Конфлікти в контексті глобального розвитку. 1 страница

Новий, глобалізований світ із високим рівнем взаємозалежності, звичайно, породжує такі форми міжнародних конфліктів, які були екзотикою або зовсім не існували раніше. В цьому відношенні перед конфліктологією стоїть не лише проблема дослідження причин зменшення чи збільшення кількості конфліктів, але й проблема дослідження трансформації їхніх форм та проявів. Так, загальна кількість конфліктів в постбіполярному світі дещо зменшилася – із 44 у 1989 році до близько 30 щорічно у 2003-2007 роках. Однак, переважно це стосується традиційних, відомих нам із попередніх історичних періодів конфліктів. Натомість, часто в цій міжнародній системі виникають конфлікти, які важко діагностувати й дослідити. Часто вони зовсім на конфлікти не схожі.

Масштабні зміни, яких зазнала система міжнародних відносин, носять комплексний характер. Вони не обмежуються зміною кількості чи складу полюсів або переформатуванням міжнародних альянсів. Охоплюючи всі структурні та функціональні сфери міжнародної системи, ці зміни трансформують природу міжнародних акторів, їхню мотивацію, цілі та засоби їх досягнення. Замість знайомих нам традиційних прагнень держав – контролю над територією, поширення ідеології або захоплення ресурсів – виникають незвичні спроби захистити «права людини», сприяти демократизації або підтримувати міжнародний режим. Часто не схильні до концептуальних інновацій спостерігачі пояснюють нові факти та прояви міжнародного життя за допомогою старих, відомих їм теорій. Іноді вони роблять все можливе й неможливе для «втиснення» нових фактів у старі, явно непридатні до цього теорії. Апелюючи до того, що немає нічого нового у світовій політиці, вони здатні пояснити навіть найяскравіший прояв, скажімо, взаємозалежності між державами, взаємодією знайомих «національних інтересів».

Але довгий час рятувати застарілі теорії таким чином неможливо. І феномен транснаціональних конфліктів є одним із прикладів того моменту, коли спостереження за новими фактами підштовхує до перегляду існуючих теорій. Цікаво, що сама концепція «транснаціональності», а також пов’язані з нею поняття транснаціональних акторів та транснаціональних конфліктів, з’явилися до того, як конфлікти такого типу широко розповсюдилися. Процес такого розповсюдження часто пов’язують із феноменом глобалізації.

Глобалізація світової політики та міжнародні конфлікти

Більшість вимірів процесу глобалізації є продовженням давніх історичних процесів. Так, роботи Томаса Мальтуса є спробою передбачити демографічні та ресурсні обмеження розвитку людства, а також ті форми конфліктів, які можуть виникнути у цьому зв’язку. Глобалізація комунікацій розпочалася із створення великих торгових шляхів, а в актину фазу вступила в епоху Великих географічних відкриттів. Приблизно в цей самий період розпочинається формування світової економічної системи. Розвиток міжнародних відносин в деяких регіонах сприяв їхній частковій, вельми обмеженій інституціоналізації – в Європі иникали сталі політичні альянси, а починаючи із ХХ століття – міжнародні організації із політичними функціями.

Тим не менш, ряд нових факторів вплинув на динаміку цих процесів, значно прискоривши їх в другій половині ХХ століття:

- Винахід та поширення ядерної зброї у 1950-60-х роках створили реальну загрозу катастрофи глобального масштабу у випадку неконтрольованої ескалації конфлікту. Більшість держав світу в цих умовах стали заручниками глобальної системи ядерного протистояння. З часом дія ядерного фактору лише підсилюється.

- Протягом 1990-х років спостерігається різке зростання транснаціональних операцій, таких як торгівля, прямі іноземні інвестиції та інші форми руху капіталу, переміщення людей, інформації та культурних продуктів.

- Із середини 1980-х років відбувається бум транснаціонального виробництва. Різні країни не лише обмінюються товарами в ході торгівлі; ці товари виробляються зусиллями декількох сусідніх країн або регіонів. Часто, щоправда, такими товарами є наркотики та зброя.

