментами політики міжнародної безпеки. В той час, коли одна націлена на відвернення запланованих агресій, інша організується для попередження саме непередбачуваних ситуацій, але не є ефективною під час приборкання спланованих агресій.

Внаслідок тісного зв’язку між глобалізацією та регіоналізацією (іншими словами, між світовою системою та регіональними підсистемами, однією з яких є і Європа), зміни самого середовища безпеки в 90-і роки ХХ ст. актуалізувалося питання визначення параметрів європейської регіональної безпеки. Із закінченням "холодної війни", з дезінтеграцією СРСР та розпадом ОВД та РЕВ нові незалежні держави, що утворилися на терені СРСР, країни Центрально-Східної Європи (ЦСЄ), постали перед необхідністю забезпечення своєї безпеки у нових умовах. Розпад колишньої біполярної системи безпеки уперше у повоєнній історії Європи призвів до виникнення повномасштабного збройного конфлікту – югославського, який віддзеркалив перерозподіл усталених до цього часу зон впливу, коли нові геополітичні реалії вступили у протиріччя із старою системою балансів - військових, економічних, правових.

З середини 90-х рр. ХХ ст. НАТО, ОБСЄ, ЄС, Рада Європи тощо постійно стикаються з проблемою визначення нових загроз та ризиків, а також знайдення оптимальних шляхів розбудови ефективної та дієздатної системи безпеки на континенті. При цьому основними (та частково похідними від них) загрозами безпеці Європи протягом останніх півтора десятка років можна вважати:

· політичну нестабільність, пов’язану з неоднозначними наслідками антитоталітарних перетворень на Сході Європи;

· економічну нестабільність та соціальну напруженість, що виникла внаслідок переходу від централізованої планової економіки до ринкової;

· активізацію етнічних та релігійних конфліктів, які підсилюються відсутністю самовпорядкованих інститутів, здатних вирішувати проблеми етнонаціональних, мовних та релігійних груп;

· воєнно-стратегічну нестабільність, адже відсутність довіри між сусідніми (передовсім великими) державами може призводити до виникнення гіпертрофованої стурбованості щодо власної безпеки і до дестабілізуючої гонки озброєнь;

· екологічну небезпеку, яка створюється насамперед небезпечними ядерними енергетичними об’єктами та застарілими хімічними виробництвами.

У зв’язку з цими загрозами, перед учасниками системи європейської безпеки стоять такі проблеми як: по-перше, вироблення шляхів попередження фрагментації безпеки в Європі та наступної ренаціоналізації політики безпеки в умовах, коли вже не існувало єдиної реальної загрози для Європи; по-друге, узгодження політики різних інституцій у справі вироблення стратегії щодо вирішення кризових ситуацій, попередження та врегулювання конфліктів, розробка механізмів раннього їх попередження в межах окремих держав; по-третє, запобігання розповсюдженню технологій для вироблення зброї масового знищення та засобів її доставки, а також тенденції до нарощування арсеналів звичайних озброєнь в усьому світі, що передбачає вироблення ефективної політики щодо інших регіонів світу. На жаль, протягом вже півтора десятиліття залишається невирішеною проблема чіткого і збалансованого "розподілу функцій" між головними безпековими інституціями Європи. При тому, що становлення системи безпеки на європейському континенті відверто тяжіє до НАТО-центричної моделі, це жодним чином не применшує ролі й відповідальності ОБСЄ, Європейського Союзу (разом із ЗЄС), Ради Європи.

Вертаючись до новітніх викликів глобальній безпеці, варто звернути увагу на ще один, який досить часто залишається поза традиційними схемами і "переліками", оскільки лежить не на самій поверхні. При тому цей виклик є одним з найнебезпечніших - будучи певною мірою завуальованим, він під'їдає сучасну систему міжнародних відносин глибоко з середини. Йдеться в даному разі про т.зв. "кризу ідентичності", яка вражає міжнародні організації, національні держави та соціальні верства і проявляється у підспудному, але невпинному перегляді традицій і пріоритетів розвитку, і, як наслідок - у переформулюванні політичних ідей і політичних курсів.

