Конфлікти в контексті глобального розвитку. 3 страница

Після завершення холодної війни та значного скорочення потенціалів ядерних наддержав на перший план виходить загроза розповсюдження ядерної зброї, поява її у тоталітарних держав, терористичних організацій та інших недержавних акторів. Загроза виникнення “ядерного хаосу” ускладнює структуризацію міжнародної системи і побудову нової архітектури міжнародної безпеки.

Серед небезпечних змін у ядерній політиці, що загрожують дестабілізацією безпекової ситуації, останніми роками сформувалась тенденція до зближення ядерних боєзарядів за своєю руйнівною силою зі звичайними озброєннями. Поява ядерних боєзарядів невеликої потужності (“бункер-кіллери” та “ядерні чемоданчики”) веде до зникнення “ядерного порогу”. Психологічно, це робить застосування ядерної зброї більш прийнятним для суспільної свідомості, підвищуючи вірогідність прийняття відповідного рішення.

Виникнення нових загроз безпеці приводить до ерозії деяких підходів до застосування ядерної зброї. Провідні ядерні держави, перш за все, - США та Росія, відреагували на нові загрози готовністю застосувати ядерну зброю першими, і не тільки проти держав, що володіють хімічною та бактеріологічною зброєю. Те, що такі розробки вийшли за рамки теорії чи доктринальних положень, свідчили погрози (нехай і непрямі) з боку Ізраїлю та США застосувати ядерну зброю проти режиму Саддама Хусейна у випадку використання ним хімічних чи біологічних боєзарядів у ході війн 1991 та 2003 року.

Отже, виникла нова ядерна парадигма, відмінна від класичного ядерного стримування. Прагнення екстремістських режимів та терористичних організацій до набуття ядерної зброї стимулюється бажанням компенсувати своє воєнно-технологічне відставання. Водночас це породжує можливість нанесення упереджуючих ударів з боку ядерних держав. В результаті посилюється дестабілізація та зростає загроза застосування ядерної зброї.

А.Кокошин вважає, що з кінця 1990-х років вірогідність ядерних конфліктів починає збільшуватись, що пов’язано як зі станом системи міжнародних відносин, так і місцем і роллю ядерної зброї у системі забезпечення національної безпеки та зовнішньої політики тієї чи іншої країни.

Ядерні доктрини, концепції та політика основних ядерних гравців

Ідея стримування прослідковується від часів Фукидіда, який вважав запорукою стабільності баланс сил, до сучасних політологів – Р.Джарвіса, М.Манделбаума та ін. На балансі сил фактично будувались Віденська та Ялтинсько-Потсдамська системи міжнародних відносин.

З появою ядерної зброї і в процесі усвідомлення жахливих наслідків її можливого застосування зростає значення політичних та психологічних чинників у балансі сил. Основою стримування виступає загроза відплати. Ілюструючи ситуацію, що склалась після появи другої ядерної держави, Т.Шеллінг стверджував, що з безпекової точки зору, СРСР та США знаходяться в одному човні. Це має змінити поведінкову психологію двох держав. На практиці, однак, все виглядало не так однозначно.

Поняття раціональності стримування розглядалось по-різному в різних політичних культурах. Ж.Бофре, наприклад, вважав прийнятним ризик ядерної війни, якщо втрати населення не перевищать 2%, прийнятний, як ціна за нанесення основного удару –10-50 %, і неприйнятний, якщо втрати перевищать 50 % населення.

Для США такі втрати вважались “неприйнятно високими”. Г. Кісінджер вважав, що для ефективного стримування необхідні невразливі сили відплати. Історично, такі сили, що створювали потенціал другого удару, формувались двома наддержавами на основі ядерних підводних ракетоносців з кінця 1950-х років. Пізніше до них намагались додати ще й мобільні балістичні ракети наземного базування кількох різновидів (в СРСР - ядерні комплекси залізничного базування, комплекси, змонтовані на автошасі; у США – комплекс ракет МХ, який так і не було розгорнуто).