Окрім прискорення процесів глобалізації відбувається зростання їхньої незбалансованості. Більшість торгівельних та фінансових потоків зосереджено в рамках розвинених країн (т.зв. «світ OECD» або «золотий мільярд»). Ці самі країни обмінюються близько 90% світових обсягів інформації, є основними користувачами мережі Internet. Розриви між середніми річними прибутками на душу населення в країнах «золотого мільярду» та решти світу вимірюються порядками. Більша частина світу, у якій проживають 5/6 населення Землі, значно відстає у темпах економічного розвитку, розвитку торгівлі та технологій. Цей процес розшарування також не є новим. Врешті, світ завжди був далеким від соціальної рівності. Але темпи і масштаби такого розшарування в сучасному світі є надзвичайно швидкими та загрозливими. Глобалізація грає в цьому не останню роль.

В той же час, отримання прибутків від глобалізації не є виключною прерогативою великих держав. Так, наприклад, в рейтингу країн за т.зв. «індексом глобалізації» місця в першій п’ятірці займають Ірландія, Сінгапур, Швейцарія, Нідерланди та Фінляндія, а США знаходяться лише у другій десятці. Крім того, незважаючи на присутність та навіть поглиблення дисбалансів, країни, що розвиваються також виграють в довгостроковій перспективі від зростання взаємозалежності світу: за останні 20 років середні темпи щорічного економічного зростання в країнах «третього світу» складають близько 5%, що майже вдвічі більше аналогічного показника для розвинених країн.

Глобалізація поєднує в собі різні мотиви та прояви. Вона сприяє формуванню та розвитку світової економічної та фінансової системи, виникненню нових політичних інститутів, поширенню спільних норм та культурних цінностей. Чи сприяє таке зближення попередженню міжнародних конфліктів?

Спроби відповісти на це питання викликають гострі наукові дискусії. З одного боку, ліберальна школа стверджує про те, що збільшення ступеню економічної взаємозалежності розвинених країн (яка вимірюється обсягами торгівлі та взаємних інвестицій) веде до їхнього збагачення, демократизації, відкритості та, в кінцевому рахунку, - до більш миролюбної політики. З іншого боку, представники т.зв. «теорії залежності» впевнені, що зростаючі обсяги світової торгівлі створюють дедалі більші дисбаланси у світовій економіці, які швидко перетворюються на політичну нестабільність.

В цілому, економічна інтеграція, в силу дії ринкових механізмів і прагнення суб’єктів економіки позбавитися конкурентних недоліків, викликає потребу у гармонізації національних політик в численних сферах. Скажімо, створивши інститути взаємовигідної співпраці в галузі видобутку вугілля та виробництва сталі, західноєвропейські країни опинилися згодом перед проблемою подальшого поглиблення та поширення співпраці. В результаті схожі інститути було створено в енергетичній галузі, а згодом сформовано спільний ринок. Прагнучи вступити в СОТ або приєднатися до зон вільної торгівлі, Україна змушена адаптувати свою політику в численних сферах до цих потреб, а разом з тим створювати інститути, що будуть реалізовувати таку політику. В цих умовах держави опиняються перед стратегічним вибором, продиктованим самим процесом глобалізації. По-перше, вони можуть просто спостерігати процес поступового зменшення ефективності національних механізмів регулювання в різних сферах суспільного життя. Як правило, до цього вдаються режими, непристосовані до інституційних змін, не готові до демократизації та відкритості та такі, що намагаються досягти власних вузьких політичних цілей. По-друге, держави можуть вдатися до т.зв. «фрагментарної» політичної реструктуризації – часткових змін у перерозподілі повноважень всередині держави. Однією із форм таких дій є зростання сепаратизму або регіоналізму в Європі. Саме так деякі суспільства вбачають найбільш ефективне вирішення проблем, пов’язаних із процесами глобалізації. Врешті, по-третє, держави можуть вдатися до т.зв. «інтегративної» політичної реструктуризації, основними елементами якої є формування та розвиток нових транснаціональних або навіть наднаціональних режимів та організацій.

Глобалізація перетворює політичну організацію світу із національно-державної на транснаціональну. Найбільш повно це проявляється у цікавому подвійному ефекті: одночасній політичній інтеграції та фрагментації. Суспільства реагують на процеси глобалізації шляхом використання переваг, що їх надає руйнування державних кордонів, але також і шляхом розколу, проведення нових роздільних ліній. Частково такі нові лінії розподілу можна спостерігати під час традиційних вже акцій антиглобалістів, а також – опосередковано – у тих аргументах, на які вони посилаються. Глобалізація також провокує піднесення різного роду екстремістських рухів, часто націоналістичного ґатунку. Нарешті, ще однією формою реакції на глобалізацію є регіоналізм.