Найяскравішим проявом даного виклику є криза ООН, яка на початку ХХІ ст. стала стикатися з проблемами, нечуваними в її історії як "світового арбітру" і гаранта стабільності й безпеки у регіональному та глобальному масштабах. De facto одностороння військова акція США проти Іраку 2003 р. створила на початку нинішнього століття небезпечний прецедент, який може спровокувати цілу низку потенційних агресій в різних місцях земної кулі. Нехтування думкою і позицією ООН дедалі піддає її авторитет серйозній девальвації, коли поступово зростає переконання в тім, що міжнародні відносини регулюються не колективними зусиллями планетарного співтовариства, а єдиною наддержавою, не нормативно сформованим "світовим урядом", а самочинним "світовим поліцейським". При цьому у випадку появи у стратегічній перспективі ще однієї наддержави (незалежно від того, чи буде це Росія, Китай, Індія або ще хтось інший) доля людства опиняється у ще більшій залежності від їхнього суперництва, ніж у роки радянсько-американського протистояння у другій половині ХХ в., адже колективна нормотворчість в рамках ООН перестає дедалі бути актуальною.

В цьому плані надзвичайно важливим постає питання щодо реального статусу і спроможностей Ради Безпеки як ключового органу Організації Об'єднаних Націй. Адже саме він, відповідно до Статуту ООН, покликаний регулювати збройні конфлікти й запобігати військовим загрозам, і саме він найбільшою мірою втратив своє вирішальне слово взимку-навесні 2003 г. Як би не завершилася боротьба між прихильниками й супротивниками скасування права вето в РБ, його вигляд напевно зміниться. Так, втілення ідеї про використання цього права не частіше двох разів у рік, мабуть, сприяло б більш обачній та більше орієнтованій на згоду поведінці постійних членів СБ (хоча й не перешкодить торпедувати обговорення питань та їхнє вирішення шляхом простої неявки на засідання, як це зробили США й Велика Британія в ході дебатів про умиротворення Іраку в березні 2003 р.).

Разом з тим, зазначене жодним чином не означає суцільної поразки ООН та передодня її саморозпуску, як це видається інколи у песимістичних сценаріях глобального розвитку. ООН беззастережно потребує реформи і удосконалення механізмів її роботи, що, в тому числі, стосується і Ради Безпеки. Серед всіляких пропозицій, що висуваються з цього приводу, цілком доцільним вбачається запровадження обмеження на використання права вето лише двома разами на рік кожною з держав - постійних членів, що має підштовхнути великі країни (передовсім РФ та США) до більш компромісних позицій у кризових ситуаціях.

Попри доволі поширений підхід до картини сучасного світу як однозначно монополярного, таке трактування є надто спрощеним. Насправді США з їхніми нинішніми фінансовими, економічними і демографічними ресурсами не здатні ефективно керувати світом у глобальному масштабі, як би вони того не бажали. Натомість мова може йти про створення мережі монополярних "регіональних світів". Наразі у фокусі докладання зусиль США перебуває регіон Близького і Середнього Сходу, і його пріоритетність обумовлюється не лише суто глобалістськими устремліннями як такими, а цілком конкретним прагнення до встановлення військово-політичної гегемонії в головному ресурсному регіоні планети. Так, найдешевша в світі іракська нафта потрібна Сполученим Штатам не задля примітивного споживання, а як важіль впливу на більшість країн – здобуваючи контроль над Іраком, США фактично перетворюються на головного розподільника нафти серед інших споживачів.

Спроби регіональних організацій забезпечити безпеку і політичну стабільність у своїх регіонах більш ефективно, ніж це можна було б здійснити розрізненими зусиллями національних держав, також стикаються зі зростаючими труднощами в мінливому світі. В умовах розростання і зміцнення Європейського Союзу (який, разом з НАТО, здатний подбати про безпеку більшості європейських країн), наявності СНД, досить відчутно девальвувалася роль ОБСЄ. Дійсно, якщо вже ООН і Рада Безпеки виявилися не в змозі сприяти розв'язанню балканських і близькосхідних конфліктів мирними засобами, то напевно ідеалістично було б очікувати дієвого результату від організації підлеглого рівня, яка, до того ж, народилася в період усталеного балансу сил, а другого дихання набула на хвилі викривленого уявлення про постбіполярний світ без воєн та конфліктів.