Особливо ефективною, починаючи з 1970-х років, для забезпечення безпеки вважається модель стратегічної стабільності, формування якої пов’язано з досягненням Радянським Союзом ядерного паритету зі Сполученими Штатами у сфері стратегічних озброєнь. Але до формування системи, що забезпечувала високий рівень стратегічної стабільності, дві країни пройшли через низку криз, найбільш гострою з яких була Карибська криза. Серед політиків і стратегічних планувальників після Карибської кризи розвивається усвідомлення того, що ядерна зброя – не зброя війни, а ядерна війна – не інструмент політики. Йде маніпулювання загрозою ядерної війни, яке іноді називають змаганням ризиків, але основна мета при цьому – уникнути ядерної війни, що стала б катастрофою для всього світу.

Останніми роками у роботах західних та російських політологів усе частіше використовується термін “ядерна стабільність”, що витісняє усталений термін “стратегічна стабільність” у дослідженнях щодо ролі та місця ядерної зброї у сучасних міжнародних відносинах. Російський дослідник А.Фененко виділяє використання цього терміну у трьох контекстах:

1. 1.При дослідженні проблем нерозповсюдження ядерної зброї. Ряд авторів (Е.Арнетт, Н.Джоїк та ін.) вважають, що розповсюдження ядерної зброї у кризових регіонах (Індостан, Близький Схід, Корейський півострів) загрожує ядерними конфліктами, бо там відсутні механізми управління і контролю над ядерною зброєю, як це було у радянсько-американському протистоянні у 1970-80-х рр.

2. 2.У контексті проблем ПРО, бо протиракетні технології розмивають уявлення ХХ ст. про стабільність, підриваючи логіку взаємного гарантованого знищення (так вважають, зокрема, американські дослідники Дж.Ліндсей, та М.О’Хенлон, російські – А.Кокошин, О.Пікаєв, тощо).

3. У зв’язку із проблемами паритету, як це бачили американський політолог Б.Блейр та російський В.Кривохижа.

За такого розуміння ядерну стабільність можна визначити як систему, у якій політичні функції ядерної зброї (примус опонента до якихось дій) чітко відділені від його воєнних функцій (розробка сценаріїв ведення ядерної війни для переконання опонента у безперспективності першого удару).

На думку А.Фененка, сучасні політологічні дослідження “ядерної стабільності” розглядають переважно її ідеальний політичний конструкт, спираючись на досвід ХХ ст., а у сучасних реаліях її існування є проблематичним і стабільність у ядерній сфері, безумовно, знижується.

Еволюція відносин США з СРСР/Росією у ядерній галузі

Визначальний вплив на роль та місце ядерного чинника у світовій політиці, його вплив на формування нової системи міжнародних відносин справляє єдина наддержава - США. Її військово-політичне переважання спирається на найпотужнішу у світі економіку, науково-технологічний відрив від більшості країн світу, переважаючий вплив у ключових міжнароних економічних та політичних інституціях та союзах – МВФ, МБРР, НАТО тощо, а також на найбільший у світі ядерний арсенал, що включає тисячі боєзарядів.

Нетривалий період атомної монополії США, що відзначався спробами використання атомної дипломатії, завершився після успішного випробування атомної бомби, здійсненого СРСР 29 серпня 1949 року. Мотивацію радянського керівництва на чолі зі Сталіним щодо форсованого створення атомної зброї можна вважати екзистенціальною в умовах наростання конфронтації між СРСР та США. На думку відомого дипломата і вченого, автора “доктрини стримування” Дж. Кеннана, радянське рішення щодо створення бомби по суті, було відповіддю на створення атомної зброї США. Вказують також на ідеологічні та історичні мотиви – марксистську теорію неминучості двобою з імперіалізмом та жахливу ціну, яку заплатив СРСР за перемогу у II світовій війні.