Найбільш популярне пояснення впливу глобалізації на міжнародні конфлікти посилається на збільшення рівня економічної взаємозалежності (а значить – рівня взаємної вразливості та чутливості), що веде до мирних форм вирішення протиріч. Зрозуміло, що теоретики-конфліктологи не хочуть ще раз потрапити у пастку політичного ідеалізму та перебільшення миротворчих ефектів міжнародної торгівлі. Одного разу Європа вже знала період розквіту торгівлі та інвестицій – у 1914 році. В цей період, так само як і після 1989 року, щорічний середній приріст світового експорту складав близько 3,5%, в той час як самі темпи економічного розвитку були лише близько 2,7%, що переконливо свідчить про зростання економічної взаємозалежності. Тоді, однак, дилема безпеки у відносинах між суверенними державами стала сильнішою за міркування економічної взаємної користі.

Тим не менш, сучасні процесі глобалізації якраз-то й відрізняються від «простого» зростання економічної взаємозалежності початку ХХ століття тим, що переливаються на політичний рівень. Для демонстрації того, як це відбувається, створено концепцію «глокалізації», яка намагається поєднати процеси глобалізації та локалізації в єдине ціле. Виходить ця концепція із глобальності проблем, що постають перед суспільствами. Така глобальність робить державу неефективним «кризовим менеджером», і більшість проблем можуть бути вирішені поза державним рівнем. Політичні процеси, таким чином, також стають глобальними, регіональними або локальними, а не лише державними та міждержавними. Вирішення спільних економічних, екологічних, демографічних та інших проблем вимагає спільної політики, а спільна політика – спільних інститутів.

Глобалізація кидає виклик традиційним формам державної організації. З одного боку, держави прагнуть максимально скористатися тими перевагами, які надає відкритість, лібералізація та динамічність міжнародних відносин епохи глобалізації. З іншого боку, зробити це їм важко, оскільки переважна більшість держав втрачають здатність диктувати умови розвитку ринків, опиняючись в умовах змагання із транснаціональними корпораціями. Останні не мають власної території або збройних сил, але мають активи, акціонерів та працівників. Лояльність до транснаціональних корпорацій більш тісно пов’язана із винагородою за працю, є менш емоційною та динамічнішою, але деякі теорії націоналізму можуть поставити між нею та лояльністю до держави знак рівності.

Сучасна глобалізація має і ще один важливий вимір – культурний. Виходячи з рамок економіки та політики, вона впливає на традиційні культурні норми численних суспільств. Те, яким чином може розвиватися цей процес, відображено в популярних концепціях «McWorld» та «джихад». Назва першої з них походить, звичайно, від McDonalds. Ця концепція пророкує поступове поширення однакових культурних стандартів по всьому світу, при цьому поширенню таких стандартів сприятиме їхня привабливість та універсальність. Світ, в якому поширюватимуться спільні цінності, буде заснований на принципах ринку та панування інформаційних технологій, що робитиме суспільства відкритими. Культура «масового споживання» прийматиме вже звичні форми кіно, музики, літератури. McWorld можливий в світі, де більше за все ціняться процвітання, єдність та спільність. Студенти, можливо, більше за інших можуть яскраво відчути подібні впливи глобалізації. Досвід навчання за умов державної монополії в системі освіти та засобах розповсюдження інформації, що існувала, скажімо, у 1950-1970-х роках, принципово відрізняється від доступної сучасним студентам свободи пересування, «навчання в усьому світі» та користування глобальними інформаційними джерелами.

На противагу цьому існує і інший сценарій розвитку подій – концепція «джихад». В її основі лежить не спільне, а відмінне між різними суспільствами. Поширення універсальних цінностей, в більшості західного походження, здатне викликати спротив традиційних суспільств. В ході такого спротиву західним цінностям протиставлятимуться принципи виключної ідентичності, культурного різноманіття та автономії систем цінностей. В постбіполярному світі можна спостерігати як приклади поширення універсальних культурних норм в різних суспільствах, так і намагання протистояти такому поширенню. Найгостріше це проявляється в традиційних суспільствах Близького Сходу та Середньої Азії.