У СНД і зовсім немає скільки-небудь яскраво вираженої ідентичності, крім суто "ретроспективної" - загальної приналежності його членів до держави, якої не стало. Що стосується більш локальних утворень на її теренах, на кшталт ГУАМ, то останній, зокрема, є нестійким ситуативним об'єднанням, яке розвивається значною мірою під впливом зовнішніх чинників і несе в собі заряд деструкції, адже єдине, що поєднує між собою його членів, це більш або менш відверті антиросійські позиції в політиці, економіці, культурі тощо.

Регіон ЦСЄ, якому останніми двома десятиліттями надавалося так багато уваги, на сьогоднішній день фактично перестав існувати як геополітична одиниця. Той "вакуум безпеки", який начебто з'явився в колишньому європейському соцтаборі наприкінці 80-х рр. ХХ ст., наразі повністю заповнений Північноатлантичним альянсом. Навіть більш конкретно – Східна Європа сьогодні являє собою зону впливу Сполучених Штатів, будучи їх "колективним союзником" при здійсненні стратегічного прориву до Євразії. Проголошення незалежності Косово є також невід'ємним елементом даної схеми, адже цей штучно утворений анклав, не здатний до самостійного існування, розглядається як конче потрібний США "заїжджий двір", резервна база для відпочинку, переформатування та переоблаштування військових контингентів, залучених до "близькосхідної кампанії".

Ще на початку 2000-х рр. для переважної більшості східноєвропейських політиків входження до ЄС і вступ у НАТО вбачалися по суті двома сторонами односпрямованого процесу, а Захід здавався єдиним цілим. У середині ж десятиліття неприхований політичний конфлікт США й Великої Британії, з одного боку, та Франції і ФРН, з іншого, поставив їх у ситуацію необхідності вибору між "двома Заходами". Поки що суто атлантична солідарність є для центрально- та східноєвропейців пріоритетом, проте вона не є надовго гарантованою. Подальше поглиблення та удосконалення ЄС веде до того, що країни-члени частково втрачають, а частково здобувають ідентичність. Європейський Союз уже не просто ще одна міжнародна організація – це, певною мірою, "супердержава", що пропонує народам континенту ідентифікувати себе з нею, не відмовляючись від національної ідентифікації.

Однак включення до ЄС одразу десяти держав (тобто збільшення його на 2/3) поки що ускладнює або принаймні відкладає її досягнення у часі формування загальноєвропейської ідентичності, оскільки посилює всебічну регіональну диференціацію і соціокультурну гетерогенність. Це підтверджує тезу деяких західних дослідників про те, що розширення існуючих європейських та євроатлантичних структур є викликом насамперед для них самих.

Але нова роль Сполучених Штатів у світовій політиці становить для Європи ще більше джерело занепокоєння. Атлантична гегемонія США мала природний raison d'etre у роки "холодної війни" як гарантія від можливого силового тиску на Європу з боку СРСР. Крім того, Захід повинен був бути згуртованим і перед лицем "третього світу", невпинно встановлюючи і закріплюючи в ньому свої, відмінні від Сходу, інтереси. Проте для теперішньої Європи, яка вже немає настільки чітко вираженої, "персоніфікованої" загрози, та за сукупними економічними показниками не поступається США, усе менш прийнятним є вибіркове застосування неореалістичної доктрини сили, що створює нові джерела небезпеки її благополуччю, а звідси – помітне погіршення ставлення до США як серед населення, так і серед частини політичних еліт.

Найновішим і, водночас, найбільш універсальним викликом сучасній безпеці у світовому масштабі, який реально поєднує зусилля найрізноманітніших за своїми природою та соціальним устроєм держав, є міжнародний тероризм. Хоча сама по собі категорія "міжнародного тероризму" досі відсутня в міжнародному праві, розуміння існуючої загрози для світової спільноти і необхідності покарання тих, хто її провокує, стало особливо послідовним після 11 вересня 2001 р. Власне, трагічні події в Нью-Йорку до крайньої межі драматизували те явище, яке вже існувало, хоча й в дещо менших масштабах, з кінця ХХ ст. Достатньо пригадати вбивство ізраїльських спортсменів під час Олімпійських ігор 1972 р. в Мюнхені палестинським радикальним угрупованням "Чорний вересень", коли, мабуть, уперше тероризм настільки відверто і неприховано виявив себе як міжнародний феномен, вийшовши за національні й навіть регіональні кордони.