Після успішного випробування атомної бомби у 1949 році СРСР перебував у потенційно небезпечному періоді, коли набуття перших зразків атомної зброї могло радше спровокувати США на нанесення атомного удару на випередження, особливо у випадку виникнення гострої кризи, ніж слугувати засобом стримування. Саме побоювання реалізації такого сценарію штовхало СРСР на нарощування атомного арсеналу, розробку водневої зброї та засобів її доставки. Період 1945-1953 рр. у американській літературі називають “атомним періодом”, характерним для якого було сприйняття елітами США та СРСР атомної зброї як просто більш потужного засобу ведення війни. Вважається, що тоді небезпека застосування атомної зброї була найбільш реальною.

Внаслідок першості у розробці атомної зброї й початку радянсько-американської конфронтації після другої світової війни саме у Сполучених Штатах з’явились перші доктрини й концепції, що передбачали застосування ядерної зброї, саме американські політологи та стратегічні планувальники розробили найбільшу їх кількість.

Концепція «першого ядерного удару» передбачала намагання створити такий ядерний потенціал, який дозволяв би США нанести по СРСР перший удар, що знищив би радянський ядерний потенціал або максимально його послабив. Вперше ідея “першого ядерного удару” з’явилась у меморандумі Об’єднаного Комітета Начальників Штабів (JCS – 1496/2 від 19.11.1945). Пізніше вона стала складовою плану ядерної війни проти СРСР “Дропшот”(документ JCS – 1920/5 від 10.12.1949). В ході подальшої еволюції концепція “першого ядерного удару” стала складовою частиною стратегії “масованої відплати” та її нових модифікацій. За часів президентства Р.Рейгана розгортання “євроракет”, крилатих ракет великої дальності, деяких компонентів СОІ розглядались як складові для нанесення “першого ядерного удару”.

США відмовляються взяти зобов’язання не наносити “першого ядерного удару”, як це зробила КНР у 1964 році та СРСР у 1982 році (Росія після розпаду СРСР не підтвердила цього зобов’язання Радянського Союзу).

Стратегія “масованої ядерної відплати” (“mass retaliation”) стала основою воєнної та зовнішньої політики США у другій половині 1950-х років. Головним положенням стратегії були викладені у меморандумі Ради національної безпеки (РНБ-162/2) і озвучені у промові держсекретаря Дж.Ф.Даллеса 12.01.1954. Стратегія передбачала масоване застосування ядерної зброї у будь-якому районі планети у випадку конфлікту з СРСР. Для забезпечення дієвості стратегії “масованої відплати” у 1950-ті роки відбувається різке нарощування ядерних арсеналів США, включно зі стратегічними бомбардувальниками Б-36, Б-52, балістичними ракетами. На початку 1960-х років внаслідок зростання радянського ядерного потенціалу і розгортання Радянським Союзом міжконтинентальних балістичних ракет та балістичних ракет на підводних човнах стратегія “масованої відплати” поступилась стратегії “гнучкого реагування”.

Стратегія “гнучкого реагування” (“flexible response”) являла собою воєнно-політичну концепцію, розроблену в США на початку 1960-х років (один з авторів – міністр оборони США Р.Макнамара) і прийняту як офіційна доктрина НАТО. Стратегія “гнучкого реагування” передбачає диференційовану реакцію - як ведення тотальної ядерної війни, так і “обмежених” війн із використанням як звичайної, так і ядерної зброї. Ядерну зброю при цьому передбачалось застосовувати вибірково. Крім глобального зіткнення з СРСР, в рамках якого Р.Макнамара планував застосувати доктрину “гарантованого знищення”, суть якої зводилась до перетворення населення СРСР на заручника, стратегія “гнучкого реагування” також передбачала ведення локальних війн в рамках політики стримування комунізму.