Як бачимо, процес глобалізації має далеко не однозначний вплив на конфліктогенність. Найбільш впливовим аргументом прихильників ліберальної школи залишається зв’язок між торгівлею та миром. Зв’язок цей, як свідчать емпіричні дані, є непрямим, і залежить до того ж від цілого ряду додаткових факторів, таких, приміром, як симетричність торгівельних зв’язків. На думку основоположників неолібералізму Роберта Кохейна та Джозефа Ная, взаємозалежність призводить не до зникнення конфліктів, а до зміни їхніх форм. З цієї точки зору при зростанні взаємозалежності в ході глобалізації зменшуватиметься питома вага традиційних конфліктів та зростатиме кількість та важливість транснаціональних конфліктів. Зміняться також засоби попередження та врегулювання конфліктів.

Існує і ще один погляд на миротворчі впливи процесу глобалізації. Він полягає у тому, що глобалізація підриває силу держави в цілому, сприяючи послабленню авторитарних режимів, а значить і зменшенню конфліктогенності. Отже, глобалізація здійснює вплив на конфліктогенність кількома шляхами: зменшуючи надійність та ефективність традиційних силових засобів; збільшуючи попит на ефективні форми управління взаємозалежністю (демократичні норми та інститути); і підсилюючи міжнародні режими та інститути. Однак вплив таких процесів залишається географічно обмеженим, охоплюючи лише найбільше розвинені країни. Решта світу потерпає від зростання інтенсивності внутрішніх конфліктів та малих локальних війн, до яких додаються і порівняно нові – транснаціональні конфлікти.

Типи й форми сучасних конфліктів

Серед безлічі варіацій конфліктів традиційно розрізняють три основні типи: внутрішні; внутрішні із міжнародними наслідками; та міждержавні. Це, однак не відміняє термінологічної та типологічної плутанини: майже кожен дослідник створює власну систему, за якою розрізняє конфлікти різних типів. Критеріями розподілу виступають:

- об’єкти конфліктів (політичні, економічні, інформаційні, ресурсні тощо);

- причини та витоки конфліктів;

- сторони (двосторонні, багатосторонні);

- масштаби (глобальні, регіональні, локальні);

- а також різноманітні поєднання вказаних ознак.

Різні типології включають від двох до більше як тридцяти типів конфліктів. Вочевидь, вибір типології визначається переважно цілями та специфікою конкретних досліджень. Одними із найбільш відомих та авторитетних є типології конфліктів Д. Зінгера та О. Холсті. Перший розрізняє конфлікти за політичним статусом сторін, виокремлюючи

1) міждержавні війни;

2) «екстра-системні» війни (переважно колоніальні);

3) «громадянські конфлікти»;

4) міждержавні війни між колишніми колоніями, в яких беруть участь суспільні групи із різноманітними ідентичностями.

В основу типології О. Холсті покладено 24 критерії, які групуються та утворюють п’ять основних типів:

1) територіальні конфлікти;

2) економічні конфлікти;

3) конфлікти з приводу виникнення нової держави;

4) ідеологічні конфлікти;

5) етнічно-релігійні конфлікти.

В нашому випадку доцільно застосувати поділ конфліктів на три вищезгадані типи: внутрішні, внутрішні із міжнародними наслідками та міждержавні. Вони віддзеркалюють основні прояви конфліктогенності у макромасштабі; охоплюють своєрідні «епохи» розвитку конфліктів; а також є логічно відокремленими та взаємовиключними. Використання такої типології дозволяє простежити вплив системних параметрів міжнародних відносин на домінування конфліктів тих чи інших типів у світовій політиці.

Змінена архітектура світової політики суттєво впливає на динаміку міжнародної конфліктогенності. Найбільш помітною та найважливішою зміною такого роду є суттєве зменшення кількості класичних міждержавних війн, як в абсолютних цифрах, так і відносно загальної кількості конфліктів усіх типів. Згідно із даними О. Холсті, кількість міждержавних війн, що щорічно припадали на одну державу, зменшувалася постійно протягом останніх ста років, досягнувши у 1989 році абсолютного мінімуму. У 1993 та 1994 роках у світі не було конфліктів такого типу; у 1995 році спостерігався лише локальний прикордонний конфлікт між Перу та Еквадором; у 1996 – лише чергова ескалація Індо-Пакистанського протистояння у Кашмірі.[11] Із розгортанням бойових операцій Анти терористичної коаліції у Афганістані та Іраку кількість та вага такого типу конфліктів зросла й продовжує зростати, що свідчить про дестабілізацію міжнародної системи. Для України найвідчутнішим проявом такого стану речей стало перетворення «замороженого» конфлікту в Грузії на повномасштабну війну на Кавказі у 2008 році. Але незважаючи на спорадичні прояви насильства, конфлікти такого типу залишаються виключними та одиничними, принципово відрізняючи постбіполярний світ від попередніх міжнародних систем.