Реагуючи на кинутий терористами виклик, світове співтовариство змогло згуртуватися, аби спільно протистояти цій новій глобальній загрозі. Уперше з часів Другої світової війни створене настільки широке об'єднання держав – "антитерористична коаліція", яка продемонструвала свою ефективність в Афганістані, де був нанесений потужний удар по одному з головних лігвищ міжнародного тероризму. Принципово важливо, що координуючу роль у цих зусиллях намагається відігравати Організація Об'єднаних Націй.

Набирають сили й регіональні механізми антитерористичної взаємодії, у тому числі в рамках НАТО, ОБСЄ, Європейського Союзу, СНД, Шанхайської організації співробітництва (останні покликані поставити серйозний заслін поширенню тероризму в Центральній Азії).

Але саме ООН покликана, перш за все, гарантувати, щоб зусилля в боротьбі з новими загрозами і викликами опиралися на міцну основу міжнародного права. Рішення даного завдання є можливим, якщо під егідою ООН вдасться виробити діючий кодекс захисту прав людини від тероризму, спрямований на:

v попередження та припинення актів тероризму;

v протидію фінансуванню тероризму;

v карне переслідування осіб, що здійснили акти тероризму або іншим способом причетних до них;

v забезпечення невідворотної відповідальності і покарання таких осіб;

v надання допомоги особам, що постраждали від тероризму, у тому числі шляхом фінансового сприяння, їхній соціально-психологічній реабілітації та реінтеграції у суспільство;

v ефективне міжнародне співробітництво для досягнення перерахованих цілей.

В умовах глобалізації нового звучання набувають також «класичні» проблеми міжнародної безпеки. Стабільність і надійність міжнародної системи, що формується, XXI століття прямо залежать від підтримки й зміцнення стратегічної стабільності, причому в умовах глобалізації роль цього фактору лише зростає за багатьма параметрами.

З одного боку, підтримка стабільних партнерських відносин між ядерними державами, запобігання відновленню гонки стратегічних озброєнь мають особливе значення для зміцнення атмосфери взаємної довіри і передбачуваності на світовій арені як ключових передумов розвитку широкого міжнародного економічного співробітництва, основи процесу глобалізації. Водночас, прискорення науково-технічного прогресу, що стимулюється глобалізаційними процесами, об'єктивно формує передумови для створення все більш могутніх систем зброї. Реалізація цих можливостей цілком ймовірно може обернутися черговим в історії витком конкуренції і нарощування арсеналів найруйнівніших видів озброєнь, відволіканням дедалі значніших коштів на непродуктивні цілі. Розростання обсягів стратегічних озброєнь, відтак, неминуче спровокує б новий раунд розповсюдження зброї масового знищення та засобів його доставки. Зайве казати, які наслідки може мати ця "ланцюгова реакція" для обстановки в багатьох районах миру та для перспектив міжнародної безпеки в цілому.

У цьому зв'язку, а також враховуючи вихід США з Договору ПРО, варто відзначити важливу роль Договору про скорочення стратегічних наступальних потенціалів (СНП), підписаного Сполученими Штатами та Росією у травні 2002 р., який фактично забезпечує необхідний рівень контролю, транспарентности та передбачуваності щодо найбільших стратегічних арсеналів у світі, що є вкрай важливим для підтримки атмосфери довіри на глобальному рівні. Водночас, в даній сфері продовжує залишатися чимало невирішених питань, частина з яких ускладнюється через негнучку позицію США із зазначених питань, передовсім після 2001 р. (йдеться передовсім про плани створення національної системи протиракетної оборони США, які здатні спровокувати відповідні кроки з боку низки ядерних держав, викликати "регіональну" гонку ракетних та протиракетних озброєнь). Невід'ємною частиною процесу нерозповсюдження є також запобігання перенесенню зброї у космічний простір. Назріла необхідність розробки всеосяжної домовленості, мета якої - зберегти космос в якості зона, вільної від зброї будь-якого роду.

Ще одна споконвічна погроза міжнародному миру, що по-новому розкривається в умовах глобалізації, - регіональні й глобальні конфлікти. Хвороблива реакція значної частини суспільства в країнах, що розвиваються, на перекоси глобалізаційних процесів позначається на динаміці багатьох конфліктів. Активізація політичного та релігійного екстремізму в багатьох "гарячих точках" значно ускладнює пошук компромісів, озлобляє всіх учасників конфронтації, сприяє формуванню свого роду "поясу нестабільності" від Косово до Південно-Східної Азії.