Великий вплив на ядерну політику США справила доктрина “обмеженої ядерної війни”, яка передбачає можливість ведення так званих “контрольованих” війн із застосуванням ядерної зброї для досягнення “обмеженої” мети в окремому регіоні. Ця доктрина була складовою частиною стратегії “гнучкого реагування”, прийнятої НАТО як офіційна доктрина в роки холодної війни.

У теоретичному плані доктрина “обмеженої ядерної війни” розроблялась у 1950-ті роки Г.Кісінджером, М.Тейлором та іншими. У 1960—70-х роках вона стала основою таких військових стратегій, як стратегія “контрсили”, “перенацілювання”, “активної протидії” та інших. У 1980 році на розвиток доктрини “обмеженої ядерної війни” було прийнято президентську директиву № 59 (директиву Картера №59), яка передбачала вибіркове застосування ядерної зброї проти СРСР та його союзників. На початку ХХI ст. робляться спроби реанімації цієї доктрини у якісно нових умовах. На думку американського політолога П.Моргана, провідні ядерні держави зараз прагнуть акцентувати свої зусилля на ситуативних реакціях, як от: роззброєння “нових ядерних гравців”, удари відплати по джерелах тероризму, тому їм не варто відмовлятись від першого ядерного удару.

У середовищі військових спеціалістів та політологів ще з початку 1960-х років точилась дискусія щодо стабілізуючої ролі ядерного стримування. Теза К.Волца щодо взаємного ядерного стримування як універсального інструмента забезпечення стабільності піддавалась сумнівам іншими дослідниками. Так, С.Саган вважав стримування категорією морально-політичною, що з часом і ситуативно піддається ерозії.

За часів адміністрації президента Р.Рейгана головною воєнною доктриною стала стратегія “прямого протиборства”, викладена у документі міністерства оборони США “Директиви у галузі оборони на 1984-1986 рр.”. Вона передбачала пряме протиборство з СРСР на регіональному та глобальному рівні і була спрямована на досягнення повної і безперечної військової переваги США. Головна ставка при цьому робилась на підготовку до тривалої ядерної війни. Складовою частиною стратегії “прямого протиборства” була концепція “активної протидії”, що містила різні варіанти застосування стратегічних ядерних сил США – від “обмежених” ядерних ударів до масованого застосування проти території СРСР та його союзників. Автори стратегії “прямого протиборства” вважали, що розгортання ракет середнього радіусу дії в Європі надасть їм перевагу в “обмеженій” ядерній війні у Європі без переростання її у світову термоядерну війну.

У СРСР розвиток доктрин та концепцій, пов’язаних із ядерною зброєю, за часів правління Й.Сталіна був утруднений і зводився до інтерпретацій ідей вождя. Прихід зі смертю Й.Сталіна до влади в СРСР т.зв. “колективного керівництва” супроводжувався дискусією у партійній верхівці щодо вірогідності війни із застосуванням ядерної зброї. Радянський прем’єр Г.Малєнков вважав, що ядерна війна означатиме загибель цивілізації. Звідси висновок про її небажаність і маловірогідність з точки зору раціональних підходів обох сторін. Інша частина керівництва на чолі з М.Хрущовим вважала, що ядерна війна можлива внаслідок притаманої імперіалістичному табору агресивності, але вона не означатиме загибелі цивілізації. Правда, прийшовши до влади, М,Хрущов висунув низку мирних ініціатив і робив спроби домовитись із Заходом. У цих дискусіях неабияку роль грала й боротьба за владу.

Радянські воєначальники, що сформувались як полководці у роки II світової війни, у своїй масі сприймали ядерну зброю як більш потужну зброю, що може бути застосована з метою перемоги. Переважала думка, озвучена маршалом Ротмістровим, згідно з якою радянська ядерна доктрина передбачала не тільки нанесення ядерних ударів у відповідь, але й упереджуючих ударів.