Натомість, у світі спостерігається зростання кількості внутрішніх конфліктів, в тому числі й тих, що мають міжнародні наслідки. Витоків подібних конфліктів чимало: економічні та територіальні суперечності, неефективні політичні системи, історичні ворожнечі та структурні негаразди. У комплексі це призводить до підриву «основи основ» міжнародного порядку – суверенітету держави. Втім, виникнення конфліктів таких типів обумовлюється не лише внутрішніми причинами, але й довгостроковими факторами системного розвитку, що множать виклики державній безпеці та урізноманітнюють можливості для соціально активних груп.

Більшість внутрішньополітичних конфліктів складають етнонаціональні та релігійні громадянські війни. Джерело конфліктів обох типів лежить у перманентному протиріччі між універсальною формою організації сучасних суспільств – державою, та прагненнями й інтересами суспільних груп, які в рамках існуючих державних процедур не можуть бути задоволеними. Суб’єктами таких конфліктів є, окрім держав, ідеологічні та етнічні політично активні групи. Чотири основні типи етнічних груп включають:

1. Етнонаціоналісти – відносно великі етнічні групи з високим ступенем регіональної концентрації, які мешкають в межах кордонів однієї чи декількох сусідніх держав. Як правило, їхньою основною політичною метою є здобуття більшої автономії чи власної державності, що підкріплено історичними традиціями. Більшість етнонаціоналістичних груп сконцентровано в країнах Третього світу, наприклад, курди на Близькому Сході, мешканці південного Судану або тибетці. Є такі групи і в Європі: баски, албанці, шотландці та ін. В Канаді франкомовні квебекці є прикладом етнонаціональної групи. Етнонаціоналісти є учасниками найбільш кривавих та масштабних конфліктів сучасності. Однак їхні прагнення рідко задовольняються. За останні сорок років лише в двох випадках етнонаціоналістам вдалося створити власні держави – Бангладеш у 1971 та Еритрею у 1993.

2. Тубільці – нащадки корінного населення завойованих або колонізованих територій. Основною метою цих етнічних груп є збереження власної ідентичності та, в більшості випадків, - способу життя, який є доволі традиційним. Найвідомішими з них є, звичайно, індіанці в Північній Америці.

3. Етнокласи – етнічні або культурні меншини, які відіграють чітко визначені ролі в економіці країн, в яких мешкають. Частіше за все інтереси етнокласів пов’язані саме із економікою – вони прагнуть захистити власні права або отримати додаткові економічні можливості. В країнах Латинської Америки та, до певної міри, в США етнокласи формуються з нащадків колишніх рабів, підтримуючи етнічно-класовий поділ суспільства. Турецькі меншини в Німеччині також являють собою приклад етнокласу, сформованого шляхом міграції. Китайські меншини в деяких країнах Південно-Східної Азії займають домінуючи позиції в національних економіках.

4. Претенденти на владу. Їхня мета полягає не в здобутті власної держави або автономії, а в отриманні доступу до влади у власній державі. Найбільше таких етнічних груп в африканських державах, але вони також є, наприклад, в Лівані, Малайзії або Пакистані. Характерною рисою конфліктів, які виникають за участі таких етнічних груп є їхня відкритість іноземному впливу.

В залежності від комбінації суб’єктів та об’єктного поля, етнонаціональні конфлікти можуть набувати різних форм. Основними з них є внутрішньогрупові та міжгрупові. Перші здебільшого протікають в сфері ідеології, тоді як останні – в сфері етнонаціональній. Внутрішньогрупові конфлікти протікають всередині єдиної етнічно-релігійної спільноти. Всі сторони такого конфлікту погоджуються щодо ідентичності та єдності групи. Вони поділяють спільне визначення членства в групі, спільні вподобання щодо політичної організації єдиної держави і спільне сприйняття фізичних кордонів цієї держави. З іншого боку, сторони не знаходять консенсусу щодо того, якими принципами політики повинна керуватися держава. Основні сфери конфліктів включають класові, іноді – релігійні (різні трактування спільної релігії). Сторони прагнуть контролю над єдиною державою, а не її поділу або знищення.