Останніми роками світовому співтовариству вдалося домогтися певного прогресу у встановленні миру та згоди в окремих регіонах миру. Передовсім варто згадати про помітне покращання ситуації у "постталібській" реабілітації Афганістану, досягнутій за вагомої підтримки з боку ООН, схвалення Радою Безпеки ООН найважливіших практичних рішень у підтримку всеосяжного врегулювання на Близькому Сході, подолання криз у ряді країн Африки тощо. Тим не менше, це не означає радикального зниження числа й інтенсивності збройних конфліктів у сучасному світі, і насамперед це стосується ситуації на Близькому Сході та довкола Іраку. Комплекс взаємопов'язаних конфліктів у цьому регіоні усе виразніше перетворюється на больову точку не лише глобальної безпеки, а й глобальної економіки - як через дестабілізуючий вплив на міжнародний ринок енергоносіїв, так і через негативний вплив на світову економічну кон'юнктуру в цілому. Переведення наявних, вже досить довготривалих, конфліктів із сфери силової конфронтації у площину політичних переговорів на основі міжнародного права слід розглядати як нагальну потребу зміцнення не лише регіональної, а й глобальної безпеки.

Нарешті неможна не згадати про масштабні завдання, які стоять перед світовим співтовариством в області охорони навколишнього середовища. Стихійні лиха, що обрушилися на різні регіони нашої планети останніми десятиліттями, ще раз наочно підтвердили, нагальний характер і складність ефективного вирішення екологічних проблем, з яким неможна зволікати, інакше під загрозою виявиться саме виживання прийдешніх поколінь. І в сфері екології майбутнє бачиться за багатосторонніми кроками, що виключають егоїзм окремих держав.

Безсумнівно гострою й актуальною залишається наразі проблема неконтрольованої і нелегальної міграції. З нею безпосередньо пов'язані такі виклики як тероризм, міжнародна злочинність, екологічні загрози, соціально-економічна і політична напруженість тощо.

Нелегальна міграція в останні десятиліття стала невід'ємною складовою соціально-економічного і політичного буття сучасного глобалізованого світу. Наразі у світі налічується близько 150 млн. мігрантів. Перше місце за цим показником обіймає Європа - 56 млн. чол. Важливо відзначити, що з початку 90-х рр. ХХ ст. офіційна імміграція там знизилася, але чисельність іноземного населення практично не скоротилася. Така ситуація пояснюється високим відсотком нелегальних іммігрантів, а також біженців і змушених переселенців у загальному міграційному потоці, на реєстрацію, розміщення й допомогу яким європейські країни витрачають величезні фінансові кошти. Якщо в 1975 р. у світі налічувалося приблизно 2,5 млн. біженців, то на початку нового тисячоліття їхнє число зросло майже вдесятеро. Що стосується нелегальних мігрантів, то в країни Євросоюзу щорічно незаконно прибуває більше 500 тис. чол., не рахуючи сотень тисяч біженців. Загальна чисельність нелегальних іммігрантів у Європі за різними оцінками становить від 3 до 5 млн. чол.

Стрімке збільшення та розширення географії нелегальної імміграції пояснюються різними факторами економічного і політичного характеру. Посилення імміграційного контролю в європейських країнах, що торкнулося практично всіх категорій мігрантів, обмежило можливості легального в'їзду і стало причиною більш активного використання нелегальних каналів.

Останніми роками бізнес на нелегальній імміграції переживає справжній бум. Щорічно транснаціональні злочинні об'єднання незаконно вивозять близько 1 млн. нелегалів. За деякими оцінками, світові доходи від контрабанди людей становлять 4-7 млрд. дол. на рік і перевищують доходи від торгівлі наркотиками та зброєю.

Нелегальна міграція створює реальні та потенційні загрози практично будь-якому аспектові безпеки – передовсім приймаючого суспільства, викликаючи деформацію його соціальних, демографічних, територіальних структур, загострення конкуренції на місцевих ринках праці й житла, утворення цілих секторів зайнятості, що не піддаються законодавчому регулюванню, зіткнення етнічних і субетнічних стереотипів і норм поведінки, соціальну та культурну маргіналізацію та криміналізацію суспільства, виникнення осередків соціальної напруженості, ріст ксенофобії та екстремізму.