Успішне випробування у 1957 році в СРСР міжконтинентальних балістичних ракет та розгортання їх угрупування, націленого на США, радикально змінило ситуацію у протистоянні двох наддержав. Національна територія США стала вразливою для масованого термоядерного удару, а з розвитком ядерного підводного флоту із балістичними ракетами, оснащеними ядерними боєзарядами, СРСР набув практично невразливого потенціалу другого удару.

М.Хрущов зробив ставку на МБРР з ядерними боєзарядами. Звичайні озброєння піддавались обмеженням та скороченням, програму будівництва надводного океанського флоту було згорнуто на користь побудови ядерних підводних човнів із балістичними ракетами, оснащених ядерними боєзарядами.

Розробки радянських стратегічних планувальників носили закритий характер, а нечисленні висловлення офіційної позиції з цих питань мали радше політико-пропагандистський, ніж доктринальний характер. Одне з небагатьох виключень – книга маршала Соколовського. Хоча в ній міститься твердження, що війна, яка неодмінно переросте в термоядерну, означатиме крах капіталізму та призведе до перемоги соціалізму, але на Заході виділяли ті її положення, які трактували як “доктрину Соколовського”. Вона передбачала нанесення “превентивного удару” по агресору і переведення війни у ядерну фазу.

СРСР вважав “обмежену ядерну війну” неможливою, бо втримати ядерну війну від переростання у тотальну термоядерну нереально. Фактично, ядерна доктрина СРСР в цей час являла собою варіант мінімального стримування, хоча офіційно стримування спочатку взагалі не згадувалося.

Своєрідним “Рубіконом” у розвитку мислення щодо ролі ядерної зброї стала Карибська криза. Мотивом рішення М.Хрущова розмістити ядерну зброю на Кубі більшість дослідників вважає бажання дати асиметричну відповідь не стільки на американську ядерну зброю в Туреччині, як на загрозу, що її створювали переважаючі сили стратегічної авіації та МБР США. Водночас, це було перше розміщення потужного радянського військового контингенту із ядерною зброєю на великій відстані від території СРСР та поблизу території США, що пояснювалось, хоча й заднім числом, необхідністю захисту союзника – Куби.

Карибська криза мала шоковий ефект для політиків та військових обох сторін. Результатом гострого протистояння стало усвідомлення реальної можливості ескалації кризи між СРСР і США чи їх союзниками до рівня термоядерного конфлікту і навіть високої вірогідності того, що конфлікт набуде ядерного характеру попри наміри сторін. Криза також продемонструвала брак запобіжних механізмів, що мали убезпечити від несанкціонованого застосування ядерної зброї та відсутність належних комунікацій між центрами прийняття рішень обох сторін. Криза дала поштовх перегляду ядерної стратегії сторін та зусиллям, спрямованим на зменшення ризику ядерної війни та контроль над стратегічними озброєннями.

Радянське керівництво, крім вищезазначених, визначило як стратегічну ціль досягнення паритету у стратегічних озброєннях зі США. На протязі наступного десятиліття СРСР доклав надзвичайних зусиль у нарощуванні МБР наземного базування та ядерних підводних сил. Ця тенденція виявилася переважаючою у радянській ядерній політиці у 1960-х рр., порівняно з пошуками шляхів до встановлення контролю над ядерними озброєннями.

Після підписання у 1963 році Московського договору про заборону ядерних випробувань у 3-х середовищах – в атмосфері, у космічному просторі та водному середовищі, - подальше просування на цьому шляху зіткнулось з ускладненнями , пов’язаними з посиленням конфронтації між двома наддержавами, що відбувалось на тлі інтервенції США в Індокитаї, війни на Близькому Сході 1967 р., тощо.