На противагу внутрішньогруповим, міжгрупові конфлікти являють собою суперечки між групами, що сприймають себе різними етнічно, кланово, релігійно і т. п. Утримані всередині єдиного політичного утворення, конкуруючи групи мають непримиримі уявлення щодо ідентичності, цілей та легітимних меж держави. Суперечки будуються не навколо класових чи релігійних питань, але на співвідношенні політичних прав та членства в окремих групах. Одна з груп може розглядати державу як механізм реалізації власної ідентичності, в той час як інші можуть вимагати особливих прав або певної ступені автономії. Прикладами таких конфліктів є громадянські війни в Грузії (1991-1992), Югославії (1991-1998), Сомалі (1991-1994), Руанді (1990-1994) та Чечні (1994-1996, 1999-2003).

Динаміка внутрішніх конфліктів, що належать до різних типів, суттєво відрізняється, як відрізняються і критерії перемоги, а також мотиви можливої інтервенції. Ключовою відмінністю є можливість зміни лояльності, яка є досить мобільною в ідеологічних конфліктах та майже незмінною в етнічних. В результаті цього, основним змістом ідеологічного конфлікту є змагання за лояльність людей між, наприклад, урядом та повстанцями. Необхідною і достатньої умовою перемоги є створення і підтримання політичної підтримки населення з одночасним підривом такої підтримки для протилежної сторони. На противагу цьому, в етнічних конфліктах не існує змагання за лояльність, яка від самого початку і до кінця визначена належністю учасників до етнічної, мовної або культурної групи. З цієї фундаментальної різниці витікають всі інші відмінності. В той час, як в ідеологічних вінах все населення є джерелом мобілізації для всіх сторін, в етнічних конфліктах кожна сторона може мобілізувати лише населення певної групи. Якщо територіальна перевага, а значить і контроль над територією, не є вирішальним в ідеологічному конфлікті, коли основна боротьба відбувається за «серця» людей і перемога в ній означатиме контроль над всім населенням; в етнічному конфлікті територіальний контроль є важливим, оскільки його зменшення означатиме втрату ресурсів внаслідок «чисток», виселення, колонізації та ін.

Нарешті, хоча обидва типи конфліктів створюють дилеми безпеки, їх зміст є різним. В ідеологічному конфлікті виживання більшості населення не залежить від перемоги; а територіальне питання вирішується встановленням контролю переможця над усією територією – таким чином, проблеми безпеки постають лише для радикальних лідерів і обмеженої кількості їх прихильників. На противагу цьому, етнічні конфлікти створюють проблему безпеки майже для всіх учасників. Мобілізація кожної групи створює загрозу для всіх інших.

Ідеологічні війни зазвичай завершуються не територіальним поділом, але перемогою однієї зі сторін. Виключенням є випадки, коли співвідношення сил є майже рівним, як у випадку із Колумбією 1958 року або Нікарагуа 1989 року. Етнічні війни завершуються інакше. Остаточна перемога однієї сторони є можливою, але стан рівноваги рідко є тривалим в цьому випадку – сторона, що програла використовує кожну можливість для перегляду результату. Угоди про розподіл влади між групами є неефективними, оскільки вони не вирішують дилему безпеки, породжену можливою мобілізацією сторін. Єдиним стабілізуючим вирішенням етнічного конфлікту є розподіл ворогуючих груп по різних, визначених регіонах.

Вищезазначені відмінності створюють різні підстави й очікувані ступені ефективності для міжнародної інтервенції у внутрішні конфлікти. Ключовим питанням для держави або міжнародної організації, що планує втручання у внутрішній конфлікт є ступінь, якою таке втручання здатне буде вплинути на остаточний результат. Відповідь залежить від того, чи є цей конфлікт ідеологічним або етнічним. Як правило, результати ідеологічного конфлікту визначаються відносною політичною майстерністю місцевих учасників, в той час як результати етнічного конфлікту визначаються їхнім співвідношенням сил. Якщо в першому випадку зовнішнє втручання мало що змінює, то в останньому – здатне внести вирішальні зміни.

В постібполярному світі проблематика втручання у внутрішні конфлікти постає особливо гостро. Взаємозалежність глобалізованого світу; розмивання державного суверенітету; диверсифікація джерел загроз – все це робить кожен внутрішній конфлікт значимим для всього світового співтовариства.

Різновидом інтервенції, особливо поширеним останнім часом, є т.зв. «гуманітарна інтервенція».

Визначення: Гуманітарна інтервенція – силове втручання третьої сторони в хід конфлікту, формальним приводом якого є запобігання стражданням мирного населення.