Світова міграційна ситуація різко загострилася у зв'язку з масовим припливом мігрантів-мусульман, які несуть із собою не тільки свою мову і звичаї, а й релігію. Так, мусульманська конфесія зайняла міцні позиції в Європі, вийшовши на друге місце, як у католицьких, так і протестантських країнах.

Це не могло не викликати загострення соціальних та етнополітичних відносин між корінним населенням та іммігрантами, сприяло посиленню антиімміграційних налаштувань у суспільстві та зрештою привело до масових виступів проти чинної міграційної політики.

Нелегальна міграція все частіше розглядається як один з можливих шляхів поширення міжнародного тероризму. Крім того, трагічні події останнього років привели фактично до необхідності вибору між свободою особи та її безпекою. І якщо у 90-і рр. ХХ ст. вибір здебільшого робився на користь свободи, то наразі громадяни все частіше віддають перевагу безпеці. Інакше кажучи, нелегальна імміграція серйозно торкається безпекової сфери як в національному, так і в суто особистому вимірі.

Слід зазначити, що важливим кроком на шляху скорочення неконтрольованої міграції та гармонізації загальноєвропейської міграційної політики став Севільський самміт ЄС 2002 р., на якому були визначені основні напрями боротьби з нелегальною міграцією на континенті. Визнано, що для успішної протидії нелегальній міграції необхідні більше ефективні механізми, які дозволяють перекрити або обмежити небувалий потік нелегалів, а для скорочення чисельності іммігрантів і, насамперед, біженців - комплекс заходів, спрямованих на спрощення процедури повернення іммігрантів на батьківщину. У цілому, можна сказати, що країнам ЄС удалося прийняти компромісний план проведення єдиного курсу на протидію нелегальної міграції, що включає також низку заходів щодо виявлення й припиненню проникнення нелегальних мігрантів, у тому числі транзитним шляхом. Передбачаються жорсткі дії проти міжнародних злочинних груп, що займаються контрабандою і незаконним перевезенням людей, а також можливість здійснення тиску на країни, що уникають співробітництва у проблемі припинення нелегальної міграції (приміром, Марокко, Туреччина, Албанія).

Загалом, можна умовно виокремити два шляхи вирішення проблем безпеки в епоху глобалізації. Перший – це шлях односторонніх дій, прибічники якого відображають, як правило, думки, популярні у провідних державах Заходу. Суть полягає в тім, що масштаб проблем, народжуваних глобалізацією, є таким, що навіть сукупних ресурсів розвинених країн недостатньо для їхнього розв'язання. Відтак доцільнішим проголошується "індивідуалізований вплив", який передбачає протекціоністські заходи та односторонні, часто силові, рішення в межах певних "анклавів" політико-економічної стабільності. Проте даний варіант є принаймні спірним як з етичних, так і суто прагматичних міркувань. Спокуса однобічних дій для одержання максимальних вигід від глобалізації та захисту від її негативних наслідків провокує ріст суперництва, зневагу міжнародним правом і багатосторонніми інституціями. Такий шлях може принести короткострокову вигоду, але супутні втирати матимуть довгостроковий, стратегічний характер – у вигляді зростання небезпеки розхитування основ міжнародного правопорядку, падіння керованості розвитку світової політики, "розповзання" гонки озброєнь.

Іншим є шлях колективного пошуку вирішення двох взаємозалежних завдань, а саме - гарантування себе від численних загроз, ризиків політичного, економічного, кримінально-терористичного характеру (у тактичному плані) та розробка стратегії "розширеного" глобалізаційного моніторингу і контролю (у довгостроковому плані).

Глобальна система запобігання та протидії викликам сучасної безпеки має бути призначена для вирішення реальних проблем у сфері безпеки, відповідати життєвим інтересам кожної держави, забезпечувати міжнародну стабільність і стійкий розвиток на тривалу перспективу. Для ефективного функціонування подібної системи необхідним є загальновизнаний координуючий центр, здатний згуртувати довкола себе практично все світове співтовариство; в якості такого центру можна назвати, зокрема, ООН з її унікальною легітимністю, універсальністю та досвідом. Що стосується глобальної системи як такої, то її головною "несучою конструкцією" є міжнародна антитерористична коаліція, мережа механізмів і угод, створених її учасниками. Досвід створення й функціонування даної коаліції дозволяє сформулювати ключові параметри системи співробітництва, що покликана убезпечити людство від набагато більше широкого спектра викликів і ризиків.