Після усунення М.Хрущова від влади у жовтні 1964 р. частина радянського військового істеблішменту намагалась відновити дискусію про роль ядерної зброї у забезпеченні безпеки, стверджуючи, що ядерну війну можна виграти, якщо підготуватись до неї. Однак політичне керівництво на чолі з Л.Брежнєвим та О.Косигіним прийшло до висновку, що головним завданням є уникнення ядерної війни. З такої вихідної тези в СРСР почалася розробка позиції, на базі якої через кілька років розпочались переговори зі Сполученими Штатами зі стратегічних ядерних озброєнь.

Перша спроба підняти питання обмеження стратегічних озброєнь, зокрема щодо систем ПРО, відбулась у 1967 р. під час зустрічі О.Косигіна з президентом США Л.Джонсоном у Глазборо. Пропозиція виходила від міністра оборони США Р.Макнамари, який, спираючись на розробки аналітиків з “РЕНД корпорейшн”, запропонував обмежити системи ПРО, які у той час інтенсивно розроблялись обома сторонами. Спочатку О.Косигін відкинув цю ідею і переговори розпочалися лише у 1969 році.

Окремо розглядались питання подальшого розповсюдження ядерної зброї. Реальна загроза появи у недалекому майбутньому десятків ядерних держав примусило дві наддержави форсувати переговори і за підтримки Великобританії, більшості країн Європи переконати світове співтовариство у доцільності підписання Договору про нерозповсюдження ядерної зброї у 1968 р.

У процесі гонки озброєнь відбувалось нарощування радянського ядерного арсеналу, і на рубежі 1960-1970-х років було досягнуто ядерного паритету зі Сполученими Штатами. Це вплинуло на еволюцію ядерної політики СРСР та США, відбиваючи реалії, що змінювались, і уможливило успіх переговорів. Саме досягнення стратегічного паритету між двома наддержавами та обопільне визнання як константи гарантованого взаємного знищення стало об’єктивними підвалинами успішних домовленостей у цій життєво важливій галузі. У наступні два десятиліття будь-яка спроба порушення паритету і набуття односторонніх переваг призводила лише до поновлення гонки ядерних озброєнь, взаємного їх нарощування до рівнів, що багаторазово перевищували необхідні для взаємного гарантованого знищення і посилювало ризики виникнення несанкціонованого ядерного конфлікту.

Проривом стало підписання у 1972 році радянсько-американського Договору по ПРО, що обмежував можливості розгортання протиракет і зберігав ситуацію гарантованого взаємного знищення, а також Тимчасової угоди щодо обмеження стратегічних наступальних озброєнь, яка каналізувала безконтрольне до того нарощування стратегічних ядерних озброєнь. Але й після цього ядерний чинник грав ключову роль у періоди загострень радянсько-американських відносин. Саме так трапилося у жовтні 1973 року, коли під час війни на Близькому Сході стратегічні ядерні сили США було приведено у стан підвищеної боєготовності з метою демонстрації американської підтримки Ізраїлю.

Після періоду розрядки 1970-х рр., який був прямим результатом підписання низки радянсько-американських угод зі стратегічних озброєнь на початку 1970-х, сторони повернулись до гострого протистояння на початку 1980-х рр., коли вони обопільно розглядали вірогідність “обеззброюючого” ядерного удару з боку противника. Цьому сприяло і розміщення ракет проміжного та середнього радіусу дії у Європі – спочатку радянських, а у відповідь – американських. Потенційно дестабілізуючий вплив цих систем на загальну стратегічну ситуацію доповнювався планами створення широкомасштабної ПРО США, викладеним у рейганівській “стратегічній оборонній ініціативі”(СОІ). Хоча, як стало очевидним згодом, більшість ідей СОІ не мали технічного вирішення у 1980-х рр., але сама ця програма загрожувала порушенням воєнно-стратегічної рівноваги і вела до дестабілізації загальної безпекової ситуації у світі.

Перебудова та нове політичне мислення у СРСР у другій половині 1980-х повернули дві наддержави на шлях розрядки і на цей час між ними склалась система забезпечення стратегічної стабільності, що базувалась на стратегічному паритеті та системі договорів й угод, що регулювали конфігурацію цих сил і підкріплювались детальними процедурами взаємного контролю. Особливо важливими були Договір про РСМД 1987 року та Договір СНО-1, який передбачав реальне скорочення стратегічних ядерних потенціалів сторін.

Отже, ядерна зброя зіграла у Ялтинсько-потсдамській системі роль стримуючого чинника, не дозволивши конфронтації двох військово-політичних блоків перерости у пряме військове зіткнення. Наявність ядерної зброї в арсеналах провідних акторів світової сцени, перш за все – США та СРСР, - підвищувала ставки у грі і рівень загроз, але водночас породжувала ситуацію “ядерного пату”. Взаємне усвідомлення неможливості досягти перемоги у ядерній війні призвело спочатку до спроб встановлення “правил гри” у вигляді системи контролю над ядерною зброєю, а потім – до зниження гостроти протистояння і суттєвого скорочення ядерних арсеналів.

Наслідки розпаду СРСР

Докорінні зміни у ролі ядерного чинника у сучасному світі пов’язані із розпадом біполярного світоустрою після того, як припинив існування Радянський Союз. Попри позитивний результат завершення холодної війни для світової безпеки, що знайшло акцентований прояв у значному зниженні вірогідності обміну ядерними ударами між Росією та США, А.Кокошин вказує, що їх стратегічні ядерні арсенали все ще орієнтовані перш за все один на одного, зберігаючи потужну тенденцію, набуту в роки протистояння. Водночас він вказує, що новий характер відносин між Росією та США визначає малу вірогідність ядерного конфлікту між ними.

У роки адміністрації Дж.Буша (ст.) головна загроза у ядерній сфері вбачалась стратегічним планувальникам не у загрозі глобальної ядерної війни з СРСР/Росією, бо внаслідок підписання Договорів СНО-1 та СНО-2 ця загроза почала зменшуватись. Набагато більшу стурбованість викликала можливість виходу з-під контролю якоїсь частини колишнього радянського арсеналу і проблема нерозповсюдження ядерної зброї у цілому.

Виникла безпрецедентна ситуація, що несла із собою нові ризики і могла привести до суттєвих змін у світовій безпековій конфігурації. Творці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї не передбачили ситуації розпаду ядерної держави. Згідно міжнародного права усі республіки-складові частини СРСР могли претендувати на ядерний статус, хоча ядерна зброя на кінець 1991 року залишалась лише на території Росії, України, Казахстану та Білорусі. Принаймні Україна і Казахстан мали об’єктивні підстави для того, щоб стати ядерними державами.

А.Кокошин оцінював період 2-3 років після розпаду СРСР, коли на його місці постали фактично чотири ядерні держави, як такий, що характеризувався зниженням рівня стратегічної стабільності. Він визнає, що аналіз міністерства оборони Росії показав, що Україна була здатна швидко створити власну систему управління та контролю над ядерною зброєю, що автоматично призвело б до появи третьої за потенціалом ядерної держави у світі.

Виникла також проблема збереження режиму нерозповсюдження ядерної зброї, базованого на ДНЯЗ. У 1995 році належало прийняти рішення щодо подальшої долі Договору і ситуація з ядерною зброєю СРСР загрожувала самому його існуванню, бо поява ще однієї чи кількох ядерних держав, не передбачених ДНЯЗ, вела б до руйнації того компромісу, на якому цей документ було засновано.

Республіканській адміністрації Дж. Буша(ст.) та демократичній Б.Клінтона довелось докласти надзвичайних зусиль, щоб на теренах колишнього СРСР залишилась одна ядерна держава, ДНЯЗ було подовжено безстроково, а інші загрози режиму було на якийсь період часу нейтралізовано.

Активну роль у вивезенні ядерної зброї з території колишніх союзних республік у Росію зіграло російське політичне і військове керівництво. Росії вдалось залишитись єдиною ядерною державою-правонаступницею СРСР. А.Кокошин підтверджує, що саме співпадіння російських та американських інтересів та їх паралельні зусилля дозволили швидко досягти результату – Україна під тиском погодилась вивезти ядерну зброю на територію Росії та стати державою, що не володіє ядерною зброєю в обмін на політичні гарантії-запевнення її безпеки з боку усіх ядерних держав, що не мали юридично зобов’язуючого характеру. Її прикладу наслідували Казахстан та Білорусь.

Поставленої мети було досягнуто – режим нерозповсюдження, базований на ДНЯЗ, було збережено, але ціною фактичної відмови від універсальності Договору, позбавлення держав, що не володіють ядерною зброю, дієвих засобів впливу на ядерні держави, що робить цей режим негнучким, орієнтованим переважно на заборонні та силові важелі, що у перспективі загрожуватиме його існуванню.

Неоконсерватори США вважають, що внутрішньо схильна до анархії, міжнародна система відчуває потребу в контролі і зараз США – єдина країна, здатна такий контроль здійснювати. Цей підхід диктує США необхідність попередити можливість виникнення іншого претендента на лідерство, послаблюючи його силовий потенціал. Такими заходами вважалось послаблення ядерного потенціалу Росії, обмеження передачі військових технологій та технологій подвійного призначення КНР, саботаж спроб створення спільної зовнішньої та оборонної політики ЄС як конкурента НАТО, активізацію зусиль з нерозповсюдження ядерної зброї, щоб упереджувати створення нових центрів сили і потенційних зародків майбутньої багатополярності. Нові доктринальні розробки адміністрації Дж.Буша (мол.) демонструють зростаючу опору на силу, включно з ядерною зброєю, на шкоду політичним методам врегулювання міжнародних спорів.

У найбільш консолідованому і систематизованому вигляді нові підходи до зовнішньої політики у цілому і до загрози розповсюдження ядерної зброї зокрема, були викладені у “Стратегії національної безпеки Сполучених Штатів”, оприлюдненій адміністрацією Дж. Буша 17 вересня 2002 р.

Цей документ знаменував остаточну відмову від ідеології стримування, яка будувалась на балансі сил, основу якого складали ядерні арсенали США та СРСР/Росії. Новий характер загроз вимагав від єдиної світової наддержави нової стратегії. Загроза набуття і використання державами-паріями та терористичними організаціями ЗМЗ, особливо ядерної зброї, постала у всій своїй реальності після терактів 11 вересня 2001 р.

У документі констатується, що завершення конфронтації знаменує “кінець балансу страху…, історичне скорочення ядерних арсеналів з обох боків, а також співробітництво у таких галузях, як контр-розповсюдження та ПРО”, однак з’явились “нові виклики з боку держав-паріїв та терористів”.

“Стратегія національної безпеки..” 2002 року знаменує радикальну зміну підходів до протидії загрозам із застосування ЗМЗ. Документ підкреслює, що “зважаючи на цілі держав-паріїв та терористів, США більше не можуть покладатись на реактивну політику”, “не можуть дозволити нашим ворогам нанести перший удар”. Зважаючи ж на те, що стримування “з меншою вірогідністю спрацює у випадку лідерів держав-паріїв, що готові до ризику, граючись життями свого народу” і можуть спробувати навіть шантажувати США, “Стратегія національної безпеки” передбачає можливість превентивних силових дій проти країн-паріїв. Це вимагатиме, на думку авторів документу, адаптації положень міжнародного права, які уможливлювали нанесення упереджуючих ударів при наявності явних ознак підготовки до нападу - проведенні мобілізації, підготовці авіації та флоту до нападу, тощо, до сучасних реалій. І для попередження таких нападів ворогів Сполучені Штати діятимуть, у разі необхідності, на випередження.